Embedded Files
Дата публікації допису: Feb 24, 2012 2:11:0 PM
Автори: Стефанія Брев’як і Богдан Пастух
Мені снились страшні сни, а найбільше
облавники снились, що за нами ганялись
Проходять роки, все менше залишається свідків тих величних і водночас трагічних подій, які відбувались в основному на західних землях України в 30-50 роках минулого сторіччя. Подій, які обумовили важку долю, впродовж всього життя покоління наших батьків і у великій мірі вплинули на нашу долю. Більшість безпосередніх учасників героїчної боротьби за самовизначення української нації полягли в боях. Багато подробиць, визначних моментів їхнього життя, а часто і героїчних імен залишились невідомими. Для тих, хто вижив, хто повернувся з тюрем і заслань, ще пів сторіччя існувала сувора заборона режиму навіть на саму згадку про ті події, а їх ряди також танули.
Хочу зробити свій маленький внесок у висвітлення невеликої частини подій, які відбувались на теренах тодішнього Заболотцівського району, в якому я народилась. У моєму спільному з братом короткому викладі ми наводимо факти і спогади, починаючи з дитячих часів, про життя і участь нашої родини і близьких в боротьбі з ворогами, розповіді деяких свідків і учасників подій про яких я могла довідатись в наші часи, а також виписки окремих розсекречених протоколів діянь ворогів в нашому терені які мені вдалось віднайти. Хотілось би, звичайно, багато розповісти про те як саме проводили боротьбу повстанці з ворогами протягом багатьох років, їх бої, акції, але тоді нам, дітям, про це не розказували. В загальному напруженість, складність і суворість цієї боротьби можна оцінити навіть із змісту наведених протоколів. А справжнє, істинно величезне значення цієї віхи історії нашого народу підтверджує той факт, що саме звідси, із західних земель піднялась знову нова хвиля національної свідомості, яка зруйнувала найбільшу жорстоку тоталітарну систему та привела до проголошення незалежності України. Але боротьба не закінчена. Тому так важливо зберегти у пам’яті кожну крупинку, кожну сторіночку цих в цілому величних і героїчних змагань української нації за її самовизначення, за відновлення української держави.
* * *
Олекса Сітка народився у 1921 році в сім`ї селян-хліборобів Дмитра Сітки та Катерини на хуторі Липник, що біля села Ражнів Бродівського району. У час Першої світової війни Дмитро Сітка служив в австрійській армії, воював в Альпах, де в блокаді його підрозділ переніс великий голод. Старша сестра Олекси – Ксенія (це наша мама) народилася у 1913 році. Пізніше народилися ще брат Василь у 1924 році та сестра Марія – у 1929 році. Батько тримав добру господарку. Діти росли і з малих років привчались до праці. Ксенія добре вчилася в школі і була здібна до навчання, але змушена була покинути початкову школу, бо в хаті вже було двоє малих хлопчиків і дуже багато роботи.
Олекса після сільської школи вчився на кравця. Він був високий, сильний, виглядав мужнім і вродливим парубком. Мав приємний і дуже гарний голос, співав у церковному хорі. По словах рідних, друзів і односельчан, які його добре знали, був дуже розумний, розсудливий і завжди врівноважений.
Батьки глибоко в серці пережили буремні події під час війни, коли кроїлася карта Європи, коли була завойована та втрачена українська державність, і виховували всіх дітей в християнській вірі та глибокому патріотичному дусі. В їх хаті крім святих образів були портрети Шевченка і Коновальця. Олекса і Василь переймаються політичним життям громадськості. Беруть участь у молодіжних патріотичних організаціях. Серед ровесників йдуть першими.
У 1939 році помирає їх мама Катерина і вся домашня праця лягає на трьох дітей та їх батька. Ксенія на той час вже вийшла заміж за Івана Пастуха (1911р.н.) і проживала з ним на хуторі Велин, що в 5-ти кілометрах від Липника.
Сповнені ідеєю відновлення державності, ще при Польщі, наш тато Іван Пастух і Олекса вступають в ОУН. Тоді відстоюють права українців в умовах шовіністичної польської політики, ведуть боротьбу з тими поляками, котрі вороже ставились до всього українського.
Коли почалась Друга світова війна і прийшли перші москалі, в село до школи прислали молодих дівчат-вчителів зі східної України. Дехто з недовірою, підозрою, а часом і з відвертою неприязню ставився до них. Олекса якимось своїм відчуттям зрозумів, що вони не вороги (вони ж українці) і коли хтось з патріотів був стосовно них неправий, ставав на захист вчительок. Ці дівчата побачивши рівень культури у наших селах, не тільки не змогли проводити більшовицької пропаганди, якої від них очікували, а навпаки, в оточенні ідейного піднесення наших хлопців і дівчат, одна з них стає українською патріоткою. Бачення Олекси було оцінено і з його думкою рахуються та поважають.
Вищий по зросту Іван Пастух «Гонта» (наш тато) з товаришем
Побачивши антиукраїнську сутність нових «визволителів» наш тато, під псевдо «Гонта», і Олекса, під псевдо «Підкова», разом з хлопцями села Ражніва та прилеглих хуторів включаються в активну підпільну боротьбу з новими ворогами України. Почались перші більшовицькі арешти. По згадках нашої мами Марко Мацепа, Ілько Сітка і Василь Глущак сиділи в Бригідках (тюрмі) у Львові, а потім були вивезені в Сибір. Були вивезені також в Сибір Іван Дубас, сім’я (батьки з двома сестрами і братом) Левка Ковальчука – псевдо «Буревій», Штонь з дружиною – батьки Атанаса, який також перебував у підпіллі.
У 1941 році більшовики арештовують Олексу «Підкову», його товариша Василя Шманду, Івана Пастуха, Василя Мандича, Ражнівського священика отця Лесюка і ще двох чоловік та тримають їх у Бродівській тюрмі. За декілька днів до війни, оточений ворогами, гине Атанас, але встигає перед смертю спалити всі документи, які були при ньому. Його дівчина – вчителька зі східної України, не знаючи цього та боячись, що її викриють по фотографії, яку вона подарувала Атанасу, і боячись тортур, накладає на себе руки. Їх обох поховали в одній могилі. З в’язнями Бродівської тюрми вороги не встигли розправитись, бо підходили німці і більшовики поспішно втекли, забравши всі ключі. Тюрма була щільно закрита, вирватись не було можливості і тоді хтось з арештованих запропонував вибратись через димар, так і зробили. Після війни отець Лесюк, що користувався великою повагою і любов’ю парафіян, відмовився зректися греко-католицької віри і за це був засуджений.
Василь Шманда і Олекса Сітка (справа)
При німцях гестапо також вишукує за хлопцями українського підпілля, але так якось все складалось, що хтось завчасно давав їм знати і вони встигали сховатись. Одного разу прийшли німці в хату і, не заставши нікого з чоловіків, пішли у комору. Там все поперевертали і навіть повисипали зерно з засіків, але не знайшовши нікого, пішли геть.
Проти українців знову піднімають голову польські шовіністи. Від рук поляків гине молодий, не маючи ще 20-ти років, патріот, перший товариш «Підкови» Василь Шманда. Назрівають нові великі конфлікти. Молоді чоловіки і хлопці організовують вартові чергування, щоб випередити польські напади. Але серед простих польських селян були й такі, що жили дружньо з українцями. Наш тато не міряв всіх під одну мірку та переконував надто гарячих утримуватися від безрозбірних розправ і помсти проти тих, які не робили нам ніякої шкоди. Він намагався спрямовувати боротьбу тільки проти справжніх ворогів.
У навколишніх лісах в той час були російські партизани. Вони грабували у населення все, що можна було забрати з продуктів, одежі і взуття, а також з птиці і худоби. Німців, які квартирували в селі, цей грабіж селян не хвилював. Щоб захистити своє село та хутори від нападників, сільські хлопці організовуються і ведуть з ними вже збройну боротьбу. Доводиться їм боротись також і проти утисків німців. У боротьбу вступає і ще зовсім молодий брат Олекси – Василь, псевдо «Касьян». Незважаючи на юний вік він був дуже відважний, запальний, вимогливий, строгий до оточуючих, але добрий і готовий завжди допомогти. Біля могили в с. Ражнів хлопці складають присягу: «Здобудеш Українську державу, або загинеш в боротьбі за неї!».
Після прийняття присяги.
В першій парі брати Василь «Касьян» і Олекса «Підкова»
Зв’язкова з с. Вовковатиця (так вона про себе сказала, але не хоче щоб її називати) зберегла деякі фотографії і тепер віддала їх мені. Вона розказала, що знала добре «Касьяна» і завжди поважала його за мужність, строгість і доброту. Одного разу німці по якійсь причині забрали з Вовковатиці в заручники багато чоловіків і мали з ними розправитись. Односельці вирішили через цю зв’язкову звернутись за допомогою до хлопців з Липника. Прийшла вона в хату, де жив «Підкова», у хаті було дуже багато хлопців, викликала «Касьяна» і все йому розказала. Через пару хвилин «Касьян» порадившись з «Підковою», сів на ровер і поїхав в село Соколівку. Вона не знає, чи з німцями велись якісь переговори, чи була проведена якась акція, але всі чоловіки незабаром повернулись додому.
У ряди борців включається все більше і більше хлопців, чоловіків і дівчат. В селі Ражнів проводили їх вишкіл провідники, які квартирували в Липнику, жили і у хаті «Підкови», серед них був і сотник УПА Ткаченко. Пізніше він, зі слів селян, загинув від НКВД у лісі за Ражнівом під селом Гутиськом і там похований.
Олекса Сітка «Підкова» в часи німецької окупації
З поверненням більшовики розгортають жорстоку, запеклу війну проти повстанців. Вдаються до всіляких провокацій, з допомогою хитрощів засилають у підпілля своїх інформаторів. Знаходяться і зрадники. Повстанцям необхідно все це враховувати, щоб не допускати помилок. «Підкова» в будь якій складній ситуації до тонкощів розбирався у суперечливих фактах і вмів знаходити істину, щоб прийняти тільки справедливі рішення. Не боявся брати на себе відповідальність. Керувався політичними і правовими засадами Організації Українських Націоналістів. У небезпечних ситуаціях проявляв велику відвагу і рішучість. Через все це він у всіх користувався великою повагою і авторитетом. Друзі його любили, а вороги боялись.
Наш хутір Велин у лісах, і тато часто приходив додому з хлопцями вечеряти. Кожного разу, беручи кріса в руки і відходячи, прощався з нами, бо не знав чи ще повернеться. Мама казала до нього: «Іване, не кидай нас, з тобою майже всі хлопці нежонаті, а в тебе діти». Тато відповідав: «У мене в руках є зброя і я хочу, щоб мої діти росли і жили в Незалежній Самостійній Україні». Мама, сама вихована в патріотичному дусі, не могла йому перечити. У серпні 1945 року наш тато загинув. Я була зовсім мала, але добре пам’ятаю, як в цю ніч мало хто спав, чути було як строчили кулемети і рвались гранати, небо палало від ракет. А ранком нам повідомили, що вбито і нашого тата. Це було близько 6 км. від нашого хутора. Тіла позвозили на цвинтар в селі Руда-Брідська. Я з мамою прибігли туди і побачили шість вбитих повстанців. Всі були роздягнуті та роззуті, тільки в нижній білизні. Крім тата серед них був Лев Вінярчук – псевдо «Калина» з Мамчурів (в той час вже був одружений і жив у Руді-Брідській), а інших я не знала. Вночі їх поховали в одній могилі. Пізніше в цій могилі були ще поховані Павло Зубань з Руди-Брідської і Василь Швайка – псевдо «Ромко» з Переліска. З того часу мама, в небезпеці вивезення в Сибір, була змушена переховуватись і ми не завжди ночували вдома. Бабця, татова мама, казала до мами: «Ти з дітьми йди з дому, а я вже стара, то не буду ходити по чужих людях і лісах».
Олекса Мандич з Ражніва, псевдо «Довбуш» (вишкіл проходив у Карпатах), мав дівчину в с .Чехи (зараз Лугове). Там у 1945 році місцеві комсомольці його вислідили і вбили. Тіло завезли в Заболотці. Родичі таємно викрали його і поховали на цвинтарі в Ражневі. Наші хлопці розшукали вбивцю і відповідно покарали його.
Левка Ковальчука «Буревія» і Михайла Божинського «Романа» забирає з собою на інший терен вищий провідник «Гроза» і їх подальша доля нам була невідома.
Продовжувати боротьбу повстанцям приходилось у надзвичайно важких умовах, особливо взимку. Від тривалого перебування в лісах, переховування у сирих криївках «Касьян» захворів на запалення легенів. Через неможливість серйозного лікування хвороба переростає в туберкульоз, який також доводиться переносити на ногах. Коли йому було вже дуже погано, то лежав в однієї жінки (прізвища її я не знаю, тільки знаю, що в неї був малолітній син) на хуторі під с. Дуб’є. Трохи підлікувавшись «Касьян» знову включається в боротьбу з окупантом.
У 1946 році батька «Підкови» і його молодшу сестру Марію хотіли вивезти в Сибір. На власному возі їх привезли у м. Броди, але з допомогою хитрощів, винахідливості та ризику вдається спочатку Марії, а слідом за нею і батькові з Бродів втекти. Їх хату у Липнику розбирають і перевозять в с. Заболотці, а господарку розкрадають. Від тоді батько «Підкови» змушений також переховуватись по людях, а Марія йде в підпілля. Вона проходить курси медичної допомоги, надає її при необхідності повстанцям та працює зв’язковою під псевдо «Діана».
Одного разу в селі, де перебували «Підкова», «Касьян» та інші повстанці, була і «Діана». Несподівано на село наскочили облавники, повстанцям треба було конче вийти з оточення. «Діані» порадили залишитись у когось в хаті і видати себе за свою, а вони самі негайно відійдуть. «Діана» стала перечити, що вона піде з ними. Тоді «Касьян» строго і рішуче сказав: «Ти розумієш, що коли нам не пощастить вибратись, кожен із нас стріляє в себе, а на тебе в нікого із нас не підніметься рука». З того часу «Діана» знала, що накази необхідно виконувати.
У 1946 році «Діану» при виконанні зв’язку зловили облавники, завезли її в м. Лопатин. При обшуку нічого підозрілого не знайшли. Тоді вони не знали, що це сестра «Підкови» і взагалі, хто вона така. Їй знову приходиться вдаватись до хитрощів. Вона сказала, що є сиротою, а в Лопатин йшла шукати роботу, та так переконливо, що енкаведист повірив і сказав що пристроїть її на фабрику в Лопатині. «Діана» ніби зраділа, погодилась, але сказала, що їй треба забрати свої речі і прийде. Їй повірили і на один день відпустили.
Кати шаленіли від того, що не можуть переловити всіх повстанців, про що свідчать виписки з протоколів їхніх партійних зборів. Ось деякі з них мовою оригіналу:
Выписка из протокола №13 общего партийного собрания Пониковецкого РОМГБ от 20-го октября 1946 г.
Доложил т. Шапшин: В районе наличие банд-боёвок следующее:
1. Кущевая банда «Нечай»
2. Районная банд-боёвка СБ «Подкова»
3. Кущевая банд-боёвка «Ржа» и одиночные бандиты.
Все указанные боёвки не ликвидированные
Тов. Шапшину к установленному сроку ликвидировать банд-боёвку «Подкова».
Выписка из постановления №15 закрытого партийного собрания
от 17 декабря 1946г.
Товарищу Шапшину за невыполнение партийного поручения по ликвидации банд-боёвки «Подкова» поставить на вид.
У січні 1947 року сталася нова трагічна подія для нашої сім`ї та наших повстанців. У селі Пониковиця в тещі повстанця «Дніпро» була криївка і коли НКВД забрало тещу в Заболотці на допит, хлопці побоялись, що ця старша жінка може не витримати тортур і проговоритись про криївку. Вони терміново мусіли змінити місце свого перебування. Повстанці дійшли до хутора Міщуки, що був трохи ближче до лісу і зупинились там, щоб дочекатись темноти для переходу в ліс. Вони зайшли в хату Стус Ірини. На той час вона була депутатом і хлопці чомусь порахували, що це місце гарантоване від облавників, бо бували вже тут не один раз. Але на цей раз зрадниця непомітно сказала дочці, яка йшла в школу в Заболотці, щоб та заявила про повстанців. Перед тим, як мали з’явитись облавники, Ірина раптово зникла з хати і хлопці побачили, що хату оточують з усіх сторін. Облавників було дуже багато, а повстанців всього чотири. Зав’язався жорстокий нерівний бій. Хлопці мужньо боролись, відстрілювались, не здавались. Кати кидали через розбиті вікна гранати в хату, але «Підкова» і хлопці ловили їх на лету і викидали на двір, де вони розривались серед нападників. Згодом хлопці побачили, що з однієї сторони постріли затихли, ніби там вороги були побиті. Їм вкрай необхідно було вирватись з хати, тому «Дніпро», «Крук» і «Касьян» кинулись на прорив. Проте там за плотом був замаскований кулеметник, який почав строчити по хлопцях. «Касьяна» було поранено в груди і падаючи він крикнув «Слава Україні!», друга куля попала в голову. Було вбито також «Крука» і «Дніпра». «Підкова», зауваживши звідки строчить кулемет, вбиває кулеметника і проривається через звільнене місце за сусідні будівлі. До лісу по чистому полю непоміченим дістатись було неможливим, тому треба було десь заховатись. «Підкова» забіг у чиюсь стодолу і по драбині виліз на гірку, забравши з собою драбину. Зрозуміло, що схованка була ненадійною, там не було навіть ніякого сіна чи соломи, але шукати щось інше було пізно, навколо було чути крики ворогів. Коли затихли стріли і вибухи гранат повстанців, облавники знайшли тіла тільки трьох і тепер шукали четвертого повстанця. Вони вже нишпорили по сусідніх хлівах, стодолах і хатах. Зайшли і до стодоли, де був Олекса і послали когось за драбиною. Коли принесли драбину один солдат поліз наверх. «Підкова» тримаючи в одній руці пістолет, а в другій гранату чекав кінця. Але сталось неймовірне, піднявшись догори і дивлячись в очі повстанцеві, що тримав націлений на нього пістолет, солдат голосно сказав: «Здесь никого нету». Не найшовши нікого по сусідніх господарках, облавники позабирали своїх побитих, а також тіла брата і друзів «Підкови» та подались в Заболотці, обшукуючи по дорозі всі кущі та рови.
«Підкова» в цю ніч, після бою, посивів, маючи всього 26 років. Про цей бій друзями по боротьбі була складена тужлива пісня «Це було у січні, а день був вівторок», яку в наших краях до цього часу знають і співають багато старших людей.
Вбитих героїв відвозять в Заболотці, кидають під плотом і ще декілька днів знущаються над мертвими тілами. Потім їх кидають в ями де було повно сміття і снігу. Жінка-зрадниця зразу виїздить на східну Україну (зараз вона живе у Луцьку). Під весну, коли розтанув сніг і лід, друзі вночі таємно перевозять тіла вбитих хлопців на цвинтар у Ражневі і там ховають, ставлять березовий хрест тільки з ініціалами без прізвищ.
Серед енкаведистів своєю жорстокістю і садизмом славився Чижов. Він був лютий до всього населення і власноруч міг стріляти у беззбройних людей. Під час однієї з облав у Липнику знайшли криївку, в якій ховались четверо чоловік: Сітка Петро, Савчин Василь, Швайка Павло і Кісь Іван. Вони не були повстанцями, а просто переховувались, бо не хотіли йти в Червону армію і всі були без зброї. Чижов наказав їм по черзі виходити і власноруч із задоволеною усмішкою постріляв трьох чоловік-трударів, крім Сітки Петра (чомусь його «пожалів», можливо тому що у «Підкови» прізвище теж було Сітка, і він надіявся щось довідатись).
На хуторі Велин жив Антон Стех, був дуже добрим чоловіком і доставляв повстанцям продукти. Енкаведист Ілюхін забирає його, довго мучить, намагається з допомогою різних тортур добитись зізнання і вивідати щось про повстанців. Але Стех не зізнається. Тоді кат розпікає все його тіло нижче пояса паяльною лампою. У таких страшних муках цей чоловік нікого не видає і вмирає як справжній український герой.
У НКВД, яке знаходилось у Заболотцях було завдання зловити «Підкову» живим, тому облави почастішали. Одного разу багато дівчат збирали у Ражнівському лісі чорниці. До них підійшла повстанська розвідка, щоб запитати чи в селі немає облавників, які тут же з’явились. Зав’язалась перестрілка, було вбито одну Ражнівську дівчину, а другу – поранено. Повстанці скрились, бо облавників було багато, а «Діану» схопили. З іншими дівчатами її привели в село і почали ретельно з’ясовувати хто є хто. «Діана» сказала що є сиротою з сусіднього хутора і служить там в одних старших людей. Привели з кількох хат свідків і ті люди підтвердили, що дівчина каже правду, хоча знали хто вона є. Багато в нас було добрих і порядних людей, які в ті важкі часи не хотіли служити окупанту і як могли, допомагали своїм. І, мабуть, завдяки таким людям українські повстанці протримались так довго в оточенні жорстокого ворога. Проте енкаведисти не повірили і вирішили для підтвердження везти дівчину на той хутір і підізвали фурмана, щоб їх туди віз. Але фурман сказав, що боїться туди їхати, бо цей хутір в лісах, в яких повно бандерівців. Тоді облавники, очевидно, самі побоялись туди їхати та завезли «Діану» в с. Тур`є. Там її закрили в льоху і приставили охорону. Вона проситься, що їй треба вийти і охоронець виводить її на задній двір. В уборній дівчина знаходить погано прибиту дошку, тихо розхитує її і відхиляє в сторону та втікає через городи. Добігаючи краю села, почула крики і гавкіт псів – значить за нею йде погоня. Побачивши, що недалеко пасеться кінь, «Діана» розпутує його, сідає на нього і скаче до лісу. У лісі добралася до старої криївки, переночувала там і аж на другий день під вечір, переконавшись, що немає засідки, йде на зв’язок із повстанцями.
Траплялися іноді люди, які хотіли вислужитись перед москалями. Хтось видав місце де знаходилась одна з криївок у лісі біля Липника. У ній часто бували «Підкова» і його повстанці. Облавники швидко оточили криївку. Але на цей час там була тільки друкарка «Підкови» (я не знаю її ні імені, ні псевдо, знаю тільки, що вона була родом з Бузького району). Щоб не попасти в руки ворогам живою, вона підриває себе гранатою.
Наприкінці 1947 року прийшли вночі вивозити нашу сім`ю, але цієї ночі (як я писала вище ми вже переховувались) ми не ночували вдома і забрали тільки нашу бабцю (татову маму) Марію Пастух і вивезли в Сибір у Кемеровську область. Хату забрали під клуб, а ми від тоді ховались, де хто міг. Мама і влітку, і взимку ночувала по чужих стодолах, хлівах, оборогах, а то і просто в лісі чи копицях сіна або соломи на полях. А ми діти (мені було 7 років, а братові Богдану 2 роки) ходили по чужих хатах у різних селах, часом разом, а більше окремо. «Підкова» як міг піклувався нами, але не все було в його силах.
Третій раз ловлять «Діану» на моїх очах. А було це влітку 1948 року. Я була на квартирі в одних добрих людей у Ражніві. Їх хата стояла на самому краю села під лісом. До мене прийшла мама з братом на руках і сказала, що зараз має прийти цьоця Марійка, вони мали про щось поговорити. Коли цьоця прийшла, мене послали за хату дивитись чи не йдуть з села облавники, бо в цей час у селі перебував енкаведист Ілюхін. За хатою була сіножать з іще нескошеною високою травою. Як тільки я зайшла за хату, побачила, що з трави висуваються голови облавників. Я побігла до хати кричучи, що йде Ілюхін. Мама і цьоця кинулись у різні сторони. Мамі вдається втекти, а «Діану» схопили, бо вороги були вже біля самої хати. У Заболотцях її довго мучать, катують, щоб взнати щось про повстанців, а особливо про «Підкову». Не довідавшись нічого, ще якийсь час утримують під слідством в Золочеві і у Львові на Лонцького. Після слідства засуджують на 10 років строгих режимних таборів. Вона їх відбуває у Мордовії.
Марія. Мордовія 1955 р
У селі Голосковичі спіймали зв’язкову «Підкови» Євгенію Гаврилюк (родом із Велина). Її мучать, б’ють, вимагають, щоб розказала все про «Підкову», його зв’язки, місця перебування. Коли кати зробили для себе коротку перерву і повиходили на подвір’я, а двері за собою не закрили, Євгенія побачила навпроти дверей криницю. Вона дуже боялась, що не видержить всіх тортур і щоби про щось не проговоритись миттєво приймає рішення, вибігає на двір і кидається у криницю. Енкаведисти витягають її, довго виливають (викачують) з неї воду і побиту й покалічену під охороною везуть у лікарню. З важкого стану її підліковують і ще хвору засуджують та відправляють у тюрму Караганди. Після звільнення на ношах привозять її до старенької мами у м. Броди. Довго її лікували і навіть у Львові в медінституті. Євгенія Гаврилюк зараз проживає в Бродах одинока, старенька, немічна, погано бачить і з серцевими приступами.
Я (посередині) зі зв’язковою Євгенією Гаврилюк та її мамою Анелією
Пам’ятаю святий вечір у 1949 році. Тоді мама була разом з нами і ми вечеряли в одних людей. Мама плакала і казала, що ми хоч і не вдома, та вечеряємо разом, а де ж наш дядьо і яка в нього вечеря, яка вечеря у цьоці в тюрмі, у бабці в Сибіру, у діда теж десь у чужих людей. Але на третій день свят, у день мого ангела, мій дядьо прийшов до мене з букетом пролісок. Яке то було для мене щастя, що мені серед зими мій дядьо дарує лісові квіти. Цілий вечір я вже не відходила від нього, а прийшов він іще з одним повстанцем, я його добре знала, це був «Бур’ян» (Володимир Лесюк). Хоча пройшло багато років, а мене мучить сумління за «Бур`яна» в тому, що коли мама подала вечерю, то «Бур’ян» сів і почав їсти, а дядьо все щось говорить з мамою. Я знала, що у нас були рештки їжі, а «Бур’ян», мені здавалось, вже доїдає. Я зі страхом підбігаю до дядя нахиляю його голову і на вухо кажу: «Він Вам все з’їсть і Ви будете голодні». А «Бур’ян» очевидно почув і сказав, що ще оставить для дяді, то мені стало дуже соромно. А дядьо сказав, щоб я не хвилювалась, що його друг довго нічого не їв, бо виконував завдання, але все одно сам знає і не залишить товариша голодним.
Одного разу на Велині я бавилась з дітьми на вулиці. До мене підійшла одна жінка і каже: «Ходи до мене посидиш мені з дитиною». Коли я прийшла до неї на подвір’я, вона показала мені на стодолу. І яке ж було моє здивування, коли до мене вийшов мій дядьо і став мене цілувати. У стодолі було ще п’ять повстанців, у кожного була зброя. Дядьо довго тулив мене до себе, гладив і все мовчки дивився в очі, тільки пізніше я зрозуміла, що очима він говорив про весь наш біль. Потім питав мене чи я знаю де мама, де брат. Коли я відходила, він вже не наказував мені, щоб я нікому не говорила про нашу зустріч, бо знав, що я до цього вже привчена. Хоча мені дуже хотілось кричати до всіх дітей і похвалитись, що я бачила дядя, бо вони мали батьків і бачили їх кожен день, а у мене був тільки дядьо, та і того приходилось бачити дуже рідко. То ж перед тим як повернутись до дітей, я мусіла спочатку вгамувати свої почуття, так щоб вони нічого не зауважили, а тоді вже могла продовжувати бавитись з ними.
Другого разу, коли я прийшла до стодоли, повстанців знову було чоловік п’ять, а може шість. Крім дядя і Ілька Мандзюка , псевдо якого було «Максим», (дядьо часто приходив з ним) я більше нікого не знала. Але всі вони були дуже привітними до мене, гладили мене по голові, а дядьо сказав до них: «Хлопці дивіться яке біле волоссячко в цієї дитини, то ж треба, щоб природа так розпорядилася, то як льон це волоссячко. А «Максим» підводив мене до дверей, міряв і казав, що я дуже підросла, що ще трошки і вони мене будуть заміж віддавати. Довго вони зі мною говорили, що я всього не пам’ятаю. Пізніше я зрозуміла як ці хлопці тужили за домом, за родинами, та хоч трішки відводили душу біля дитини.
Одного літа, коли ми з братом перебували в Руді-Брідській, до села підійшов дядьо з групою повстанців. Це було на вигоні біля річки Стир. Був сонячний і дуже теплий день і в річці купалося багато дітей. Повстанці поскладали зброю на березі річки, роздяглися і стали купатись разом з дітьми. Всі були молоді, сильні та мужні. Брат пам’ятає, як дядьо сильними руками тримав його на воді, водив по воді в різні сторони, потім підкидав його високо над головою і коли він падав у воду, у воді ловив його і знову підкидав. На річці було дуже весело, всі сміялися, а найбільше радісно було нам з братом. Раптом хтось дав тривожну вістку. Повстанці разом повиходили з води, швидко одягнувшись, вхопили зброю і вже через хвилину зникли. Брат запам’ятав, що у дядя був важкий автомат з круглим диском (ППШ). Діти продовжували купатись, але сміх стих, всім стало якось тривожно, хоча сонце продовжувало ясно світити.
Останні роки переховування (1949-1950) були для нас найважчими, тому що більшість надійних людей були в тюрмах або по сибірах. Багато хто намагався кудись виїхати, а решта людей були залякані. Тому було дуже важко як з харчами так і з притулком, особливо взимку. Одну зиму я жила в сім`ї брата нашого тата, але це вдень, тай то я більше часу проводила на вулиці з іншими дітьми, а на ніч я ходила по людях, старалась кожну ніч до інших. Приходила, як уже темніло до чужих людей і просилась, чи вони дозволять у них переночувати. Були добрі люди, які нагодували, постелили спати, а були такі, що на мою просьбу мовчали, хоч і не виганяли. Я боялась вже йти до інших, бо було темно, і так цілу ніч я просиджувала на лавці одягнута, взута, напівлежаче, напівсидячи.
Одного разу, влітку, коли ми з братом (йому було років чотири) разом були на Велині, пішов слух, що мають бути облавники. Всі були налякані, нас випровадили на другий хутір. Коли ми двоє малі зі страхом прибігли туди і зайшли до знайомих дальніх родичів та сказали, що втікаємо від облавників, то вони нам відмовили, що вони не хочуть через нас їхати в Сибір. Ми залишились на вулиці, я стала плакати, бо не знала куди дальше йти, навколо тільки ліси. Брат також почав плакати. Посиділи плачучи в якомусь рові. Потім я побачила якусь стежину від рову до лісу, посадила брата на плечі, бо він плакав і не хотів нікуди йти, і пішла тою стежиною. У лісі було дуже страшно – кричали якісь птахи, потім вийшов чи то великий пес, чи то був вовк, брат почав знову плакати, я від безпорадності також. Звір подивився на нас, потім розвернувся всім тулубом і пішов у ліс. Було дуже страшно, але облавники були ще страшніші і ми продовжували йти дальше. Побачили перед собою дві чи то три хати, біля плоту була лавка і ми присіли, боячись йти до хати, щоб знову не вигнали. Вже вечоріло і ми дуже хотіли їсти. Через якийсь час з хати вийшла господиня і запитала, чиї ми діти і що тут робимо. Ми мовчали і вона сказала, що ми напевне заблудились, я сказала «так». Вона нас нагодувала, положила спати, а на другий день знайшла нас наша мама.
До школи я почала ходити на Велині. Пізніше я вчилася у школі с. Руда-Брідська півроку під чужим прізвищем. Потім у Ражніві, де мене зовсім не ввели до класного журналу. Коли мала бути якась перевірка, то мене зі школи відправляли на квартиру. Були випадки, коли вчитель поспішно висаджував мене з класу через вікно.
У ті страшні часи нам не раз хотілось їсти, але ми, діти, терпіли, не раз вночі мерзли, бо не хотіли турбувати господарів, щоб дали щось тепліше укритись, не раз щось боліло – теж терпіли, не раз хотілось по потребі вночі вийти, але було страшно, а турбувати дорослих не сміли і знову терпіли. А скільки було ночей, як брат у сні плакав і кликав маму, а мені снились страшні сни, а найбільше облавники снились, що за нами ганялись. І таке життя було не місяць і не два, а декілька років. А страшні сни переслідували нас ще багато років по тому. Згадуючи зараз всі ті події, теж робиться страшно, як нормальна людина могла все це перетерпіти і витримати.
А дорослим людям, як наша мама, було ще важче, бо їм надзвичайно рідко можна було переночувати просто в хаті. У страху постійної небезпеки бути схопленими, наслідком чого були неминучі страшні допити і жахливі тортури, вони мусіли знаходити укриття чи схованки, де прийдеться, в усі пори року і за будь якої погоди. Не одну ніч ночували просто неба у полі чи лісі, не одну ніч проводили без сну. А ми, діти, терпляче чекали тиждень, два або й декілька тижнів, а часом і більше, коли до нас прийде, навідається наша мама чи дядьо. Ті декілька годин зустрічі, як для нас дітей, так і для дорослих були єдиною справжньою радістю. А було і так, що зустріч тривала всього декілька хвилин, бо дорослі через різні обставини чи небезпеку мусіли зникати.
У 1950 році мій брат деякий час перебував у хаті однієї жінки в Ражніві. Він вже декілька днів чекав, що до нього мала навідатись мама. Одного дня, дивлячись у вікно, він побачив маму вже на подвір’ї. Вона підходила до дверей хати. Раптом з іншого боку подвір’я вискакують облавники і схоплюють маму. Це була банда Ілюхіна. Вони зразу забирають маму в Заболотці. Там декілька днів з тортурами допитують маму, де «Підкова» з повстанцями. Мама відповідає тільки єдине, що не знає. Не добившись нічого, кати відпускають чорну від побоїв маму і говорять, що якщо вона не знається з повстанцями, щоб більше не ховалась, нехай забирає дітей і живе відкрито, вони більше нас не будуть рухати. Звичайно це був обман. Вони порахували, що їм буде простіше вислідити «Підкову», коли будуть постійно знати, де знаходиться його сестра.
Тоді мама розшукує і знаходить мене та забирає з Ражніва брата і ми йдемо на Велин. Ми не маємо де жити, бо в нашій хаті клуб. Мама проситься у хату, де проживають самі дві жінки і ми якийсь час живемо в них. Мама допомагає господарям по господарству і працює у різних людей на городах, щоб заробити на харчі. У той час енкаведисти ловлять батька «Підкови», нашого діда Дмитра. З тортурами і побоями допитують його і також, не добившись нічого, відпускають. Ми всі разом переходимо жити до хати іншої одинокої старшої жінки (її дочка, зв’язкова «Підкови» Євгенія Гаврилюк, у той час була в тюрмі). Це було по сусідству з клубом (нашою власною хатою). Там на подвір’ї стояв порожній дерев’яний хлів. Влітку 1951 року дідо прорізає і робить у цьому хліві вікно, невеличку піч, прибудовує невеличку комірчину-сіни, мама вибілює всередині стіни і робимо глиняну підлогу. Мама знаходить по людях найнеобхідніші речі, які порозбирали, коли вивозили бабцю, і ми в 4-х починаємо жити в цій хатині. Мама зранку до ночі працює в різних людей, щоб мати щось на зиму.
Та найважче за всіх було повстанцям. Переносячи голод, холод, спрагу, заблоковані в снігах, сплячи не роздягаючись і не роззуваючись, або по декілька днів і ночей не спавши, у походах в снігопади і дощі по лісах і болотах у промоклій одежі і взутті, не маючи змоги просушитись, часто з важкими пораненнями, стікаючи кров’ю вони продовжують боротьбу з окупантом. Але з кожним роком і місяцем їх ряди рідшають. Трагічно гине Канарій Маслюк, псевдо «Коваленко», пізніше Павло Маслюк, псевдо «Залізняк» – обоє з Липника, двоюрідні брати «Підкови». У боях гинуть інші повстанці, боротьба ускладнюється, особливо взимку. Розказувала друкарка, пані Марія з Поникви, що коли їх криївку вкрило снігом, всі сиділи довго голодні і без води. Спрага мучила так, що не могли більше терпіти, то робили ходулі, щоб не робити слідів, ставали на них і йшли до води, хоча по снігу це було робити дуже важко. Одного разу не могли знайти чистої води, вдалося знайти якесь багно, де вода була смердючою, затикали носи і так пили.
Ворогам всі ці обставини були тільки на руку. Тому до наступних зим повстанці намагались, де було можливим, робити криївки у селах, хоча це потребувало великої конспірації і потрібно було мати там надійних людей, а їх ставало дедалі менше. Ця ж пані Марія говорила, що в останні роки боротьби кожен день був напруженим і насиченим різними небезпечними подіями. НКВД все більше скаженіло. Одного разу облавники наскочили на село, де була велика криївка з повстанцями, зв’язковими, друкарками. Обшукували у кожному господарстві – кожну хату, стодолу, хлів, кожен куточок де тільки можна було шукати. Коли було чути, як піками проколювали землю над криївкою, кожен хто знаходився у криївці тримав напоготові пістолет для себе. Немало пережили тоді і ті господарі, в яких була криївка.
За бойові дії «Підкова» і ще двоє повстанців з його проводу були нагороджені бронзовими хрестами бойової заслуги.
Вороги все більше шаленіють від того, що не можуть розправитись з повстанцями, не можуть зловити «Підкову», ще більше посилюють свої «каральні» акції, без кінця роблять партійні збори, де придумують всі можливі методи боротьби з повстанцями:
Секретно
… За 1950 год проведено 13 партсобраний с вопросами об усилении борьбы с вооружёнными бандами ОУН.
РОМГБ и весь оперативный состав не выполнили поставленную задачу перед органами МГБ. Это окончательная ликвидация вооружённых бандитов действующих на территории района. Ещё до сегодняшнего дня не ликвидирован районный провод ОУН «Подкова» и остатки других бандбоёвок. Не во всех сёлах вскрыты и ликвидированы легально действующие ОУНовские сети.
Наша задача:
В зимний период 1950-1951 годов ликвидировать районный провод ОУН и другие остатки бандбоёвок.
Вскрыть и ликвидировать легально действующие ОУНовские сети в сёлах района.
Начальник Заболотцевского РОМГБ
Полковник Литвинов
З протоколу партійних зборів від 10/I-1951г.
… Попов: Работа с секретным аппаратом у нас состоит на низком уровне, мало имеем секретного аппарата, плохо обстоит вопрос с секретной агентурой.
Курагин: Из районного провода в 1950г. в СБ «Подкова» ликвидировано 5 бандитов и один арестован, только два ликвидированы по данным секретного аппарата.
Илюхин: За районным проводом СБ «Подкова» закреплен ответственный тов. Курагин.
Гайдеров: Сейчас необходимо сконцентрировать все материалы по районному проводу.
Спирин: В самое ближайшее время за ликвидацию «Подковы» надо взяться всем коммунистам парторганизации.
Вороги знову ніяк не можуть знайти «Підкову», про якого ходили вже легенди. Вдаються до всіх можливих засобів, обіцяють гроші тому, хто допоможе його зловити, але «Підкова» як з’являється, так раптово і безслідно зникає.
Виписка з протоколу №4 з партзборів 26/I-1951р.
… Тов. Гайдеров: Бандгруппа «Подкова» в нашем районе проводит самое большое количество бандпроявлений и является самой опасной.
Решили: Тов. Илюхин недостаточно уделил внимания работе с секретным аппаратом. За 1950 год им приобретено всего 4 человека секретных сотрудников. Обязать оперработников т.т. Попова, Гайдерова, Комарова, Илюхина на участке которых укрывается районный провод ОУН уделить внимание на разработку ликвидации районного провода ОУН «Подкова» для чего:
а) Активизировать работу с секретным аппаратом.
б) Приобрести новый квалифицированный секретный аппарат.
в) Решительно и смело проводить оперативные комбинации.
г) В полной мере использовать войска.
У ті страшні роки погинули всі хлопці з села Ражнів, з хутора Липник, з сіл Заболотці, Вовковатиця, Пониковиця. З хутора Переліски з родини Швайків загинули 3 брати, сестра була зв’язковою, а батьки з старшою сестрою вивезені на Сибір. З іншої родини, теж Швайків, загинули 2 брати. З хутора Велин, де я народилася, теж усі повстанці погинули, а 6 дівчат зв’язкових були засуджені на 10 – 25 років. Василь Галамага, який перший на Велині очолив молодіжну організацію, разом із дочкою був засуджений і помер в тюрмі.
Выписка из протокола №11
партийного собрания Заболотцевского РОМГБ от 19 августа 1951 г.
… Выступает Гайдеров: «Взять райпровод «Подкова» за которым ходили семь лет, но «Подкова» продолжает ходить несмотря на то, что за этой бандгруппой было закреплено ряд товарищей для ликвидации его. Но результатов нет. Руководство и парторганизация не уделяли должного внимания, чтобы в ближайшее время выйти на банду районного провода ОУН «Подкова» и ликвидировать его. Мы должны как можно быстрее приобрести целевую агентуру и в ближайшее время ликвидировать райпровод «Подкова».
Восени 1951 року в бою в селі Пониковиця було вбито Ілька Мандзюка «Максима» з Велина та Володимира Лесюка «Буряна» з Ражніва, повстанця з Заболотців на псевдо «Сокіл» і хлопця з Глушина, прізвища якого я не запам’ятала.
І восени 1951 року до нас у хату, зроблену з хліва, прийшли енкаведисти і стали питати маму, чи не приходив до нас «Підкова». Мама сказала, що не приходив і що вона про нього нічого не знає. Вони дали мамі великий конверт, запечатаний з усіх сторін великими сургучевими печатками і сказали дати його в руки особисто «Підкові», як він прийде до нас. Мама положила цей конверт на самій високій полиці, щоб ніхто не рухав. Цей лист збільшив у хаті відчуття тривоги і нагадував про небезпеку.
Для останніх борців 1951-1952 роки були ще важчими. Всі криївки були розкриті, повстанців лишились одиниці. «Підкова» мав закордонний паспорт, але він не хотів переходити за кордон і казав: «Тут погинули мої товариші по боротьбі, друзі, рідні і я буду боротись до кінця». Йому казали багато поважних людей, що «хлопці шкода вас, ви всі такі молоді, загубите своє життя», але він твердо відповідав: «Ми загинемо, а на наших кістках буде побудована Незалежна Україна».
Наприкінці 1951 року «Підкова» прийшов на хутір Переліски до Марії Швайки (зараз Марія Бендасюк), попросив, щоб вона пішла в Заболотці до однієї жінки, яка жила із своєю дочкою. Колись у них була криївка, але повстанці самі її засипали, тому що поблизу розквартирувалось НКВД. Пані Марія пішла, взявши записку від «Підкови» і принесла відповідь. Ці дивовижні добрі дві жінки, ризикуючи власною безпекою, погодились прийняти до себе повстанців. Під вечір «Підкова» з іще одним повстанцем (Марія його не знала) одягнули білі халати і рушили в Заболотці. За одну ніч криївка, правда невеличка на двох чоловік, була готова без всяких слідів. Тут, під боком НКВД, хлопці мали пристанище на цю важку зиму. Дві жінки жили у постійній напрузі, здригаючись від найменшого шерхоту чи стуку в двері. Добре, що для них цей величезний ризик обійшовся без складних ситуацій.
Взимку вночі до нас у хатину прийшов дядьо сам. Світла не світили. Ми, діти, вже спали, але нас розбудили. Дядьо взяв мене на руки, гладив по голові і тулив до себе. Потім він тихо про щось говорив з мамою і дідом. Коли мама сказала про листа енкаведистів, що лежав на полиці, дядьо навіть не брав його в руки. Потім дядьо попрощався з нами усіма і пішов. Мама ще довго плакала. Це була остання наша зустріч.
А в лютому 1952 року вночі приїхали до нас з озброєними солдатами і наказали збиратись, бо нас вивозять. Дали взяти тільки найнеобхідніші речі, серед них декілька подушок і перину, які нам дуже пригодились у суворих умовах, а з продуктів, що у нас були – невелику торбину муки. Якийсь солдат знайшов десь у комірчині старий ще бабусин мішок з прядивом з лену. Мама каже: «та навіщо він мені». Солдат кинув мішок на сани і сказав, що пригодиться. У Сибіру це прядиво дійсно дуже допомогло нам з матеріальної сторони. Були навіть і серед простих солдат добрі люди. Зате з протилежної сторони проявив свою мізерність і ницість місцевий передовий ідейний комуніст, який один з перших мусів знати, що нас будуть вивозити і прийшов саме напередодні до мами позичити йому пару сотень рублів. Мама сказала, що у нас немає грошей, тоді він став просити хоч скільки можемо, бо йому конче в той день дуже були потрібні гроші, але звідки вони в нас могли бути. Він знав, що йому вже не прийдеться їх віддавати, а про те, що в далекій чужій стороні одинокій жінці з двома дітьми і старим хворим батьком кожна копійка буде мати величезне значення, не думав, його ідеологія цьому не вчила. Він, як вірний більшовик, слідував нікчемному принципу відбирати як не силою, то хитрістю все, що тільки можна було навіть в бідних людей-трударів.
На світанку нас посадили на сани і з охороною повезли в сторону Ражніва. З Велина тоді забирали тільки нас. Добрі люди проводили нас з плачем, кидали в сани хто хліб, хто кусок сала, хто сухофрукти, хто цукор, хто що міг. З Ражніва вивозили ще сім`ю Костецьких з грудною дитиною і сім`ю Супрунів, де батько був інвалід з хворими ногами. Всіх на санях через Заболотці повезли в Ясенів. У цей день був мороз і мело снігом. В Ясенів звозили ще багато сімей з навколишніх сіл. Після обіду всіх завантажили у відкриті вантажні машини і повезли до Львова. Привезли, коли почало вже смеркатись.
На пересильному, на Замарстинівській, камери були сирі і холодні, підлога з цементу. Як лягали спати, на цемент стелили хто, що мав. Спали один біля одного. Їсти давали вівсяну кашу і дуже солону рибу. Маму часто викликали на допити, щоб вивідати щось про «Підкову», переконували, щоб з їх допомогою вплинула на нього зголоситись, тоді нас відпустять. Після виснажливої психологічної обробки мама поверталась до нас вимучена, засмучена, часто із сльозами на очах. В одній камері з нами була одна жінка з Ясенова на прізвище Герасимів з старою матір’ю і двома малими хлопцями, погано вихованими, порівняно з іншими дітьми. Вона все випитувала у мами за що нас вивозять, намагаючись ввійти до мами у довіру, говорила що її чоловік в УПА і її із-за нього вивозять. Але мамі було підозрілим те, що після «допитів» вона поверталась зовсім з непоганим настроєм, на відміну від інших людей. Мама розказала про свої підозри дідові і вони старались якомога менше спілкуватись з тою жінкою. Приблизно через два тижні приїхала машина і забрала їх. Всіх інших людей ще довго тримали у пересильному до відправки в Сибір.
Після того як ми повернулись з Сибіру, з’ясувалось, що це була сім`я зрадника «Левади». Енкаведисти хотіли з його допомогою заманити «Підкову» у пастку, а через його сім’ю намагались вивідати у мами зв'язок з «Підковою» для «Левади», та не вийшло. З пересильного їх завезли в інший район (Бузький чи Кам`янко-Бузький), дали їм квартиру. А «Левада» тим часом чатував на «Підкову».
На самі Великодні свята в 1952 році нас запихають у «чорні ворони» і перевозять на станцію Підзамче, де грузять у товарні вагони. У кожнім вагоні багато людей: старі, молоді, діти, жінки і чоловіки, посередині вагона була спільна «параша». Везли нас до місця призначення два тижні. На початку травня привезли в місто Ішим Тюменської області. З Ішима сім’ями розвозили по деревнях. Нас завезли в деревню Мізинка, що приблизно в 6 км. від Ішима.
«Левада» був завербований НКВД в армії, ще з під Вісли. Він ніби втікає з армії, йде в підпілля, працюючи на ворога. З початку своєї чорної діяльності він рідко був на теренах «Підкови». Запродавши багато повстанців на теренах Підгірці, Підкамінь, він дістає завдання приєднатись до «Підкови». Якимось способом йому це вдається. У ті часи, коли підпільників лишались одиниці, вони самі, звичайно з немалим ризиком, мусіли шукати зв’язки між теренами для спільної боротьби. За три дні до трагічної події «Підкова» зайшов у Ражніві до однієї родички, попросив хліба, сказав що йому треба на дорогу, має йти далеко в гори. Вона запитала чи він іде сам. Він відповів, що має там зустрітись з одним чоловіком, хоча не зовсім йому довіряє. А «Левада» вже повідомив НКВД і, коли вони вже були під Голубицею, «Підкова», очевидно, явно помітив у поведінці «Левади» щось підозріле. Він відійшов у бік до потічка попити води, а «Левада», щоб не загубити свій шанс у спіймані «Підкови», стріляє йому в ногу. Облавники оточують «Підкову» з усіх сторін. Він відстрілюється від них з автомата, але набої закінчуються, а вороги все ближче. Їх багато, тому він був змушений пістолетом зробити постріл собі в голову. Це було 16 травня 1952 року. Про цю подію багато розказують по-різному.
Тепер, уже в незалежній Україні, я зустрічалася з одним із пастушків, які в той час пасли корів під селом Голубиця, де загинув «Підкова». По його розповіді тоді найстаршому з них було років 13, а ще двоє мали по 9 чи 10 років. Поблизу у полі господар садив картоплю. Раптом з лісу почулись часті кулеметні постріли і за декілька хвилин з лісу вийшов високий чоловік, він ішов спиною до пастушків у плащ-накидці захисного кольору, на одну ногу кульгав, на лівому плечі кулемет, а в правій руці пістолет, на спині мішок-заплечник. За ним вийшли трикутником солдати. На полянці під лісом, де були пастушки, росло декілька великих кущів вільшини. Чоловік оглянувся і, відстрілюючись, пішов у ці кущі та незабаром звідти почувся ще один постріл і все затихло. Кати самі боялись йти в кущі і строго наказали йти туди цим дітям. Діти налякані, плачучи, пішли і сказали, що той чоловік лежить. Кати забирають у господаря воза з кіньми, кладуть тіло на віз, а дітей змушують носити шапками воду зі струмка, щоб обмити лице, бо воно було в крові. Тіло везуть у Підкамінь і забирають з собою пастушків. Там знущаються над ними, приписують їм зв’язкових повстанця. Найбільше дісталось найстаршому, йому викручували руки, рвали волосся, били по лиці. Познущавшись добре над дітьми їх побитих, переляканих відпускають.
Після того тіло «Підкови» привезли у Заболотці, прив’язали до плота і скликали людей, щоб засвідчили, що це є дійсно «Підкова». З радості своєї перемоги ще декілька днів знущаються над мертвим тілом. Потім кидають його в яму під Ражнівским лісом, де люди закопували тварин. Це місце запам’ятав лісничий. Добрі люди накрили тіло гіллям і землею, щоб ворони не порозносили.
Розказувала жінка, бувша зв’язкова з Голоскович, що коли вона повернулася з тюрми, то найперше запитала людей – «Як Підкова?». Коли їй сказали, що він вбитий, вона ніяк не могла повірити в це, бо знала «Підкову» як надзвичайно обережну людину. Вона казала, що «Підкові» енкаведисти робили всілякі пастки, які він завжди обходив, а одного разу навіть підклали в чисту білизну міну і він зауважив це. Був ще такий випадок, облавники гнались за «Підковою» з псом, який йшов по сліду, не стріляли, бо мали зловити його живим. «Підкова» забіг до першої хати на Вовковатиці, попросив у господарів нафти, облив нею підошви і побіг кущами до лісу. Пес зразу загубив його слід.
У Сибіру окремого житла не було і нам тимчасово дали куток у сінях одних місцевих. Спали на підлозі. Мама виміняла на щось два великих відра картоплі, порізала її на дрібненькі кусочки (по одному ростку) і так ми посадили город. Зранку до вечора мама працювала на колгоспних полях, а ми у чому могли допомагали. Мука, яку ми привезли з собою, швидко закінчилась. Їсти не було що і мама почала носити в місто і продавати на базарі подушки. Через кілька тижнів я захворіла на черевний тиф і мене забрали у лікарню, де я пролежала півтора місяця. Дідусь теж захворів і в лікарні помер (мав 72 роки). Незабаром отримали з України листа, в якому нас повідомляли, що наш дядьо загинув. Мама потай від нас плакала, але мені зразу не говорила, бо я була дуже квола після тифу, а брат був ще малий.
Через пару місяців нас з іще двома сім’ями поселили у старому дірявому будинку (колись там була контора колгоспу) в деревні Димковка за півтора кілометра від міста. Там була одна більша і одна маленька кімната. З березових жердин збили цвяхами для кожної сім`ї по ліжку і знайшли один старий стіл. Це були всі наші меблі. Крім денної роботи на полях, мама вночі працювала сторожем на коров’ячій фермі. У колгоспі мамі виписали трохи муки авансом і ми весь час варили та їли тісто. Картоплю купували. На зиму треба було запастись дровами. Мамі сказали, якщо не хочете замерзнути зимою, то йдіть в тайгу, наріжте собі дров, а колгосп вам привезе. На довгу зиму дров треба багато. Щоб зрізати дерево пилкою, то треба двох здорових чоловік. Мама бере мене з собою, щоб я хоч тримала за один кінець цю пилку, ми не різали, а тільки мучились, ще й комарі доїдали. Але іншого виходу не було. А привезені довгі колоди треба було ще порізати, то як міг нам допомагав навіть малий брат. А потім все це мама ще сама мусіла колоти. А під осінь і взимку нам дуже пригодилось і прядиво з лену. Його купували на дратву для підшивки валянок. На одяг і взуття не вистачало грошей. Брат приходив зі школи, знімав валянки, я скоренько взувалась в них і бігла теж у школу (пощастило, що я вчилась в другу зміну). Зима була холодна, дрова використовували щоб зварити їжу і хоч трохи нагріти хату вдень. Спати можна було тільки під периною, яка весь час примерзала до стіни. Шкільні уроки робили теж сидячи на ліжку під периною, руки мерзли тримати ручку.
На другий рік протягом літа сім`ї, в яких були чоловіки, змогли собі зробити краще житло. Звільнилась маленька, трохи тепліша кімната і ми перейшли жити туди. А в більшу кімнату на літо колгосп став завозити інкубаторних курчат і до літньої спеки тепер додавався страшенний сморід. Недалеко від нас збудували овечу ферму і мама перейшла працювати туди, а вночі сторожувала овець. Від них заразилась бруцельозом костей і не могла ходити. Після лікування знову вдень працює по різних роботах, а вночі сторожує.
Крім нас в околицях Ішима проживали вивезені з Львівщини: у деревні Мізинка – сім`я Супрун з Ражніва і дві сім’ї з Сокальщини, одна Слюсарі, а прізвища іншої я не запам’ятала; у деревні Димковка – сім`ї: Чорнобай з с. Дуб`є, Цица з с. Гологори Золочівського району, Скопик з Сокальского району; у деревні Жіляковка – дві сім`ї Сенчук з с. Тартаків Сокальского району і сім`я Фігурняк з під Красного.
У 1958 році нас звільнили і ми з мамою повертаємось на Україну. Ніякого майна нам не повернули. У нашій хаті клуб. Хатина, яку ми зробили з хліва, розібрана і ми мусимо якийсь час знову жити у добрих людей. Було знову важко починати все з нуля, але це вже було на рідній землі. Пережито було багато, всього не опишеш, але ми вижили, піднялись на ноги.
Перед нами в Україну повернулася з тюрми молодша сестра мами – Марія «Діана». У людей довідалася де лежить тіло Олекси. Вона організувала добре знаних чоловіків, які вночі познаходили всі його кості та, таємно, перепоховали на цвинтарі в Ражніві в могилу куди він колись поховав молодшого брата Василя з друзями. Тепер там стоїть пам’ятник. Під лісом біля села Голубиця, де загинув «Підкова» висипана символічна могила і стоїть великий залізний хрест. На посвяченні пам’ятника і хреста було багато людей з ближніх сіл і м. Броди – священики, шкільний хор, представники районного братства УПА. Поет Андрій Куляба зачитав уривок з написаної ним поеми присвяченої Олексі «Підкові».
Марія «Діана» з товаришкою в Мордовії. 1956р.
А в Липнику, на місці хати в якій народились і росли наша мама з братами Олексою і Василем та сестрою Марією, ми, з допомогою односельців, встановили фігуру Матері Божої (яку було виготовлено по замовленню Марії ще при її житті). Її посвячення відбулось у вересні 2011 року.
Додаток
Інформаційний звіт про проведення досліджень криївки районового провідника УПА у с. Ясенів Бродівського р-ну Львівської області
У відповідності до звернення голови Ясенівської сільської ради Глущака Б.М., дозволу Управління охорони культурної спадщини Львівської обласної державної адміністрації №1/2368 від 23.06.08 р., а також договору № 3/08 від 5 червня 2008 р. між Комунальним підприємством Львівської обласної ради з питань здійснення пошуку поховань учасників національно-визвольних змагань та жертв воєн, депортацій і політичних репресій «Доля» та Управлінням охорони культурної спадщини Львівської обласної Державної адміністрації, 10-13 червня 2008 р. працівниками КП ЛОР «Доля» проводилися розкопки криївки районового провідника УПА Олекси Сітки на псевдо «Підкова» у с. Ясенів Бродівського р-ну Львівської області.
Місце, де проводилися польові дослідження, знаходиться у с. Ясенів, на господарстві Довганя П.М. Згідно розповідей його матері – Марії Довгань, під стодолою знаходилася криївка, де у 1950-1952 рр. переховувався відомий на Бродівщині провідник Української Повстанської армії Олекса Сітка.
Про розташування об’єкта дослідження – місця криївки районового провідника УПА «Підкови», заявив громадянин Довгань П.М. Саме на господарстві його матері в селі Ясенів Бродівського району, у стодолі знаходилась криївка, в якій у 1950-1952 роках переховувався вояк Української Повстанської армії, районний провідник Олекса Сітка.
10 червня 2008 року пошуковці Комунального підприємства Львівської обласної ради «Доля» приступили до розкопу об’єкта, засипаного ще у 50-ті роки минулого сторіччя.
Розчистивши долівку стодоли від побутового господарського сміття, що з роками збилося у твердий пласт ґрунту, було віднайдено контури колишньої криївки, що за своїми розмірами складала 2 х 1,6 метра. Коли приступили до розкопу, то ще раз переконалися у правильному визначенні розташування об’єкта, оскільки кам’янисто-мергелевий ґрунт, яким було засипано криївку, був не такий щільний, ніж той, що знаходився поруч, з-роками неторканий.
Через півтори метра заглиблення в розкопі можна було побачити, що стінки криївки були викладені плоским мергелевим камінням. За межами такого специфічного викладу ґрунт залишався по периметру цупко утрамбованим. Даний факт наводив на думку про те, що криївка складається з одного приміщення. Інших ознак приміщень поруч з криївкою виявлено не було.
Вже на глибині близько одного метра вдалося з’ясувати, що вхід до криївки знаходився зверху, у вигляді дерев’яного люка. Приблизно на цій же глибині було знайдено проржавілу гранату РГ-42. До речі, про те, що в криївці можливо виявити вибухово-небезпечні предмети військового походження повідомив господар обійстя П.М. Довгань. Він також проінформував дослідників КП ЛОР «Доля», що на початку дев’яностих років минулого сторіччя вже робилися спроби розкопати криївку. Але зробивши невеличкий шурф пошуковці-аматори натрапили на заржавілу гранату і на далі відмовилися від необачної затії. Невідомо як на той час, але на момент розкопок 2008 р. вищезгадана граната втратила свої боєздатні властивості і загрози вибуху не створювала.
Під час пошукових досліджень по кутах та вздовж стін об’єкта було виявлено дерев’яні стійки. Даний факт навів на думку, що свого часу криївка була із середини обшальована дошками. Дане припущення підтвердилося згодом, коли в процесі подальших розкопок вдалося знайти й рештки напівтрухлявих дошок. На глибині біля 2 м від сучасної поверхні було простежено долівку криївки. В окремих місцях під змішаним кам’янисто-суглинковатим ґрунтом простежувався дерев’яний настил підлоги. Якихось інших предметів у вигляді меблів (табуретки, стільця, стола, ліжка), чи залишків від них виявити не вдалося. Як і якихось потаємних схованок під підлогою. Вдалося з’ясувати також факт того, що об’єкт був одноярусним – без будь-яких низинних чи бокових прокопів, загальною висотою 1,4 м. Адже, поза межами криївки материкова основа ґрунту залишалася недоторканою.
В процесі розкопок на долівці споруди було знайдено невелику кількість знахідок. Вони збереглися в поганому стані через тривале перебування у вологому середовищі. Цьому, насамперед, спонукали материкові відклади мергелів, в товщі яких криївка була викопана. Це – залишки від двох гранат РГ-42, рештки друкарської машинки з кириличним шрифтом, порожній ріжковий магазин від ППШ, десять цілих та більше 50-ти деактивованих (з виламаними кулями) набоїв до зброї радянського зразка (ТТ, ППШ, ППС), фрагмент скла від гасової лампи, моток дроту, який міг використовуватися як антена до радіо, пластмасовий цоколь радіолампи, тюбик зубної пасти «Smaida» ризького виробництва.
Таким чином, в результаті розкопок криївки було в загальних рисах відтворено вигляд об’єкта. Криївка у своїх розмірах сягала 2 м у довжину, 1,6 м у ширину та 1,4 м у висоту. До її північної (коротшої) стінки був прикріплений невеликий відкидний столик, на якому стояла друкарська машинка. Біля західної стінки – ліжко-нари. Ставши на нього можна було відкрити люк і вибратися на поверхню.
Таким чином невеликі розміри об’єкта засвідчують, що він не міг використовуватися для довготривалого перебування повстанців, а був придатним лише для тимчасового їх переховування.
Згідно правил порядку проведення пошукових досліджень, після завершення робіт об’єкт було засипано, а навколишню територію рекультивовано.
Внаслідок вивчення об’єкта – криївки районового провідника Української Повстанської армії на Бродівщині Олекси Сітки на псевдо «Підкова» – пошуковою групою КП ЛОР «Доля» було отримано наступні висновки:
1. Розкоп об’єкта дійсно підтвердив, що це була криївка вояків УПА, які боролися за незалежність Української держави на Бродівських теренах;
2. Він мав розміри 1,6 в ширину, 2 м в довжину і 1,4 м у висоту. До її північної (коротшої) стінки був прикріплений невеликий відкидний столик, на якому стояла друкарська машинка. Біля західної стінки – ліжко-нари. Ставши на нього можна було відкрити люк і вибратися на поверхню.
3. Невеликі розміри споруди засвідчують, що вона не могла використовуватися для довготривалого перебування повстанців, а була придатною лише для тимчасового їх переховування;
4. Під час пошукових робіт виявлено незначний рухомий матеріал у вигляді предметів озброєння (залишки двох гранат РГ-42, порожній ріжковий магазин від ППШ-ППД, десять цілих та більш як 50 деактивованих пістолетних набоїв калібра 7,62 мм радянського виробництва, рештки друкарської машинки з кириличним шрифтом, уламки скла від гасової лампи, моток дроту, який міг використовуватися як антена до радіо, пластмасовий цоколь радіолампи та тюбик зубної пасти «Smaida» ризького виробництва.
Таким чином в результаті проведених у с. Ясенів Бродівського р-ну Львівської області досліджень було виявлено нові матеріали до історії боротьби українського націоналістичного підпілля наприкінці 1940-х – на початку 1950-х років на Бродівщині.
Page updated
Report abuse