Дата публікації допису: Nov 12, 2013 5:47:21 AM
Вовчухівська операція
В першій половині лютого Начальна Команда ГА під керівництвом В. Курмановича підготувала нову наступальну операцію, в основу якої знову було покладено ідею звільнення міста Львова, але дещо обхідним маневром. Її планувалось здійснити у три етапи. На першому війська III корпусу мали завдання опанувати важливою транспортною артерією Перемишль – Львів і тим самим відрізати шлях до Львова. Завдання другого етапу, основна роль на якому покладалась на II корпус, оволодіти містом Львів. І, нарешті, третій етап включав здобуття Перемишля і вихід на рубіж р. Сян.
Активну допомогу при проведенні І етапу мали надавати війська ІІ-го і І-го корпусів, проводячи військові акції на своїх лініях фронту. Так ІІ-й корпус мав турбувати польські війська довкола Львова, а І-й – здійснювати атакуючі випади в околицях Рава-Руської і Белза.
Реалізація цього плану, що увійшов до історії ГА під назвою Вовчухівська операція, розпочалась 16 лютого 1919 року обстрілом польських військ на лінії Судова Вишня – Городок і у Львові. 17 лютого бойові частини VII бригади УГА рішучим проривом оволоділи Любінем Малим і Дубовою Долиною, ІІ-й корпус у цей день зайняв Збоїска і Маріївку під Львовом. Одночасно група «Рудки» зайняла Вовчухи і Бар, Янівська група зайняла Гартфельд, а Яворівська група зруйнувала в районі Заріччя залізничний шлях і оволоділа Бортятином.
18 лютого група «Рудки» зруйнувала залізницю в районі Браткович і оволоділа Довгомостиськом, а група «Крукеничі» здійснила наступ на Медику.
19 лютого польська залога Городка зробила спроби оволодіти Вовчухами і Бар, а залога Перемишля – Довгомостиськом. Після жорстоких боїв поляки оволоділи цими населеними пунктами.
20 лютого поляки вирішили розвинути успіх і з Вовчухів вдарили на Долиняни і Добряни, але були відкинуті І куренем УССів.
Поразкою закінчились і всі протинаступи польських військ 21 і 23 лютого на Попелі і Стоділки.
Постійні бої з 17 по 20 лютого в районі Рава-Руської і Белза вели українські війська І-го корпусу.
І вздовж відтинку фронту українські війська забезпечили собі відчутну перевагу і готові були завершити виконання І етапу наступальної операції.
Саме в цей час 24 лютого з Парижу прибула місія ген. Бертельмі від Мирової конференції, яка виробляла заходи до залагодження миру між Польщею і ЗУНР.
Український фронт в цей час простягся від Поріччя ґрунтового через Найгорф – Угерці Незабитівські – Стоділки – Долиняни – Вовчухи – Милятин – Бар – Довгомостиська.
Незважаючи на роботу комісії, польська сторона проводила військові акції і 26 лютого зайняла знову Вовчухи. Комісія запропонувала лінію кордону між Польщею і ЗУНР, яка увійшла в історію як Лінія Бертельмі. Вона простяглася від північної границі Галичини вздовж р. Буг до Кам'янки Струмилової, вздовж східних повітів Жовква – Львів – Перемишл'яни – Бібрка – Потік Білий – Соколівка – Вибранівка, південною границею Львівського повіту, а далі східною границею повітів Рудки, Дрогобич, Турка.
Під час роботи комісії з 25.02 по 1.03 бойові дії обидві стороіни не вели.
Оскільки за цією лінією місто Львів відводився полякам, Уряд ЗОУНР відкинув пропозицію місії Бертельмі і 2 березня ужраїнсько-польські військові акції було відновлено.
Впродовж 2-6 березня велась позиційна війна і здійснювалась передислокація сил. Цю передислокацію за час роботи комісії більш грунтовно провели поляки.
6 березня на військовій нараді в Рудках ген. М. Омелянович-Павленко здійснив локальну реорганізацію, поділивши всі українські війська південного фронту на чотири бойові групи. Група «Городок» з командантом сот. Станіміром, бригада УСС, група «Судова Вишня» з командантом сот. Ліськевичем і загін пор. Голинського.
Ранком 7 березня польські війська наступом з Вовчухів і Черлян зайняли Долиняни, Ебанау та Стоділки. Пополудні українські війська пішли в протинаступ і після жорстокого бою оволоділи не тільки втраченими ранком позиціями, але й зайняли Вовчухи, Родатичі, Бар і Довгомостиська. 8 березня бригада УСС здобула Братковичі. Звитяжні бої вела група «Городок» між Городком і Черлянами, а група Ліськевича між Родатичами і Судовою Вишнею.
Яворівська бригада першого корпусу зайняла Бортятин і Годиню, група «Крукеничі» активно боролась в районі Медики.
Повністю зруйновано було залізницю від Городка до Княжого Мосту,
В часі між 9 і 11 березня вся міць української армії скерована була на здобуття Городка. УСС і Янівська група здобули Гартфельд, Галигани, Речигани. Група «Городок» зайняла передмістя Городка, Поріччя Любінське і Черляни. Почався масовий відступ поляків з фронту. Зажевріла надія здобуття Львова. Вирішити долю міста міг ще один вивірений удар. Але його українські війська не здійснили. Цей удар провідник операції отаман Кравс планував здійснити наступним чином: замість прямого атакування Львова він планував повернути всі сили на Судову Вишню і об'єднавшись з групами «Хирів» і «Крукеничі» у складі 5 ½ куренів піхоти і 6 батарей, завдати полякам на цьому напрямку остаточної поразки. В результаті цього Львів опинявся б у кільці.
Але цей план відмовився виконувати командант IIІ корпусу Г. Коссак. Ця відмова і відіграла вирішальну роль у провалі Вовчухівської операції, а відтак і усієї боротьби УГА за Українську Державу. Бездіяльною виявилась в цей час і Начальна Команда.
Використовуючи нерішучість командування УГА, поляки ударом із Судової Вишні 15 березня зайняли Бортятин, 16.03 – Довгомостиська. 18 березня поляки повністю заволоділи всіма перед тим втраченими позиціями.
Вовчухівська операція висвітлила неспроможність Начальної Команди узгоджувати і координувати дії корпусів. Фактично здійснювалась вона лише силами III корпусу. II корпус займав стан облоги Львова і фактично не діяв. Так само бездіяльними залишились і групи Хирівського напряму.
Дивно, що уряд ЗОУНР після цього не прийняв заходів щодо зміцнення або й заміни керівництва ГА. Це очевидно засвідчує те, що саме політики, саме уряд ЗОУНР вперто домагався реалізації мильної ідеї здобуття Львова як вирішального фактору в українсько-польській війні.
До речі, ще в грудні 1918 року полк. С. Мишковський пропонував питання Львова розв'язати спланованими двома далекими ударами на Краків і Люблін. Але розуміння і підтримки його план не знайшов.
В Українській армії почався розлад, недовіра до військового проводу, який у більшості своїй був іноземним, зневіра у боротьбі. Сподівання, що з приходом ген. М. Омеляновича-Павленка Галицька Армія стане організаційно єдиною не справдилися.
Не повіяло новим духом, не чути було міцної руки, одне розчарування. Він був добродушна людина, а не військова постать. Він чувся чужим. Ні разу не одягнув однострою УГА, а волів ходити без жодних ознак.
Невдоволенням стрільців скористались поляки, що спільно, з панічно настроєними елементами сіяли смуту серед українських стрільців.
Начальна команда змушена була поробити певні зміни. Так командантом III корпусу був призначений генерал російської Армії Гембачів. Проте ця заміна, як показав час, була невдалою. Генерал не виявив себе нічим. Хоч під його началом були командант бригади А. Бізанц і комендант дивізії підпол. А. Кравс. Поляки проломили при ньому фронт під Любінем і Самбором. І лише тоді, коли на всьому відтинку від Городка – Любіня аж до Словацького кордону поляки почали масовий наступ, командантом III корпусу був призначений бойовий старшина – полковник Антін Кравс.
Незвичайно вдалим стало призначення нового начальника генеральної булави II корпусу австрійця Альфреда Шаманека. Він влив свіжу теплу кров. Палкий, гнучкий ум, рішучий, знаток теорії. Всі його рішення були повні фахового, військового знання.
26 і 27 березня українські війська здали Краківець, Яворів, Янів. Частини І корпусу змушені були відійти на лінію Верещиця – Магерів. 28 березня поляки займають Брюховичі і Бірки.
Тоді і Державний Секретаріат, і НК УГА самі звернулися до поляків про перемир'я. Як умови миру поляки поставили вимогу відхід Українських військ на лінію Бертельмі.
З умовою миру уряд ЗОУНР звернувся і до Найвищої Ради в Парижі. І, чекаючи відповіді, припинив будь-які військові дії. А поляки, навпаки, відбивали позицію за позицією. І військові дії вони не припиняли навіть після запевнення представників Польщі в Парижі 17 квітня про готовність до миру з Україною. Активні військові дії вони не припиняли навіть тоді, коли в Галичині перебувала нова комісія Мирової конференції на чолі з генералом Бота (середина травня).
VII
13 травня 1919 року уряд ЗОУНР прийняв умови комісії Бота і чекав згоди польської сторони. Від лінії Бартельмі умови були корисніші для ЗОУНР, бо відводили їй Борислав і Дрогобич.
А в цей час для боротьби з більшовицькою Росією на східний фронт була перекинута армія генерала Галера. Оскільки Уряд Пілсудського вважав першочерговим анексію Західної України, то армія Галера була кинута ним на боротьбу з Галицькою Армією. Так почався її перший відступ.
Наступ польських військ почався 15 травня по усьому фронту.
В цей день вони ударили на лінії оборони III корпусу між Гусаковим і Крукеничами, де стояли групи «Крукеничі» і «Глибока». Перед наступом переважаючих сил обидві групи змушені були відступити. Але відступали неорганізовано, кожна сама по собі, утворивши розрив. Вклинюючись в нього, поляки відтіснили групу «Крукеничі» до Старої Солі, Старого Самбора, Самбора і аж до Дрогобича. До Дрогобича змушена була відступати і група «Рудки». Під впливом цього прориву штаб III корпусу перемістився до Миколаїва.
Відрізані групу «Хирів» («Глибока») і І Гірську бригаду від усього III корпусу поляки змусили перейти Чехословацький кордон, де вони були роззброєні і відіслані до табору інтернованих в Німецькім Яблоннім. Так закінчила свою історію 12 бригада УГА.
Спроба спинити поляків з боку НК ГА у районі III корпусу не вдалась.
Одночасно з наступом на III корпус інші частини армії Галера повели наступ на волинському фронті проти військ армії УНР, примусивши останніх відступити на Рівне, Дубно й Радивилів. Цей відступ Армії УНР приневолив до відступу і І корпус УГА. 20 травня І корпус з боями відійшов за р. Буг і далі на лінію Буськ – Броди.
Відступ III і І корпусів автоматично примусив до відступу в напрямі Бібрики й Перемишлян і II корпусу.
Спроба Державного Секретаріату схилити поляків до виконання умов комісії Бота не вдалася. А тому вся ГА і далі неорганізовано продовжувала відступати на південний схід. На додаток, 24 травня на півдні почали наступ румуни. За три дні (24-27 травня) румуни зайняли всі південно-східні повіти і стали на лінії Незвисько – Хриплин – Надвірна.
25 травня поляки зайняли Станіславів.
Державний Секретаріат перед тим переїхав до Бучача, а згодом далі до Заліщик. Перед переважаючими силами супротивника ГА відступала по шляхам:
І корпус по лінії Красне – Золочів – Тернопіль.
ІІ корпус по лінії Перемишляни – Бережани – Підгайці – Чортків.
ІІІ корпус через Галич на Монастириська.
Станом на 6 червня 1919 р. все, що належало до збройних сил ЗОУНР, зібралося в трикутнику по лініях: Устечко – Ягольниця – на заході; Збрись – Чорнокінці – Шманьківчики від півночі і р. Збруч зі сходу, який упирався в р. Дністер.
І корпус займав район Чорнокінці, Шманьківчики й Лосяч – команда корпусу розміщалась в Борщеві. II корпус – Залісся, Улашківці, Лисівці з командою корпусу в Озерянах, III корпус – Угринківці, Тлусте команда в Дзвинячі.
На цей день оце все і складало територію ЗОУНР.
Ситуація стала критичною і вимагала рішучих дій з боку Української Національної Ради. І ці дії було пороблено.
На початку червня вся виконавча, законодавча і контролююча влада була передана в одні руки – руки Диктатора, яким обрано д-ра Євгена Петрушевича. З цього дня він один взяв на себе відповідальність за долю Української Галичини.
Першим зробленим ним кроком стала заміна Начального коменданта Галицької Армії Омельяновича-Павленка. Призначений ним новий Начальний командант – генерал російської армії Греків, різко відрізнявся від попередника. Це був «вояк з крові і кості, бистрого зору і високого чола, бистрий ум та бистра орієнтація, в діяннях його виявлялась залізна рука».
Пороблено Є. Петрушевичем і ще ряд перестановок.
Начальником штабу Галицької Армії замість В. Курмановича він призначає пол. ІІІтіпшіц-Тернова. Замість посади державного секретаря з військових справ Петрушевич вводить посаду директора військової канцелярії при Диктаторі і призначає на цю посаду К. Долежаля. На місце К. Долежаля, який до цього був начальником штабу III корпусу, призначено майора Льобковіца.
Подальший розвиток подій давав всі підстави вважати правильними і вчасними ці призначення.
Генерал Греків організовує в Галицькій Армії наступні структури:
– оперативний штаб;
– головний відділ фронту;
– етапну команду.
Етапній команді він підпорядковує утворену у травні Команду Запілля.
11 червня 1919, нарешті, створюється і «Армійський Вишкіл», комендантом його стає от. Ом. Клюнів, Згідно плану у Вишколі повинно було би бути до 20000 людей, з них 5000 напоготові. Створено школу підстаршим на 150 чоловік. Для новобранців уложено одноцільну шеститижневу програму вишколу. Працювали школи старшин.
Ці заходи потрібці були ще в 1918 році.
І якщо врахувати, що відразу після приходу Грекова почалась переможна Чортківська офензива, то були всі підстави вважати дії Диктатора як такі, що були єдино вірними і можливими у той час.
Це вже потім після провалу Чортківської офензиви у політиків ЗОУНР почали виникати сумніви і безліч питань, на які не було часу відповідати, бо треба було діяти і негайно.
Але до призначень Є. Петрушевича можна було би і слід було би віднестись насторожено і на початку червня. Підстави?
По-перше, Начальний провід і надалі вручався в руки людини, для якої доля Галичини, історія краю і народу були чужими.
Сам перебіг українсько-польської війни показав, що найбільш сильними підрозділами Галицької Армії були І і II корпуси. І те, що свій наступ польські війська почали на лінії фронту, який займав III корпус під командою росіянина Гембачіва і чеха К. Доллежаля, засвідчував розуміння польським проводом сутності і значення національного елементу в житті українця Галичини.
І цей «національний елемент» в І і II корпусах оберігався їх командантами Осипом Микиткою і Мироном Тарнавським. Пізніше і перший і другий стали Начальними Вождями Української Галицької Армії. Але доля обох висвітлила і відношення до національної самосвідомості, до національної самобутності людини з боку двох систем: капіталістичної і соціалістичної. Мирон Тарнавський був інтернований польською стороною і залишився живим, померши власною смертю в 1939 р. у Львові. Осип Микитка був знищений більшовицькою системою в 1920 р. в таборі м. Кожухова під Москвою.
По-друге. Увесь вищий стратегічний провід від директора військової канцелярії при Диктаторі до начальників штабів усіх корпусів був обсаджений військовими, які до Західної України не мали жодного відношення. К. Доллежаль не проявив себе нічим, ще перебуваючи начальником штабу III корпусу, бездарність нового начальника штабу Галицької Армії Штіпщиц-Тернова проявилась дуже швидко.
Лише обмежене число чужинців віддали до кінця своє життя служінню України – це А. Кравс, А. Бізанц, А. Вольф, К. Гофман, Ф. Льонер. Серед них був і начальник штабу II корпусу А. Шаманек. І в цьому виборі А. Шаманека роль команданта II корпусу М. Тарнавського незаперечна. «Українство» Шаманека і стало каменем розбрату між ним і К. Доллежалем. Під впливом М. Тарнавського формувалось українство А. Вольфа (команданта II корпусу по М. Тарнавському), Ф.Льонера (нач. штабу ІІ корпусу по А. Шаманеку).
Саме А. Шаманеку, а не Грекову і Долежалю відносять ряд істориків план Чортківської офензиви. Це більш вірогідне, оскільки навряд чи в стані був навіть «вояк з крові і кості» генерал Греків за день чи два, перебуваючи на посаді Начального Команданта, увійти до такої степені в сутність справ, щоб спромогтися на розробку найбільшої військової операції Галицької Армії. Але заслугу реалізації плану слід віддати генералові О. Грекову.
Чортківська офензива
Безплановість відступу Галицької Армії внесла і безплановість у наступ польських військ, посіяла в них переконання кінця війни. Зв'язки між наступаючими військами послаблювались, лінія фронту ставала несталою, сам собою виник розрив між передовими частинами і запіллям. А безплановий відступ українських військ перетворювався у стискаючу пружину, яка ось-ось мала вивільнити закумульовану потенційну енергію.
На початку червня відступ був зупинений. А далі згідно плану Начальної Команди Галицької Армії передбачався наступ, в авангарді якого стали 3 Бережанська бригада II корпусу і 7, яку перейменували у Львівську, бригада III корпусу. На базі групи «Крукеничі» була створена 11 бригада, якій надали назву Стрийської.
Комендантами бригад були: 3 – А. Вольф, 7 – А. Бізанц, 11 – Шльосер.
7 червня 3 і 7 бригади здобувають Ягольницю, а 8 червня – м. Чортків. Активну бойову участь у здобутті Чорткова взяла і 1 бригада УССів. Цього дня 5 і 10 бригадами І корпусу було здобуто Копичинці.
Ця протиакція Галицької Армії і стала початком Чортківської офензиви.
Визвольний шлях Галицької Армії проляг дорогами:
І корпусу – Теребовля – Тернопіль – Збараж – Зборів;
ІІ корпусу – Бучач – Ходорів – Перемишляни;
ІІІ корпусу – Нижнів – Монастириська – Галич – Станиславовів – Стрий.
11 червня І курінь 3 бригади II корпусу здобуває Бучач, III корпус перейшов р. Стрипу, І корпус обступив Теребовлю, куди кинуто і 1 бригаду УСС. В цей час Диктатор ЗОУНР іменував командантів II і III корпусів М. Тарнавського і А. Кравса генерал-четарями.
Всією акцією наступу фактично керував А. Шаманек, начальник штабу II корпусу. Оцінивши, що на його напрямку ворожі сили слабі, він скерував 3 і 7 бригади на північний схід, які після бою під Дарховим 12 червня захопили Струсів. В цей же день поляки змушені були відступити з Теребовлі. Після цього І корпус далі пішов на Тернопіль, а II корпус – на Бережани. 13 червня 2 і 11 бригади III корпусу захопили Монастириська і Підгайці. Звідки 2 бригада пішла на Галич на допомогу 8 бригаді, а 11 бригада пішла на Рогатин.
Цим маневром 11 бригади був ліквідований наступ поляків у прорив, що утворився між Підгайцями і Тернополем.
15 червня І корпус здобув Тернопіль, після чого 11 бригада пішла на Залізці, 10 бригада – на Оліїв, а 5 і 6 бригади на Зборів – Золочів.
Також 15 червня III корпус оволодів західним берегом р. Золота Липа, а частини 11 бригади дійшли до с. Медуха.
Стрімкий наступ Галицької Армії призвів до величезної активізації українського населення, яке почало записуватись в армію. Їх значна кількість обумовила творення IV і V корпусів, командантами яких призначено відповідно Гембачіва і Г. Коссака, практично створеними були 12, 14, 18 і 21 бригади, що включено було до складу IV корпусу, 15, 16 і 17 бригади V корпусу. Начальником штабу IV корпусу був призначений Кокурін. Бригади прибрали назви 14 – Станиславівська, 16 – Чортківська, 17 – Бучацька, 18 – Тернопільська.
Літом 1919 року Галицька Армія мала у своєму складі 100000 старшин і стрільців, 160 гармат, 550 кулеметів і 20 літаків.
Не мала тільки свого проводу. Звернімо увагу, що навіть у складні військові часи, які вирішували долю народу, у призначенні військових провідників основну роль грали приватні інтереси. І в першу чергу директора військової канцелярії Диктатора К. Долежаля. Саме вони Гембачів і Коссак були командантами III корпусу, начальником штабу у яких був К. Долежаль. Саме III корпус до приходу на коменданта А. Кравса був найслабшою ланкою в усій Галицькій Армії.
Опинившись перед серйозною загрозою, поляки приймають рішення припинити наступ на більшовиків і всі сили кинути проти Галицької Армії і почали стягувати їх в район Бережани – Зборів – Золочів. В самій Польщі готовано нові дивізії.
Після Купчинців І бригада УСС пішла з боями на Козову, Козівку, Куропатники і на північ Бережан до Жукова. 3 і 7 бригади II корпусу рушили на чоло Бережан. Здобуттям Бережан НК ГА планувало поповнити запаси зброї. Ставши під Бережанами 16 червня, 3 і 7 бригади не йшли в наступ, а чекали приходу 1 бригади УСС.
В цей час 17 червня 10 бригада І корпусу зайняла Оліїв і 18 червня І корпус здобув Зборів. III корпус 16 червня здобув Нижнів (8 бригада), а 11 бригада корпусу 17 червня увійшла до Болотівців, коло Галича.
Поляки почали евакуйовувати Станиславів.
19 червня фронт стояв на лінії Підкамінь – Плугів – Поморяни – Бережани – р. Нараївка – Галич.
В часи найбільшого і найсильнішого наступу Галицької Армії зрадницьку акцію по відношенню до ЗОУНР здійснив уряд Української Народної Республіки, підписавши 16 червня договір з поляками про припинення бойових дій між двома державами і встановленню між ними державного кордону по так званій лінії Дельвіга: Залізці – р. Серет – Тернопіль – Острів – Литятин – р. Золота Липа – Дністер – Незвиська.
Користуючись наданими йому правами Диктатора, Є. Петрушевич відмовився визнавати цей договір і дав наказ продовжувати наступ. Та цей договір дозволив польській стороні кинути всі свої військові сили і всю свою військову міць проти одного свого супротивника в цей час – проти Галицької Армії. Ситуація з договором і привела до затримки наступу на Бережани.
Бої під Бережанами розпочалися 20 червня. І курінь 3 бригади захопив Потутори і далі разом з новосформованою 12 бригадою вдарив на Посухів і Вільховець. І бригада УСС захопила Гиновичі.
Випади поляків стримував сильний вогонь української артилерії (Я. Воєвідка).
Несподівано вночі поляки залишили Бережани і відступили на Рогатин. І хоч 21 червня війська ГА увійшли в Бережани, але там вже запасів зброї не було – її вивезли за три дні по дорозі, яку ніхто не контролював.
На півночі бригади першого корпусу здобули Підкамінь (9 бр.), Лукавець (10 бр.), Луків (6 бр.) і 22 червня здобули Золочів. Поляки залишили завчасно і Броди, зупинились на лінії Ожидів – Скварява – Гологори, звідки здійснювали протинаступи.
Але їх протинаступ 25 червня не вдався. Відбиваючи його, війська ГА захопили Ожидів і Белзець. II корпус підійшов до Перемишлян. Наступали і бригади III корпусу. 23 червня здобуто Рогатин і Бурштин. 2 бригада І корпусу зайняла лінію по річ. Свірж, 11 бр. III корпусу – на захід Рогатина (Черче-Руда), 8 бригада III корпусу – стояла в Рогатині.
На цих позиціях всі бригади стояли відпочиваючи і успішно відбиваючи атаки поляків до 28 червня.
Галицькій Армії, що впродовж трьох тижнів вела безперестанні бої потрібен був відпочинок. Відчувалася виснаженість, втома, почалось відчувати нестачу зброї, обмундирування. І ні зі Сходу, ні зі Заходу не було надій на поповнення. Відчувалось брак кіннотних відділів, хоч і була створена 1 кінна бригада. На дальший наступ не було сил.
Безсилою стала Галицька Армія перед протинаступом польських військ, який почався 28 червня. Почався другий відступ. Але на відміну від першого даний відступ був уже координований. З врахуванням травневого бездумного наступу більш плановим став і наступ польських військ.
І корпус Галицької Армії відступав шляхом Золочів – Тернопіль – Теребовля – Хоростків – Гусятин.
ІІ корпус Галицької Армії відступав по шляху: Бережани – Козова – Струсів – Теребовля – Чортків – Скала.
ІІІ корпус Галицької Армії відступав шляхом: Підгайці – Монастириська – Бучач – вздовж Дністра до Іваня Пустого.
І тільки в умовах суцільного відступу Диктатор згадує про українську сутність держави, на чолі якої його поставила історія. Для підняття бойового духу відступаючої Армії він вводить посаду Начального Вождя Галицької Армії і призначає ним Мирона Тарнавського. Як дорого коштують помилки всього однієї людини. Як запізно прийшов до цього рішення Євген Петрушевич. М. Тарнавському зупинити відступ не вдалось. Але він увійшов в історію як справжній військовий діяч, з яким пов'язані найбільші успіхи Галицької Армії, як справжній син свойого народу.
Отже, 5 липня Начальним Вождем Галицької Армії призначено Мирона Тарнавського, який зміщує Штіпшіц-Тернова і призначає начальником штабу ГА А. Шаманека. Командантом II корпусу призначається А. Вольф, начальником штабу корпусу – Ф. Льонер. Комендантом 3 Бережанської бригади по Вольфові призначено С. Шухевича. Призначення А. Вольфа не було випадковим. Він, пройшовши школу М. Тарнавського, також почував себе більше українцем, ніж німцем. Але посада коменданта корпусу була не його, його місце – було командант бригади.
В умовах відступу було припинено формування IV і V корпусів. Залишилась лише 14 бригада, яку включено до III корпусу.
Великих боїв під час відступу не було, за винятком бою коло Нижнєве і над Серетом 16 липня.
Напередодні 15 липня уряд Директорії УНР і Диктатор підписали постанову про перехід Армії УГА за Збруч і влиття її в Армію УНР.
Цього ж дня Начальна Команда, Диктатор і увесь уряд ЗОУНР переїхали до Кам'янця-Подільського.
17 липня переправлялась через Збруч Галицька Армія: І корпус коло Гусятина, II корпус – в Скалі, III корпус в Ніврі та Кудринцях. Все закінчилось до полудня 17 липня.
На територію Української Народної Республіки, за Збруч, що був кордоном між Австро-Угорською і Російською імперіями до 1917 року, перейшло 49800 старшин і стрільців з 603 кулеметами і 187 гарматами і з незвичайно високою національною свідомістю і бажанням боротьби за становлення незалежної держави – Української Народної Республіки. Держави, яка перебувала у стані війни з більшовицькою Росією. Та про це в наступному розділі нашої розвідки.
А перехід за Збруч Галицької Армії засвідчив нову анексію польськими військами Західної України. І український народ, що становив 80% населення цього краю, приречений був починати віднова свої визвольні змагання, але збагачений досвідом, знанням і вмінням. Проти більш затятого ворога, якого мав до сих пір – проти польського державного шовінізму, який дав собі вихід на всіх рівнях і в найбільш спотворених формах.
Ось незначний, з травня 1919 р. по березень 1921 р., перелік проявів цього шовінізму:
– складання всіма урядовцями присяги на вірність Польщі (в результаті всі українці втратили урядові посади);
– закриття в 1919 році всіх українських шкіл;
– скасування автономії Галичини з 30 січня 1920 р.;
– введення до вжитку стосовно української частини Галичини тільки офіційної назви «Східна Малопольська» з березня 1920 року;
– прийняття нової Конституції Польщі (березень 1921 р ) де про права національних меншинств взагалі не йшла мова.
VIII
Після переходу за Збруч Галицька Армія влилась в Армію Української Народної Республіки, яка в цей час вела кровопролитні бої за утвердження незалежної Української Держави з військами Радянської Росії.
В даній розвідці ми не ставимо за мету досліджувати ідеологічні засади однієї і другої Держав і їх відповідність потребам широких верств народів. При тому станові розвитку суспільства, в якому воно перебувало на початку XX ст., все ж беремось стверджувати, що кожній нації були ближчими її власні національні інтереси, а не обіцянки щасливого інтернаціонального майбутнього. Тому-то й не був реалізований лозунг всесвітньої соціалістичної революції. Але шлях денаціоналізації був провідним у діяльності творців Жовтневої Революції в Росії. Це стосувалось не тільки засудження націоналістичної ідеології, але й ідеології національного комунізму.
Нагадаємо, що в табір націоналістів були зараховані і всі учасники Таганрожської наради комуністів України яка відбулась в квітні 1918 р. і яка проголосила утворення незалежної від РКП(б) Комуністичної партії України. Більшовицька Росія швидко поклала край самостійності Компартії України, скликавши в липні в Москві І з'їзд КПУ, який, природньо, засудив рішення Таганрожської конференції, хоч на цьому з'їзді делегатів українців було лише 7%. Таким же ненаціональним був і перший уряд Радянської України. Театр ляльок впроваджувався у життя в Росії.
Але проти нього виступали всі на Україні, хто почував себе українцем. Тим більше, що скрізь і всюди, де проходили більшовицькі війська, простягався кривавий шлях насильства і терору. Зрештою, війна є війною.
Увесь простір, що займали тоді, об'єднані українські армії становив 90 км в глибину і 350 км в ширину. На півдні він впирався в р. Дністер, на заході – в р. Збруч, на півночі простягався вздовж лінії Гусятин – Ярмолинці –Бар і на сході вздовж залізничної колії Жмерінка – Вапнярка аж до Дністра.
Постій корпусів ГА був у Лянцкоруні (І корпус), в Оринині (II корпус) і у Фридрівці (III корпус.). Тут проведено реорганізацію Галицької Армії, до І корпусу включено 3, 4, 7, 18 і 21 бригади; до II корпусу включено 5, 6, 9 і 10 бригади; до III корпусу включено 2, 8, 11 і 14 бригади. На чолі штабу Об'єднаної Української Армії став генерал М. Юнаків, його помічником – генерал В. Курманович. В розпорядженні ОУА були такі сили: 3 Галицькі корпуси, 4 групи і 2 самостійні дивізії Наддніпрянської Армії.
Проти об'єднаної Української Армії протистояли 12 і 14 більшовицькі армії.
В основу плану «Штабу Головного Отамана» покладено було похід на Київ трьома ударними групами.
Середня армійська група складалась з І і III корпусів Галицької Армії і групи Запоріжців. Зліва в напрямку Шепетівки і Коростеня йшла Північна армійська група, складена з II корпусу Галицької Армії і корпусу Січових Стрільців.
Південна армійська група мала йти на Одесу. До її складу було включено 2 Галицькі бригади: 1-у УССів і 11-у.
19 липня включились у військові дії війська II корпусу Галицької Армії, а 2 серпня – війська її І і III корпусів.
За 6 днів походу стрільці II корпусу пройшли 70 км, здобувши 26 липня Проскурів. Тут залишається 18 бригада. А далі були перемоги під Староконстянтиновим (4 і 14 серпня), Шепетівкою (16 серпня), Житомиром (21 серпня) і Коростенем (31 серпня).
За 21 день пройшли 320 км бойового шляху бригади І і III корпусів і вийшли 28 серпня до Києва на відстані 30-40 км.
В час цього походу війська Галицької Армії здобували:
7 серпня – Жмерінку (5 бригада І корпусу, 8 і 11 бригади III корпусу);
8 серпня – Браїлів (6 бригада І корпусу) і Денисівка (9 бригада І корпусу);
10 серпня – Винницю (10 бригада І корпусу), 11 бригада в цей день переведена до складу Діючої Армії;
16 серпня – Хмельник (5 бригада), Янів (6 бригада), Калинівку (9 і 10 бригади І корпусу, 2 бригада III корпусу);
17 серпня – Кордилівку (10 бригада);
18 серпня – Райгородок (5 бригада), Голєндри (2 бригада);
19 серпня – Бердичів (5 і 6 бригади), Козятин (2 і 8 бригади). 14 бригада в цей день залишилась залогою у Винниці.
21 серпня – Жидівці (2 бригада), 9 бригада залишається залогою в м. Бердичеві;
23 серпня – Романівці (2 бригада);
24 серпня – Фастів . (2 бригада);
28 серпня – Кожухівку (5 бригада), Ясногородку (6 бригада), Васильків (2 бригада), Кожухівку (8 бригада), Юріїв (20 бригада);
29 серпня – Загір'я (5 бригада), Ігнатівку (6 бригада), Крушинку (2 бригада), Глевану (8 бригада), Кольоньщину (10 бригада);
30 серпня – Святошино (5 і 6 бригади), Демлівку (8 бригада), Микуличі (10 бригада).
Перша бригада УССів була залишена в Кам'янці-Подільському для охорони уряду ЗОУНР.
В кінці шляху походу Галицької Армії стояла столиця України – золотоверхий Київ.
Під Києвом командування Української Армії для завершального удару проводить реорганізацію збройних сил. На чолі військової армійської групи, якій поставлено задачу здобуття Києва, командування ставить генерала А. Кравса. До цієї армійської групи включаються: І корпус Галицької Армії у складі 1 кінного полку, 5, 6 і 10 бригади, повстанці отамана Соколовського, група отамана Віметаля у складі 2 і 8 бригад, Курінь смерті, повстанці отамана Мордалевича і Запоріжський корпус у складі 6, 7 і 8 дивізій.
Наступ на Київ цієї армійської групи завершився взяттям Києва 31 серпня 1919 року. Зазначимо, що з часу переходу Галицької Армії на терен Української Народної Республіки до здобуття Києва всі три корпуси втратили близько 2000 людей.
Але в цей же день 31 серпня зі сходу в Київ увійшли і війська російської Добровольчої Армії генерала Деиікіна, які воюючи з більшовиками до Києва, вступили у війну з військами Галицької Армії у Києві, приневоливши їх залишити місто. І і III корпуси відійшли до лінії Попільна-Сквира. А 4 вересня Армійська група генерала Кравса відійшла ще далі на лінію Козятин – Бердичів.
В середині вересня група опинилась між двома противниками: на півдні і зі сходу наступали денікінці, з півночі – червоні.
24 вересня Директорія УНР оголосила війну Добровольчій Армії ген. Денікіна. У зв'язку з цим проведено передислокацію військ. Зокрема, II корпус Галицької Армії стягнено в Бердичів, І корпус – в район Козятина, III корпус – в район Погребище – Липовець.
І так почалась війна на два фронти.
З кінцем вересня Добровольча Армія розпочала військові сутички з III корпусом Галицької Армії, що привели до поразки корпусу 11-12 жовтня в районі Дашів-Гранів. Особливо потерпіли 2 і 8 бригади. В кінці жовтня у війну з Добровольчою Армією вступили і війська І і II корпусів Галицької Армії.
Та в цей час в стан Галицької Армії проник інший ворог – тиф, який принесла з собою сльотна і зимна осінь. Погано одягнені і ослаблені боями, галицькі стрільці занепадали масово.
Житомир для воїнів II корпусу Галицької Армії став містом смерті.
«Сумна була осінь 1919 р. Все лихо немов зв'язалося толі докупи. І вороги довкола і тиф косив безпощадно ряди УГА. Куди не глянь, всюди хворі. На кожнім постою виростали нові ліси хрестів, нові цвинтарища. А по розбитих дорогах воліклися обози, повні немічних стрільців, пленталися осідлані коні без їздців, гармати без обслуги». (Історичний календар-альманах Червоної калини, 1929 р.).
«На початку зими 1919 р. прийшла до Браїлова (на Поділлю) 1-ша бригада УССів, а фактично приволіклася, бо в дійсності не було кому вже марширувати, стрільці, як тіні, ледве плентались за возами, а на возах їхало безліч хорих, навантажених, як селедці». (Літопис Червоної Калини, 1930 р.).
Тиф і зумовив військову катастрофу Галицької Армії, який вивів з ладу до 90% її складу, так що в листопаді 1919 року на фронті було лише 7% вояків.
Це і примусило генерала М. Тарнавського і полковника А. Шаманека підписати в Зятківцях 6 листопада договір з Добровольчою Армією, за яким Галицька Армія увійшла, до складу «збройних сил Півдня Росії». Диктатор розцінив дії М. Тарнавського і А. Шаманека як державну зраду і віддав їх під суд. На місце знятих Диктатор зробив нові призначення. Начальним Вождем Галицької Армії став генерал Осип Микитка, іменований Диктатором генерал-четарем, а начальником штабу – генерал Ціріц.
Всупереч домаганням Диктатора, воєнний суд виправдав Мирона Тарнавського і Альфреда Шаманека. Більше того, Начальник Вождь Галицької Армії Осип Микитка призначив Шаманека командантом І корпусу і 17 листопада в Одесі підписав від свого імені та імені Ціріца новий договір .з Добровольчою Армією.
Згідно цього договору Галицьку Армію стали іменувати Українською Галицькою Армією. Отже, листопад 1919 року обернувся катастрофою для Галицької Армії.
І в зв'язку з новим наступом у січні 1920 року на Україну Червоної Армії, Начальна команда УГА видала наказ усім корпусам, бригадам, окремим стрільцям відходити до Одеси.
Договір з армією Денікіна не був популярний серед стрільців і старшин Галицької Армії. Як противага Начальній команді УГА у Вінниці утворено новий політичний провід – «колегія п'яти», до якої увійшли отаман С. Шухевич, отаман О. Лисняк, сотник Мелецій, сотник Турчин і Д. Паліїв. Пізніше до колегії кооптовано отамана Ю. Шепаровича і пор. Чайківського. Ця колегія змагала до зміни проводу УГА. Проте до рішучих дій не дійшло, оскільки Осип Микитка захворів на тиф і Начальним Вождем УГА з 17 грудня 1919 по 15 січня 1920 р. знову став Мирон Тарнавський, а начальником штабу – А. Шаманек.
Розірвавши з Добровольчою Армією, УГА стала перед фактом боротьби з Червоною Армією. Боротьби, на яку сил не було. З відома Мирона Тарнавського в переговори з Червоною Армією вступили члени політичного проводу Д. Паліїв і В. Чайківський. Поза ними в переговори з Червоною Армією вступили і створені в УГА ревкоми, які настроювали стрільців до переходу на бік Червоної Армії. На початку 1920 р., а саме 12 лютого, «Ревком» від імені УГА підписав договір з XII армією більшовиків. На основі цього договору вона стала називатися Червоною Українською Галицькою Армією (ЧУГА) і складалася тільки з трьох бойових бригад. Командиром ЧУГА обрано було Порайка, начальником штабу став більшовик Іванов. Свою лояльність до червоних військ Ревком ЧУГА виявив здачею в руки більшовиків генералів Микитку і Ціріца.
Як підрозділи Червоної Армії у квітні бригади ЧУГА були скеровані: до Чуднова – 1 бригада УСС у складі 45 дизізії (командант М. Баран), до Жмерінки, – 2 бригада в складі 44 дивізії (командант Ю. Головінський), і до Вапнярки – 3 бригада в складі 48 дивізії (командант Й. Станімір). Була ще і кінна бригада ЧУГА (командант Ю. Шепарович).
Але проти Армії Української Народної Республіки, що наступала з території Польщі разом з Польською Армією, вони воювати не стали і загітовані Ю. Головінським і от. Ю. Шепаровичем, 2 і 3 бригади 24 квітня перейшли на бік Армії УНР. Проте були роззброєні поляками і інтерновані в польські табори, зокрема, в Тухлю.
Гірка доля спіткала і 1 бригаду УССів, яка була оточена в с. Пиківка, біля Козятина. Вона також була роззброєна і інтернована.
Отже, з квітнем місяцем 1920 року перестала існувати Українська Галицька Армія.
По завершенню українсько-польських воєн старшини і стрільці Української Галицької Армії, які полонені польською Армією, інтерновано в таборах Береста, Бяла, Вадовіце, Дембліна, Домб'є, Ланьцута, Львова (тюрма Бригідки), Модліна, Перемишля, Пикулич, Стшалково, Тернополя, в Німецькім Яблонім, Йозефові.
По 1922 рік в цих таборах побувало близько 100 тисяч українців. Багато з них померло в таборах через погані умови. Але в цих таборах було національне життя: існували українські школи, гуртки, видавались журнали і часописи.
Зовсім по іншому віднеслась до старшин і стрільців Української Галицької Армії більшовицька влада. Всі вояки частин УГА, що були в Києві, це, зокрема, резерви, установи, польовий штаб, були заарештовані і вивезені в концтабір в Кожухів, біля Москви, де помер останній Начальний Вождь УГА генерал Осип Микитка. А з Кожухіва всіх, що лишились в живих, вивезено на Соловецькі острови. Одеська Чека більшість старшин і стрільців УГА просто порозстрілювала.
Інші жертви червоного терору в Росії
Державний секретар військових справ ЗОУНР Віктор Курманович – 1945 р. Начальний комендант УГА, командант УССів Григорій Коссак – 1931 р. Начальний командант УГА Олександр Греків – 1945 р.
Начальник штабу УГА Микола Маринович – 1944 р.
Начальник штабу УГА Сень Горук – 1920 р.
Начальник штабу УГА Гайндріх Ціріц – 1920 р.
Командант 1 бригади УСС УГА Осип Букшований – 1933 р.
Командант 7 (Львівської) бригади УГА Альфред Бізанц – 1945 р.
Начальник штабу III корпусу УГА Альфред Льобковіц – 1920 р,
Комендант 3 (Бережанської) бригади УГА Омелян Лесняк – 1946 р.
Командант корнусі, в який входив 1 полк УССів Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний) – в 1945 р.
Отаман УГА, сотник УСС Роман Дудинський – в 1920 р.
Отаман УГА, ад'ютант Д. Вітовського Петро Бубела – в1920 р.
Сотник УГА Остап Бородієвич – в 1920 р.
Старшини УГА
Клим Коник – в 1932 р.,
Ілько Цьокан – в 1930 р.,
Ярослав Воєвідка–— в 1920 р.,
Михайло Матчак – в 1945 р.
Іван Цяпка – в 1920 р.,
Іван Рогульський – в 1930 р.,
Семен Король – в 1920 р.,
Володимир Береза – в 1920 р.,
Василь Коссак – в 1930 р.,
Омелян Кучерішка – в 1920 р.,
Микола Опока – в 1921 р.,
Осип Семенюк – в 1930 р.
Михайло Чичкевич – в 1924 р.
Іван Сіяк – в 1930 р.
Мирослав Ірчан – в 1937 р.
Петро Дідушок – в 1930 р.
Іван Іванець – в 1945 р.
Семен Безпалко – в 1920 р.
Євген Ясеницький –в 1920 р.
Людвік Розенберг – в 1939 р.
Іван Андрух – в 1921 р.
Микола Залізняк – в 1945 р.
СПИС
державних секретарів військових справ ЗУНР-ЗОУНР
Полковник Дмитро Вітовський 9.11. 1918-13. 02. 1919
Генерал-четар Віктор Курманович 13. 02. 1919-9 06 1919
Пполковник Карл Долежаль (з 9.06. 1919 р. посада називалась директор військової канцелярії при диктаторі ЗОУНР) 9. 06. 1919-16.11. 1919
СПИС
начальних командантів Української Галицької Армії
Полковник Дмитро Вітовський 1. 11 - 5. 11. 1918
Полковник Григорій Коссак 5. 11 - 9. 11. 1918
Полковник Гнат Стефанів 9.11 - 10.12.1918
Генерал-поручник Михайло Омелянович-Павленко 10.12.1918 - 9.06.1919
Генерал Олександр Греків 9. 06. 1919 - 5. 07. 1919
Генерал-четар Мирон Тарнавський (з 5.-07. 1919 Диктатором ЗОУНР Начальний Командант УГА іменовано Начальний Вождь УГА.) 5.07. 1919 - 6.11.1919
Генерал-четар Осип Микитка 6.11.1919 - 6.02 1920
СПИС
начальників булави (штабу) Української Галицької Армії
Полковник Микола Маринович 2. 11. 1918 - 5. 11. 1918
Отаман Сень Горук 5. 11. 1918 - 10. 12. 1918
Генерал-хорунжий Євген Мишковський 10. 12. 1918 - 13. 02. 1919
Генерал-четар Віктор Курманович 13. 02. 1919 - 9. 06. 1929
Полковник Штіпшиц-Тернова 9. 06. 1919 - 5. 07. 1919
Полковник Альфред Шаманек 5. 07. 1919 - 6. 11. 1919
Генерал-четар Гайнріх Ціріц 7. 11. 1919 - 6.02. 1920
СПИС
командантів корпусів Української Галицької Армії
І корпус
генерал-четар Віктор Курманович січень 1919 - 13. 02. 1919
генерал-четар Осип Микитка 13. 02. 1919 - 6.11.1919
полковник Альфред Шаманек 7. 11. 1919 - 12. 02. 1920
II корпус
генерал-четар Мирон Тарнавський січень 1919 – 4. 07 1919
генерал-четар Арнольд Вольф 5. 07. 1919 - 12. 02. 1920
III корпус
Полковник Григорій Коссак січень 1919 -
Генерал-майор Гембачів
Генерал-четар Антін Кравс
IV корпус
Генерал-майор Гембачів червень-липень 1919 р.
V корпус
полковник Григорій Коссак червень-липень 1919 р.
СПИС
начальників штабів корпусів Української Галицької Армії
І корпусу
Вірмбрант
Куніш
отаман Ерлє Альфонс
ІІ корпусу
підполковник Папп де Яноші - 14. 04. 1919
підполковник Альфред Шаманек 15. 04. 1919 - 5. 07. 1919
Фердинанд Льонер5. 07. 1919 -
ІІІ корпусу
підполковник Карель Долєжаль -9. 06. 1919
Альфред Льобковіц 9. 06. 1919 -
ІV корпусу
полковник Кокурін червень-липень 1919
СПИС
командантів бригад Української Галицької Армії
1 бригада
Отаман Осип Букшований
2 бригада
Осип Микитка
Франц Тінкель
Отаман Дудинський
Отаман Виметаль
Квапіль
3 бригада
Арнольд Вольф
Олексій Лисняк
Шухевич
4 бригада
Полковник Казимир Лясковський
Отаман Степан Шухєвич
Шашкевич
5 бригада
Сотник О. Демчук
Б. Петрик
Сотник В. Коссар
6 бригада
Сотник Юліан Головінський
7 бригада
Полковник Костянтин Слюсарчук
Підполковник Альфред Бізанц
8 бригада
Отаман К. Гофман
Сотник Шмідт
9 бригада
Отаман Б. Шашкевич
10 бригада
Полковник Андрій Долуд
Сотник М. Климкевич
Сотник Ф. Кондрицький
11 бригада
Сотник Шльосер
12 бригада
Сотник М. Моційович
Отаман В. Черський
14 бригада
Сотник Молещій
СПИС
старшин, які служили в Українській Галицькій Армії
І Генерали
генерал-поручник Михайло Омельянович-Павленко
генерал-четар Арнольд Вольф
генерал-майор Олександр Греків
генерал-четар Антін Кравс
генерал-четар Віктор Курманович
генерал-четар Осип Микитка
генерал-четар Мирон Тарнавський
генерал-четар Густав Циріц
ІІ Полковники Бардах Теофіль
Варивода Антін
Вітовський Дмитро
Гавинський Олександр
Дідюков
Долуд Андрій
Какурін
Каммер Франц
Кануков Джан Булат
Кос Осип
Коссак Гриць
Левицький Гіпполіт
Маринович Микола
Мишковський Євген (в Армії УНР йому присвоєно звання генерал-хорунжого)
Рейфельд Едмунд
Слюсарчук Костянтин
Стефанів Гнат
Фідлєр Вільгельм Целевич Амброзій
Чмелик Стефан
Шаманек Альфред
Штіпшиц-Тернова
ІІІ Підполковники
Білинський Володислав
Брикович Станислав
Вітошинський Амброзій
Долежаль Карел
Красіцький Олександр
Ментель Себастіян
Папп де Яноші Йосиф
Петрушевич Петро
Тисовський Стефан
Федорович Володимир
Юркевич Амброзій
ІV Отамани
Біберович Ярослав, Бізанц Альфред, Білас Ростислав, Бойків Євген, Богданович Всеволод, Бубела Петро, Букшований Осип, Вільке Отто, Віметаль Антін, Вірмбрандт, Воєвідка Ярослав, Волощук Роман, Волянський Володимир, Кадайський Андрій, Карась, Гарабач Олекса, Гвоздецький Теофіль, Гірняк Никифор, Гіртлєр Оскар, Горук Сень, Гофман, Грабоведький Іван, Дибиняк Михайло, Драган Орест, Дроздовський Володимир, Дудинський Роман, Ерле Альфонс, Індишевський Лев, Калєфаріюс Лівій, Квапіль, Клюж Омелян, Кнайфель Ярослав, Коссак Іван, Котиль Степан, Котович Володимир, Куніш, Лещій Северин, Лисняк Омелян, Льобковіц, Льонер, Ляєр Альфонс, Лянг Фердинанд, Лянгер Генрих, Лясковський Петро, Оробко Василь, Петрик, Підкович Антін, Підляшецький Омелян, Противенський Гуго, Пуза Євген, Ремер Олівер, Рімаль Франц, Рожанківський Теодор, Русин Микола, Сташник Омелян, Сухий Федір, Тимяків Михайло, Тінкль Франц, Турок, Ціха Іван, Частка Гуго, Черський Василь, Чолган Зенон, Чорний Петро, Шашкевич Богуслав, Шваб, Шмідт, Штробель Олекса, Шухевич Стефан
V. Сотники
Абрамів Олександр, Абль Броніслав, Алескевич Микола, Альтшпілєр Ізраель, Бабюк Осип, Бабяк Петро, Байрак Дмитро, Байрак Микола, Бакович Петро, Балтро Іван, Бараник Михайло, Бараняк. Володимир, Барчинський Василь, Барчинський Степан, Бачинський Андрій, Бачинський Василь, Бачинський Осип, Бемко Володимир, Бігус Петро, Бізанц Данило, Білас Степан, Білинкевич Богдан, Білинський Євген, Білинський Олекса, Білинський Роман, Біллєт Гнат, Білобром Франц, Білозір Володимир, Боберський Володимир, Бодрук Ілько, Бокесович Петро, Болюх Василь, Боровий Максим, Боровик Леонід, Бородіевич Остап, Брабець Рудольф, Бравн Віктор, Брикович Володимир, Брилинський Євген, Будзиновський Осип, Буцманюк Юліян, Вайда Володимир, Вайцович Данило, Варивода Володимир, Варницький Емануїл, Васита Осип, Вацик Микола, Ващук Олександр, Величковський Євген, Видрак Милитон, Возняк Василь, Войтечко Осип, Войтків Микола, Волянський Іван, Вязовський Марко, Гаврилюк Андрій, Гаврилюк Ілля, Гадзінський Володимир, Газдейко Петро, Гайдукевич Євген, Галібей Степан, Галькевич Антін, Гамаль Володимир, Гамерський Володимир, Гандяк Євген, Гарасевич Михайло, Герасимів Антін, Герасимів Петро, Богдан Гасюк, Степан Гдуля, Іван Геніг, Едвард Герасимович, Гриць Геринович, Володимир Гіжовський, Роман Гіршінг, Тадей Гладилович, Богдан Глухівський, Володимир Глушкевич, Євген Гнатевич, Богдан Гнатюк, Михайло Гойванович, Володимир Головінський, Юліян Горалевич, Ярослав Готліб, Яків Гошко, Микола
Гошоватюк, Денис Гошовський, Іван Гребенц, Отто Григорійчук, Микола Грицина, Михайло Губчак, Михайло Гузар, Роман Гутникевич, Микола Давидяк, Євген Демчук, Осип Дичок, Степан Дольницький, Володимир Дорожинський, Лев Дуббак, Павло Думин, Ромуальд Дуткевич, Володимир Дячишин, Микита Ерденбергер, Іван Ерле, Фрідріх Єднак, Антін Жибачівський, Рудольф Загайкевич, Богдан Задорожний, Михайло Заліпський, Сильвестр Запутович, Франц Заремба, Степан Зарівний, Василь Затирка, Лев Зволинський, Петро Іваницький, Василь Іванів, Павло Іванович, Северин Індишевський, Ярослав Йосепишин Стефан, Калинич Лев, Капуста Микола, Касіянович Іван, Кекіш Лев, Кіжик Володимир, Климкевич Михайло, Когут Степан, Козак Іван, Козак Михайло, Козак Северин, Козакевич Олександр, Козбур Іван, Колодницький Омелян, Колтунюк Михайло, Комарницький Роман, Кондрацький Франц, Копровський Антін, Кордасевич Ярослав, Кордуба Володимир, Корженьовский Іван, Коробейко Іван, Косар Володимир, Коссак Іван, Костецький Теофіль, Костів Василь, Кох Ганс, Кошак Микола, Кравець Остап, Краснопера Северин, Кренжаловський Дмитро, Крет Семен, Крутій Осип, Крушельницький Михайло, Кулицький Роман, Купчанко Євген, Купчанко Корній, Курдіяк Юрій, Курилюк Ярослав, Куріца Гриць, Кшіж Віктор, Левицький Осип, Левицький Роман, Лєбенсарт Лев, Лєорда Віктор, Лисович Казимир, Ліповський Карло, Ліскевич Антін, Лісковецький Лев, Ліськевич, Ліщанський Михайло, Лукашевич Самуїл, Лунів Андрій, Луцький Мирон, Луцький Остап, Любий Микита, Лянг Жигмунд, Ляндерс Роберт, Магаляс Семен, Майка Василь, Майнль Вільгельм, Малецький Степан, Малєщій Іван, Малиновський Олександр, Мануляк Володимир, Мар Рудольф, Марганець Гнат, Мартинець Федір, Мартинюк Іван, Матренчук Спиридон, Маттесіч Теофіль, Мацькевич Степан, Мезика Максим, Мелько Володимир, Мельник Михайло, Мельникович Олекса, Микитка Мирослав, Миколин Ілія, Миронович Євстахій, Мительський Василь, Михайлівський Теофіль, Мойсеович Кость, Монастирський Богдан, Мот Готліб, Матвіїшин Михайло, Навроцький Остап, Налуковий Лука, Насада Данило, Нестайко Юліан, Никорак Володимир, Носковський Зенон, Огоновський Любомир, Олексин Андрій, Олексин Жигмонд, Олексин Євген, Олексяк Олександр, Олесницький Гриць, Олесницький Юлій, Ольшанський Мирон, Ольшанський Осип, Оробець Василь, Островський Ярослав, Паліїв Омелян, Панчак Василь, Пашкевич Іван, Пенчак Микола, Петрикевич Віктор, Петрушевич Роман, Пилипенко-Богун Михайло, Пилипівський Теодор, Пиріг Антін, Питлик Всеволод-Богдан, Пітусільник Іван, Подлєвський Адольф, Поліха Теодор, Полохайло Іван, Попович Ілько, Породько Лев, Прийма Остап, Примак Федір, Прікель Готфрід, Прайфер Альбін, Радик Евзебій, Ракочий Гриць, Ревюк Осип, Редчук Кость, Рибачевський Олександр, Рибачевський Северин, Рижевський Василь, Рібенфельд Мойсей, Рідль Альфред, Ріпницький Богдан, Рогозинський Нестор, Романишин Василь, Рубчак Станіслав, Рудко Іван, Рудницький Іван, Руцький Олександр, Руцький Осип, Сабат Володимир, Сасовер Данило, Свідерський Володимир, Світлик Остап, Секунда Володимир, Селезінка Ярослав, Семенюк Осип, Семіон Микола, Сененький Василь, Сенечко Василь, Сивак Теодор, Сирис Дезидерій, Сітницький Іван, Сіяк Микола, Скацень Франц, Сковронський Микола, Слезак Іван, Слезинський Олекса, Сологуб Володимир, Соломяний Стефан, Стадник Іван, Станімір Осип, Станько Михайло, Староселець Михайло, Стасів Василь, Стахур Осип, Степанів Ананія, Стефанович Іван, Стрішка Михайло, Стронський Микола, Строцький Сидір, Табора Стефан, Танячкевич Кость, Тащук Петро, Терлецький Микола, Тимцюрак Володимир, Тотоєскул Макарій, Трух Гриць, Тумін Генріх, Турко Гриць, Турчин Лука, Фастаковський Степан, Фастман Осип, Федик Михайло, Федитник Михайло, Фещур Йосафат, Франко Петро, Франко Тарас, Хировський Василь, Хойнацький Олександр, Хробак Микола, Царевич Омелян, Циганик Августин, Цінцірук Ілько, Цукранович Ізидор, Цукранович Теофіль, Цьокан Ілько, Чайка Іван, Чапельський Ілярій, Чарнецький Василь, Черевко Зенон-Костянтин, Чичкевич Михайло, Чорненко Олександр, Чорнобай Петро, Шавала Володимир, Шебец Софрон, Шепарович Едмонд, Шепарович Лев, Шепарович Юліан, Шипайло Роман, Шипайло Юліан, Шлєнкфокт Віллі, Шльосер Карло, Шмігельський Іван, Шобер Ервін, Штавфер Адольф, Шухевич Володимир, Шухевич Павло, Щурак Тимотей, Щуровський Володимир, Щуровський Микола, Юда Маврикій, Юркевич Дмитро, Ющак Юрій, Яворський Іван, Яворський Матвій, Якверт Ріхард, Януш Роман, Ярема Володимир, Ярема Яким, Яри Ріхард, Яроцький Михайло, Ярош Павло Я