Наші герої – Василь Заставний «Шершень» (автор: Горін Зіновій)

Дата публікації допису: Sep 23, 2012 8:31:20 PM

Автор: Зіновій Горін, дослідник визвольних змагань

(Дослідження по слідах публікації «Василь Заставний «Шершень» – автор музики до пісні «Лєнта за лєнтою» Володимира Мороза)

Публікація у газеті «Шлях перемоги» від 25 липня 2012р. «Василь Заставний» «Шершень» – автор музики пісні «Лєнта за лєнтою» дала поштовх до опрацювання цікавих для читача подробиць його життя і діяльності на теренах Жидачівського району, які пропонуються до уваги читачів.

У мальовничому куточку західної частини Бібрецького повіту, де лісові масиви чередуються з луками та родючими чорноземами, а високі пагорби та низини надають особливої чарівності даній місцевості, в простих хліборобських сім’ях народжувались і зростали майбутні лицарі національної ідеї. Їх було десятки і сотні, що вславили цей край своїм героїзмом.

В одному з невеличких сіл – Чижичах, поряд з яким проходить залізнична колія Львів-Ходорів, у сім’ї Михайла та Ганни Заставних зростало п’ятеро дітей: Марія, 1903 р.н., Михайло, 1905 р.н., Василь, 1907 р.н., Софія, 1914 р.н., Катерина, 1918 р.н. Основним багатством батьків була земля, на якій старанно працювали, а вирощені плоди були надбанням усієї родини. Тому батьки своїм дітям з малих літ прививали любов до землі – годувальниці. Їх життя, як і для більшості населення, що перебувало під тиском панської Польщі,було не легким, та родина Заставних прагнула, щоби діти жили краще, вбачаючи основою для цього їх освіченість. На той час в Чижичах функціонувала чотирикласна школа. Син Василько під час навчання демонстрував хороші знання, тому батьки, бажаючи дати хоча б одній дитині хорошу освіту, посилають його у Бориницьку семикласну школу.

Це був період Першої світової війни та боротьби українського народу за свою незалежність у 1918 році. Буремні події відбувались на очах молодого Василя, а спостереження нелегкого життя людей формувало у ньому почуття бунтарства. Навчаючись в Бориничах, Василь потоваришував з сином місцевого дяка з Вибранівки Миколи Сорокаліта, приймає активну участь в суспільно-культурному житті села, являється активним учасником в гуртках народного дому «Просвіти». Його добрі знання по шкільних предметах надихають батьків допомогти сину в подальшому навчанні, вони бачать його майбутню професію пов’язаною зі землею. Син погоджується з батьківською настановою і поступає в сільськогосподарський ліцей по напрямку агрономія.

30-і роки були періодом бурхливих подій. Українська молодь, згуртована ОУН, активно виступила проти свавілля польської влади. Під час навчання Василь потоваришував з багатьма однодумцями, вступає в молодіжну спортивну організацію «Луг». Немає точної дати вступу Василя до лав Організації Українських Націоналістів. Його товариш Сорокаліта Микола перебував у лавах ОУН з 1932 року, очевидно, що в тих роках і Василь пов’язав свою долю з націоналістами. В цей же час він підтримує тісний зв’язок з активістами організації: Михайлом Кондратом, Ярославом Дяконом, Дмитром Сусіком з Дев’ятник та Дмитром Чмиром – військовиком Бібреччини. Іде активне і поступове поширення націоналістичних ідей шляхом створення майже в кожному населеному пункті Бібреччини п’ятірок ОУН. Своєю діяльністю Василь Заставний завойовує в громади високу довіру і повагу, його обирають до Бібрецького повіту «мужем довіри», де йому доводиться захищати інтереси та права простого народу.

У названий період його друзі уже встигли пройти тюремні застінки Бригіток. Більшість з них перебували під пильним оком польської поліції.

Уже в зрілому віці, в тридцять років, Василь покохав свою односельчанку Марію Поглод, 1911р.н. В 1937 році вони обвінчались. У шлюбі це була щаслива пара, яку зігрівало кохання, що допомогло перенести душевні потрясіння, які переслідували сім'ю протягом восьми років,– це втрата трьох діточок, які померли в малому віці: дочка Богданка та сини Зіновій і Остап. Тільки в сорок п'ятому їх ощасливить дочка Леся. Та розвиток подій того часу уже не дозволяв сім'ї жити разом спокійним життям.

Напередодні польсько-німецької війни була оголошена мобілізація. Частина товаришів Василя на той час була запроторена в Березі Картузьській, частина переходить в підпілля. Та в скорому часі польська армія була розбита німцями, а 17 вересня 1939 року в Західну Україну прийшла Червона Армія. Постало питання перед Василем і його товаришами: як бути далі? Одні вбачали необхідність емігрувати в Польщу, інші – залишитись і проникнути в органи радянської влади. Василь прийняв другий варіант. Радянська влада, не гаючи часу, почала утверджуватись на місцях. В кожному населеному пункті відбувались збори громад, які не обминули і рідне село Василя – Чижичі, на яких жителі обрали виконком, а його головою – Василя Заставного. Та недовго життя громади було спокійним. Незабаром прибули представники карального органу – НКВД, які розпочали політичні справи проти місцевого населення, вербували нестійких елементів до співпраці з новою владою, складали списки заможних українців та членів ОУН. В кінці 1940-ого року розпочалось масове виселення українських сімей. Подвійне життя Василя вимагало особливої обережності: під час роботи у владних структурах, він особисто переконався, що нова влада налаштована проти всього українського і керується в своїй роботі засадами диктатури та терору. Залишатись і вичікувати непередбачуваного, при посиленні репресій, було небезпечно, тому Василь, порадившись з друзями, іде в підпілля.

У своїх спогадах «З любов'ю до свого народу», Дмитро Сусік, повітовий провідник ОУН Бібреччини з 1937 року, згадує: «Весною 1941 року в Бібрецькому повіті перебувало вісім підпільників, що переховувались від більшовицької влади. Це Василь Фіцик з с. Суходолу; Василь Грек «Хмара» з Стрілищ Нових; Богдан Захарків з Підярків, Андрій Демчишин з Вільхівець, Василь Заставний з с. Чижичі, Василь Сірко та Дмитро Сусік з Дев'ятник».

З початком радянсько-німецької війни Василь з друзями виходить з підпілля, а 28 червня 1941 року у Бібрці він побачив результати злочинної діяльності більшовиків, які перед своїх відходом вчинили масове вбивство арештованих, між яких були представники інтелігенції: вчителі, лікарі та мирне, свідомо налаштоване, населення.

Василь із друзями приймає участь в організації перезахоронення загиблих, яке переростає в масову політичну маніфестацію, на якій були присутні люди з цілого повіту. Організацією перезахоронення займався товариш Василя по ОУН Ярослав Дякон, якого було обрано головою міста Бібрка.

З перших днів по завданню центрального проводу ОУН, Василь активно долучається до оприлюднення Акту відновлення Української державності і встановлення української влади на місцях в Новострілищанському районі. Та незабаром німці оговтались і зрозуміли, що пора показати, що вони не збираються ділити владу з українцями. Розпочались арешти членів Українського державного правління, в т.ч. голови правління Я.Стецька та голови проводу ОУН С.Бандери. В подальшому розпочато арешти членів ОУН на місцях.

І знову Василь стоїть перед вибором, що робити в передчутті арешту німецькими окупантами. До цього додались важливі події уже місцевого значення: різко загострились відносини між польським і українським населенням. Поляки створили міліцію, переважно з фольксдочерів, розпочали акти помсти українському населенню, доносили німцям на членів ОУН та свідомих українців. Чашу терпіння переповнили події в Юшківцях, з яких поляки перевезли в Берездівці чотирьох українців, катували їх в помешканні польського ксьондза і, напівживих, вивезли до лісу в село Гранки-Кути, де, замордувавши, і поховали. Ворожі дії поляків в лютому 1944 року змусили українське населення вдатись до дій самооборони. По завданню проводу ОУН Василю Заставному доручають створити відділ самооборони в Новострілищанському районі на терені сіл Чижичі, Вибранівка, Бринці Церковні і Загірні, Юшківці, Дев'ятники, Кологури, Бертишів і Прибілля. Основним завданням якого був захист мирного українського населення від німецького і польського свавілля. Після створення відділу командиром Василем Заставним, він отримав підпільний псевдонім «Лис». Зі спогадів живого свідка тих подій, стрільця даного відділу, в подальшому воїна УПА сотні «Січовика», «Жубри – 2» чоти «Гайдука», сотні «Сурмачі», кулеметника «Точного», Поглода Михайла жителя с. Юшківці Жидачівського району: «Після трагічних подій 26 лютого 1944 року з моїми односельчанами з с. Юшківці, члени підпілля ОУН таємно звернулись до патріотично настроєної молоді зі зверненням про вступ до загону самооборони. З нашого села бажання вступу виявили чотири хлопці, в т.ч. і я. Під час зібрання мені стало відомо, що наш командир мій давній знайомий ще з часів панської Польщі Василь Заставний, який неодноразово перебував в нашому домі. На той час у моїх батьків було досить велике господарство, значна ділянка землі, тому Василь навідувався до батьків як фахівець – агроном.

Після завершення формування відділ налічував 22 стрільці. В основному це були вихідці з сіл нашого району, крім двох, які походили з Ходорівщини, з с. Підліски. З перших днів формування загону розпочались військові навчання у таборі в лісі між селами Юшківці і Чижичі, які проводив Корінь Григорій родом з Юшківець. Він пройшов військову підготовку в польському війську. Відділ складався з двох роїв. Перший очолював ройовий «Орлик», Дребут Василь з с. Бориничі, за польської влади очолював дім-читальню «Просвіта» в рідному селі. Він постійно перебував в оточенні командира «Лиса». Під час військового вишколу табір відвідував Ярослав Дякон. На зібрання відділу я прийшов зі своєю зброєю, карабіном «Маузер», який приніс батько у 1918 році після боїв з поляками за м. Львів. Карабін був старого взірця, через свої габарити був незручний для використання в умовах лісу, тому я просив командирів «Орлика» і «Лиса» при нагоді поміняти мені зброю. З перших днів формування загону постало питання про забезпечення воїнів зброєю і військовою амуніцією. Якогось централізованого постачання не існувало, тому це важливе питання командирами вирішувалось на місці. «Лис» налагодив стосунки з німцями, які за продукти і самогон віддавали зброю і спорядження. Був і такий випадок, коли сестра повстанця «Явора», Климка Григорія з Юшковець, познайомилась в Бориничах з офіцером-власовцем, в якого взамін продуктів виміняла кулемет МГ-43 і декілька коробок з патронами по 250 штук, п'ять карабінів «Маузер» та два автомати МП-42. Це було велике підкріплення для стрільців відділу. Командир «Лис» віддав кулемет мені, з яким я пройшов весь шлях повстанця в сотнях УПА. Остаточно відділ був оснащений зброєю, коли весною 1944-го року в наші терени зайшла сотня «сіроманців», яка мала зброї в достатній кількості.

Зі створенням сотень УПА, частина стрільців із відділу «Лиса» (Заставного) була переведена в сотні уже маючи за плечима військову підготовку. В цей час і я, Милайло Поглод, зі своїм нерозлучним МГ-43 перейшов у сотню «Січовика», яка формувалась в Миколаївських лісах на Щиреччині. В подальшому був переведений в сотню «Громового», «Жубри-2» і «Сурмачі». Не раз рейдуючи на теренах Бібреччини, Новострілищанщини зустрічав свого першого командира «Лиса» який спільно зі своїм відділом проводив боєві дії, допомагаючи відділам УПА.»

З наближенням фронту і приходом большевиків, їхньому каральному органу – НКВД стало відомо про діяльність Василя Заставного «Лиса», – з даного терену в їхні руки потрапило декілька зв'язкових. Для запобіжних заходів Заставний обирає новий підпільний псевдонім «Шершень». Над його дружиною Марією нависла загроза арешту, тому залишатись вдома з донькою Лесею було вкрай небезпечно. Василь радить дружині тимчасово перейти до брата Івана Поглода, який проживав в Чижичах з матір'ю, дружиною та двома доньками, поки не підшукає для неї надійне помешкання. Та з кожним днем перебувати в селі ставало все далі небезпечніше: поряд, у сусідньому селі Вибранівка, базувався гарнізон НКВД, воїни якого часто бували в Чижичах. Розпочались арешти селян за підозрою у зв'язках з партизанами. Марія перебуває в постійній тривозі за долю їхньої донечки, і, розуміючи, що і в брата є діти, часто переховується по чужих людях. В цей час організація доручає «Шершню» нові підпільні обов'язки по лінії служби безпеки, та, незважаючи на велику відповідальність, він думками зі сім'єю, яка чекає його допомоги. Василь, перебуваючи на рідній місцевості, хоче провідати сім'ю, обняти дружину, пригорнути маленьку донечку і повідомити добру новину: з допомогою друзів Марія буде оприділена в надійну сім'ю на проживання. Для Марії підготовлено нове свідоцтво про народження, тепер вона буде Ірина Іванівна Чмир, по віку згідно нового документа вона помолодшала на тринадцять років. Цю звістку Марія зустріла з радістю, та, вислухавши Василя до кінця, її серце огорнув смуток: вона передбачала розлуку з дитиною. Та Василь запевняв, що іншого вибору немає, а передчуття можливого арешту змушують Марію погодитись на важку пропозицію чоловіка. Марія пішла до брата Івана та його дружини з болючою пропозицією – взяти тимчасово у свою сім'ю донечку Лесю на виховання, а там як доля розпорядиться. Вислухавши Марію, рідні без вагань погодились взяти дворічну дитину. З того часу Заставна Леся Василівна стає Поглод Леся Іванівна. Її мати Марія (Ірина Чмир) покидає сім'ю Поглодів. Важко описати словами душевні страждання матері, але Марія втішає себе думкою, що коли буде живою, обов'язково буде бачити дитину, раділа, що залишила її на близьких людей, які її ніколи не скривдять. Ці кроки були дуже своєчасними, тому що енкаведисти почали розшукувати дружину Василя Заставного, було арештовано її брата Івана і взято під слідство. Після перенесених допитів в більшовицьких застінках. Івана відпускають із втраченим здоров'ям. Марія (Ірина Чмир), тим часом, проживала в Бібрці, а пізніше у Львові, остерігаючись не тільки енкаведистів, але і просто знайомих. Вона була доброю кравчинею, тому більшість часу проводила в приміщенні. Пошиттям заробляє собі на хліб і допомагає брату Івану. Час від часу Марія отримує звістки і від Василя, який при нагоді відвідує донечку.

Автору публікації вдалось розшукати і поспілкуватись з дочкою Заставних п. Лесею Нестеренко, яка на сьогодні проживає в Івано-Франківській області. Вона згадує: «Я жила з бабусею у своїх прийомних батьків, свого батька пам'ятаю як у тумані, до мене він приходив уночі, мене будили зі сну і батько брав мене на руки, бавив мене і примовляв. Ще вуйна розповідала, що через деякий час я перестала розмовляти, напевно через переляк. Але після кількамісячної мовчанки мова повернулась, і першим моїм словом була «облава». Це свідчить, що сім'я жила в постійному страху, який переходив і на дітей.

Хочу наголосити, що проживаючи в сім'ї свого вуйка Івана, я не відчувала, що це моя прийомна сім'я. Я пізнала істинну батьківську любов і піклування. Іноді здавалось, що мені приділялось навіть більше уваги, ніж до рідних дітей. Тому свою другу матір і батька я згадую із словами глибокої шани і вдячності».

Влітку 50-го року Марія, через підпільного зв'язкового, отримує страшну звістку, що Василя уже немає серед живих, яка декілька днів не дає їй прийти до себе. І тільки розрада близьких людей і думка, що їхня дитина в безпеці, дали можливість Марії перенести важкий удар. Та попереду її чекали нові випробування.

Про обставини смерті Василя Заставного «Шершня», розповідає Йоняк Олександра, 1932р.н., живий свідок тих подій, яка проживає в с. Чижичі Жидачівського району: «Шершня» я добре знала, він часто приходив до нас зі своїм односельчанином партизаном Щепним Василем («Соловей»), який був моїм нареченим. Цей день я добре пам'ятаю. У моїх батьків квартирувалася вчителька школи Софія Дунька, 1928р.н., родом з Івано-Франківська. Вона мала добрий голос, знала багато пісень, для супроводу підігравала собі на гітарі. В село часто заходили облавники з Вибранівки. Було їх 12-14 чоловік, начальником в них був Демидєв. Приходили і гарнізонники з Новострілищ з начальником Філятіним. В основному вони зупинялись в сусіда Михайла Кузика, але, дізнавшись, що в нас живе вчителька – приходили послухати пісень та повеселитись. Один з них також умів грати на гітарі.

У цей день вони прийшли після обіду, грали, веселились аж до вечора. Під вечір їх начальник сказав: «Идем на задание». Другого дня я прийшла з колгоспу на обід, а тут – гарнізонники на подвір'я, зайшли в дім та оповідають: «Сьогодні вночі ми вбили вашого «Шершня». Вдаючи, що мене це не цікавить, відповіла: «А для чого це мені знати?». Але бачу, що між них немає одного, того, що вчора так їх веселив і запитую: «А де ваш «гуляка» дівся?». Відповіли, що пішов у Новострілки. На цьому розмова закінчилась. З цього дня пройшов певний час, протягом якого в наш дім поселився мій двоюрідний брат Заставний Михайло, далекий родич «Шершня», в якого згоріла хата. А працював він головою сільради. Одного дня, будучи наодинці, Михайло дістав з піджака фотографію і сказав: «Сховай її, якщо зможеш – передай родині». Взявши фотографію, я побачила на ній мертвого Василя Заставного, він мав пошкоджену частину підборіддя, ніс і вухо. Фотографію я взяла і сховала за образ, про це знали лише мати та вчителька Софія. Незабаром більшовики вчинили «провокацію» одному з наших хлопців (під виглядом воїнів УПА) і він їм сказав, що я і вчителька Софія підтримуємо зв'язок з партизанами. Мене було арештовано Демидєвим і взято під слідство. Після допитів та побоїв, за браком доказів мене відпустили. Коли повернулась додому, мати і вчителька наполягли, щоби я знищила фотографію, бо якщо вона потрапить до енкаведистів – всім буде тюрма. Фотографію було знищено. Пізніше я довідалась, що її дав брату Михайлу фотограф з Новострілищ, якого примусили фотографувати вбитих партизанів.

У 1951 році, в лютому місяці, ввечері в наш дім зайшов провідати мене Щепний Василь, «Соловей». З ним був його товариш з Глібович Великих і йшли вони на Глібовичі. В розмові з Василем, я розповіла йому про фотографію «Шершня», на що він мені відповів: «Так, я знаю про смерть «Шершня», бо в цей час був поряд із ним. Коли ми прийшли на домовлену зустріч, на нас уже чекала засідка більшовиків, які хотіли взяти нас живими. Один з облавників схопив мене за рукав фуфайки. Ні я, ні «Шершень» не могли зняти з грудей автомати щоби оборонятись, але мені все таки вдалось вивернути автомат і впритул вистрелити в нападника і, звільнившись від нього, кинутись у ліс. На «Шершня», тим часом, накинулись з усіх сторін, він вихопив гранату, енкаведисти відсахнулись від нього, пролунав вибух. Так загинув один з кращих воїнів УПА».

Восени Марія (Ірина Чмир) отримує другу, не менш трагічну, звістку із села. 26 вересня 1950р. її сімдесятирічну матір Розалію, брата Івана з дружиною Катериною та їх доньками Іриною, Володимирою та Лесею (Заставною) більшовики вивезли на спецпоселення. Ця новина важким тягарем лягла на материнське серце, на душі були розпач та пустота. Тільки через кілька місяців родина Поглодів дала звістку про себе з Красноярського краю, написавши листа Михайлу Заставному, рідному брату «Шершня», який таємно передав новину і адресу Марії, яка в цей час перебувала у Львові. Марія твердо, не вагаючись, вирішила їхати до родини в Сибір.

У 1951 році Марія приїжджає в Красноярський край до рідних та влаштовується в дитячу виховну колонію, де перебували діти репресованих батьків-високопоставлених осіб радянської держави. Працює в колонії швачкою, в основному обшиває дружин керівників колонії. Тепер вона була поряд своєї донечки, своєї родини, раділа, що нарешті може сама піклуватись про свою дитину.

У 1957 році прийшла звістка до сім'ї Поглодів від Михайла Заставного, брата «Шершня», в якій сповіщається, що він по власній волі змушений виїхати із сім'єю з села на Схід України, в Донецьку область щоби уникнути арешту або висилки в Сибір. Родина Поглодів через вісім років звільняється і 14 вересня 1960 року переїздить на Україну, до Заставного Михайла в Донецьку область в м. Шахтарськ. Та втрачене під час арештів здоров'я не дозволяє Івану Поглоду працювати в шахті, тому сім'я змушена шукати нове місце і виїжджає на новобудову, в м. Кривий Ріг. В 1965 році Лесі Поглод (Заставній) виповнилось двадцять років, вона зустрічає свого судженого Миколу Нестеренка, вихідця із Східної України, з яким незабаром справили весілля. В 1966 році в них народилась донька, яку названо Іриною, а в 1968р. – син Василь, названий в честь діда. Мати Марія (Чмир Ірина) увесь цей період, починаючи з Красноярського краю, проживає з сім'єю Поглодів.

Як кожна пташина лине до свого рідного гнізда, так і тисячі українських родин прагнули як найскоріше повернутись з чужини у свій рідний дім. Та багатьом із них не судилось цього дочекатись. Мати Марії, Розалія, померла на висланні в Красноярському краю в 1953 році. В 1969 році родина Поглодів, Нестеренків та Марія Заставна (Ірина Чмир) переїжджають на будівництво Бурштинської ДРЕС, в передмістя м. Бурштина с. Дем'янів, щоби бути ближче до рідних домівок. Тут Леся із своїм чоловіком Михайлом влаштувались на роботу, обживались, ростили дітей, у вихованні яких приймали участь і Марія, і подружжя Поглодів.

Марія Заставна більшість свого життя прожила під чужим іменем, у тривозі вдивляючись у завтрашній день. Та в хвилини роздумів, милуючись підростаючими онуками, дякувала Богові і сім'ї брата Івана, що з їх допомогою врятували і виростили найдорожче, що в неї залишилось в її житті від чоловіка Василя – доньку Лесю. Вона завжди відчувала свою провину перед рідними, на долю яких випало так багато страждань, але ніколи не почула від них і слова докору. Іван та Катерина Поглоди померли, відповідно, в 1978 і в 1980 роках і поховані в с. Дем'янів. А Марія дочекалась проголошення Української Державності, і ще вісім щасливих років прожила, не боячись назвати своє справжнє ім'я і прізвище. Померла Марія Заставна у 1998 році і похована там же, в с. Дем'янів.

Іноді, дивлячись місцеве телебачення чи слухаючи радіо і почувши повстанську пісню «Лєнта за лєнтою», Марія душею переносилась у ті буремні роки, на свою малу батьківщину в с. Чижичі, де пройшло нелегке дитинство та юність, де зустріла свого судженого Василя, який, не вагаючись пішов захищати свій народ і в душевному пориві створив музику до знаменитої пісні.