Наші герої – Михайло Іващук (автор: Кучабський Нестор)

Дата публікації допису: Jul 17, 2012 7:59:45 PM

Книга пам’яті «За Україну, за її волю…»

Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.

Мирослав Михайлович Мориквас із Климковець батька свого майже не пам'ятає. Наче в тумані згадує сильні батькові руки, широку, із розстібнутим коміром вишиту сорочку і це, мабуть, все. Решту вже знає із розповідей матері та сусідів. Різні в них і прізвища. І на це є свої причини.

Ще перед війною молодий хлопець Михайло Іващук, вже сам добрий господар, зійшовся, як кажуть у селі, із його матір'ю.

Одружитися не могли, тому що в матері був чоловік. Він виїхав в Америку. Повертатися, судячи з усього, не збирався та, мабуть, і не міг через різку зміну політичної обстановки. Жили на віру, але від того, що їх відносини не були відповідно оформлені, ніяких пересудів по селу не було. Всі знали, що звела їх любов, та і в селі таких «солом'яних» вдів було не мало.

Жили, господарювали, виховували дочку, а згодом народився у них син, якого й назвали Мирославом. Війна, німецька окупація, сплеск національної свідомості, вроджене бажання добитись нарешті своєї української держави – все це не обминуло невелике село Климківці. Не міг не захопитись національною ідеєю і Михайло Іващук, до всього цікавий, напрочуд сильний і мужній молодий чоловік.

Коли в сорок четвертому, після відходу німців, почалася мобілізація у совєтську армію, у Михайла не було вагань. Ні, москалям я служити не буду, – так і заявив вдома. Він чудово знав, що «визволителі» є не що інше, як нові окупанти. Настав час братися до зброї, до важкої підпільної роботи, щоб зробити хоч крок до звільнення рідного народу від усіляких зайд. Почалися нелегкі і тривожні дні, а ще більш тривожні ночі. Михайло то ходив на завдання, то переховувався у спеціально збудованому на подвір'ї схроні.

Наступала весна сорок п'ятого. Ніхто, мабуть, так не чекав її, як змучені зимовими турботами повстанці. Взимку кожен крок видає повстанця енкаведистам, що наче собаки слідкують за всіма у селі. Весна ще не настала, а хлопці, що були у схроні, а разом з ними і Михайло, одержавши звістку про облаву, вирішили змінити місце перебування. Далеко не відійшли. На хуторі Басівка їх оточили. Сили були нерівними. Хлопців пов'язали і повели у Нове Село. Допити, побої, – енкаведисти були майстрами цього кривавого ремесла. Більше трьох тижнів промучився Михайло Іващук у цій жахливій тюрмі і весь цей час не покидала його думка про волю, про втечу. Одного разу переводили його з одного корпусу в інший. Михайло вирішив тікати сьогодні, поки ще є сили. Зв'язаними руками сильно вдарив вартового, а сам кинувся між хати.

І може вдалося би йому скритись, якби не випадковість. Якраз назустріч вийшов із однієї хати офіцер-енкаведист. Постріл із пістолета збив Михайла з ніг. Він намагався ще підвестись, та пролунала автоматна черга і Михайло упав на землю, яка вже дихала весною, пахла вологою й теплою весняною ріллею. Тіло його вкинули у старі окопи. Коли переказали про це дружині, вона ходила шукати, проте забрати й переховати не вдалося, енкаведисти охороняли навіть мертвих.

Їй треба було рятуватись самій і рятувати дітей. Вдома не жили, від одних родичів і знайомих переходили до інших. А пізніше виїхали аж у Карпати. Там були близько року. Коли повернулися, то застали хату зовсім пограбованою, зі голими стінами. Все забрали, навіть вазони, не гребували нічим.

Довелось жінці разом із дітьми починати все спочатку, адже не було навіть посуду, а часи були важкі й голодні. Та помаленько обживались. У п'ятдесятому нова біда. Щоб діти не померли з голоду, пішла мати на колгоспне поле й нажала трохи житніх колосків. Піймали, вийшло трохи більше кілограма, і за це засудили її на 8 років. Правда, нарешті пощастило. Невдовзі вийшла амністія, і вона повернулася до дітей.

З того часу пройшло багато літ. Мирослав Михайлович зараз шанований у селі господар, працює завідуючим тракторною майстернею у Климківцях. На місці старої хати вже давно збудували із дружиною нову. Виховали та виростили трьох синів, старшого, в пам'ять про діда, назвали Михайлом. Недавно померла мати, так і не побачивши могили свого чоловіка.

Та все рано чи пізно стає на свої місця. Україна проголосила свою незалежність. У Новому Селі на місці, де кати з червоними зірками на кашкетах закопували по ночах свої жертви, стоїть зараз капличка і на меморіальних плитах вибиті імена загиблих героїв. Є там і прізвище Михайла Іващука.