Наші герої з Дорофіївки та Староміщини (автор: Мотика Олена)

Дата публікації допису: Sep 16, 2012 6:46:49 PM

Книга пам’яті «За Україну, за її волю…»

Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.

Вітушинська (Хімій) Катерина

зв'язкова УПА, псевдо «Береза», с.Дорофіївка

У підпіллі УПА, як зв'язкова по Староміщинській окрузі, була з 1944 року. Оскільки сестрин чоловік, бойовик УПА, Богдан Жуковський перебував у Проскурівській тюрмі, то в 1946 році поїхала з передачею до Проскурова, де й була зразу заарештована.

Катування продовжувалося протягом семи тижнів, били гумовими палицями, скидали на долину з 3 поверху, били током... Особливо «старанними» були кати НКВД ст. слідчий Дзюбін та слідчий Лєбєдєв. Разом зі мною в камері були дівчата з Воробіївки, Пеньковець, Просівців.

Військовий трибунал присудив «Березі» 15 років каторги. Сім місяців пробула в тюрмі Кам'янця-Подільського, згодом касаційним судом ув'язнення було зменшене до 8 років. Інваліда, після нечуваних катувань, мене перевезли до Находки, однак завдячуючи добрим людям, а вони були й там, мене помістили до госпіталя у Владивостоці, де пробула 5 років. Потім 5 років вислання до Іркутської області.

Савка (Жилан) Емілія

зв'язкова УПА, с. Староміщина

Несподівана облава червонопогонників застала її разом з повстанцями «Матросом», «Олегом», «Калиною», «Чумаком». Добратися до бункера вже не було як, тому вирішили побігти до малої криївки (на 3 чоловіки), яка була на подвір"ї Івана Бригадира, що на Богданівських хуторах. Певна річ, ця криївка не могла їх довго убезпечити, відтак почалася задуха, шум у вухах, паморочилася голова, а з носа пішла кров. Ми гинули... Рятував нас кріт, що рив землю, а ми припадали до його нірки та ковтали свіже повітря... Раптом відкрився люк, господиня подала нам відро зимної води та сказала, що москалів вже нема.

Та, як то мовиться, свого не обминула – таки попала в лапи «червонозоряних» вампірів Двогрошова, Руденка, Тітєріна у березні 1946 року. Певно то гріх, але не можу пробачити своїм мучителям і їх сексотам того, що вони поробили мені та моїм подругам, – за ту кров, яку вони проливали в час допитів, бо казав Тарас «Кари катам, муки...» Не я там одна була молода. Пристайко Зося повісилася в камері, аби не вибили з неї люті душогуби таємниць. А була вона в мами однісінька, і мати не винесла болю, та й померла від тяжкого горя.

Таке мало статися і зі мною, але дякуючи Матінці Божій та подругам, що їх у Тернопільській тюрмі було набито вщент, якось перейшла й те. Скільки нас витримало ті муки, у наших сльозах та крові можна втопити усіх тих вовкулаків-кагебистів, та не покарано їх. Не визнала нас наша держава і через десятки років, а кати-людоїди жирують та сміються над нами. Одна надія – Суд Божий.

Гуральна Марія

псевдо «Зоряна», в УПА з 1944 р., с. Дорофіївка

Не один сільський хлопець «топтав» стежку під її вікнами, бо дуже красивою була дівчина Марія, однак віддала своє серце приїжджому вчителю Володимиру Якиміву – організатору та керівнику місцевої «Просвіти». Побралися вони у 1942 році, а відтак разом і вступили до УПА (псевдо чоловіка «Іскра»). Чоловік загинув у 1944 році, а Марія стала станичною, провадила агітаційну роботу по селах та збирала продовольство для Супранівської боївки. У Медині познайомилася з своїм другим чоловіком Жуланом Олексою – хоробрим вояком-підпільником.

У 1946 році один із зрадників видав Олексу енкаведистам. Коли він з товаришем пробирався до хати, де була вагітна «Зоряна», то обидва попали у засідку. Під час бою повстанці загинули, положивши не одного облавника. Місцеві мешканці поховали їх у старих окопах, звідки пізніше Олексієва сестра перепоховала обох на Мединському цвинтарі.

Гуральну Марію та всю її сім'ю большевики заарештували. Два місяці катували вагітну «Зоряну» у Підволочиській тюрмі, а потім відправили до Тернополя. Найжорстокішим катом там був Крутоголов. У тюрмі народила свого синочка, котрого в честь батька назвала Олексієм.

Дали 10 років «стругача», які відбувала у Комі АРСР. Через 8,5 була звільнена, однак додому не повернулася, бо, як то мовиться – не було куди. Згодом оселилася у Волочиську.

Батьки – Микола та Текля по 5 роках ув'язнення залишилися доживати віку на Уралі в Солікамську.

Жуковський Богдан,

1922 р. н. с. Дорофіївка

Працював на Волочиському цукровому заводі слюсарем. Оунівському підпіллю співчував, але особисто пов'язаний з ним не був, а тому почувався в безпеці і арешту не очікував. Коли по нього прийшли, то хоча й була нагода, але не втікав, бо вини ніякої перед совєтами не чувся. Його було доставлено до Проскурівської тюрми, де після жорстоких катувань засуджено на 5 років. Обурені таким присудом рідні подали на пересуд, але краще б цього не робили, бо новий суд «впаяв» йому 8 років та відправив на Магадан. Звідти Богдан не повернувся...

Вояки УПА с. Дорофіївки:

Олійник Юзеф, де загинув невідомо;

Прокопчук Володимир;

Кривий Петро, загинув в Пеньківцях;

Черненко Микола, зв'язковий, заарештований в 1944 році;

Петришин Антон;

Жуковський Богдан, загинув в ув'язненні на Колимі;

Гуральна Марія, станична, псевдо «Зоряна»;

Вітушинська Катерина, зв'язкова УПА;

Крива Ганна, зв'язкова УПА;

Маховський Тарас;

Макара Степан;

Хімій Іван, стрілець УПА, засуджений, 25 років Мордовія, помер 1957 р.;

Гаврилюк Марія.

Брати Євген та Андрій Притули

Згадуйте предків своїх,

щоби історія перед вами не згасла

і золотої нитки не згубіть...

Ольга Кобилянська

Позаростали давно стежки до знищених енкаведистами криївок, пропав останній слід підпільника-повстанця, був час, коли, здавалося пропало все... Та не так воно сталося, як того бажали наші недруги. Десь глибоко в народній свідомості пам'ять жила та передавалася від покоління до покоління, бо ж більшість народних героїв загинула у вихорі визвольних змагань.

Зі сльозами згадуємо ми, приміром, долю братів Притулів Євгена та Андрія, їх маму, яка довгі роки поневірялася у Сибіру. Після повернення вона так і не змогла припасти до рідних могил, бо люди зі зрозумілих причин не мали можливості їй їх вказати, та вона свято вірила у те, що жертва її синів була не марна, а Україна обов'язково буде вільною.

Андрій працював учителем в Іванівці і вступив до УПА, був сотником. У боях з большевиками проявив себе, як сміливий воїн, мав всього 23 роки. Загинув у полі, там його енкаведисти й закопали, аби заховати своє звірство. Друзі його відкопали та й перезахоронили в посвяченому місці, біля церкви.

Подібно склалася й доля його старшого брата – Євгена. 10 березня 1946 року він, разом зі своїми побратимами з Богданівки, зайшов до хати Стефанії Крищук. Були якісь сумні, задумані, вбрані у вишиванки, немов відчували той останній свій час. О 10 годині вечора хату оточили енкаведисти – зрадив хтось з села. У нерівному бою загинули, з них знущалися й після смерті. Двох богданівських поховали в селі, оскільки їх впізнали рідні, а тіло Євгена повезли до Підволочиська і далі слід його загубився.

Цікаво про той епізод визвольних змагань розповідала так звана протиборча сторона. З розповіді Т. Шкодяк виходило, що її, як представницю райкому ЛКСМУ, направили до цього села для організації якраз комсомолу. Проживала вона на приватній квартирі, мала добрі стосунки з ровесницями – доньками господині. В той вечір пішла з місцевими дівчатами до клубу, там були танці. Її запросив хлопець у вишиванці, певно то був якраз Євген, бо ті два, як односельці, мали знати, що вона чужа. В розмові повстанець виявив, що дівчина не є українкою. До речі, Тамара і нині говорить українською з акцентом, оскільки сибірячка сиротою приїхала до старшого брата в Проскурів, але той порадив перебиратися «на западную» і рятуватися від голоду. Тож вона розповіла повстанцю, хто вона така і що саме тут робить. Тут ми маємо ще один випадок викриття брехні про поголовне винищення повстанцями москалів і східняків – повстанець порадив їй йти додому, а може й взагалі забиратися з села, бо має щось бути. Вона, перелякана, побігла на поїзд до Підволочиська (на 21.00). Наступного дня робочий потяг по 6-ій ранку привіз її до Богданівки. Станція і село були блоковані чекістами, перевіряли документи. Певна річ, з тим проблем у неї не виникло, мала посвідчення РК, в селі лежали вбиті повстанці, вона впізнала того хлопця, але нікому нічого не сказала, бо інакше й сама б відповіла «за нєдонєсєніє». Було їй тоді якихось 16 літ. В мене немає підстав думати, що «продала» повстанців саме вона, бо чого б то тоді їй мені про це розповідати, крім того, звідки їй було знати, що той хлопець є повстанцем, але, то може знати лише Господь...

Стосовно поховання Євгена, то це, мабуть той «рів смерті», куди большевики скидали тіла повстанців, померлих з голоду «східняків», забитих в льохах МГБ. Я писав в короткому історичному нарисі «Підволочиськ» про те, що часом рідні «за півлітру» випрошували у сторожа можливість викопати тіло когось кревного, щоб потім поховати по-людському, на цвинтарі, звісно, що таємно, вночі. Видно, що за Євгена вже й просити не було кому, чи то страх такий великий сидів у людях.

У ту жахливу ніч загинули в Фащівці: Рибак Іван, Карий Іван.

Біля с. Лисичинці попав в засідку Шум Євген. Почав відстрілюватися з автомата. Загинув зі словами: «Смерть московським окупантам! Слава Україні! Україна буде вільною!»

Іщук Микола, (1920 р. н.) тікав з дому до Гусятина на вишкіл ОУН ще шістнадцятилітнім. У роки першої большевицької окупації (1939-1941) він привів до Староміщини 8 бойовиків, аби врятувати їх від арешту. Хлопці допомагали людям по господарці. Восени 1945 року енкаведисти, прочісуючи поля, знайшли криївку, де були повстанці. Микола загинув, його мертвого, з перебитими ногами привезли під кооперативу. Батьки та родина поховали на цвинтарі.

Старожилин Микола загинув у Добромірці.

Осадчук Іван, член ОУН з 1936 року, провадив велику роботу з молодцю, мав завдання від проводу ОУН пробратися в Крим для налагодження там сітки Організації Українських Націоналістів. Це було дуже важке завдання, адже німці відновили кордон Галичини по Збручі, а далі була так званий рейхкомісаріат «Україна» з Кримом, що рахувався передфронтовою зоною. Говорив батькам перед від'їздом, що буде щасливим, якщо повернеться. Відвідав село Скорики, де попрощався з нареченою (з родини Лопушанських). За декілька днів його батькові, що сіяв в полі, принесли повідомлення про те, що син схоплений німцями та знаходиться у концтаборі «Брюховичі». Там і загинув, похований на Янівському цвинтарі міста Львова.

У квітні 1944 року молодий, 16 річний юнак Андрій Янковий, по короткому вишколі вступає добровольцем до УПА. Присягу на вірність Україні прийняв 5 травня 1945 року. Був направлений до команди «Гордія», що базувалася в Скориках. Одного разу почалася облава, повстанці побігли в поле. Там зустріли господаря, що вивозив гній. Попросили в нього коні і стали відбиватися, був поранений в руку, вже не міг стріляти з карабіна. Тут таки поранили й коня. Попав до лап енкаведистів, вони доставили в Нове Село. Його впізнала односельчанка Гійак Марія і повідомила родичів. Був засуджений, отримав 15 років. Спочатку відбував у Воркуті, а з 1946 року на лісоповалі на Уралі. Відтак його перевели до Норильська, а по амністії звільнили, як малолітнього.

У Староміщині було створено юнацьку націоналістичну організацію «Юнати», яка проводила переважно агітаційну роботу. В УПА було чимало жінок, працювали зв'язковими. Донині невідомо, де загинули повстанці: Анізія Перчишин, Лазарко Шевчук, Северко Гурман, Михайло Гайдук, Микола Байда.

У 1946 році було заарештовано священика Михайла Патрило, що виконував свої обов'язки також і у Підволочиську. Оцінюючи дату арешту маємо переконання, що це сталося через відмову зрадити унію в користь московського православ'я, а радше перейти під контроль енкаведистів. Отця Михайла нелюди жорстоко допитували, потім дали йому 15 літ каторги.

Немало потрудилися для української справи також симпатики ОУН-УПА. Вони допомагали повстанцям у спорудженні та обладнанні бункерів і криївок, збирали одяг, продукти, медикаменти, забезпечували зв'язок тощо. Без них повстанський рух не протримався б понад 10 років. Серед найактивніших з них були: Андрушків Пелагія, Пастух Наталія, Перчишин Марія, Савка Емілія.

Е. Савка була зв'язковою УПА з 1944 року. Школу націоналістичного вишколу пройшла ще у 1941-му, під керівництвом Степана Турина (станичний), що вимагав від неї та інших посиленого вивчення історії та географії України. Повстанці Турин та Іщук загинули. Вихованці Школи українського націоналіста до останнього подиху були вірні своїй присязі та жили за принципом: «Ані просьби, ані ганьба, ні смерть, ні тортури не змусять тебе зрадити велику тайну». Пані Емілія згадувала, як не раз просила в Господа не про звільнення, не про здоров'я, лише про одне, щоб не зламатися, не зрадити, бо ж могла засипати сотні людей – відданих борців за волю України, десятки криївок та бункерів, хати зв'язку, про що знала, як особливо довірена зв'язкова. Вона тримала зв'язок з боївками «Яструба» (Лис з Чернилівки), «Сірка» (Бочук з Мислови), з «Гордієм» та сотником «Борисом». Скільки страшних темних ночей пережила, пробиваючись зі своїм вірним товаришем – мініатюрним шестинабоєвим наганом (так званим «дамським») «SТRАZАКОМ», захованим біля серця: «Братику єдиний, не підведи мене!», але пролити ворожої злої крові не довелося. Вона згадувала, як вночі серпня 1945 року поверталася зі зв'язку від хати Бригадира Івана. Чекав її командир боївки «Сірко», а з ним ще «Матрос», «Олег», «Калина» і «Чумак». Перед світанком почалася облава, вони встигли перебігти до маленької криївки та просиділи там без їжі, води, а головне майже без свіжого повітря три доби.

Впіймали її енкаведисти 17 березня 1946 року, не далеко батьківської хати. Зброї при ній не було. А далі слідство, тортури, катування, імітація розстрілу та довгий срок Магаданських таборів. Вийшла з них у 1957 році.

Теофан Рибак – член юнацької організації «Львинець». Його забрали з уроку географії. Військовий трибунал ПрикВО засудив до 10 років. Відбував у таборах Мордови, Омська, на мідних рудниках Джезказгану.

У 1945 році Андрушків Пелагія, Пастух Наталія, Перчишин Марія, як симпатики ОУН-УПА були вистежені емгебистами і засуджені на 10 років суворого режиму та 15 – позбавлення прав.

Гурин Ганна рік переховувалася, що б не попасти до катівських лап.

Осередки підпілля діяли в деяких місцях ще й в 60-ті роки. В 1951 році загинули майже всі Староміщинські повстанці. Залишившись сам, Осадчук Григорій ходив на відомі йому явки, але вже й там нікого не було... Пішов у глибоке підпілля. Тримав зв'язок лише з тими, кому беззастережно довіряв. Чекісти шукали його багато років – заарештовували, допитували родичів, а він сидів в льосі своєї бабуні Іщук Пелагії. Так прожив 17 років. Переживали за кожен підозрілий шум, бабцю регулярно кликали до КГБ на допити. Мусіла тримати себе в руках, бо найменша підозра могла б викрити все. Мама його була вислана у Сибір. Тягнулася ця мука до 1961 року. Потім його тітка, переживаючи за долю своєї сім'ї, прийшла з повинною до КГБ. Приїхали чекісти та й забрали його. Спочатку навіть обіцяли відпустити, мовляв і так насидівся, та де там, впаяли йому десятку, відсидів – 8. Одружився, є у нього дружина та син. Лише почувши результати референдуму 1 грудня 1991 року зрозумів, що перемогли вони, його друзі, які віддали своє життя за волю України.

За час большевицької окупації було заарештовано (1939-1941 та 1944-1952 рр.), чи депортовано багатьох мешканців села, серед них: Бабій Василь, Мондляк Дмитро, Карий Йосиф, Турчин Володимир, Кучма Степан, Чернецький Павло, Покотило Володимир, Трипалюк Іван.

с. Староміщина

Вояки ОУН-УПА, які загинули у боротьбі за волю України:

Андрушків Мирослав Осадчук Андрій

Байда Микола Осадчук Іван

Гайдук Михайло Перчишин Анізія

Білик Григорій Притула Андрій

Гурман Северко Притула Євген

Іщук Микола Рибак Іван

Костецький Ярослав Сторожишин Микола

Карий Іван Турин Степан

Шевчук Лазарко Шум Євген

Члени ОУН-УПА, що зазнали репресій:

Андрушків Пелагія (Мельник) Патрило Михайло (священик)

Богословець Мілько Перчишин Марія (Флибун)

Добровольський Едуард Покотило Богдан

Кирик Степан Рибак Теофан

Жилан Володимир Рибак Яків

Назар Микола Савка Емілія (Жилан)

Осадчук Григорій Тремба Ярема

Пастух Наталя (Покотило) Худик Тимко

Хемій Іван Ямковий Андрій

Чернецький Павло Богуславець Еміліан

Богуславець Іван Білик Павло

Гусак Степан Василь Бабій

Карий Йосиф Карий Степан

Кучма Степан Мельник Пелагія

Мондляк Дмитро Мотика Микола

Покотило Наталя Покотило Володимир

Турин Володимир Хемій Іван

Депортовані у Сибір в 1946 р.:

Пастух Ілько Кирик Катерина

Осадчук Степан Перчишин Никифор

Мондляк Катерина Чернецька Анна

Бабій Варвара Андрушків Марія

Білик Ярослав Покотило Василь

Рибак Володимир Кучма Максим

Притула Марія Назар Емілія

Кухарська Анна Костецький Павло

Шум Василь Хімій Стефанія

Худик Микола Турин Ганна

І подвиг, і зрада...

Автор: Й. Іщук

Іван Гусак, разом зі своїм братом були активними учасниками формування січових стрільців Євгена Коновальця. У ході важких кровопролитних боїв прийшлося покинути золотоверхий Київ та відступати під ударами большевиків на Захід. Вже тоді ворог не гребував нічим і застосовував бактеріологічну зброю, вкидаючи до криниць тифозні палички, що й спричинило небачену епідемію, від якої гинуло більше стрільців, ніж у боях. Тож нічим не міг допомогти Іван своєму брату, що лежав в стодолі серед інших приречених на смерть, в одному з селищ, неподалік столиці...

Потім провів 18 місяців у польському концентраційному таборі, де були нестерпні умови – голод, холод, хвороби, смерть, але вижив наш стрілець і повернувся до рідного села. Здоров'я було підірване, тож прожив всього 42 роки. Він провадив національно-роз'яснювальну роботу серед мешканців Староміщини. У такому ж дусі виховував своїх дітей.

Трагедія, про яку йде мова, мала місце саме на його обійстю 18 вересня 1946 року.

Параска Гусак прийняла до себе сім'ю погорільців – Якова та Ганну Бочарських, чия хата згоріла в час війни. Як то мовиться обігріла, приютила, дала одяг, як могла підгодовувала, бо ж мала щиру християнську душу. Чи ж могла знати, що пригріла лютих змій-зрадників?

Саме вони повідомили гебістів про те, що в хаті знаходяться на відпочинку два бійці-повстанці: Ярослав Кульбаба - «Чумак», уродженець села Коршилівки (1923 р. н.), що був в УІІА з 1942 року та його бойовий побратим, який донині нам невідомий.

Того вечора я йшов до Гусаків, однак їх садиба вже була оточена енкаведистами та стрибками. Відтак я перейшов до сусідів – Перчишиних, звідки й спостерігав всі ті події.

Найперше, головорізи випустили з хати квартирантку, яка з дочкою вийшла через двері від дороги. Опісля того розпочали обшук. Степану наказали взяти лампу і підійматися на горище, за ним ліз чекіст. Звідти пролунав постріл і ті обидва попадали з драбини, але не ушкодженими. Большевики повибігали на двір, та й почали стріляти по даху. Територію постійно освічували з ракетниць. Така їх стрілянина продовжувалася годину. Той повстанець, що був з «Чумаком», загинув майже відразу. Коли стрільба припинилася «Чумак» зійшов до кімнати, де переховувалася сім'я Гусаків. Він з ними попрощався, сказавши, що піде, переговорить з чекістами. Вийшовши через прохідні двері, звернувся до ворогів зі словами, аби ті не робили шкоди невинним людям – господарям, оскільки повстанці перебували в хаті самочинно, без волі на те Гусаків. Головний облавник слухав із задоволенням, очевидно мав наказ взяти «Чумака» живим. Він почав обіцяти йому життя. Однак повстанець відповів, що воліє краще вмерти від своєї кулі, аніж від ворожої, вигукнув «Слава Україні» і повернувся до хати. Там і пролунав його останній постріл..

Тут енкаведисти почали кричати, що кидатимуть до хати гранати. У хаті піднявся страшний крик і плач. Бабця хотіла сказати, що повстанець вже мертвий, аби чекісти дали собі спокій. Відчинила вікно, але ті почали стріляти і поранили її в руку. Через якийсь час вони наказали залишити хату і виходити по одному. Бабусю відправили до лікарні, а маму з дітьми та мертвими повстанцями до МГБ у Підволочиськ. Через якийсь час дітей після допитів відпустили, а маму судили в Тернополі, дали десять років і відправили у Сибір. Вивезли туди і бабусю – стару лежачу, склерозну жінку...

З дочкою Рибака Ганною я одружився, переписав її на своє прізвище, ми перейшли мешкати до моїх батьків, то так вона залишилася. Та родина пережила велике горе. Коли Ганні треба було возити до Тернополя передачі, то не було що – все розграбували сволоцюги. Сільський голова Осінський возив додому награбоване фірою.

Степан Рибак постійно викликався до МГБ, бо сипачка, знана в нашому селі як «Тонька з гори», свідчила про нього, нібито бачила його з повстанцями. Було видно, що арешт не за горами. Прийшлося переходити на нелегальне становище. Він вступив до УПА і воював під псевдом «Месник» до 1948 року в бо'ївці «Сірка». Того року за доносом «путєобходчика» загинув разом з 6 повстанцями на мисловецьких полях. Похований разом зі своїм односельцем Я. Костецьким на сільському цвинтарі, Богу дякувати, наші земляки зуміли перенести їх тіла з Підволочиська. «Сіркова» боївка загинула в боротьбі за Україну, ніхто не зрадив.

Не можу не сказати декілька слів про двох доньок Перчишина Никифора. Мав він їх всього чотири, синів Господь не послав. Найстарша – Маруся була засуджена на 20 років. Де поділася молодша Нізя – ніхто не знає. Бачив я її востаннє у Скориках. Вона була озброєна і сказала мені, що будуть пробиватися за кордон. За день до арешту Марусі, до хати Перчишина зайшов стрибок Бабій Володимир і сказав: «Що, бандери, довоювалися?» Потім наказав подати собі щонайкраще їсти... а в хаті ж то біда чорна і сльози в очах.

Хочу ще пригадати Костецького Ярослава, бойового побратима нашого Степана. Він був в ОУН ще з 1941 року, займався політвихованням, мав псевдо «Клим», був членом «Юнацтва». Пройшов через великий вишкіл у Карпатах в 1942 році.