Монастирець. Час і люди. Частина 2. (Автор: Сокирко Віра)

Дата публікації допису: Jul 24, 2015 2:38:5 PM

Іван Кулик в Україні

Напередодні совєтсько-німецької війни Іван Кулик проводом ОУН був направлений пропагандистом у двох повітах Ясло і Кросно. В зимову пору обходив він пішки ті повіти з двома великими валізами брошур. Інколи блукав, не міг вибратися з лісу, мерз і голодував, ризикував своїм життям. А коли обійшов повіти, розповсюдив літературу, повернувся у провід ОУН до м. Кракова. Друзі його не впізнали. Підлікували Івана, привели до здоров'я і направили вчителювати у ті ж повіти. Відкрив він українські школи спочатку у с. Городниках, а потім у с. Ленюшки. Починав з декількома учнями у селянських хатах, а з кожним днем прибували нові діти, назбиралося до 40 чоловік. Вдячні батьки підтримували вчителя у всіх його добрих справах. На високому національно-патріотичному рівні проходило свято пам'яті Тараса Шевченка, до якого були задіяні і батьки.

22 червня 1941 року у село Ленюшки зайшли німці. З проводу ОУН передали Іванові і його друзям по партії повертатись додому на Україну і там стати лідерами розбудови незалежної держави України. Іван заїхав у рідне село, дізнався, що дружина Меланія з дітьми виселена до Казахстану і зв'язок з нею перерваний, залишив дітям гостинці, а сам відправився до Львова. Він належав до похідної групи членів ОУН, які мали добратися до Львова проголошувати Українську Самостійну державу. І 30 червня 1941 року у Львові ухвалою проводу ОУН було проголошено відновлення Української держави. Гітлерівці не мали наміру втрачати Україну. За вказівкою із Берліна гестапівці 5 липня 1941 року заарештували в Кракові провідника ОУН Степана Бандеру. Розпочалися репресії проти членів ОУН і всіх причетних до створення Української влади. Іван Кулик у Монастирці створює молодіжну ОУН "Юнаки". Хлопці і дівчата після проходження вишколу складали присягу. До "Юнацтва" увійшли такі Монастирчани:

1. Лаврись Михайло

2. Гавриляк Степанія

3. Любезний Іван

4. Сокирко Ірина

5. Стехнович Йосиф

6. Шевчук Марія

7. Старов'єцький Степан

8. Порціна Марія

9. Телька Яків

10. Колос Марія

11. Порціна Іван

12. Телька Анастасія

13. Шевчук Микола

14. Гризак Софія

15. Ломиш Ганна та інші.

Хлопці і дівчата готували національні свята України, закопали біля Народного дому хрест на честь захоронення комуни. У народному домі "Просвіта" дали великий концерт, присвячений пам'яті Тараса Шевченка.

Жив Іван Кулик у своїх сестер, навідувався до тестя Миколи Лаврися, читав листи Меланії, які вона висилала до початку війни. Меланія, хоч і не все могла написати, але дещо розповіла, скільки годин у день працює, чим харчується з дітьми. Іван сумнівався, чи виживе його сім'я в Казахстані у таких жахливих умовах. А одного разу приніс до Лаврисів газету, в якій писалося, що спецпоселенці у Казахстані з голоду вмирають, як мухи. Занепав духом Іван. Та коли батьки Меланії старалися підняти йому настрій, він їм відповідав словами пісні про Устима Кармелюка:

Маю жінку, маю діти,

Та я їх не бачу,

Як згадаю про їх долю,

Сам гірко заплачу.

Витираючи сльози, теща промовляла: – "Наша Меланія сильна і загартована, я не думаю аби вона не дала ради навіть у такий скрутний момент, як голод. Невже совєтський уряд байдужий до долі дітей, які ні в чому не винні. Якщо події будуть розгортатися так, що я знову змушений буду вертатися на захід, то подарунки, які я лишив дітям і Меланії, прибережіть. Будемо усі просити Всевишнього, щоб опікувався українським народом, який поневіряється по чужих краях. Пуховий плєт для Меланії, а матеріали на сукенки і костюмчики та взуття дітям".

Я влаштуюсь тут на роботу, ще їм щось покупую і залишу у своїх сестер, а Меланія як приїде з дітьми, скажете, аби пішла і забрала все що я залишив.

Одержав Іван призначення на роботу головним агрономом міста Львова. Робота була до душі, але у найстаршої сестри Насті помер чоловік, залишивши шестеро дітей сиротами. Довелось Іванові щонеділі возити хліб для сиріт у село. Він любив своє село, де з дитинства вростав у рідну землю, її поля і діброви, пасовиська з джерельними чистими струмочками. Приїжджаючи на неділю в село, Іван ходив на могили батьків, а потім ішов у ліс на Вигоду, де він у 1939 р. живим не дався більшовицькому окупантові в пазурі. Але щотижня добиратися зі Львова до села, що знаходилося на відстані 100 км від Львова, Іванові було фінансово невигідно. Він влаштувався на роботу в м. Стрий інструктором по годівлі корів і пчіл. Придбав красивий дім, набрав квартирантів з Монастирця і Старого Села, ними були дівчата, що вчилися на педагогічних курсах: привітна і завжди усміхнена Марійка Магаль, надзвичайно енергійна і цікава співрозмовниця Меланія Судук, розважлива і серйозна Марися Попадин та інші.

Якось Іван повертався з роботи і в парку на лавці побачив молодого хлопця, що спав. Він впізнав по родині, що це син Федора Німка з Монастирця, з того куточка, який називали з Берега. Вечоріло, накрапав дощик, дошкуляв східний вітер. "Хлопче, прокинься", – мовив Іван і ледь доторкнувся до його руки. Хлопець перелякано відкрив очі, але вмить засміявся, бо впізнав п. Кулика Івана з Монастирця. "То Ви, пане Кулику?" – скоріше ствердив, ніж запитав хлопець земляка. – "Я, а ти чий будеш?" – "Я Федора Німка син", – відповів хлопець. – "Знаю, А де працюєш?" – "В депо". – "А живеш де?" – "А живу де?" Перший тиждень працюю, а живу, де прийдеться, як бачите. Квартири у Стрию дуже дорогі, а пішки щоденно добиратися з Монастирця на роботу і з роботи фізично неможливо. Я вирішив трохи прожити так, як бачите, заробити гроші, купити велосипед і буду їздити ним додому щодня.

Ти дуже сміливий і діловий хлопець, – мовив п. Іван, – але часи зараз небезпечні, війна іде. Та і взагалі місто, то є місто. Так жити, як ти задумав, не можна. Ходи зі мною, будеш у мене жити. А як тебе звати? – "Андрієм я називаюсь". Перш ніж іти за п. Куликом, Андрій зняв із себе блузу, добре витріпав її і пішов. "Бог Вас надіслав, п. Кулику, до лавки, на якій я улягся наніч, а я думав, що у Стрию з Монастирця нікого, крім мене, немає", – щебетав хлопчина і продовжив: – Правда, зустрічався з дівчатами, які вчаться на учительських курсах, але навіть не спитав, де живуть". – "А вони усі живуть у мене, буде весела компанія, не дасте мені нудьгувати після роботи". – "А то чого ви нудьгуєте, пане Іване?" – "Бо не знаю, чи живуть мої діти і жінка в чужині, чи загинули від голоду і холоду. – "А чого Ви так думаєте?" – "Бо їх запроторили на чужину, де колись відбував солдатчину наш великий національний поет Тарас Шевченко, у Казахстан. А в цьому краю дуже несприятливі для життя кліматичні умови. Влітку спека +40, а взимку палить мороз –40. До такого клімату призвичаєні люди корінні казахи. А наших галичан туди відвезли як худобу у товарняках, поселили у розвалені хати із саману виліплені. Матеріальної підтримки з дому люди не можуть отримати, бо Україна в німецькій окупації. Те, що прихопили із собою нашвидкоруч, коли вивозили, давно скінчилося".

- Хочеться мені потішити вас, пане Кулику. Бог допоможе усім нашим українцям і вашій сім'ї в тому числі. Ви ще будете тішитись своїми діточками. – "А ти в "Юнацтво" поступив?" – ніби між іншим, спитав Іван Кулик хлопця. – "Не було мене тоді вдома, коли складали дівчата і хлопці присягу. Про це мені розповіли сусіди Марія Шевчук та Іван Порціна. Але я мрію вступити теж у цю молодіжну патріотичну організацію". – "Молодець", – поплескав дружньо по плечах Андрія Іван Кулик і сказав: "Ось ми уже і прийшли. Ти будеш жити в одній кімнаті зі мною". Іван приготував на вечерю канапки, випили по горнятку кави і полягали спати. Іван у ліжку, Андрій на дивані.

Трудний 1942 рік

- Казав перед війною про голод Монастирецький віщун дід Данило, що 1942 рік буде найтяжчим роком за час Другої світової війни, – говорила жінка Якова Івасишина Ганна до свого чоловіка. – Так і є. Правду знав дід Данило і повідав її людям, – відповів чоловік. Про голод, викликаний вересневою повінню 1941 року, сказав Якову брат, приніс газети, що повідомляють, ніби голод забрав уже на Україні понад 20 тисяч чоловік. Учора на вечорницях у Торкачової Варвари її сестра Катерина Томкова розповідала, що у людей, які їдуть на Тернопільщину міняти хліб за одяг, німці відбирають зерно.

- У сільській раді складали списки дітей із багатодітних та малозабезпечених сімей, – повідомив жінку Яків. Будуть їх відправляти у с. Мшани Збаражського району на Тернопільщину. – "І хто уже записаний у тому списку?" – поцікавилась Ганна. Знаю, що Катерина Муринова записала свого Гриня, Михайло Сокирко з Вільшанки свого сина Михайла, шосту дитину. А з горішнього кінця Гануська Надольська свою Марисю посилає. – "І хто ж тих дітей відпровадить так далеко від хати?" – звернулась Ганна до Якова. "Федір Кривцун муж довір'я – надійний чоловік", – сказав Яків, і ще хтось із жінок має бути, а якщо жінки не погодяться, то Лаврись Настуня з Думки буде відповідальною особою. Возом мають відпровадити тих людей з дітьми до станції Журавно, а звідти потягом. Гнат Ломиш має везти своїми кіньми. На другий день зранку привели багатодітні і малоземельні сім'ї своїх дітей до сільської ради, посадили їх на віз Гриня Лаврися і той поїхав з ними до ст. Журавно.

"Сталінградська битва"

У 1942 році розгорілася Сталінградська битва, яка не мала аналогів в історії воєн. Щоденно гинули тисячі людей. Німецьке командування описувало цю битву так: Сталін кинув на нас дуже багато дивізій, сформованих із диких сибірських народів, які сміливо ішли в бій. Наші солдати не встигали їх перестріляти, бо навіть не вистачало набоїв. Танки не могли уже їхати по їхніх трупах, які лежали висотою на півметра. А вони все йшли і йшли... Ця битва стала поворотною у німецько-совєтській війні. Від осені 1943 року німці зазнавали на східному фронті поразку за поразкою. Совєтська армія пішла в наступ.

Будні війни в Монастирці

Дізнавшись про смерть Михайла Мудрого у Харкові, Іван Кулик пішов до його тестя Степана Ломиша і про це йому розповів. "Ваш зять Михайло, – мовив Іван, – був членом центрального проводу ОУН. Він був направлений за фронтом у Харківську область для пропаганди націоналістичних ідей. Як повідомили мені із центрального проводу, – ледве вимовив Іван, – Михайло загинув у 1942 році від підступної руки комуністичного агента. Степан Ломиш похилив голову, довго мовчав, а потім промовив: – "Нехай з Богом спочиває. І нехай йому земля буде пером". Витерши хусточкою сльози, Степан мовив: "Одну доньку я мав і тій щастя не дав". – "Так не кажіть, пане Степане, – заперечив дуже тихо Іван, – ваша донька дуже щаслива. Вона увійде в історію України, як нескорена галичанка. Ваша Марися дуже красива ще й багата. У неї був великий вибір. З навколишніх сіл усі кращі хлопці хотіли женитися з нею, а вона вибрала не дуже багатого, але націоналіста і казала усім, що її Михайло найбагатьший, найкрасивіший і вона найщасливіша жінка на світі". – "Нехай буде так, як ти кажеш, Іване. А що там наші у Казахстані роблять? І чи живі вони? Не чув ти де якої вісточки про наших мучеників?" – "Ні, нічого не чув конкретно про наших. А про виселених галичан читав у газетах. Пишуть, що висока смертність галичан у Казахстані, "подбали" про них московські окупанти. Дуже потурбувались, аби скоренько їх угробити на чужині. Хочу вас порадувати, вуйку Степане, тим, що ми – українці, нація сильна і витривала.

- Але у моєї жінки на плечах двоє малих дітей. Іванові з очей потекли сльози. Він витяг хусточку і витер лице. "А моя донька перед війною похоронила синочка Степанка. Фотографію вислала із твоїми дітьми, стоять коло катафалка з тілом внука. Степан Ломиш приніс із другої кімнати фотографію. Обидва з Іваном довго її розглядали і міркували над нею. Але малий чисто у Михайла вдався", – сказав Іван. "Так, так, у Мудрих дитина вдалась. Нема уже мого внука", Степан перехрестився, поцілував фотографію і мовив: – "Степанку, нехай тобі буде царство небесне". Іван розглянув світлину і сумно промовив: – "Але мої діти виснажені голодом. Сумненькі стоять, бідненько одягнені, рученята, як трісочки тоненькі". – "Донька на тебе подібна, а син на жінку твою", – зробив висновок Степан Ломиш. "Так, вуйку Степане. Аби лише перебороли смерть у Казахстані, вирвались з її лап", – просив Бога Іван, милуючись на світлині своїми дітьми. "А де ти тепер знаходишся?" – спитав Степан Ломиш Івана. – "Завтра їду на нову роботу. Влаштувався директором фільварку у Володимирцях. Хочу допомогти своїй найстаршій сестрі Насті, яка похоронила чоловіка, залишилась із шістьма дітьми, бідує". – "Ой, так, так, аби птичка не була удовичка", – зітхнув старий Степан. – "Бачу і чую, що розумієте мою сестру, бо і самі в такій же шкірі. Повдовіли при живій дружині. Що з нами зробили червоні "визволителі". Ви удовець, я теж такий самий. – "А де мешкаєш, Іване?" – "У Петра Ємця, файний ґазда. І господиня дуже приємна жінка". – "Нехай Бог тобі, помагає на новій роботі. Це дуже відповідальна посада та ще в роки війни. Бережися, бо береженого Бог береже". – "Дякую Вам, вуйку Степане, за добру пораду. Будьте здорові, бережіться". І Іван вийшов з хати, Степан Ломиш вийшов за ним.

На подвір'ї вони прощались, один одного розраджуючи. "Завтра ще зустрінемось, як вийдемо з церкви", – порадив діда Степана Іван і пішов у горішній кінець села. На другий день, поснідавши, Монастирчани вийшли на гостинець і попростували до церкви. Іван йшов з гуртом мужчин. Проходячи біля подвір'я Нухіма Мольдовера, Іван думав про те, що варто б цій єврейській сім'ї скритися від німців. Невже вони не чують, як усюди нищать фашисти єврейську націю. В Освенцумі спалили уже 4 мільйони євреїв. З Журавна роз'їхались майже всі євреї, з Монастирецької корчми теж виїхали за границю. Чому Нухіма ніхто не порадить? Іван призупинився навпроти подвір'я старого єврея, але ні його, ані членів його сім'ї не було видно на подвір'ї. Нухім Мольдавер вирощував тютюн і продавав його. Від тютюну, який сіяв, небагато мав доходу. Сам теж був курцем, але збирав підбіль, сушив його і курив.

Іван Кулик повернувся з церкви, і довго щось писав, а потім вирішив зустрітися з Василем Судуком, аби вирішити з ним організаційні питання молодіжної ОУН "Юнацтво". Люди повертались з вечірньої, ішли юрбами, розмовляли. Раптом роздались вистріли: один, другий, третій... Що це? Невже совіти підійшли так швидко до Монастирця і виганяють німців? Іван побачив, що стежкою в напрямі до центру села ідуть хлопці з горішнього кінця: Микола Романів, Іван Ємець, Микола Ємець. "Хлопці, будьте такі добрі, розвідайте, що за стрілянина у центрі села і прийдіть розповісти мені. Добре?" – "Добре", – відповіли хором хлопці і попрямували до центру села. Коли вони дійшли до Народного дому, їм розповів Іван Кривцун, який був сусідом Нухіма, що приїхали із Журавна і побили Нухімову сім'ю, втекли лише Йосьо із Салькою, син Нухіма з невісткою. "Розкажи, Іване, як усе було", – попросив Микола Романів. І Іван розповів усе по порядку: "Я ішов з вечірня, уже вибрався на Фарійонську гору. На подвір'ї у євреїв були Нухімова жінка Перлі і внучка Гіза, а Журавнівські військові вийшли на гору, положили на землю їх обох і вистрілили, однією кулею у голову убили їх усіх. З нашої хати вибігла їхня Рузя, дуже красива внука Нухіма. Коси у неї були по коліна. Вона дружила з моїми сестрами Ориною і Паранею, вивчила напам'ять "Отче наш" і "Богородице Діво". Почувши стріл на своєму подвір'ї, Рузя в істериці вибігла з нашої хати і закричала. Убивці націлились на неї. Вона просила, благала захистити її, але вистрілили і їй в голову. Рузя повалилася на землю, декілька разів ковтнула повітря і померла. Старий Нухім збирав на городі підбіль... Почувши постріли, крик, він підняв голову з городу. Прицілившись у старого, влучно прошили йому кулею череп, і повалився Нухім на землю. На цей крик прибігла їхня собачка. Побачивши, як вона затужила за своїми господарями, убили і її як єврейську собаку. Втекли Йосьо із Салькою. А для мертвих на горі викопали яму і кинули в неї усіх розстріляних, зверху і собаку кинули, прикрили землею і поїхали до райцентру.

Вивідавши, як усе було, хлопці пішли у горішній кінець, там вони розповідали людям, що сталося із сім'єю старого Нухіма і з ним самим. "Боже, як шкода Рузі!" заплакали жінки. Яка то дівчина була прекрасна, і до старого і до малого заговорить, не пройде аби не привіталася, не поговорила з людьми.

- А в Танасовій вулиці сидів декілька діб гурт євреїв, що не знати звідки прийшли, – сказала Настя Салій. – "Уже пішли, якраз цієї ночі вибрались і пішли в сторону лісу", – пояснила Марія Порціна, що жила через потік від Танасової вулиці. "Б'ють євреїв всюди, не дають їм і опам'ятатись", – пояснила Міля Судук донька Сидора та Юлії. – І в Стрию таке робиться і по всій Стрийщині, – розповідають дівчата, які зі мною вчаться на учительських курсах. Нехай будуть прокляті фашистські загарбники та більшовицькі поневолювачі, що затіяли цю війну. Мільйони людей вбито. А скільки покалічено. – "Правду, дитино, кажеш", – похвалила дівчину Настя Салій і додала: "Ти не лише сильний політик, а ще й патріотка України. Нехай тобі помагає Бог вчитися на учительку, Україні саме такі вчителі потрібні".

З пасовиська ішла худоба, і гурт горішніх людей розійшовся, пояснюючи пастухам, що сталося у Монастирці сьогодні пополудню. 12 травня 1944 року німці нагнали на села Журавнівщини, які знаходяться по цю сторону Свічі, де Монастирець, карний загін калмиків. Мстили за убитого німця. Іван Кулик зібрав хлопців з "Юнацтва" на конях, велів їм обступити село і організувати втечу односельчан до лісу. Всім дівчатам з "Юнацтва" доручив вести в селі роз'яснюючу роботу. І розійшлися "Юнки" по селу. Як тільки почалася роз'яснююча робота, майже все село рушило до лісу, навіть старі люди з костуриками топали гостинцем. Вибралися з хат і жінки з немовлятами. Посідали люди у лісових потоках, а хлопці-"юнаки", що кіньми прибули до них, прикрили їх хащами. Спочатку наломили гілок, прикрили ними людей зверху хащем. Лише хлопці на конях від'їхали, як від села доносився стукіт копит і все приближався до сховища, в якому нараховувалось до ста чоловік. "Це калмики", – вирішили люди і не помилились.

Ярина Лаврись (Торкачова) тримала на руках маленького синочка Володимира, а біля неї знаходився чоловік на руках із трирічною донечкою Вірою. Немовля на руках Ярини так розплакалось, що навіть грудей не хотіло брати в ротик. А тупіт ворожих коней все наближався і наближався. Бідна мати, щоб не видати цілий горішній кінець села, притиснула дитину міцно до грудей, запхнула йому в рот сосок і міцно затиснувши немовля до грудей, не відпускала його. Дитя замовкло, напевно, з Божою поміччю. Люди тряслися, бо на конях калмики уже були напроти них. 6 калмиків на конях проїхали риссю біля хащу, під яким сиділи перестрашені люди. Маленький герой села врятував своїх земляків, сусідів, батьків і себе. Коли тупоту коней не було чути, люди спитали Ярину, чи жива дитина. Змучена мати витягла з ротика хлопчика сосок, дитина спала. Чоло і голівонька були мокрі від поту.

Ніхто з хащів не насмілився вилізти. Лише під вечір приїхали на конях сільські хлопці Михайло Лаврись та Семен Івасишин і заспокоїли односельчан. "Не бійтесь, біда уже минувала. Зараз ми розкриємо вас. Ви підете додому", – говорив Михайло, – і ніхто вас не буде чіпляти. Хлопці почали відкривати хащ, розповідаючи, що діялось у селі в час розгулу карного загону калмиків. Коли Семен з Яриною і дітьми прийшли додому, мама Семена Марія розповіла їм, що тато з Настунею пішли до горішнього лісу, а вона залишилась у хаті одна. Вклякла перед образом і молилася. "Дивлюсь, а у нас під вікном стоять декілька калмиків. Коли калмики увійшли до хати, я хрестилася, промовляючи молитву голосно: "Пресвятая Богородице, заступнице всіх християн, під твою опіку віддаю свою душу і тіло". Калмики постояли, ні слова не промовивши і винеслись з хати. "А коли я вийшла під хату, то почула від Юлії Судук, що ворожа куля наздогнала Федора Німка (з берега), коли він утікав до лісу. Тяжко поранений, Федір помер. "

На другий день хоронили його. У великій скорботі хоронила Федора родина, все село. Ще одну трагедію пережило село Монастирець: Текля Романів відправила старших своїх двоє дітей до лісу, а з маленькою дівчинкою вибралась пізніше, коли упорядкувала хату, залишаючи її напризволяще. Коли ішла з дитиною гостинцем, біля лип її спіткала біда: калмик, що наздоганяв її верхом на коні, вистрелив і тяжко поранив дитину, яку вона вела за руку. Перелякана мати схопила дитину на руки, зробила поворот назад додому. Але злющий калмик вихопив з рук дитину, положив на гостинець, а матері приказав іти до лісу. Сказав, як не іде то і в неї стріляє. Бідолашна жінка думала, що треба їй вижити, бо хто ж буде опікуватись тими дітьми, що в лісі. І вона, стиснувши руками рот, залишила на дорозі стікаючу кров'ю донечку, а сама пішла до лісу. Втративши страх перед карним загоном калмиків, вона бродила лісом і ридала. Не зустрівши жодної живої людини, вийшла Текля з лісу на гостинець і попрямувала до лип. Донечка уже була мертва. Взяла її на руки і понесла додому. Плакала, плакала, а потім почала рядити дитину.

Прийшли сусідні жіночки, помолившись, старенькі розповіли Теклі, як тяжко побили калмики Василя Колоса чоловіка Марини Феникової. Брали його німці на фронт, але він утік з Ямниці Станіславської (тепер Івано-Франківської) області. Лісами дістався Василь до рідного села разом з Гнатом Кривцуном. Хоч би вижив Василь, співчутливо мовила Катерина Івасишин мати Олекси Івасишина, бо буде бідувати Марина з двома малими дітьми. Так, Марина шиховна (ділова жінка) жінка, люба робота горить у її руках, але молодій удові без ґазди буде нелегко, тремтячим старечим голосом сказала Ксеня Бегей, яку тяжка праця передчасно пригнула до землі. "Василь уже приходить до себе, – зауважила Анна Гнаткова і продовжила, – казав Лука Колос моєму чоловікові, що його обвили простирадлами, змоченими у холодну воду, бо так його калмики списали, що тіла живого нема на ньому. Полежав Василь декілька годин у холодних компресах і відкрив очі, всю родину впізнав, говорить, прийшов до пам'яті.

- Молода людина, то людина сильна, переборов Василь смерть, буде жити, – з якоюсь радісною надією говорила його недалека сусідка Гафія Лаврись, яку в селі всі називали вуйна Гасі. Івана Кулика вона була дійсно вуйна, бо її чоловік Пилип був братом Іванової мами. Син Гафії Василь Лаврись поділяв погляди свого двоюрідного брата Івана, був симпатиком ОУН і активним її діячем. Ось Василь і повернувся з лісу, де допомагав утікачам. Прийшов до Теклі Романів, помолився біля донечки, що стала жертвою дикого розгулу карного загону калмиків і сказав стареньким жіночкам приємну новину: "Нанашки" (тітки), можете не боятися і сміливо іти у свої хати, вас ніхто не рушить, небезпека минула, карні загони калмиків свій час уже використали".

На другий день Текля Романів похоронила свою трьохрічну донечку. Рузя Кривцун – донька Федора Кривцуна, члена ОУН із долішнього кінця, який називали Затокою. Разом з Настею Шкірко та іншими дівчатами із Затоки Рузя втекла у село Перекоси – перше село за лісом, яке належить до Івано-Франківської області. В цій області карний загін калмиків німці не засилали. Перекосівці знали, яка трагедія діється на Журавнівщині по цю сторону Свічі від них. Вони дівчат погодували, влаштували на нічліг. На другий день зранку дівчат повідомили, що карна година відмінена ще вчора і місцевому населенню нічого не загрожує. Які ж були дівчата щасливі, почувши таку новину. Лісами пробирались дівчата до свого села. Коли вийшли з лісу, їм розповіли Монастирецькі пастухи, що небезпека минула, але калмики розмістилися по хатах у селі. Начальник штабу квартирує у Гриня Куцяка. Якийсь дуже високий начальник з дружиною і малою дитиною живе у Миколи Торкачового. Жінці його дуже сподобався син Лаврисів Михайло. Щоб не мати неприємності із калмиком, Михайло пішов геть з дому, відступив хату. Вибираючись з Монастирця, калмичка з довгою по коліна косою шукала Мішу як вона говорила. Але батьки весь час їй говорили, що не знають, куди Михасик пішов. Калмичка вручила батькові гармонію, благала сказати Міші, що це презент від неї.

Вуркач

Коли Мудра похоронила у Казахстані свого одинадцятимісячного хлопчика Степанка, її з аулу забрали до Актюбинська в так званий "Актюбінскій лагєрь жон ізмєнніков родіни" (АЛЖІР). Меланію Кулик із дітьми на зиму записали у Вуркач, так називалася тваринницька ферма, куди із "П'ятого" або колгоспу "Новий путь" відправляли корів. Вуркач знаходився на відстані 40 кілометрів. Ось на цій площі від "П'ятого" до Вуркача навесні колгоспники спішили заготовити для ферми сіно. Спішили, поки воно не вигоріло від жагучої спеки. Навкруги не було жодного поселення. З настанням осінньої прохолоди у Вуркач відганяли худобу, а за нею відправляли начальство ферми, доярок, сторожів. Меланії запропонували збиратися до Вуркача, не зважаючи на малі діти, бо вона доїла 20 корів, дітей лідери колгоспу дозволяли взяти із собою. Коли у листопаді 1942 року вирушили в дорогу, винесла Меланія із Пономаренкової хати все своє багатство на сані: дві подушки, одіяло і двоє дітей.

Дітей тепло не могла одягти, бо немала у що, а дорога далека, почалися бурани. Що таке буран у казахському степу, про це може розповісти лише очевидець. Вітер з морозом свище, не можна утриматись на ногах, сніг з піском виїдає очі, і всерівно треба рукою закривати очі, щоб іти, не замерзнути на місці, бо прикурює снігом місцевість миттєво. І так колгосп "Новий путь" відправив у Вуркач худобу, а через два дні від'їхали туди працівники ферми. Лише працівники тваринницької ферми вирушили в дорогу, зразу ж почався буран. У таких складних погодніх умовах може зорієнтуватись лише уродженець степів казах. Казахи і керували поїздкою. І засвистав східний вітер, посипався на голови і в очі людей сніг з піском, дихнути нічим. Казахи були одягнені відповідно до погоди. У всіх ватяні штани, валянки з халявами по коліна, овечі кожухи по землю, величезні воротники, овечі шапки, із овечої шкіри із шерстю рукавиці. А курило і мело снігом так, що світа Божого не видно. Виїхали з "П'ятого" дуже рано, щоб до вечора подолати 40 кілометрів.

На землю уже опустились вечірні сутінки, а до Вуркача не добрались. Водії казахи були якісь розгублені, та людей не лякали, казали, що хоч і пізніше, а все рівно доберуться до місця призначення. Нарешті, заїхали до якогось аулу, питають у казахів, як називається їх аул, відповідають, що це Шелестикуль. Водії казахи стурбовано похитали головами, і всі члени екіпажу запанікували. Жителі Шелестикуля заспокоїли людей, розповівши, що просто їм треба їхати у протилежний бік. Через Семистикуль як проїдуть, то там уже аж до Вуркача не буде більше жодного аулу на їх шляху. А на небі уже виглянули зорі, і показався їх пастух місяць. Стали люди радитись, що вночі їхати, та ще й коли буран у степу це значить загинути під впливом стихії, або нападуть голодні вовки. Вирішили знайти директора місцевої школи і проситися на нічліг. Завфермою Тимофій Шаровський з'ясував, де мешкає директор школи і попросив у нього дозволу переночувати там. Прийшов директор казах, відчинив приміщення школи, викликав техпрацівника, велів розпалити у класах пічки, подбати, щоб добре прогріти людей.

Особливу увагу звернув він на двох малих дітей, дуже легко одягнених як на таку пору, яким зуб на зуб не попадав. Техпрацівник і нічний сторож накип'ятили цілий котел чаю, щоб люди розігріли свій організм. Казахи закутались тісно у свої тулупи, лягли на підлогу і зразу ж захропіли. Всі інші тулилися біля гарячих класних пічок, сушили хустки, шапки, рукавиці, одяг. Директор школи велів до восьмої години ранку залишити приміщення, бо в цей час починається навчання, а школа працює у дві зміни. Меланія положила біля пічки на підлогу розігріту подушку, на неї уложила спати дітей, а другою подушкою накрила їх. Сама сиділа над ними і думала про своїх батьків, що дали їй на придане дві довгі великі подушки, які у Казахстані рятують від смерті її дітей. "Буду я бідувати у Вуркачі із своїми дітьми. Хоч би вижили вони там, зима попереду, а вона не придбала для дітей ні валянків, ні загорток ніяких. Рукавиць і тих не мають. Аби лише швидше закінчилась та проклята війна. Так хочеться в Україну".

Гіркі думи роїлися у голові Меланії, але спочатку треба прикласти всі сили, щоб врятувати від смерті дітей і самій не загинути, бо пропадуть її діти в чужині. Чи дочекаюсь я тої щасливої години, коли зможу вільно ходити по рідній українській землі. Меланія задрімала, сидячи біля дітей і теплої пічки. І сниться їй сон. Ніби звернула вона у Монастирці з гостинця на дорогу своїх батьків, а їй на зустріч іде її старенька бабуся Орина. Підійшовши до Меланії, схопила її в обійми і шепче: "Сонечко наше, нарешті ти прибилася додому, на рідну земленьку. А у нас гості, твій Іван є, накупив він вам усяких подарунків. Чекає, не може дочекатися вас". Меланія хотіла щось бабусі Орині сказати, але проснулася. Поглянула у вікно, на дворі почало сіріти, біля школи сердито гавкали собаки, очевидно, відганяли вовків від коней, які до таких "гостей" були готові. Їх казахи розпрягли, лише на довгому шнурку прив'язали до дишля саней. Коні у такому випадку мають змогу задніми ногами копати вовків і не підпускати їх близько до себе. Зранені, побиті, обкривавлені, змучені вовки залишали свої жертви і брели у дорогу за зайцями. Меланія почала будити дівчат-доярок, які спали солодким сном. Нюра Нестеренко була з багатодітної сім'ї, тому її колгоспні начальники виписали до Вуркача. Рая Черкас два місяці тому вийшла заміж, але чоловік захворів сибіркою, через два дні його молода дружина похоронила. Її самотню бездітну вдову, теж виписали до Вуркача. Зіна Платонова була кращою подружкою Нюри Нестеренко. Одна на "П'ятому" без подружки не хотіла скучати цілу зиму. Хлопці усі пішли на війну, по багатьох уже батьки посмертну отримали. Любила вона до війни Сашу Завалія, але він на неї уваги не звертав, а з фронту пише листи Людмилі Платановій. Кожний день вона бігає на пошту, чи немає від Саші листа з фронту. Нехай Люді Бог допоможе діждатися з війни Сашу і вийти за нього заміж. Вона їм не кляне. "Усе, що є між людьми, то усе від Бога", – говорила Зіна. Уже схопилися кучері-казахи Адрис і Амамбай, завфермою Шаровський, а дівчат Меланія не може добудитися. Нарешті, повідкривали доярки очі, протягнулися на своїх полушубках і схопились на ноги.

- Дівчата, що снилось вам? – спитав казах Амамбай Амамбаєв і підморгнув до Нюри Нестеренко. Нюра виконала частівку:

З неба зіронька упала

На широку лінію,

Скоро милий перепише

На свою фамілію.

- О, Нюрин сон в руку. Цього року, дівчино, заміж вийдеш, – сказав завфермою Тимофій Шаровський, одягаючись однією рукою, праву відірвало на війні, тому й відпустили додому. А рідний дім Білорусія окупований німцями. І обрав собі місцем проживання він Казахстан. Направив Тимофія голова колгоспу Олексій Паливода на квартиру до Марії Чумак – вдови з двома малими донечками, а чоловік її Платон Чумак на війні пропав безвісті. Дуже гуманно поводилась Марія із завідуючим фермою на "П'ятому", бо ж без руки людина повернулася із фронту. Забравши усі свої речі, ферма з "П'ятого" вибралась на двоє саней і подалася засніженим степом до Вуркача. Директор школи розтолкував, куди їхати, щоб на полуднє дібратися до місця призначення. Через дві години були у Семистикулі. Коні аж захекались, так багато навалило за ніч снігу. Буран ущух лише під ранок. Казахи Семистикуля розчищали дорогу до вівцеферми. Один біля них стояв з гвинтівкою, уберігав від вовків. Кучер-казах Адрис спитав, куди їм їхати на Вуркач. Той, що стояв з гвинтівкою, по-казахськи розтолкував, куди їхати і руками показав, у якому напрямку. Заледве під вечір ферма з "П'ятого" дібралася до Вуркача.

Дівчата доярки по тижневі мали кухарити. Сьогодні вони дружньо утрьох приготували людям вечерю, зварили по одному великому варенику із сиром. Проводжаючи ферму у дорогу, голова колгоспу Паливода наказував дівчат-кухарок і завідуючому продукти дуже ощадно економити, бо все, що є у колгоспній коморі, забирають для фронту, для перемоги, а зима довга. Все масло, яке будуть робити у Вуркачі, відсилатимуть до району для фронту.

На другий день зранку давали якусь теплу баланду, яка аж ніяк не нагадувала кашу. Це була шолуха від проса, що плавала у гарячій воді. Люди одержували по півлітри на душу з обуренням. Кухар Рая Черкас оправдовувалась, що вона їх розуміє, але ж видали таку крупу їм у колгоспній коморі, інакшої не дали.

Для Меланчених дітей вона винесла із кладовки дві порожні консервні банки і сказала: – Це буде, діточки, ваша порція на цілу зиму, поки не виїдемо звідси, не загубіть. Одержавши цю баланду, діти ковтнули по одному разу і заплакали. Мама поралась на фермі, пожалітись було нікому. Вилити баланду на сніг діти боялись, щоб мама не сварила їх і відставили під стінкою біля своїх подушок. Діти посідали на подушки (більше ніде було сісти), бавитись у якісь цікаві ігри не хотіли. Сиділи і сумно світили голодними оченятами. У перший рік життя в Казахстані, коли від бабусі і дідуся Лаврисів ішли пакунки, діти Меланії затівали такі цікаві ігри, що дорослі заслуховувались. Ксеня була вчителька, причому дуже сувора і вимоглива, молодший братчик мусів "вчительку" слухати і виконувати всі її забагання. Володик у забавах був тато, кравець. Він міряв своїх клієнтів, повідомляв, коли з'явитися до першої примірки. Інколи він був мисливцем, ходив на полювання, приносив дику качку або курку, все це готував і пригощав усіх, хто появлявся на їхньому Пилипишиному подвір'ї.

У Вуркачі пропали ігри, прийшов цар-голод. Увечері була та ж сама баланда. Діти пішли на спосіб вибрали з банок шолуху, напилися кип'ятку, щоб хоч щось було у кишках, які грали марша від голоду. З другого дня проживання у Вуркачі харчували 2 рази на день і все тією ж шолухою, яка застрявала у горлі. Всі дорослі були працівники ферми. Як тільки могли, старалися хоч по кілька ковтків у день проковтнути молока. Цього комфорту були позбавлені лише діти Меланії. І хоч як вона не сварила їх, щоб прибігали на ферму до неї щодня, але дітей залякував завфермою Шаровський, який у своїй одній руці тримав пістолет і погрожував дітям, що уб'є їх, як тільки вони переступлять поріг ферми. Сам Шаровський пив молоко і сметану, скільки душа бажала. А як побачить, що діти прямують босяком по морозному снігу в сторону ферми, витягав руку з пістолетом і цілився на них. Діти швидко поверталися назад, спішили, щоб не вбив комуніст Шаровський. Так історія із шолухою і Шаровським тяглася три тижні. На четвертий діти лежали на подушках, повільно підіймаючись лише по потребі. Жити їм уже не хотілось і ні про що вони не мріяли. Одного дня Меланія повернулась із ранішньої дійки корів і не впізнала своїх дітей. Як мерці лежали вони на подушках із закритими очима. Личка спухли, не видно ні очей, ні носиків, ручки і ніжки теж спухли. Перелякана мама розгубилась, впала в істерику, почала кричати. Збіглись дівчата-доярки і сказали Меланії, що це від голоду у дітей пухлина, бо так їм розповідали бабусі про голодомор на Україні у 1932-1933 роках. "Я прикладу всіх зусиль, щоб дітям не дати вмерти", – сказала Нюра Нестеренко і побігла на ферму. "Я в обід принесу дітям молока теж", – з обуренням, гнівно говорила Рая Черкас. "Я буду за вами поставати і Шаровському прочитаю таку мораль, яка йому і не снилася", – заявила Люда Платонова. Прибігла Нюра Нестеренко з ферми розрум'янена, а русяві кучері, що прикривали її чоло, зробили дівчину чарівницею із сірими очима.

Принесла півлітри молока. Меланія плакала, благаючи дітей відкривати роти і ковтати потрошки молоко. Під час обідньої дійки Люда Платонова секретар комсомольської організації колгоспу з "П'ятого" "Новий путь" провела відкриті збори. Виступили всі працівники ферми. Проголосували одноголосно видавати доярці Меланії Кулик щоденно по одній літрі молока на добу для тяжко хворих дітей. Шаровський відповів, що згоден, але за молоко вирахувати з її трудоднів. Усі розсміялися, бо і так на трудодні нічого не видавали і грошима не платили. "Ви не дуже смійтесь, – зауважив член КПРС товариш Шаровський, – знав би товариш Сталін, що ви тут вирішили на комсомольських зборах, були б ви всі у тюрмі і я разом з вами". Ковтнувши молока, діти заснули. Меланія і її подруги доярки хвилювалися за них. А продуктів у Вуркачі справді не було уже ніяких, хоч і в колгоспній коморі було пусто, але варто б поїхати, одержати дозвіл на кожного працівника ферми видавати щодобово по півлітри молока.

Корови отелюються, треба привезти дозвіл різати хоч одне теля в місяць, щоб не померли люди. Та люті морози і бурани так дошкуляли, що навіть місцеві жителі казахи ризикували відправлятися у таку погоду в далеку дорогу. Нарешті Адрис, дуже досвідчений казах, який умів себе вести у складних кліматичних умовах казахських степів, заявив, що їде і повернеться лише тоді, коли голова колгоспу спече хліба для вуркачівців хоч на один день. П'ять днів не було Адриса, уже захвилювалась його Саку, яка із синочком живе у землянці. Лише на десяту добу вся ферма вийшла зустрічати героя Вуркача. Привітавшись з усіма вуркачівцями за руку, пригорнувши до серця свою чарівну Саку і синочка, Адрис розповів, що на шляху до "П'ятого" три доби лежав під саньми, які вивернув на себе, а коня випряг, щоб не дався вовкам. Голодна звірина ніяк не відступала від здобичі, такий розгорівся у них апетит на Адриса і Орлика.

Лише на четверту добу скакав по снігу зайчик, і вся зграя вовків погналась за ним. Адрис швидко висунувся з-під саней, упряг коня і подався до "П'ятого". Зате обіцяного слова дотримав: привіз п'ять буханців спеченого хліба. Сказав голова, що більше так розщедритись не зможе, бо збіжжя у колгоспній коморі є лише на насіння. А як буде з райцентру наказ ще здати зерно, то він змушений буде так і зробити. Навесні якось буде розкручувати справи. Продасть на базарі м'ясо, купить ярої пшениці на насіння. Одну буханку хліба кухарки віддали Адрисові, щоб винагородив свою дружину за терпіння і переживання. Півбуханки віддали дітям Меланії, а останній, що залишився хліб, розділили між всіма працівниками ферми. Діти Меланії пили молоко з хлібом, уже почали сідати, розмовляти, але дуже сумно і потихеньку.

Врятувавши дітей від голоду, Меланія турбувалась про те, що вони можуть померти від холоду. Пішла зажурена мама до казаха Адриса, що жив у землянці. Просила, щоб на день Саку брала її дітей у землянку, нехай бавляться з її синочком і гріються, бо у тій стодолі, яка навіть стелі не має, а лише покритий очеретом дах, вони не виживуть зиму. Сім'я казахів порадилась своєю мовою, і Саку сказала: "Приводи, Меланія, своїх дітей, нехай гріються у нас". А Адрис з купи овечих шкір дав Меланії на зиму дві: одну щоб стелила під дітей, а другою щоб накривала їх. Адрис на фермі мав свої вівці, які він випасав ціле літо. У землянці завжди в одному куті варилось бараняче м'ясо, а в іншому – чай, який казахи пили із сіллю. Діти Меланії вдень були в теплій землянці, а вночі накривала їх мати овечою шкурою. Півночі лежала мати біля Влодика, а пів біля Ксенії. Мали у землянці казахи і свою муку, з якої Саку випікала дуже смачний хліб, який вона називала точило. Хліб місився на дріжджах, пікся у сковорідці а зверху був прикритий іншою сковорідкою, на яку насипали грань. Коли готове точило відкривали по всій землянці розносився дуже приємний запах. Голодні діти Меланії ковтали слинку від цього запаху. Але коли Саку пригощала їх, вони ввічливо відмовлялися, а потім дружньо хапали цей дорогоцінний скарб і відкушували його маленькими шматочками, щоб вистачило жувати до вечора. Так завдяки добрій казахській сім'ї діти вижили взимку 1943 року у Вуркачі.

Навесні, як тільки почав топитися сніг, діти босими ногами скакали по солончаках то на одній, то на другій нозі, шукаючи дикі цибулю та часник. Як тільки знаходили, зразу ж жували, без хліба, і без солі. Збирали діти тюльпани, милувалися ними, приносили додому. На жаль, продати було нікому, а тому вони дарували їх працівникам ферми і першою отримала марша (марша — тітонька (в перекладі з казахського)) Саку.

Пригріло ласкаве весняне сонечко і розтопило сніги. Степ покрився тюльпанами білого, жовтого і червоного кольорів. Тваринницька ферма з Вуркача відправилась до "П'ятого". Діти згадували, як взимку вовки цілими зграями атакували ферму, а сторожі їх обстрілювали з усіх боків.

Життя Меланії на "П'ятому"

До Пономаренкової хати поселятися Меланія більше не хотіла. Натерпілась вона з дітьми в ній. А тепер одній з дітьми жити в хаті край села було страшно і небезпечно. Пригадує, як влітку минулого року дві свахи Рузя Ломиш і Марта Мудра пішли збирати колоски на стерню. По дорозі до Джуруна їхав секретар райкому партії. Побачив жінок з торбами, зупинився, посадив їх у машину і повіз до райцентру. Там у прокуратурі зважили торби з колоссям, які збирали нещасні жінки півдня на палючому сонці, не розгинаючись. Торби з колоссям важили по 4 кілограми. Без суду і слідства дали жінкам по чотири роки тюремного ув'язнення. На другий день зранку відправили нещасних жінок на Урал відбувати покарання.

Комбайнер Дмитро Черкас увечері прийшов до Пономаренкової хати і повідомив: "Ваших бабусь взяв у машину секретар райкому партії і повіз їх до райцентру. Вони мали обидві по цілій торбині колосся. Я з комбайна усе бачив і прийшов вам розповісти". На другий день раненько Марися Мудра пішла до Джуруна, але мами з свекрухою уже не було, їх відправили в тюрму на Урал. Меланія Кулик того дня прийшла з ферми і застала дітей у постелі. Вона їх сварила, що не послухали і не пішли з бабусями на колоски. І як була вдячна долі ввечері, що діти не пішли за колоссям: разом з бабусями була б засуджена і вона. Голодні діти цілий день жували цукрову тростину і цим вгамовували голод. У балках достиг пасльон, треба лише знати, де ті балки знаходяться. Одного дня місцеві діти ішли за пасльоном і діти Меланії теж пішли з ними. Поїли цих ягід ще й додому принесли.

Навесні 1943 року Меланія влаштувалась на квартиру до Марії Паливоди, у якої було двоє дітей, а чоловік – на війні. Меланія допомогла їй засадити город, а насіння, яке залишилось в Марії, вона віддала Меланії. Меланія скопала діляночку і посадила на ній помідори та огірки. Кожного вечора ходила з дітьми поливати овочі. Влітку діти мали свої огірки та помідори, ще й на зиму наквасила Меланія овочів. Навколо помідорів виростила господиня і картоплю, яку тримала на зиму для приготування борщу. Узимку, коли навалило, як і завжди в Казахстані, повно снігу і не вщухали бурани, діти крізь замерзле віконечко помітили незнайомого чоловіка і спитали маму: – "Мамо, то, напевно, тато приїхав?" Зазирнувши у віконечко, Меланія сказала дітям: "Ні, то не тато, але татів двоюрідний брат, ваш стрий Василь Данилишин із Тернавки". Пішла із хати, відчинила сінешні двері і пропустила в середину дорогого гостя.

Василь розповів, що він вчився у рільничій школі, більшовики на початку війни всіх студентів заарештували. Він сидів у тюрмі, а цього року його депортували до Казахстану. У начальника НКВД в Джуруні на столі він побачив списки спецпереселенців, серед них прочитав прізвище Меланії і попросився теж на "П'ятий" у "Новий путь". Уже на другий день влаштувався він фельдшером і ветлікарем. Побував у клубі, де знаходяться струнні інструменти гітара, балалайка і мандоліна. Голова колгоспу дозволив йому по одному інструменту взяти додому. Ксенію він вчив грати на гітарі, Володимира – на балалайці, а сам грав на мандоліні. Готувалися до свята Тараса Шевченка. Вчили пісні "Заповіт", "Садок вишневий коло хати", "Думи мої". Ксеня пам'ятала "Розриту могилу", яку її навчив тато у 1939 році. Цей вірш вона для Василя на замовлення декламувала кожний день, коли він повертався з роботи.

Та раптом Василь отримав повістку з'явитися у військкомат. Як пішов, більше на "П'ятий" не повертався. У 1944 році Ксеню обов'язково треба післати до школи, і Влодикові теж виповнилось сім років. Збирала Меланія копійку до копійки. Після дійки корів ходила помагати людям висікати мотикою полин для вівців на зиму. Влаштувалась і на колгоспному баштані. Отримані на трудодні кавуни, дині, баклажани відвезла на базар до Джуруна і продала. Купила дітям валянки на зиму. Пішла поміж ряди, де продавались зношені речі, вибрала для своїх дітей зимовий одяг. На зошити і ручки не вистачило грошей, але якось буде.

На трудодні виписали Меланії за рік 20 кг. пшениці. Вона її помолола на жорні і муку зав'язала у торбині на зиму. Взимку жила Меланія у сестри Марії Насті Пасько: Маріїн чоловік повернувся з фронту інвалідом. Зошитів купити Меланія не змогла. Діти писали лише крейдою на дошці, коли їх викликала Анна Іванівна Чеботарьова. Ця маленька, тендітна, молода вчителька дуже полюбилася учням як з багатих, так і з бідних сімей. Справедливістю, чесністю вона здобула успіх у педагогічній справі. Діти Меланії не мали ні Букваря, ні Читанки. Господиня, у якої вона жила, працювала поштаркою. Меланія щовечора після роботи вчила дітей читати газети, і успіхи були помітні. Діти читали ще швидше, як їх вчителька-мама. Яка ж була щаслива мати, коли на загальношкільних зборах директор оголосив, що у першому класі найкраще читають брат і сестра Кулики.

У колгоспі на трудодні так нічого і не давали. Не спала Меланія цілу ніч, думала, де б заробити грошей, щоб дітей одягати і годувати. Під ранок придумала: піду до директора школи, попрошуся на роботу прибиральницею. Партійним був Никифор Петрович Нестеренко, але вислухав Меланію уважно, і з розумінням сприйняв її сімейні проблеми. Розпитав, звідки приїхала, чому переселилася до Казахстану. Поміркувавши, сказав: – "Приходьте, Меланіє, з 1 жовтня на роботу. Одночасно працюйте і дояркою, по-сумісництву. Подякувавши директору за теплий прийом і за все добре, Меланія попрощалася і пішла до дітей з веселою новиною.

По дорозі зі школи думала про те, що Бог їй допомагає, годує в такий важкий час дітей, а тепер уже і вчить. Школа на "П'ятому" була семирічна, російська. Казахи своїх дітей не пускали, домагалися відкрити класи з казахською мовою навчання. Щоранку вчителі ходили по аулу, збирали казахських дітей до школи, аж потім починалися уроки. Дітей-казахів забирали босих, легко одягнених, бідувало і місцеве населення. Батьки на війні воювали з німецькими фашистами, а матері, маючи купу дітей, випасали влітку в степу овець, а взимку харчувалися лише овечим м'ясом. Вовну продавали, щоб розрахуватися з державою – платили непосильні податки.

Шкільна подруга Ксені

Лише у 1945 році домоглися казахи свого. Їм відкрили 1-ий клас з навчанням на казахській мові. Прислали у школу вчительку Марусю Касимівну. Ця молода казашка була милим дівчам, вона відкрила у школі зразу початковий клас з навчанням казахською мовою і викладала казахську мову і в російських класах.

У Ксені була дуже вірна шкільна подружка Людмила Овсянникова. До війни жила їхня сім'я в обласному центрі Актюбінську. Батько Олексій Овсянников був військовим. Коли у 1941 році розпочалася німецько-російська війна, тато пішов з першого ж дня виборювати перемогу над фашистами. Мама Люди була донькою директора школи з "П'ятого" Никифора Петровича Нестеренка і називалась Люба. Вона залишилась вагітною, чекала третьої дитини. Крім Люди, у Овсянникових був старший син Леонід. Під час пологів Люба померла. Дід Никифор забрав внуків до себе в школу. У нього було ще три незаміжні дочки Віра, Надія і Оля.

Одного дня у школі Люда похвалилася, що її тато прибуде з фронту женитися з тьотею Олею. Під новий 1945-ий рік приїхав до села генерал Олексій Овсянников. Школа готувалася до зустрічі нового року. Анна Іванівна роздала вчити вірші кращим читцям. Ними виявились Ксеня і Люда. 31 грудня 1944 року у одному із найбільших класів школи розмістили штучну ялинку, яку прикрасили саморобними ланцюжками, виготовленими учнями із кольорових обложок зошитів. Ще були ланцюжки із пшеничної соломи.

Виготовляти їх вчили дітей на гуртковій роботі після уроків вчительки Віра Антонівна Кріль та Любов Павлівна Черкас. Було на ялинці декілька пряників, які спекли вдома вчительки.

Ксеня прибула на концерт з групою перших учнів, вона не могла дочекатися Люди. І ось, нарешті, у класі до ялинки прямував генерал Олексій Овсяников і вів за руки двох своїх дітей. Леонід вихопив руку з татової долоні і пішов до хлопчиків свого класу. Він був уже п'ятикласником, Люда трималася за тата. Коли Анна Іванівна посадила Овсянникових, Люда пішла по Ксеню, взяла її за руку і привела до свого тата. Олексій на одне коліно посадив Люду, а на друге Ксеню. Розпитав, звідки Ксеня приїхала з мамою і братом. Ксеня відповіла, що з України. "А чого ви сюди приїхали?" – Запитав Олексій дівчинку. – "Бо мій тато у 1939 році емігрував за границю",–- сміливо відповіла Ксеня, не розуміючи політичного значення сказаного нею.

Ксеня від своєї мами знала, що про тата розповідати нікому не можна. Але вона вирішила, що Людиному татові можна, так як у них із Людою не було жодних секретів. Розпочався новорічний концерт, першою запросили на сцену декламувати вірш Ксеню. Учні старших класів виконували в масках новорічні хороводи. Потім запросили на сцену Люду продекламувати вірш. Люда не мала бажання виходити на сцену. Тато її вияснив, що Ксеня теж знає напам'ять цей вірш і попросив Ксеню продекламувати вірш. Тоді Ксеня послухала Людиного тата і вірш декламувала зі сцени, за що отримала шоколадку від офіцера Овсянникова. Вдома Олексій розповів тестеві, про Людину подружку і її батька.

На другий день Никифор Петрович велів завучу школи Раїсі Денисівній покликати до нього прибиральницю Меланію Кулик. Розмова була довгою, але приємною, задушевною. Привітавши Меланію з наступаючим новим 1945 роком, він запитав, як живе, чи отримує листи з України. Меланія розповіла, що листи отримує з тих пір, як радянська влада знову повернулася туди після відступу німців, але приємного у них мало. А я не отримую з України листів, із сумом сповістив директор школи. В роки великого голодомору в 1932-1933 роках все моє село на Київщині вимерло. Ми приїхали до Казахстану у 1932 році, бо тут, на "П'ятому", жили родичі, переселені під час Столипінської реформи 1905 року. Ось чому лише ми і не померли із родини Нестеренків. Пам'ятаю, як у 1933 році нам сюди сусід вислав листа, у якому повідомляв, що мати його мала приховану грудочку макухи, яку видавала йому щодня по кусочку, аби він смоктав.

До їхньої хати зайшов сусідній хлопчик і заплакав, побачивши, що той смокче макуху. Вийшли вони на вулицю, і його мама дала йому сиру кістку із дохлого лошака. Сусід наш вирішив і собі знайти якусь дохлятину аби порозкошувати м'ясом. Він почав лазити по деревах, шукати пташині гнізда. Лише на третій вербі знайшов вороняче гніздо, в якому було троє малих вороненят. Він вирішив віднести мамі аби зварила борщ. Але поки дійшов додому, з'їв вороненят. Люди умирали з голоду, а колгоспні комори тріщали від награбованого більшовиками у людей зерна, – з тугою констатував директор Нестеренко.

- Я працював тут трактористом, – продовжив директор школи. – Потім мене відправили на вчительські курси. Працював я учителем початкових класів і заочно вчився в Актюбінську на історичному факультеті. Закінчивши розповідь про себе, Никифор Петрович, ніби між іншим, запитав: – "А ти як сюди, Меланіє Миколаївно, потрапила?" Меланія розгубилась, а потім зібралась із силами і почала: – "Як прийшли у Західну Україну совєти, не довіряли вони місцевому населенню. Одних арештовували, інших виселяли як не до Казахстану, то до Сибіру. От і я потрапила на "П'ятий".–- "Я історик і про все це знаю, – зауважив директор школи. – Але ти щось не договорюєш. Можеш мене не боятися, я не енкаведист і нікому на тебе не донесу. А в районі про тебе все абсолютно знають. Дітей маєш, а де ж чоловік?" – "Він працював у лісі, дрова продавав людям, а його прийшли арештувати. В селі розказували, як сильно катували заарештованих, одного нашого із села Михайла Куцяка замордували на допиті. Тому мій чоловік коли вирвався тоді у лісі від енкаведистів – пропав безвісті, очевидно, йому вдалось перетнути границю. А, може він і не живе...

Нічого я про нього не знаю", – закінчила Меланія, витираючи хустинкою сльози. – "Будь оптимісткою, Меланіє Миколаївно, через декілька місяців Гітлеру буде капут. Переможе Радянська армія. Багато чоловіків, що пропало безвісті, знайдуть своїх дружин, дітей. І твій Іван теж".

Працюючи на фермі дояркою і в школі прибиральницею, Меланія помітила, що швидше біжить час і легше долати життєві негаразди. Одного разу, коли вона після обіду пішла прибирати класи і взяла із собою Владика, Ксеня одна-однісінька в домі зустрічала дорогих гостей. Ось що вона розповіла мамі: – "Я сиджу, виконую домашнє завдання з мови, а до хати заходить військовий. Це був знаєте хто? Стрий Василь Данилишин. Його відправили на фронт. Потяг ішов через Джурун і мав там стояти півдоби. Стрий ледве снігами пішки добрався до "П'ятого". Мені дуже незручно було, що я не мала чим його пригостити. Я пропонувала йому роздягнутись і сісти, дочекатись вас з роботи. Але він сказав, що не має часу, бо дорога до Джуруна дуже тяжка, треба буде боротися з бураном і пробиратися вперед. Він переглянув мої зошити, зроблені з газет, я думала, що згорю зі стиду, та стрий Василь похвалив мене за каліграфічне письмо.

Попросив ще він мене прочитати з газети декілька слів, що я охоче зробила. Був дуже здивований, почувши, що ми не мали букваря у першому півріччі, тепер не маємо читанки, а я так добре читаю. Я йому пояснила, що газети нас врятували. Спочатку ми читали заголовки, а потім, як навчились читати, мама знаходила новини, про які по черзі читали ми з Владиком їй. Потім стрий витяг з кишені ось цю фотографію, підписав: "Дорогим татові і мамі від сина Василя із Казахстану". Дав мені фотографію і просив, щоб ми, як повернемось на Україну, передали цю світлину на Тернавку його батькам. Я запевнила стрия, що обов'язково передамо, аби лише швидше на Україну добратись. Стрий так сміявся, як я це говорила, питав: "А ти що пам'ятаєш Україну?" Я сказала, що пам'ятаю нашу хату і буськів на гнізді біля комина. А ще пам'ятаю, як нам з Владиком тато купив на літо солом'яні капелюхи, а ми взяли його кравецькі ножиці, пішли дорогою до гостинця, там сіли над фосою і різали капелюхи на дрібненькі кусочки. Стригти було легко, і нам ця робота дуже сподобалась". – "А тато що вам сказав, як дізнався?" – перепитав мене стрий.– - "Нічого не сказав, не сварив і не хвалив нас, але сміявся і сказав, що більше таких гарних капелюхів він нам не купить".

Тільки вийшов Василь з хати, як прийшла Меланія з роботи і почала розтоплювати у печі, щоб хоч трішки зігріти на ніч хату. Від голоду та ще й холоду за цю зиму із спецпоселенців померло 40 осіб, найбільше поляків: Казновські, Качуровські, Тиснажевські. У школі Меланія одержала зарплату за січень місяць, але яку діру їй закрити цими мізерними рублями, не знала. їй би валянки здались, бо старі, з великими дірами, проходжені, а у неї і так страшно болять ноги. Чи крупи якої купити та варити, щоб діти не світили у школі голодними очима, а сприймали науку глибше. Хоч би її діти вивчились, знайшли себе у житті. До науки діти обоє здібні, і це Меланію дуже тішило.

Німці зазнають поразку

У кінці 1943 на початку 1944 років німці на усіх фронтах зазнають одну поразку за другою. Совєтські війська приближались до Галичини. Іван Кулик разом з "юнаками" поставив біля будинку "Просвіти" пам'ятник – дубовий хрест на честь захоронення комуни і написом "Слава Україні!". До дня відкриття пам'ятного хреста "юнаки" нарвали у лісі барвінку і виплели великий вінок, яким обвили пам'ятку. Перед відкриттям пам'ятника Іван пішов у ліс, бо він його дуже любив. Із старими дубами-велетами згадував героїчні сторінки історії України часів козацтва та Запорізької січі. Вічнозелених сосен просив, щоб уберігали земляків-воїнів УПА в їх нелегкій справі боронити Україну від окупаційних режимів. У струнких молодих берізок просив поради, як йому жити далі.

Один у лісі, він розмірковував, що залишатися тут, у Галичині, йому не можна. Новий окупаційний режим, який ось-ось прийде, йому не вибачить того, що він вирвався з їх рук у 1939 році, а в час німецької окупації жив і працював у Галичині. Напившись чистої джерельної води та умившись у ній, Іван попрямував до центру села, де на полудне мали зібратись односельчани. Це було 27 липня 1944 року. Під хрестом перед усім селом Іван Кулик виголосив промову: "Шановні односельчани! Нелегкі часи переживаємо ми, іде війна, проливається ріками людська кров. Україну розпинають, як німецькі фашисти, так і червоні терористи. Нищать вони українську інтелігенцію, повивозили до Сибіру та Казахстану українські сім'ї. Німці стягали харчові контингенти, вивезли до Німеччини на примусові роботи сотні тисяч українців, серед них і старших чоловіків та жінок. Організація Українських Націоналістів на чолі з лідером Степаном Бандерою будуть і надалі продовжувати національно-визвольну боротьбу, кінцева мета якої здобути Україну як Самостійну Соборну Демократичну державу. Комуно-більшовицькі імперіалісти докладають усіх зусиль, щоб очорнити революційну ОУН, розхитати авторитет Степана Бандери. Пам'ятайте, що ОУН на чолі із Степаном Бандерою працює для України, для нашого поневоленого віками народу, прагне Україні волі. За це ми готові віддати життя, так як віддали його Симон Петлюра, Євген Коновалець, десятки тисяч героїв України. Я закликаю всіх українців пов'язати своє життя з національно-визвольним рухом за волю України.

На Галичину знову насувається комуністична загроза. Більшовицькі терористи будуть нищити нас, українців. Тримайтеся, в єдності сила народу. Вашим захисником на новому етапі боротьби з комуністичним режимом є Українська Повстанська Армія, поповнюйте її ряди. Не можемо ми віками терпіти окупаційний терор як із заходу, так і зі сходу. Пам'ятайте, що УПА зародилась у 1942 році, коли німецько-фашистське гестапо постійно розстрілювало українців. Хто не бореться за вільну Україну, той мовчазно погоджується з московським окупаційним режимом, який навчить молодь пити, курити, жити в розпусті, не ходити до церкви, не вірити в Бога. Зробіть для себе вірний вибір. Треба вибороти волю для наших потомків. Помилування в окупантів просити не треба, ви його не дістанете.

Борітеся – поборете, вчить нас великий Шевченко. Борітеся мужньо за свою землю, за свій народ. Слава Україні!" – "Героям слава!" – скандувала громада села, жінки витирали хустинками сльози. Попрощавшись з односельчанами, родиною, Іван залишив Монастирець. Цього разу назавжди. Відпроваджували його із села, "юнаки". Василю Судуку – члену ОУН, він заповів: – Коли моя жінка повернеться із чужини, скажеш їй, аби забрала від своєї мами і моїх сестер усе, що я залишив для своєї сім'ї. Від Парані нехай забере ліжка, перини, подушки і шафу. Допоможеш їй усе перенести до хати, у якій я її лишив, це хата, яку будував мій тато, і Меланія з дітьми повинна жити там, поки я не повернуся. А повернуся я, коли Україна буде вільною державою.

Прибувши у Володимирці на фільварок, Іван отримав розпорядження від німців: "У зв'язку із тим, що німецька армія відступає на захід, худобу з фільварку треба відправити вслід за армією, до Дрогобича, а звідти через Польщу до Німеччини. Відповідальний ти, Іван Кулик, директор фільварку".

Прибув до Івана ввечері один єврей і дуже просив, щоб він взяв його із собою гонити худобу на захід. Іван не міг не помогти людині в біді, така його вдача. Поїхав він до Львова, дістав єврею паспорт українця, купив кепку з кашкетом, велів кашкет натягти низько над очима, аби німці не додивились, що він єврей. Через добу фільварок відправився на захід. В Дрогобичі довелось Іванові напризволяще лишити худобу і утікати від німців, бо виловлювали вони оунівців і бандерівців. На кордоні з Австрією був таки схоплений німцями і відправлений до німецького табору "Штрасгоф".

Познайомився тут Іван з двома австрійцями, розповів, що він галичанин, що всі галичани – друзі Австрії.

Одного разу попросився до них на локомотив. Коли заїхали далеко від табору, Іван зійшов і втік. Та під Берліном знову був схоплений німецькою армією і відправлений у німецький табір. Табір був розміщений у приміщенні млина. Арештанти будували бараки для бездомних німців. П’ятидесятикілограмові мішки з цементом треба було на плечах виносити на 4-ий поверх. Коли Іван зовсім знеміг, він відмовився носити мішки. Годували німці впроголодь, а праця була дуже тяжка. За невиконання розпорядження Івана посадили до тюрми. Він досконало володів німецькою мовою, знання якої передав йому вчитель Монастирецької школи Ягільницький. Тому тут, у тюрмі, його призначили санітаром.

13 березня 1945 року з тюрми був звільнений американською армією. Працював деякий час у німця-фермера, той призначив його ремонтувати дорогу, для чого треба було носити каміння у мішку на гостинець, а коли дорога була відремонтована то мусів орати поле коровами. Не дозволяв фермер присісти і на хвилину, харчував дуже погано. Якось в неділю Іван пішов до церкви, а звідти до німця уже не повернувся.

Подався до польського табору, там пробув півроку. З українцями він говорив по-українськи. Поляки підслухали і зробили висновок, що він українець, а тому перевели його до українського табору. Тут були жахливі умови, щодня умирали люди від непосильної праці і голоду. Чудом удалося Івану втекти звідси, і він подався до Мюнхена.

Більшовицький терор других совітів

27 липня 1944 року червона армія зайшла до Львова. З цього дня і почалося нищення всього українського, як духовно, так і фізично.

29 липня бій почався за Монастирець. Російські війська обстріляли село з Обоча (місцевість Монастирця на південному сході). Бій продовжувався цілу добу. Лише 30 липня 1944 року зранку в село над'їхали більшовики із сусіднього села Цвітова Калуського району Івано-Франківської області. До села російські офіцери в'їхали на конях, до населення привіталися по-тутешньому "Слава Ісусу Христу". Люди здивувались, які другі совіти привітні.

"Може, не будуть такими терористами, як перші", – зауважив Франко Мельник. "Совіти прикинулися добрими, щоб ми усі в ліс не втекли", – з іронією мовив Андрій Сокирко, людина, яка ніколи не помилялася у своїх міркуваннях.

- "Війна ще не скінчилася, поллється кров галичан за перемогу Сталіна над Гітлером. Зачистять усіх галичан на фронт", – з відчаєм говорив Василь Сокирко з Ріни, бо у нього підростали три сини. Восени 1944 року совєтські війська дійшли до найвіддаленіших куточків Західної України. Вже тоді майже всі українські землі підпали під більшовицьку окупацію. Ставши панами України, совіти приступили до запровадження свого режиму з усіма страхіттями.

Сумний для Галичини 1944 рік. На нашій знищеній, злиденній землі відбувся головний театр військових дій. Населення мусіло гнути спину перед жорстокими окупантами. 12 вересня 1944 року нові окупанти оголосили мобілізацію на фронт. Забрали усіх чоловіків 1900-1926 року народження. Монастирецьких односельчан благословив на все добре священик Павло Кручок. Стефа Куцякова відпроваджувала на фронт свого хлопця Михайла Лаврися зі сльозами на очах, благала його: "Михайлику, бережися на війні, без тебе я одна не зможу жити". – "А будеш чекати мене, Стефцю, із війни?" – запитав Михайло, дивлячись у вічі коханій дівчині, цілуючи поглядом її дівочі очі. – "Буду чекати, скільки доведеться", – рішуче відповіла його наречена. – "Любове моя єдина", –* ледве вимовив Михайло, стискаючи у горлі сльози. Зіронько моя ясна. Твоя вірна любов буде допомагати мені у важких буднях війни. Усе зробимо, що в моїх силах, аби приблизити кінець війні і повернутися до батьків і до наречених.

- Таке у нас весілля буде, якого ще не було в Монастирці. Твої сині, як квітучий льон, очі будуть переді мною і в тяжкому бою і в хвилини відпочинку. Провідуй моїх батьків, які тебе дуже люблять.

З піснею "Прийшла година час іти до бою" із процесією рушили призовники до Володимирець на збірний пункт. Почула на другий день Стефа, що Монастирецькі хлопці іще у Володимирцях, і пішла туди пішки 10 кілометрів, щоб ще хоч раз побачити Михайла, подивитись в його закохані карі очі. Здалеку розпізнала гурт Монастирецьких мужчин, а Михайло стояв трохи осторонь в гурті Монастирецьких дівчат. Між ними була і та, яка його палко кохала Софія. Стефу взяло за живе, але вона не розгубилась. Сміливо пробралась в саму середину гурту і стала поруч з Михайлом, який її міцно обняв і поцілував. "А я тебе виглядаю, Стефцю, від самого ранку", – сказав Михайло, що ледве вирвався з обіймів Стефи. – Думаю як по-справжньому кохаєш, то повинна прийти, як інші прийшли. І ти, моя єдина любове, прийшла. Моя ти чарівнице, моє сонечко". Довго цілувались вони, аж поки не роздалась російська команда: "Становісь, шагом марш!" З піснею "Подай, дівчино, ручку на прощання" відправились хлопці на війну. А Стефа стояла одна без компанії і не могла відірвати очей від Михайла. Він був високого росту, ішов попереду і співав теж. Стефа чула лише його голос.

Під Дрогобичем їх обмундирували і видали зброю. Пішли галичани на найкривавішу в історії людства війну. Через місяць Стефа і батьки Михайла одержали листи із фронту. Воював він з противником у Карпатах. Писав Михайло Стефі: – "Кохана моя Стефочко, пишу тобі листа з Карпат. Тут запеклі бої не припиняються ні вдень, ні вночі. Мадяри строчать із окопів і із верхів'я сосен. Навіть окопи не рятують нас від смерті. Бачу, що Україна є ключовою ціллю в тій кривавій бойні. Нас тут, галичан, згуртовують патріотизм і уболівання за долю України. Надто багато української крові ллється щодня, пам'ять про полеглих кличе нас до єдності, адже смерть кожного із них – це сльози наших матерів, наречених, вдів і сиріт. Війна – то страшне пекло. Кулі свистять над нашими головами. Скільки тут покалічених людей без рук, без ніг, без очей. Не сумуй, чекай мене і молися до Господа Бога за всіх наших братів-українців і за Україну. На прощання я тебе міцно цілую. До скорої зустрічі у Монастирці".

Нарешті, дочекалась Стефа листа від Михайла. Перечитавши його декілька разів, сіла за стіл і почала писати відповідь своєму коханому хлопцеві, з яким зустрічалася три роки. "Любий Михайлику, нарешті, я дочекалася вісточки від тебе. Нехай тебе Бог береже у тому вогненному пеклі війни. Я молюся за тебе вдень і вночі, прошу Всевишнього, щоб врятував твоє життя. Не переживай, Михайлику, всіх вороги не перестріляють. Я відчуваю, що ти повернешся з війни, і ми будемо зустрічатись у нашому саду під старою розкішною яблунею. Добре, дорогий мій, що я бачу тебе у ві сні щоночі. Снишся ти мені з автоматом, у військовій формі і ніби, побачивши мене, посміхаєшся і махаєш мені рукою. Михайлику, я собі купила червону дуже красиву хусточку на осінь, але вирішила одягнути її лише тоді, коли ти повернешся з війни. Цілую тебе, мій коханий, мільйон разів. Твоя Стефа.

Листа Стефа відіслала і щодня чекала відповіді. Стефу сприймали односельчани, як романтичну особистість. Михайло гордився нею. Вересень сплив за обрій, у садах розносився медовий запах яблук, груш і слив. Червоним полум'ям палали грона калини. На порозі осінь. Стефа поглядає на калину, що на їхньому подвір'ї і з тугою думає, як її бабуся Куцячка казала: "Недобре, Гриню, що ти посадив червону калину на подвір'ї. Калина повинна рости у лісі, а якщо вона росте на подвір'ї, то це біда: жінки родом із цього подвір'я будуть удовиці. Вирубай, сину, калину". – "Я би, мамо, не проти вирубати, бо не один уже мені це саме говорив, але усі мої доньки, як від першої жінки, так і від другої, дуже любуються нею. На все Божа воля, що дасть Бог, то і буде".

Стефа одержала другого листа від Михайла, це був уже останній. Михайло просив у листі Стефу не одягати червоної хустини, бо багато людей із нашого села полягли в Карпатах. Стефа ще раз нагадала йому, що лише тоді одягне червону хустину, коли дочекається його з війни. Листа вона відправила, а на другий день батьки Михайла отримали посмертну. Їх син Лаврись Михайло Миколайович поліг смертю хоробрих, як воїн радянської армії, за родіну.

Це був кінець жовтня, пора бабиного літа. Позолотою укрилися дерева, повільно на мінорній ноті відмирала природа, оплакуючи смерть Михайла у розквіті літ. Важко було Стефі змиритися з думкою, що Михайла уже нема на світі. Поїхала б вона на його могилу. Але куди? Червону хусточку подарувала старшій сестрі Наталії, яка хоч і була уже заміжня, але любила гарно одягатися. З церкви у неділю вона ішла з Михайловою мамою. Марія Ільківна ішла, ридаючи, Стефа запросила її присісти у них на лавку під вікном, де цвітуть мальви, які Михайло дуже любив. Стефа винесла їй горнятко кави, а мати Стефи Тетяна на тарілці налисників із сиром.

Стефа зі своєю мамою розповідали Марії Ільківні всякі новини з газет, або ті, що почули на вулиці від людей. Найстарша невістка Марії Орина теж зайшла до Куцяків, бо зрозуміла, що свекруха уже стільки сліз вилила за наймолодшим сином, що сили її зовсім залишили і додому її треба допровадити. Попрощавшись зі Стефою, пішла Михайлова мама з Ориною, а Стефа залишилась на лавочці одна. Вона згадала вечори кохання з Михайлом, в душі дівчина проклинала війну, яка обірвала жар кохання вірного, святого. Війні скоро буде кінець, російська армія прямує до Берліну, але на передову виставила галичан, щоб заслонитися від німецько-фашистської чуми. Тетяна Куцякова винесла дочці светер, щоб не простудилася, бо вечір був досить холодний. Стефа не бачила маму. Погружена у тяжкі душевні думи, вона витирала хусточкою гарячі, чисті дівочі сльози.

"Не плач, дитино, радила Тетяна дочку, найулюбленішу дитину сім'ї. Думай, як будеш дальше жити". – "Мені Михайло радив іти на вчительські курси, я так і зроблю", – сказала Стефа. – "Добре, доню, що ти вирішила іти вчитися. Ми з татом матеріально тобі допоможемо. А педагог ти від Бога. Як була малою, завжди влаштовувала ігри, ти була вчителька. І така була вимоглива до своїх учнів – нашої Марусі і Василя, що ми дивувалися".

Стефа була дівчиною середнього росту, русява, із синіми, мов весняне небо, очима. Усі її знали в селі як дівчину дуже рухливу, жартівницю, цікаву співрозмовницю. Цим вона і приворожила Михайла, найкрасивішого хлопця села. "Як я ішла у неділю із церкви, говорили люди, що дуже багато молоді збирається до Стрия на педагогічні курси". – "Від завтра бери книжки в руки і гризи науку, бо напевно, конкурс буде", – таку новину повідомила мама Стефі і застерегла: "Готуватись треба добре, бо там буде великий конкурс".

"Лише з нашого села 8 дівчат збирається поступати і 3 хлопці, – сказала Стефа мамі. – "Нехай вчаться молоді, хай вам Бог допомагає, Україні потрібні вчені люди, своя інтелігенція, хто б не господарював у нашій державі". – "Війні скоро буде кінець, радянська армія ось-ось буде у Берліні, – мовила Стефа і похитала головою. – Люди плачуть, проклинають війну і тих, хто її затіяв. Сини української нації воювали під примусом більшовицького комісара Сталіна".

9 травня 1945 року закінчились воєнні дії на всіх фронтах капітуляцією Німеччини. Всі українські землі опинились під більшовицькою окупацією. Перш за все більшовики взялися за послідовне нищення національного обличчя України прихованою русифікацією краю. Щоб цього досягти, більшовицько-московський режим не допускає до самостійності українську культуру і доводить її до рівня відгалуження російської культури. Преса, театр, радіо, кіно – все це існує на російській мові. Жорстоко знищили окупанти зі сходу українську католицьку та православну церкви.

1 листопада 1944 року помер митрополит Андрей Шептицький. В березні 1946 року більшовицька влада насильно перевела відлучення греко-католицької церкви в Галичині від Апостольської столиці в Римі.

У квітні 1945 року Москва ув'язнила митрополита Йосипа Сліпого і всіх інших українських католицьких єпископів. Священиків, які не хотіли перейти до некатолицької церкви або чинили спротив цій московсько-більшовицькій акції, арештовано й заслано до Сибіру, а деяких навіть розстріляно. Українська католицька церква пішла у підпілля. Ніяких прав у СРСР не мала і Українська Автокефальна церква, яку більшовики теж переслідували. Дозволили кати існувати лише церкві, об'єднаній з Російською церквою, але і її діяльність використовували, як своє знаряддя. Людей, що ходили до церкви, усували з керівних постів. Навчання в школах з усіх предметів проводилось по атеїстичних програмах.

З 1960 року почали поступово замикати церкви по селах. В основному на сільську раду, куди входили 4-5 сіл, залишали одну церкву, в тому селі, де знаходилась сільська рада.

Легендарна УПА

У 1942 році в Україні була створена Українська Повстанська Армія. Це сам український народ на своїй прадідівській землі, під своїми національними прапорами і символікою змагався за свою Самостійну Соборну державу. УПА зародилась, коли Україна була окупована німцями. А коли совєтські війська у боротьбі з фашистською Німеччиною все далі і далі посувалися на захід України, український нарід своїми революційно-повстанськими силами почав ставити рішучий спротив новому окупантові. УПА під проводом Тараса Чупринки-ІПухевича в 1945-1947 рр. провела українські повстанські рейди по Україні і в сусідніх державах. Щоб зламати цей спротив, більшовики склали умову з Польщею й Чехословаччиною і спільними зусиллями вдарили на українські повстанські загони. Після того УПА ще декілька років вела боротьбу, але уже в підпіллі. Таким чином утрималась політично-військова організація, яка поширювала українські національні ідеї і погляди, перешкоджаючи антиукраїнським заходам більшовицької Москви.

Ряди підпільної УПА поповнювались молодими, енергійними і відважними борцями за волю України. Очевидець цих подій і їх активний учасник п. Іван Ворона так згадує про прекрасний куточок української землі поблизу присілка Пилипівка Івано-Франківської області "Золота поляна", де 3 листопада 1943 року проводився бойовий вишкіл: Із Карпат прибула сотня "сіроманців" під командою сотенного "Яструба". Керівником був призначений сотенний "Ворон", а потім "Чос". Охороняли школу сотні і "Сіроманці", і "Бурлаки". Партизани побудували землянки, в яких ночували і зимували. Почався набір курсантів, з усієї округи подались сюди молоді здорові хлопці, щоб опанувати військову справу. Навчання у школі проводили вмілі інструктори, знавці своєї справи: "Ворон", "Яструб", ''Мерцегель", "Джулик", "Роберт", "Кіт". У центрі табору в гущавині була розкинута велика палатка, в одній із землянок знаходився склад зброї курсантів, який вдень і вночі пильно охороняли вартові. Недалеко від землянок були склади з продуктами і партизанська кухня, працівники якої старались забезпечити курсантів смачною і поживною їжею. Час від часу сюди з інспекційною метою навідувався військовий керівник третьої округи "Лисоня" "Остап" (Омелян Польовий).

Ранок школи починався збором курсантів біля високого дуба в центрі поляни. Тут велась перекличка повстанців, молитва. Командири цікавились станом здоров'я своїх підопічних. Після сніданку стрільці переходили на верхню галявину, де займались військовою підготовкою. По обіді вивчали зброю різних видів, що була наявна у партизанів. Потім політвиховники проводили бесіди, на різні політичні теми. Коли наступав вечір, життя у таборі не завмирало. Кінні роз'їзди розвідників "Мерцегеля" повідомляли стан справ у навколишніх селах. Змінювались застави, що охороняли підступи до табору. Стрільці працювали на совість. Вранці майор "Марцегель" мав усі дані про рух ворожих гарнізонів. Зв'язкові навколишніх сіл повідомляли на застави про найменші зміни на місцевості.

Керівник штабу "Джулик" (Матвіїв) розробляв плани занять курсантів. Часто планувались навчальні "бої". Інколи у таких заняттях брали участь окремі роти "сіроманців" чи "бурлаків". Велись бої із німецькими військами, ліквідовувались радянські парашутисти, яких ночами скидали літаки. Великий бій відбувся у червні 1944 року з німецькими карателями між селами Тучне і Жидовичі Перемишлянського району. Ворог з великими втратами повернувся в Перемишляни. На базі курсантів було створено дві теренові сотні "Коса" і "Довбні". Партизанський табір на Золотій поляні проіснував до кінця жовтня 1944 року. 29 жовтня біля двох сотень війська НКВД оточили село Мельну Рогатинського району і почали обстрілювати табір з гармат та гранатометів. Шість разів кидались більшовики на оборонну лінію "Сіроманців", але стрільці втримали їх наступ. Тільки ввечері партизани покинули табір, щоб відв'язатись від ворога. Так закінчила своє існування партизанська школа на Золотій поляні. Спогади Іван Ворона закінчує словами: "Нехай ніколи не заростуть стежки до Золотої поляни, віддаймо шану тим, хто тут навчався військовій справі і загинув у нерівній боротьбі за волю України".

Під час німецької окупації провідник служби безпеки ОУН Лев Грущак із с. Лішні часто навідувався до української гімназії в Дрогобичі і проводив з учнями розмови на патріотичні теми. Якось він приніс картину "Бій під Кругами" і привів із собою живого свідка цієї героїчної події. Його устами до учнів заговорила історія становлення незалежної України, в обороні якої загинуло триста юнаків. Нові окупанти-більшовики Москви Дрогобицьку гімназію перетворили у 1944 році на середню школу №1. Сюди також завітав провідник служби безпеки ОУН Лев Грущак.

Героїчна боротьба ОУН-УПА проти фашизму і більшовизму справляли глибокий вплив на юні серця. Учні середньої школи № 1 м. Дрогобича Юліан Бунь, Роман Щербак, Ярослав Яворницький, Ярослав Хлопик, Михайло Василюка, Володимир Ребків, Микола Лоцуняк, Петро Марічин, а також небіж колишнього відомого за Польщі галицького комуністичного публіциста, тоді голови Львівського облвиконкому Кузьми Пелехатого Микола Пелехатий із села Опарі на Дрогобиччині заснували підпільну молодіжну організацію "Крути". Керівником організації був обраний Юліан Бунь під псевдонімом "Гонта". Заступник Роман Щербак назвався "Помстою". Хлопці тримали постійний зв'язок з проводом обласної ОУН через її референта Михайла Мороза-Голуба. Боротьбу з комуністичним режимом молоді романтики-герої розпочали з розповсюдження листівок. Ці небезпечні для влади хлопці залишали кожного ранку на базарних столах, у парку, в палаці піонерів листівки. Приклеювали їх на приміщенні обласного НКВД по вулиці Стрийській, потрапляли листівки на подвір'я репресивного, кривавого начальника НКВД О. Сабурова, незважаючи на те, що біля його особняка стояла варта.

Молоді хлопці допустили ряд помилок, і НКВД швидко їх викрила. І хоч бойовий друг Льва Грущака на псевдо "Бульба" виявив список членів підпільної організації "Крути" у таємній схованці під хрестом на цвинтарі в с. Опарі, повідомити хлопців уже було запізно. Інший такий список потрапив до рук ворога. Вранці 6 лютого 1947 року більше десяти емгебістів увірвались просто до класу на урок української літератури. Спочатку юнаків посадили у горезвісні "бокси"-маленькі камери. Слідство вели досвідчені офіцери, які застосовували катівські методи, що й їх попередники з НКВД. Найжорстокішим виявився слідчий Супов. Він був наймолодший і здатний на будь-який злочин в ім'я сатанинської ідеї. За "успіхи" у допитах юних патріотів він виріс від капітана до полковника й удостоївся честі командувати військовим парадом у Дрогобичі в 1948 році. Юні патріоти мужньо витримали допити. Пощади ніхто не просив. Юліан Бунь пророче заявив трибуналові: сьогодні ви судите нас, а завтра ми судитимемо вас живих або мертвих. Ваш слід буде найстрашнішим лихоліттям на нашій землі.

Через відмову юнаків написати касаційну заяву про пом'якшення вироку тодішній генеральний прокурор СРСР Роман Руденко великодушно визначив усім одинакові покарання: десять років ув'язнення у виправно-трудових таборах. Зброї хлопці не мали, тому що з проводу ОУН їм строго заборонили носити її, оскільки були вони неповнолітні. Тільки це і врятувало їх від смертної кари.

Вірні дочки України

Слава Стецько (Анна Музика) народилася 14 травня 1920 року в селі Романівка Теребовлянського району на Тернопільщині. З юних літ вона стала на шлях боротьби за самостійну Україну. Член ОУН з 1938 року. Все життя керувалась гаслом "Здобудеш Українську державу, або загинеш у боротьбі за неї". Зазнавала переслідувань польської поліції, НКВД, німецьких окупантів. Брала активну участь в організації Червоного хреста УПА, жіночої мережі і "юнацтва" ОУН.

Після довгих літ боротьби в еміграції повернення на рідну землю стало можливим, коли Україна відновила свою державність. Вся її революційно-визвольна діяльність була пов'язана з Ярославом Стецьком – головою уряду відновленої Української Самостійної держави, а після 30 червня 1941 року ідеологом і провідним ОУН, соратником Степана Бандери. 1945 року Слава Стецько за завданням проводу ОУН рятує тяжко раненого Ярослава Стецька у Відні від переслідування НКВД та смерті і згодом стає його дружиною.

Коли ОУН і УПА вели жорстоку боротьбу проти московсько-більшовицького колоніального поневолення на рідних землях, подружжя Стецьків проводить дипломатичну діяльність у вільному світі, зустрічається з найвищими урядовцями країн Європи, Америки, Азії і доносить до них правду про московський комуністичний режим, про боротьбу українського народу проти "імперії зла". Вони проводили цю діяльність, як чільні керівники антибільшовицького блоку народів (АБН) і в усьому світі їх приймали як найвищих представників воюючої України. Боротьба ОУН-УПА, діяльність АБН під проводом подружжя Стецьків підривали підвалини Московської комуністичної імперії і наближали її крах. 1986 року Слава Стецько перебирає головування в АБУ, а пізніше обіймає посаду президента Антибільшовицького Блоку Народів.

Слава Стецько – довголітній член президії Всесвітньої Антикомуністичної Ліги, член розширеного бюро Українського Державного Правління. З 1944 року перебувала у вимушеній еміграції, де разом із чоловіком Ярославом Стецьком в лавах ОУН вела політичну і дипломатичну діяльність, спрямовану на здобуття незалежності України. Коли Україна стає вільною, Слава Стецько повертається на батьківщину. 1991 року 8-ий великий збір ОУН обирає Славу Стецько головою проводу ОУН, а 1992-го вона ініціює створення української націоналістичної партії Конгресу Українських Націоналістів. На установчому з'їзді 1993 року Слава Стецько була обрана головою Конгресу Українських Націоналістів і на цій посаді вона залишалась до останнього дня свого життя. В ОУН і Конгресі Слава виховала когорту націоналістів, які працюють на зміцнення своєї держави.

Марія Шевчук-Щербатюк "Наталка" дочка багатодітних селян з Монастирця Івана і Катерини Шевчуків. В сім'ї було шестеро дітей, Марія найстарша. У часи жорстокої окупації українських земель польськими, німецькими та більшовицькими окупантами Українська Повстанська Армія розпочала мужню боротьбу за звільнення і побудову Української Соборної Самостійної держави. У цій боротьбі с. Монастирець стало символом героїзму і нескореності. Такою була Марія Шевчук член ОУН з 1942 року, їй ішов двадцятий рік. Вона була в рядах молодіжної ОУН "Юнацтво", а з 1944-го в УПА. Як згадує її молодший брат Богдан Шевчук, Марія посилала з естафетою в інші села його семилітнього хлопчика. Разом з Богданом ішла і сестра Ганя, якій в той час виповнилось дев'ять років. Підступно арештована Марія органами КДБ в 1945 році і засуджена на 20 років каторжних робіт за ст. 54-1а-54-11.

Коли Марія перебувала під слідством у тодішньому райцентрі Дрогобицької області Журавні, передачу носив їй найчастіше наймолодший із Шевчуків Богдан. Термін ув'язнення відбувала Марія Шевчук на Колимі. На все життя у пам'яті Богдана вкарбувався той чорний день у родині Шевчуків, коли у Старому селі була схоплена Марія. Перед його очима спливають у пам'яті хвилини: Марію ведуть окупанти-терористи із зав'язаними назад руками, а вона іде із гордо піднятою головою. Звільнена у 1950 році, Марія не змогла добитися прописки у Галичині. Тому після звільнення з таборів переїхала з чоловіком політв'язнем Іваном Щербатюком, у с. Миколаївка Миколаївської області. Все своє життя посвятили Щербатюки служінню українському народові. 14 листопада 2003 року після тяжкої хвороби відійшла Марія Шевчук-Щербатюк у вічність. Пам'ять про неї довголітнього члена ОУН, учасника національно-визвольної боротьби за УССД у лавах ОУН-УПА, політв'язня сталінських таборів, житиме вічно в серцях українців. Вічна їй пам'ять.

Парасковія Палагнюк із Заліщицького району Тернопільської області була народною цілителькою. Її хата в с. Іванє-Золоте стояла на краю села недалеко від Дністра. Було це у грудні 1944 року. Вояки УПА привели до Парасковії тяжко хворого повстанця, все лице хлопчини покрито раною. Це був лишай. Один із повстанців, що був старшим, сказав жінці: "Залишаємо вам хворого хлопця, нам сказали, що тільки ви зможете вилікувати його". – "Добре, – відповіла ввічливо Парасковія", – розстелила ліжко і уложила в ньому хлопця. Він кріс взяв із собою під ковдру, а гранату положив під подушку. Рана на обличчі юнака була дуже запущена і погано піддавалась лікуванню всякими примочками із цілющих трав. Але Парасковія запевнила юнака, що вона обов'язково його вилікує.

Раптом одного дня із села прибігла донька Парасковії, Ганя з дуже переляканими очима і ледве вимовила: – "Облава, обступили москалі село". Усі члени сім'ї заметушились. Що робити? Де заховати хворого повстанця? Він сказав: "Залиште мене у хаті одного. Я відкрию вогонь, як лише вони відчинять двері кімнати". Подумавши, Парасковія знайшла вихід із становища. Вона розпорядилася так: "Ти, Василю, звернулась вона до чоловіка, бери дітей, ідіть ріжте дрова. Ти з Ганею ріжеш, а Дмитро коле дрова і складає до шопи. Але ти ще, Ганю, великими буквами напиши на двох листках паперу: "У хаті тиф!" Ганя написала і приклеїла на сінешніх дверях знадвору.

Сама я буду сидіти біля ліжка повстанця", – закінчила Парасковія. Усі приступили до своєї роботи. На подвір'я Палагнюків прийшли облавці. Той, що ішов з самого переду, прочитав оголошення на дверях і повалив до хати. Усі останні поспішили за ним. Відчинивши хатні двері і побачивши обличчя юного повстанця, облавці жахнулися, а Парасковія з плачем звернулася до них: – "Бачите, яка дитина хвора", – і розридалася. Облавці швидко вийшли з хати, вибрались з подвір'я Палагнюків і пішли робити обшук у сусідні хати. Сім'я заспокоїлась лише тоді, коли облавники залишили село. Через місяць обличчя повстанця набрало людського вигляду. На прощання Олег (так хлопець сказав, що його звати) дякував Парасковії, називаючи її своєю матір'ю. Така вона історична правда визвольної боротьби нашого народу, в якій велику допомогу надавали і жінки, що боролися, страждали, допомагаючи легендарній УПА боронити волю України.

Чимало сторінок із пережитого навіюють теплі спогади, гордість за наших жінок-селянок. Одну, дуже цікаву сторінку з історії України хочу донести до читача. Агафія Кривцун із с. Монастирець, що на Жидачівщині, повдовіла 1936 року. На її плечах лишилося п'ятеро дітей. Двох старших синів Ілька та Василя у 1944 році випровадила на радянсько-німецьку війну. Обидва сини загинули від ворожої кулі. Поліг Ілько в Карпатах, а Василь у м. Сянок, що на границі з Польщею. У доньки Ірини був наречений, який переховувався від російських окупантів разом з односельчанами-повстанцями.

Якось одного дня повстанці Семен Мазур та Степан Старов'єцький разом із нареченим Ірини Миколою молотили у Агафії жито в стодолі ціпами на току. Аж раптом побачили, що на подвір'я Агафії верхом на коні їде російський офіцер, старший лейтенант. Він прибув з фронту по Кривцуна Івана Максимовича, який служив на летовиську в авіаційних військах. Летовище розформували, а Іван пропав безвісті. Побачивши через щілини зі стодоли російського офіцера на коні, повстанці зайняли стан бойової готовності. Тут втрутилась господиня Агафія Кривцун. Вона сказала, що іде в хату і винесе офіцерові на зустріч похоронки двох синів. Так і зробила.

Офіцер пояснив, що він приїхав розшукати Кривцуна Івана Максимовича, і його односельчани з-під клубу спровадили до неї, бо це її син. Агафія відповіла, що син її Кривцун Іван Михайлович і в армії він не служить, бо йому лише 15 років. Солдата Кривцуна Івана Максимовича у селі не було, і родичі його про нього ніякої вістки не мали. З цими повідомленнями російський офіцер відправився із села. Так Агафія відвернула біду в селі. Недаремно в народі кажуть, що мати-Богиня роду, перша і наймудріша вихователька. Свою життєву мудрість, працьовитість, свою любов до вітчизни наші матері передають дітям. Кмітливість і розсудливість – також.

Кажуть у народі: щоб заповнити душевну порожнину, треба вивчати історію рідного краю. Ось чому 15-річна Софійка Тріщ просила свою бабусю розповідати їй усе, що вона знає про героїв національно-визвольних змагань 20 століття. І бабуся Марія розповідала про галичан, у серці яких завжди були Бог і Україна, які, стікаючи кров'ю від ворожої кулі, не сплямили честі українця, а падали зі співом "Ще не вмерла Україна". Знала бабуся і наших дівчат, молодість яких обпалена Другою Світовою війною, які ночами ходили важкими партизанськими дорогами, допомагаючи своїм братам-повстанцям.

Бабуся розповідала про підпільницю Марію Тріщ. Була Марія дівчиною серйозною, строго вдивлялася у світ, добросовісно виконувала підпільну роботу. Та підступники підлі її схопили, віддали в руки ворогам. У Караганді вона відбувала покарання 15 років строгого режиму. "Софія Іванчук славна дівчина", – розповідала Софійці Тріщ бабуся, – виховувалась вона в сім'ї українських патріотів, тому допомагала УПА, чим могла. Коли вороги її схопили, вона вирвалась біля потічка і пірнула у воду, щоб живою в руки не датись. Це була пора пізньої осені. Вода була уже дуже холодна. Вороги її витягли ще живу і мокру, кинули до пивниці. Відмучилась Софія в концтаборах, та допоміг їй Бог вирватись з лап смерті.

П'ятнадцятирічною дівчиною Софійка Тріщ лишилася одна-однісінька у Рогізному. Батьків її виселили до Сибіру, а вона в ту ніч затрималась у своєї бабусі Марії. Енкаведисти наполегливо шукали Софію, але схопити дівчину їм не вдалось: наші хлопці з УПА допомагали їй переховуватись. Часто ішла вона полем з естафетами в різні села Жидачівського району. Ночувала переважно у стайнях чи стодолах. Три роки прожила дівчина у підпіллі. Скільки страху набралася, не раз і не два смерть наздоганяла її, та не наздогнала.

Дівчина вона була напрочуд симпатична: смуглява, чорні очі, дуже правильні риси обличчя, чорне волосся. Не могла вона спокійно дивитися, як з-під більшовицьких багнетів текли ріки крові. Загинув на Стрийщині і її брат Василь – воїн УПА. Без документів відправилась вона у Сибір до батьків. У вагоні їхали військові, поцікавились дівчиною. Довелось на ходу видумувати різні версії. Сказала, що їде до брата в Омськ, бо батьки повмирали. Не було спокою і в Омську, де її часто допитували енкаведисти. На кінець взяли розписку, що вона зобов'язана 25 років не виїжджати з Омська. Ось так почалося злиденне життя Софії у суворому Сибіру з голодними і холодними зимами, на хімічному заводі.

Та доля усміхнулась їй там. У Сибіру вийшла Софія заміж за політв'язня Йосифа Костельного, який, відбувши покарання в Колимі, приїхав в Омськ до своєї мами. В сирому, холодному бараці, де вночі волосся на голові замерзало, пані Софія народила і виростила двох дітей – дочку Надію і сина Василя. Після смерті тирана поневолених народів Сталіна стрімко почав мінятись політичний клімат у Московській імперії. Стомившись від розлуки з Україною, з вербами, тополями та калиною, повернулись Костельні в рідні місця. З труднощами прописались у Старому Селі. Тут і хату збудували, тут народився ще і син Михайло.

Ця симпатична жінка, у якої чиста душа і добра натура, разом з чоловіком політв'язнем добре виховала дітей – справжніх патріотів України. Інакше і не скажеш про цю жінку, як те, що вона лагідна дружина, мила і добра матуся, чуйна і добра бабуся шести онуків. Софія Тріщ-Костельна щира християнка, полум'яна патріотка України. Її літа – її духовне багатство.