Дата публікації допису: Nov 16, 2011 9:4:23 AM
Як вістка долине – хай сльози не ллються, Батьківських порогів і нив
Хай очі не плачуть дарма. І вже не зустрінусь, сестричко, із вами,
Мені смерть судили – жорстоке це слово, Розрад не почую із вуст дорогих.
Залишу я все, що любив. Без мене вітер пісню заспіває.
Я вже не побачу своєї діброви Пісню про минулі дні золоті
Михайло Іванців, «На спомин сестрам», крик душі поета з камери смертників третього ОПП, Кенгір
У журналі «Дзвін» №11 за 1991 рік була надрукована стаття «Повій, вітре на Вкраїну» Оксани Войтович. Це фрагменти спогадів в’язня сталінських концтаборів Мирослава Войтовича.
В цій статті коротко згадується про героїчний вчинок в’язня-студента – поета Михайла Іванціва, що походив з Дрогобиччини, який в обороні в’язнів, що замерзали на морозі, пожертвував своїм життям.
Перебуваючи літом 2003 року в Моршині на лікуванні в реабілітаційній лікарні «Говерла», я зустрів Євгена Жолиняка із села Оженин, що на Остріжчині (Рівненщина). Євген знав Михайла Іванціва із третього ОЛПу («отдельный лагерный пункт)» в Кенгірі. І ось, що розповів Євген Жолиняк.
Михайло Іванців був гарної статури, високим на зріст. Мав тоді 22-25 років. Був товариським, чесним, із співчуттям і розумінням ставився до чужої біди, завжди любив допомогти слабшому або тому, хто потребував цієї допомоги. У бригаді, яку виводили на роботу за зону в каменоломню, його шанували і любили за добрий характер, за гумор навіть в екстремальних ситуаціях. Часто Михайло захищав скривджених від свавілля бригадирів, наглядачів. Родина його була вивезена в Сибір. Мав двох сестер. І ось який геройський поступок вчинив Михайло.
Казахстан. Зима. Мороз. Холодні пориви вітру. Сьома година ранку, надворі ще темно. Розвод. Розвод ведеться на трьох вахтах. На кожній десь по 15 тисяч в’язнів. Рахують по п’ятірках. Перший раз ще в зоні. Потім рахують, коли проходять через ворота. Виводять за зону. Рахують ще раз, або й два рази, бо все чомусь не сходиться кількість. Мороз 25-30 градусів, та ще із сильним вітром. Дехто під драним бушлатом обгорнувся папером із цементного мішка – тому трохи легше. Костеніють руки і ноги в чунях. Кругом прожектори, конвоїри, собаки. Перераховують одну колону, відводять в сторону – «садісь». Проходить година, друга, а вони рахують. Мороз над ранком сильнішає, вітер обпікає обличчя. Вже перерахували п’ять колон. Рахують далі, рахунок не сходиться. В’язні сидять на землі. Ноги дубіють зовсім. Не сила вже сидіти. Хоч би вже йти, щоб трохи зігрітися. А морозний вітер ще більше дошкуляє. Над колонами в’язнів сильне прожекторне світло, а далі темінь. В’язні дубіють. Нема сил витримати. І ось Михайло говорить своїм товаришам: «Зараз вони всіх піднімуть. Не можу стерпіти, щоби ми всі так мучилися. Я один візьму на себе цей хрест, а вас спасу. Хай Бог мені допомагає» і перехрестився.
Він піднявся на ноги, на весь зріст. Конвоїри закричали «садісь», але Михайло не слухав. Він робить різкий поворот і біжить із колони в темноту – в темний степ. «Стой! Стой! Стрелять буду!», а він все біжить. «Огонь по изменнику родины!», – верещить офіцер. Почалася стрілянина. Стріляють усі конвоїри. Спалахують у темряві постріли. Із дзенькотом падають на землю гільзи, а він біжить і біжить, як зачарований – кулі не беруть. Можливо, більшість конвоїрів (молоді солдати) навмисно стріляють мимо. Відбіг Михайло метрів 80-100 – пустили собак. Стріляють офіцери. І тут утікач піднімає руки, повертаючись лицем до конвоїрів і кричить: «Стріляйте, собаки, всіх не перестріляєте!» і падає висока постать на білий сніг. Собаки рвуть, шматують тіло.
Всім колонам «ложись» і над головами черги з автоматів. Підбігли санітари з ношами і скривавлене тіло понесли в зону. Колони погнали на роботу.
Пораненого і пошматованого собаками Михайла занесли в лазарет і лікували («ми ж гуманні»), а потім помістили в тюрму із суворим режимом. Зламати його їм не вдалося. А він все писав і писав вірші. «Нєісправімого студєнта» судили і весною 1952 року розстріляли.
Його вірші передавалися із табірної тюрми в зону (знаходилися люди, котрі ризикуючи своїм життям, це робили).
Хлопці в зоні заучували ці вірші напам’ять, бо підчас «шмонів» всякі записки наглядачі вишукували і забирали для «опера», який відповідно реагував на них, за це загрожував БУР або додатковий термін ув’язнення.
Михайлові вірші були щирими і близькими кожному українському серцю. В них – безмірний патріотизм і любов до свого поневоленого народу, в них – біль за його страждання і надія на здобуття волі для українського народу.
Мужній вчинок, коли людина «віддає душу за друзів своїх», гідний пам’яті та пошанування.
Ця героїчна пожертва собою для добра інших розцінюється не інакше, як святість душі Михайла Іванціва.
Згадаймо його подумки і помолімося за його душу. Українська Україна не може забувати своїх героїв і мучеників, а церква – святих людей, що віддали своє життя, рятуючи від смерті ближніх своїх. Не знаю, чи є десь записки людей із смертної камери, людей, які в тривожному очікуванні смерті виливають на папері цей трепіт душі та свою непокору.
Автор Микола Петрущак, станичний Самбірської
станиці Братства ОУН-УПА, політв’язень Інтинських та Азбезьких концтаборів