Конотопська битва 1659 року

Дата публікації допису: Jul 15, 2014 3:36:33 PM

Центр східноєвропейських досліджень

Київська організація Української Республіканської Партії

Збірка наукових праць

Київ – 1996 р.

Переднє слово

Традиції непереможності української зброї. (Автор: Дашкевич Ярослав)

Шановні пані і панове!

Сьогодні не маю наміру говорити про ті тридцять тисяч московитів, які загинули або пропали безвісти під Конотопом, в результаті чого російська кавалерія припинила своє існування принаймні на півсторіччя. Про це, сподіваюсь, говоритимуть інші доповідачі. Не аналізуватиму причин чому покарали на горло п'ять тисяч полонених московитів, як відплату за вчинені злочини московських залог в містах України. Про це, маю надію, також говоритимуть інші доповідачі. Війни, як тоді, так і тепер, не ведуться у білих рукавичках. Не звертатиму Вашу увагу і на той факт, що цар Олексій Михайлович поспішно наказав відновити фортифікаційні споруди Москви, побоюючись побачити козацькі полки Івана Виговського під стінами своєї столиці. І лише характерне українське невміння використати сприятливу ситуацію, що склалася, врятувало Москву від погрому. І на це, сподіваюсь, звернуть увагу інші доповідачі.

Хочу, щоб Вашу увагу привернула така обставина. Останнім часом все частіше та гучніше лунають голоси, що, мовляв, історія нікого і нічому не вчить, і, взагалі, нічого ставити такі вимоги до історичної науки. Ці нігілістичні ідеї пропагуються на Заході, а нині вони проникають і до нас, знаходячи підтримку в багатьох представників колишньої української радянської науки, що в такий спосіб хочуть загладити свою вину перед історичною пам'яттю українського народу. Що з того – вони кажуть, – що ми десятиліттями в наших «наукових працях» замовчували Конотопську битву (як зрештою і похід гетьмана Сагайдачного на Москву сорока роками раніше), адже історія нічому не вчить і не може навчати. Невелике лихо з того, що ми фальсифікували історію України, і, взагалі, дайте нам спокій.

Насправді все чинилося цілком з протилежних мотивів: саме тому, що москвоцентрична історіографія прекрасно знала про велике виховне значення історичної науки, здійснювались фальсифікаторські експерименти над нашою історичною свідомістю. Бо навіть з погляду так званого марксизму, треба було б згадувати про Конотоп, як про яскравий прояв визвольної боротьби українського народу з чужиницькою окупацією і з чужиницькими поневолювачами. Інакше кажучи: історія завжди була, є і буде вчителькою життя. Тому її так боялися й бояться досі, тому її фальшували й намагаються фальшувати досі. Наведу ще один приклад такої грубої, я б сказав ганебної, обурливої операції над історичною пам'яттю народу.

Як Ви знаєте, цього року Україна відзначає 400 років з дня народження свого славетного сина гетьмана Богдана Хмельницького. До яких тільки маніпуляцій не вдавалися раніше деякі «історики», щоб викривити пам'ять про Великого Гетьмана. І тепер, коли ми ось тут відзначаємо річницю Конотопської битви, – переможної битви українців із загарбниками, на Волині у надзвичайно урочистій обстановці влаштовують міжнародну конференцію, присвячену, як Ви гадаєте, чому? Навіть важко подумати – погромові української армії під Берестечком. Щоб перед цілим світом відзначити не переможний хід Богдана, не Корсунь, не Жовті Води, не битву під Пилявцями, не інші перемоги української зброї над московськими та польськими загарбниками, а найбільшу поразку українського війська, зраду татарського хана, різанину десятків тисяч повстанців, подію, яка в остаточному результаті примусила Богдана відмовитися від ідеї створення цілком незалежної держави і піти під іго царя. Прошу закарбувати у Вашій пам'яті, що святкують на п'ятому році незалежності України – розгром українських військ під Берестечком і перемогу українських військ під Конотопом. Маніпулювання історією, щоб довести меншовартість української нації у світлі програної під Берестечком битви, продовжується. Чи хтось несе за це відповідальність? І, нарешті, щодо того, чи вчить чогось історія минулого і історія сучасного? Так, якщо досліджувати і викладати її правдиво. Усі нормальні нації мають для цього окремі військові історичні інститути, усі крім Української держави. Отже, історія вчить, що тільки сила, могутня сила – політична, економічна, військова – вирішувала і вирішує долю націй і держав. Такий заповіт диктує нам Конотопська битва, – не лише символ слави, а й символ української зброї. Про цей заповіт не сміють забувати всі ті, що вірять у краще майбутнє української нації і Української держави.

* * *

Українська військова традиція знає кілька спроб встановлення своїх власних святкових днів. У 30 - 40-х роках XX ст. в середовищі борців за незалежну Українську державу відзначалося Свято зброї – 30 серпня, на пам'ять про події 1919 року коли частини Української галицької армії, після переможних боїв з Червоною армією, увійшли до Києва. Це воєнне досягнення було нетривалим, бо російська добровольча армія (білогвардійська) витіснила українські війська зі столиці.

Протягом останніх років пропонується запровадити як державне свято (яке частково поки що відзначають неофіційно) – День Українського Війська 14 жовтня, що припадає на церковне свято св. Покрови. З ним пов'язана подвійна традиція відзначення дня св. Покрови, як покровительки Запорозького війська і дати, що приймається як річниця утворення у 1943 році Української повстанської армії.

Річницю битви між частинами армії Центральної Ради та російської Червоної Гвардії – під Кругами 29 січня 1918 р. передбачають відзначати як загальнодержавний День скорботи.

Наукова конференція «Конотопська битва 1659 року та її значення в національному поступі України», що відбулася в Києві та Конотопі 29 червня – 1 липня 1995 року, прийняла ухвалу про необхідність встановлення кількох Днів слави української зброї, включаючи до них, очевидно, також щорічне відзначення річниці переможної битви під Конотопом 29 – 30 червня 1659 р. (дата ця, можливо, але не обов'язково, вимагає коректив при переведенні із старого стилю на новий). Не підлягає сумніву, що остаточне офіційне вирішення питання про Дні слави української зброї (одного – загальнодержавного, кількох – загальновійськових) залежить від урядових чинників, однак нехтувати думкою громадськості не варто. Якщо виходити з ідеї про тяглість українських традицій з часів Київської держави – для чого є всі наукові підстави – то серед Днів слави української зброї не може забракнути святкувань, пов’язаних з княжим, козацьким та новітнім періодами історії України.

Традиції непереможності української зброї – це не тріумфальні фанфари (хоча й для них є підстави), а відновлення історичної правди про бойові досягнення української нації, слава про хоробрість, мужність та військову витривалість якої лунала ще в середновіччі по всій Європі. Традиції української зброї, їх вивчення, відзначення, пошана до них – це переконливий засіб боротьби з стереотипами меншовартості, що їх десятиріччями і сторіччями накидали народові окупанти з півночі та заходу.

Походи княжих дружин під Константинополь, у Болгарію, в степи Причорномор'я, Прикаспія; козацькі чайки на чорноморському узбережжі Малої Азії й Закавказзя, а також на Балтійському морі, непереможна козацька піхота в Молдавії та Московщині, у Франції – на берегах Атлантичного океану; українські повстанські загони XX ст. на захисті рідних земель – невелика частина тих традицій, які необхідно знати, які треба свято берегти, які мусять увійти в тіло і кров сучасних Збройних сил України.

Якщо серйозно говорити про зовнішньополітичну безпеку держави та місце в ній військової доктрини, не лише оборонної, а й наступальної (бо наступ – найкращий спосіб оборони), то не підлягає сумніву, що історичні традиції непереможної української зброї – один з важливих елементів військово-політичного виховання. Оволодіння цими традиціями передбачає не лише навчання військової історії, яке поволі (надто поволі) входить у програми військових навчальних закладів, не тільки відзначення Свят зброї (включаючи й річницю переможного Конотопу), а й ряд інших першочергових завдань. Науково-дослідний інститут військової історії України (концепція структури якого опрацьована ще три роки тому лежить без руху або покладена під сукно – в Міністерстві оборони), Центральний державний військово-історичний архів, Центральний військово-історичний музей – це установи без яких відновлення і вивчення військових традицій української нації немислиме. Цілеспрямована та одночасно правдива і об'єктивна наукова, науково-популярна література посідає важливе місце в піднесенні військово-політичного тонусу армії та флоту. Радянський фальсифікаторський період захитав переконання в достовірність історичної науки. Збірники автентичних документальних текстів з військової історії України різних століть мають відновити правду про наше військове минуле і наші військові традиції. «Білі книги», складені з архівних документів, повинні висвітлити долю українських військових діячів, винищених окупантами. На порядку денному стоїть підготовка та видання нової багатотомної «Історії українського війська», «Української військової енциклопедії», «Українського військово-історичного атласу». Уже видані біографічні словники українських воєначальників XX ст. (Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералітет українських визвольних змагань. Біограми генералів українських військових формацій першої половини XX століття. – Львів, 1995. – 285 с.; Тинченко Я. Українське офіцерство: шляхи скорботи та небуття. 1917 – 1921 роки. – Київ, 1995. – Ч. І, біографічно-довідкова. – 258 с.; П. Содоль. Українська повстанча армія 1943-49. Довідник. – Нью-Йорк, Тернопіль 1994. – 199 с.; Місило Є. Повстанські могили. Пропам'ятна книга впавших на полі слави вояків Української повстанської армії – Захід, VI Воєнної округи «Сян», тактичних відтинків «Лемко», «Бастіон», «Данилів» (1944 – 1946). – Варшава, Торонто, 1995. – Т. 1. – 408с.) необхідно поширити в глибину століть: на українських гетьманів, генеральну старшину, полковників козацьких часів, князів та воєвод княжої доби. Пам'ять про них не сміє пропасти. Упорядкування полів битв, відзначення їх пам'ятними знаками, місцевими музеями, каплицями – важливі ланки не лише військово-політичного, а й громадсько-патріотичного виховання. Гірко усвідомлювати, що таким чином досі відзначено лише місця українських поразок, дуже відчутних для долі нації та держави (Берестечко, Полтава, а також Переяслав, хоча це була не військова поразка). Кардинальні зміни необхідні також у мисленні в плані впорядкування українських військових кладовищ – їх залишків – з козацької та новітньої доби.

Ворожі Україні сили добре розуміють силу і значення такої традиції. Тому, наприклад, всупереч звичайним почуттям цивілізованості й гуманності, не згадуючи вже відповідні міжнародні угоди про місця поховань учасників воєн, шовіністи у Польщі ведуть запеклу кампанію проти упорядкування могил воїнів Української повстанської армії, що поклали голови за свій народ.

Відзначення річниці Конотопської битви вселяє віру в справедливість українських перемог у минулому, а, якщо треба буде то, й у майбутньому.

1-Й РОЗДІЛ

КОНОТОПСЬКА БИТВА – ВІЙСЬКОВИЙ АСПЕКТ

Конотопська битва 1659 року. (Автор: Мицик Юрій)

(Стаття написана в 1996 році)

В історії кожного народу і кожної держави є події, які постійно оточені атмосферою вдячної пам'яті нащадків. Якщо взяти тільки військову історію, то побачимо, що, наприклад, поляки з особливим пієтетом згадують про перемоги під Грюнвальдом та Рацлавіце, росіяни про перемоги на Куликовому полі, німці про перемоги під Ватерлоо та Седаном... Цей ряд при бажанні можна ще продовжувати, і хоч згадані битви є хрестоматійними в історії воєнного мистецтва, але не тільки і не стільки за це про них з гордістю згадують нащадки. Ці переможні битви були звитягами у ході справедливих війн, вони були спрямовані на визволення свого народу від іноземного панування, на оборону своєї незалежної держави... Тому і вивчають історію цих битв на шкільних лавах, тому і пишуть про них книги і знімають фільми, тому на честь їх учасників споруджують пам'ятники, до підніжжя яких з шаною покладають квіти...

І тільки в умовах колоніального стану країни така традиція порушується, бо загарбники прагнуть стерти ці славні події з пам'яті поневоленого народу, щоб пригальмувати процес національного відродження, боротьби за національну незалежність. Класичним прикладом може служити історія з Конотопською битвою. У ході цієї битви, що відбулася 9-10 липня (29-30 червня за старим стилем) 1659 року, українська армія вщент розгромила окупаційні російські війська (Ми користуємося тут загальновживаною термінологією. Для сучасників битви було б доцільніше говорити інакше: руські, «русинські» війська перемогли московитські.). Пізніше, програвши війну, Україна втратила незалежність, а згодом – політичну автономію.

Більшість українських земель опинилася під владою російської імперії. Через колоніальне становище України в історичній науці насаджувалися ті концепції та погляди на історичне минуле, які відповідали інтересам загарбників. Конотопська битва цим інтересам аж ніяк не відповідала. Самим своїм фактом вона руйнувала міф про споконвічну дружбу між російським та українським народами, про одностайність українського народу у підтримці Переяславської ради 1654 року, міф про загальнонародне прагнення українців до «воссоєдінєнія» (Тільки забамбулений розум не міг побачити разючого дисонансу з дійсністю офіційної імперської пропаганди, яка кричали про всенародне прагнення українців до Москви. У 1654 році всі ніби то були за «воссоєдінєніє», хоч насправді й тоді такого не було, а вже через кілька років вибухнула кривава російсько-українська війна, до речі, не перша і не остання в історії сусідніх народів). Більше того, вона нагадувала російським великодержавним шовіністам про найбільшу в Європі воєнну поразку, і поразку саме від українців. Ця згадка для їхньої імперської свідомості була аж надто болючою... Через це колонізатори всіляко замовчували Конотопську битву, а коли й згадували, то скоромовкою або ж відверто вороже, тенденційно, не зупиняючись перед фальсифікаціями. Українська підросійська наука мусила вторити, а слово правди могли сказати лише ті історики, що працювали поза силовим полем (у прямому значенні цього слова, бо саме силові інституції Російської імперії – СССР визначали клімат і результати наукових дискусій) Москви. Але зусиль В.Герасимчука, Д Дорошенка, І.Крип'якевича і деяких інших було мало. Тому й нині ми не маємо не те що монографії, а й достатньо повної наукової статті, присвяченої історії Конотопської битви. Неможливо було проводити повноцінний науковий пошук джерел з історії битви та публікувати їх, що значно утруднює завдання сучасним дослідникам.

Перш ніж повести мову безпосередньо про Конотопську битву, треба стисло охарактеризувати ті історичні умови, котрі її спричинили, в котрих вона відбулася. Отже, у розпал Національно-визвольної війни українського народу проти гніту Речі Посполитої гетьманові Богдану Хмельницькому довелося укласти військово-політичний союз з Московською державою (1654 р.).

При всіх недоліках, незавершеності, неповноті цього договору, він все ж був рівноправним, а значить і взаємовигідним, відкривав дійсно широкі перспективи для нормального співіснування двох сусідніх народів, дозволяв їм вирішити свої кардинальні завдання в руслі історичного прогресу. При збереженні цього договору без змін, Україна отримувала разом з Білоруссю можливість остаточно зламати опір Речі Посполитої і визволити всі свої етнічні землі від польського панування, Росія здобувала вихід до Балтики, Азовського та Чорного морів, обидва учасники союзу значно посилювали свої зовнішньополітичні позиції у Європі, після чого могла б визволитися ціла низка південнослов'янських та західнослов'янських народів від турецького та австрійського панування.

Однак московський уряд пішов «своїм путьом», з самого початку розглядаючи договір 1654 року як тимчасовий, і тому прагнув змінити його характер і перетворити його на нерівноправний для України, щоб врешті-решт перетворити Україну у свою колонію. Уже в 1656 році російський уряд уклав за спиною України сепаратне Віленське перемир'я з Річчю Посполитою і цим грубо порушив договір 1654 року. Тиск з боку Москви на незалежну Україну особливо посилився по смерті Б.Хмельницького, коли виявилось, що рівноцінного йому лідера нема, коли значно погіршилося, з ряду об'єктивних та суб'єктивних причин, внутрішньо- та зовнішньополітичне становище України. Москва все брутальніше втручається у внутрішні справи України, все активніше підтримує за спиною законного українського уряду опозицію, яку очолювали авантюристи та політичні демагоги – полтавський полковник Мартин Пушкар, а особливо кошовий Яків Барабаш.

Московські воєводи, що сиділи у Києві зі своїм гарнізоном, все нахабніше втручалися у внутрішньо українські справи, ігноруючи волю гетьмана Івана Виговського, прагнучи закріпитися у головних містах Гетьманщини. Врешті підбурювана зовні опозиція береться за зброю і Виговський мусив відповісти тим же. Однак після придушення антиурядових виступів і загибелі вождів опозиції, на перший план виступають нові, хоч і дрібніші лідери, котрі були звичайними московськими маріонетками. Тут бачимо і Івана Безпалого, котрий оголошує себе гетьманом, якогось Силку, що проголошує себе наказним гетьманом, і ще деяких осіб. Громадянська війна не припиняється. Побоюючись, що Виговський і тут переможе, російські війська, під приводом боротьби зі «смутою» розпочинають збройний наступ на Україну. Відверто ворожі дії Москви змушують Виговського кардинально поміняти зовнішню політику України. Відновлюється союз з кримським ханом, а 18 вересня 1658 року було підписано Гадяцький трактат з Річчю Посполитою. Останній мав у цілому рівноправний характер і в перспективі вів до створення Речі Посполитої «трьох народів», тобто до Корони Польської та Великого князівства Литовського приєднувалася Україна під назвою Великого князівства Руського (тут чітко простежується прагнення Виговського, як і Хмельницького, продовжити державні традиції Київської Русі).

Українська армія веде боротьбу проти російських загарбників, які не спиняються й перед кривавими репресіями. Військовими силами України й Білорусі та частково Сіверщини керував полковник Іван Нечай, брат знаменитого Данила Нічия, зять Богдана Хмельницького. Він розгромив велике вороже військо під Мглином та на Стародубщині. Глухівський сотник Пилип Уманець оточив великі частини російської армії під Новгородом-Сіверським. На Лівобережній Україні, частково Сіверській, вів оборонні бої полковник Іван Гуляницький. Сам Виговський на чолі найкращої частини війська перейшов кордон і взяв в облогу Камінське, а союзні йому татари вчинили наскоки на Недригайлів та Царевоборисів. Однак Річ Посполита надала Українській державі тільки символічну допомогу, а кримський хан Мухаммед Гірей волів чинити тільки короткотривалі набіги...

Звичайно, у цей час ішов обмін посольствами, велися переговори, однак вони нічого не міняли у взаємовідносинах між державами. Красномовно про це свідчить звіт російських послів в Україні: Булгакова та Байбакова, які вели переговори з І. Гуляницьким, у січні 1659 року. Згідно з ним, козацький полковник дорікав послові, що цар Олексій «безпрестанєє войска свої на нас насілаєт і многіє мєста вижглі і висєклі...; лучше да бить у турка, нежелі у москалей...»

На брехливі запевнення російських послів, що цар хоче миру, Гуляницький запропонував підтвердити це справою й вивести російські війська з України. У відповідь він отримав лицемірну заяву, що ці війська прийшли в Україну для її ж блага (!!!). Гуляницький недипломатично вилаяв послів і на тому переговори з ним скінчилися. Українські ж посли, які були відправлені до царя з вимогою припинити втручання в українські справи, були заарештовані.

Російсько-українська війна ставала масштабнішою і до того ж посилювалася внутрішньо українською, громадянською війною. Для вирішення долі війни в Україну було спрямоване величезне російське військо на чолі з князем О. Трубецьким. Його чисельність дехто оцінював у 360 тис., хоч насправді вона була меншою (близько 200 тис.). Невеликі українські заслони відійшли у м. Срібне (Прилуцький полк під командуванням майбутнього гетьмана України Петра Дорошенка) та до Конотопа (Ніжинський та Чернігівський полки під командуванням ніжинського полковника І.Гуляницького). До Срібного вирушила частини російських військ під командуванням князя Семена Пожарського, котрий, розбивши прилучан, оволодів містом. Частина жителів Срібного була перебита, багато було взято у полон. 16 квітня 1659 р. Трубецькой підійшов до Конотопа, причому до нього долучився і Безпалий.

21 квітня приспіла решта російського війська під командуванням князів Г.Ромадановського, С.Львова та Ф.Куракіна. Розпочалася майже двомісячна облога Конотопа (11.05 – 9.07. 1659 р.), який мужньо боронили 4 тисячі козаків та місцеві жителі. Невдовзі сюди стягнулися всі царські війська, що вийшли зі Слобожанщини. Гуляницькому вже не вперше було тримати оборону фортець, і він зі своїми чернігівцями та ніжинцями вдало протистояв ворожим військам, завдаючи їм великих утрат. Загарбники задовольнилися тим, що спалили Борзну й передмістя Ніжина внаслідок короткотривалих рейдів.

Успішна оборона Конотопа дала змогу Виговському виграти час і зібрати досить велике військо, яке разом з невеликими відділами сербів, молдаван, поляків та німців нараховувало близько 60 тисяч. Щоправда, у джерелах говориться, що під німцями треба розуміти не так власне німців, як переодягнених у німецький одяг поляків та українців. Добився гетьман і того, що сам хан із 40-тисячною ордою вирушив йому на підмогу. У першій же значній битві ординці Карач-Бея розгромили вщент 15-тисячне російське військо, причому було взято у полон і згадуваного вище Силку. Виговський не дуже поспішав під Конотоп, очікуючи на прихід хана. Як тільки кримські війська підійшли на Крупич-поле, одразу ж події стали розвиватися значно швидше. Союзники дали взаємну присягу на вірність у бою і вирушили на спільного ворога.

24 червня під Шаповалівкою Виговський розбив значний ворожий роз'їзд.

9 липня (29 червня) 1659 року, в день св. Петра й Павла, Виговський підійшов до Соснівської переправи під Конотопом і вдарив на 15-тисячний російський загін, який боронив її. Драгуни українського війська відтиснули ворога, і кіннота, переправившись через міст, почала громити його (Орда залишалася за р. Соснівкою в секреті від ворога). Побачивши нечисленне українське військо, князь Пожарський приспів на допомогу своїм 15 тисячам. Виговський умисно став відступати, а Пожарський з основними силами російського війська (друга, менша частина залишилася під стінами Конотопа) погнався за козаками. Настав момент, коли одна частина його війська вже вискочила мостом на протилежний берег, друга ще готувалася переправитися.

Саме у цей момент розлилася ріка, яку встигли загатити люди Виговського, котрі на додачу зруйнували міст і це унеможливлювало його використання. Важка московська кіннота застрягла в багнистих місцях ріки, «справжніх конотопах», як писав невідомий автор Віршованої хроніки 1681 р. Саме в цей час українське військо розвернулося і перейшло в контратаку: вдарили козаки із засідок, примчала поділена на дві частини орда. Узята в кільце російська армія опинилася у безнадійному становищі і танула на очах від вогню й шабель, тонучи у воді...

Повторився сценарій Зборівської битви 1649 року, тільки зі ще тяжчими наслідками для противників українського війська. Тим кіннотникам Пожарського, котрим вдалося вирватися з кільця, довелося відбиватися аж до стін Конотопа від напосідаючої української і татарської кінноти. Густо трупом було вкрите величезне поле, і мало кому з московитів удалося дістатися до свого табору. Пізно ввечері перед очима наступаючих союзників російське військо стало відходити з-під Конотопа. Побачивши, як розгортаються події, по ньому вдарив з Конотопа Гуляницький зі своїми козаками, захопив частину артилерії, обозу, знищивши чимало ворогів. У цей час Виговський, який підійшов упритул до ворожого табору, звелів своєму війську окопатися, щоб попередити можливу атаку, і це зроблено було вчасно. Бій під стінами Конотопа був дуже жорстоким. Сам Виговський, що керував битвою, ледь не загинув. Спочатку гарматним ядром відірвало ногу коневі, на якому сидів гетьман, а потім куля розірвала одяг на поясі. Російське військо не витримало і стало відступати табором до Путивля, відбиваючися протягом наступного дня від українських козаків і татар. Якби підійшла сподівана іноземна наймана піхота, яку король обіцяв прислати Виговському, навряд чи комусь вдалося б сховатися за стінами Путивля. Українська армія втратила загиблими 4 тис. козаків, орда 6 тис., а російська – від 40 до 50 тис., хоч деякі джерела подають більшу цифру (навіть 130 тис.). Було взято в полон князя Пожарського (якого хан наказав стратити), князя Ляпунова, двох Бутурліних, ще ряд воєначальників, кілька тисяч солдатів і офіцерів. Особливо багато загинуло російського війська на переправі.

Літописець Величко записав з приводу жахливої катастрофи: «Отак винагороджено було, Бог так зволив, розором і кров'ю війська його (Пожарського – Ю.М.) власною, невинне пролиття крові сріблянських мешканців і розор міста, що їх учинив Пожарський, бо з тої поразки міг утекти до свого обозу під Конотоп хіба той, хто мав крилаті коні».

Звістка про перемогу пронеслася по всій Україні. За кордоном були навіть видані спеціальні брошури, де було видрукувано листа Виговського з розповіддю про Конотопську битву. Донеслася вість і до Москви...

Образно про це написав російський історик XIX ст. С.Н.Соловйов: «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 рр., загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у силі вивести в поле такого блискучого війська. У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах напав на Москву. Удар був тим тяжчий, що був несподіваний!... Трубецькой, на котрого покладали найбільші надії, муж на війні щасливий і ворогам страшний, утратив таке величезне військо! Після здобуття стількох міст, після здобуття литовської столиці, царська Москва тепер затремтіла за свою власну безпеку: з наказу царя люди всіх станів поспішили на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар з боярами раз-у-раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами й майном наповнили Москву, пішла чутка, що цар виїздить на Волгу, за Ярославль».

Після Конотопської битви Виговський швидко очистив від ворогів Ромни, Лохвицю та інші міста Посулля і подумував уже про повторення походу Сагайдачного та Михайла Дорошенка на Москву. Однак його грандіозна перемога не призвела до виграшу війни і основною причиною цього був розкол українського суспільства, різні групи якого по-різному бачили якою має бути незалежна Україна, її устрій, внутрішня і зовнішня політика і для досягнення свого не зупинялися перед застосуванням зброї. Далися взнаки століття бездержавності, і це значною мірою сприяло розгулу анархії та всіляких опозицій, які легко ставали знаряддям у руках іноземних загарбників.

Якраз після Конотопської битви вибухнуло нове антиурядове повстання, яке було краще підготовлене. На чолі його було поставлено неповнолітнього Юрія Хмельницького, який був зовсім нездатний до керуванні державою. На Крим ударив Іван Сірко, змусивши цим хана спішно покинути Виговського і повернутися назад. З новою силою запалала громадянська війна. Скориставшись цим, російська армія знову з'являється в Україні. Не бажаючи нищення Батьківщини, Виговський віддав булаву, яку було передано Юрію Хмельницькому. Невдовзі новий гетьман під тиском російського війська був змушений підписати 17 жовтня 1659 р. новий російсько-український договір. Він був нерівноправний для України, яка з незалежної держави перетворювалася на автономну одиницю у складі Московської імперії...

Попри всі подальші події, попри всі невикористані можливості у боротьбі за незалежність, Конотопська битва була й залишається одним із славних символів національно-визвольної боротьби українського народу. Вона засвідчує високий моральний дух і високий рівень військового мистецтва Збройних Сил України. Її досвід ще раз засвідчив, що будь-які воєнні звитяги залишаються безрезультатними, коли відсутня єдність народу, коли фундаментальна загальнонаціональна справа здобуття держави підмінюється боротьбою за інтереси одного класу, групи чи партії, що має своїм наслідком громадянські конфлікти й війни, втрату своєї держави і встановлення влади іноземних колонізаторів.

Застосування гетьманом І.Виговськнм стратегічних і тактичних принципів

Богдана Хмельницького в Конотопській битві. (Автор: Апанович Олена)

(Стаття написана в 1996 році)

Гетьман Іван Виговський проявив себе гідним учнем геніального українського воєначальника, глави Козацької держави – гетьмана Богдана Хмельницького.

Вершиною військового успіху І.Виговського є, безперечно, перемога над 100-тисячним московським військом у 1659 р. під Конотопом. У ній І.Виговський не повторив, а творчо застосував стратегію і тактику Б.Хмельницького, причому так блискуче, що це дає підстави поставити його в один ряд з видатними полководцями.

Продовження військових традицій, заснованих чи утверджених Б.Хмельницьким, у діях І.Виговського було не спонтанним, а осмисленим і послідовним.

Виговський прагнув зберегти авторитет і престиж гетьманської влади, які Богдан Хмельницький довів до надзвичайно високого рівня.

Хоч після смерті Б.Хмельницького розпочалася боротьба за владу, все ж таки, ніби за інерцією, діяв високий авторитет гетьманської влади. Виговський, приймаючи булаву, у своїй «тронній» промові сказав: «Ця булава буде доброму на ласку, а злому на кару. Коли мене гетьманом обрали, потурати я в війську нікому не буду, бо Військо Запорозьке не може бути без страху».

Іван Виговський умів репрезентувати з гідністю і державним розумом гетьманську владу, твердо і чітко визначально ставив і відстоював справу української державності у переговорах із Москвою, із Польщею, не дозволяючи їм легковажити Україною. Іван Виговський і ряд інших вищих старшин високої національної свідомості були державниками зі школи Богдана Хмельницького. Вони розуміли значення Української незалежної держави і готові були обороняти її існування.

Іван Виговський був талановитим організатором державності в різних сферах життя: адміністрації, війську та ін. Він намагався продовжувати і розвивати далі державні, політичні, міжнародні починання і звершення Богдана Хмельницького.

Гетьман Іван Виговський зберігав провід над усім козацьким військом – збройними силами України, кількість якого – 60 тисяч чоловік – визначена була договором 1654 р., хоча фактично вона досягала майже 100 тисяч.

Гетьманом Івана Виговського обирали тричі. Уперше – 23 - 26 серпня 1657 року в Чигирині на старшинській раді. На ній Юрій Хмельницький, син Богдана Хмельницького, відмовився від гетьманської булави.

Оскільки Чигиринська рада відбулася на гетьманському дворі при зачинених воротах з обмеженою кількістю учасників, що викликало нарікання серед козаків, Виговський, бажаючи додержати козацького права, призначив нову раду. Через два місяці, на початку жовтня 1657 року в Корсуні скликали загальновійськову генеральну раду з участю генеральної, полкової і сотенної старшин, делегатів від рядового козацтва (по два з кожної сотні), а також духовенства. Корсунська рада підтвердила гетьманство Виговського, а також вирішила ряд дуже важливих справ і відіграла значну роль у зміцненні престижу України.

На Корсунську раду прибули посли від Швеції, Польщі, Австрії, Туреччини, Криму, Семигорода, Молдавії, Волощини. Виговський продовжив активну міжнародну діяльність Богдана Хмельницького. Було оформлено союзний договір зі Швецією, підготовлений ще за Богдана Хмельницького. У переговорах зі Швецією Виговський прагнув забезпечити Україні повну самостійність: визнати і оголосити Запорізьке Військо з підвладними йому провінціями за вільний і нікому не підданий народ. Україна, наполягав І.Виговський, повинна стати такою державою, як Нідерланди або Швейцарія – дві республіки, яким Вестфальський мир, що завершив 30-річну війну в Європі, гарантував самостійність.

Договір зі Швецією мав оборонний характер. Обидві сторони забезпечували собі взаємодопомогу на випадок ворожого нападу.

Але головною умовою було те, що Швеція мала визнати Україну вільною державою і обороняти її волю і незалежність.

З Польщею, від якої Україну відділяла нейтральна смуга між Случем і Гориню, на Корсунській раді було укладено перемир'я. Одночасно був поновлений Виговським союз з Кримським ханством і Туреччиною.

Виговський, звертаючись по допомогу до кримського хана, йшов слідом Богдана Хмельницького. А надалі цю політично-військову традицію щодо кримського ханства продовжували наступники Виговського. За рішенням Корсунської ради було відправлено посольство до Москви, яке мало повідомити про вибори нового гетьмана і просити підтвердження царем на гетьманство Івана Виговського, а також про збереження козацьких прав і вольностей.

У зовнішній політиці Виговський хотів утримати дружні стосунки з усіма сусідніми державами, не допускаючи жодної до будь-якої переваги. Він вважав, що система рівноваги міжнародних пріоритетів забезпечить Україні незалежність.

Виговський спочатку не хотів розривати союзу з Москвою, але він домагався, щоб вона ставилась до України як до рівноправної держави. «Нехай Великоросія буде Великоросією, Україна –Україною – ми є військо непереможне», – так відповів він московському послові на заяву про те, що нібито Україна – це «гілля, відламане від природного кореня Великоросії».

Виговський хотів, щоб царський уряд не втручався у внутрішні справи України, яка сама хоче порядкувати військом, фінансами, суспільними відносинами. Він також гостро виступав проти призначення царських воєвод в українських містах.

Виговський домагався, щоб царський уряд тільки гетьмана визнавав репрезентантом найвищої влади в Українській державі.

Царський уряд після укладення договору 1654 року за життя Богдана Хмельницького досить обережно вдавався до спроб обмежувати державну незалежність України і порушувати договір. Надто великим був авторитет і сильною була влада гетьмана Богдана Хмельницького в Україні, який твердо і послідовно протидіяв тиску царизму і відстоював права Української гетьманської держави. А після його смерті Москва вирішила використати ситуацію і розгорнути наступ на державність України, її суверенітет і автономний устрій.

Цар не визнав обрання Виговського, мотивуючи це поправкою до договору 1654 року, яку однобічно висунула Москва. Відтепер українці мусили сповіщати її не після обрання гетьмана, як обумовлювалось у цьому договорі, а перед тим, одержавши спеціальний дозвіл царя. Сама процедура на раді мусила проходити обов'язково у присутності царського представника. Тож з Москви направили окольничого Богдана Хітрова, який скликав нову козацьку раду для санкціонування влади гетьмана. Нова Рада відбулася 7 лютого 1658 року в Переяславі. Вона одностайно підтвердила обрання Виговського. Козаки високо цінували його діяльність під час війни. Вони заявляли, що він «голову свою смажив, нас із лядської неволі визволяючи». Але довелося погодитися гетьману і старшині на призначення воєвод у Чернігів, Ніжин, Переяслав, Білу Церкву, Корсунь, Полтаву, Миргород. Було поставлене питання про утримання цих воєвод з «ратними людьми» за рахунок місцевих коштів.

Царський уряд втрутився в соціальне протистояння і боротьбу старшин за владу, використовуючи складну ситуацію в Україні для посилення свого панування.

Кошовий отаман Яків Барабаш і полтавський полковник Мартин Пушкар підняли заколот проти законного, до того ж тричі обраного гетьмана.

Пушкар зібрав на Полтавщині у великій кількості так званих «дейнеків» – бездомних і безземельних наймитів, «гультяїв» – роботних людей з промислів (ґуралень і буд), озброєних рогатинами, косами і киями. Їх об'єднувала мета – помста старшині, заможним козакам, маєтки і садиби яких вони громили і грабували, а власників вбивали. До них приєдналися запорожці на чолі з Барабашем.

Важливо відзначити, що Виговський спочатку шукав мирного порозуміння з опозицією, казав, що не хоче проливати крові. Щоб протидіяти наступові заколотників, він вдався спочатку до блокади Запорожжя і Полтави, не допускаючи туди зброю і харчові припаси. На кордонах Запорожжя були поставлені Ніжинський, Чернігівський, Прилуцький та Іркліївський полки, які мали наказ: кожного, хто прокрадався на Запорожжя, хапати і карати на смерть. Однак це не вгамувало повстанців. Повстання поширилося на все Подніпров'я. З 40 тисячами чоловік Пушкар і Барабаш виступили проти Виговського. Вони розбили надіслані гетьманом війська під проводом полковників Івана Богуна та Івана Сербина. Тоді Виговський мобілізував полки, в яких було 20 тисяч козаків, приєднавши своїх нових союзників – татар, 40-тисячну орду на чолі з Карач-беєм. Була взята в облогу Полтава, біля якої два тижні велися бої. 15 травня бунтівники були розбиті, з їхнього боку полягло 15 тисяч, серед них і Мартин Пушкар. Барабаша повісили. Полтава була спалена. Татари захопили багато людей в неволю. Виговський звелів козакам відбивати бранців. Запорожці втекли під захист московського війська, яке прибуло разом з воєводами, щоб стати залогами в Києві, Чернігові і Ніжині. Правда, воєводи злякалися і відступили зі своїми ратними людьми в межі Московської держави. Тільки Шереметьєв зумів укріпитися в Києві.

Так розпочалася в Україні кривава братовбивча війна, викликана боротьбою за гетьманську владу. На цей раз громадянська війна коштувала Україні 50 тисяч людських жертв: кільканадцять тисяч полягло в бою, а татари, що прийшли Виговському на допомогу, вивели з Лівобережжя багато ясиру. Почався розпад збройних сил України. Порушилася їх могутня монолітність. Уперше протягом національно-визвольної війни козацькі полки воювали один проти одного. Така обстановка на Україні певною мірою була наслідком підступної, дводушної політики Москви, яка розпалювала ворожнечу і одночасно використовувала громадянську війну і Україні. Агенти царського уряду переконували, що слід обмежувати владу гетьмана і старшини, насадити по містах царських воєвод, піддати цілковито Україну під царя, який нібито здатний захистити народ.

Виговський на гіркому досвіді переконався, що при найлояльнішому ставленні до Московської держави, царська політика несе і йому особисто, а головне, Україні – згубу.

Гетьман приймає рішення розірвати союз із Москвою. Виговського підтримала більшість козацьких полковників зі своїми полками, а також генеральна старшина, які добре розуміли антиукраїнську політику Москви. Це були найосвіченіші люди серед козацтва, прославлені в минулій боротьбі українського народу з поляками.

Разом із цією старшиною стояло і духовенство, яке зі свого боку противилося домаганням Москви скасувати давній звичай обирати нового митрополита для Української церкви вільними голосами усіх архієреїв, та підпорядкувати українську церкву московському патріарху.

Заможні міщани також стояли за незалежність України. Вони вже почали відчувати наступ Москви на магдебурію та інші їхні права.

Виговський зі старшиною виступили з міжнародним маніфестом, пояснюючи причини, що призвели до повного розриву і війни з Москвою.

«Ми, все військо Запорозьке, – писалося у маніфесті, – заявляємо перед Богом і цілим світом цією нашою невинною і чистою маніфестацією, що великі війни, ведені з Польщею, не мали ніякої іншої мети, як тільки оборону святої Східної церкви й прадідівської свободи, якої любов'ю ми держимося».

І саме заради захисту свободи козаки прийняли протекторат Москви, яка порушила свої зобов'язання. «Не дали ми ніколи причини нарушити пакти, але всім додержали свято нашу вірність, умови й союзи. І не з іншої причини прийняли ми протекторат великого князя московського, як тільки щоб нашу свободу, здобуту за Божою допомогою і освяченою кров'ю, могли зберегти, а після смерти передати потомкам нашим». Далі говорилося в маніфесті, що цар московський не виправдав надій України, не виконав своїх обіцянок; не давав допомоги проти ворогів, розпочав трактати з Польщею коштом України. Задумав зовсім знищити Білу Русь і Україну з усім військом Запорозьким, почав сіяти усобицю, піддержувати бунти проти гетьмана. «Москва готує нам ярмо неволі насамперед внутрішньою громадянською війною, а далі відкрито своєю власною зброєю, без усякого приводу з нашого боку». Наприкінці в маніфесті зазначалося, що не на українців випадає відповідальність за нову війну, що вже розпалилася, і що вони «примушені підняти законну оборону та вдатися до сусідів з проханням про допомогу для своєї свободи».

Оскільки Швеція на той час припинила війни і формально замирилася з Москвою і з Польщею, Виговський зі старшиною, вище православне духовенство з Київським митрополитом Діонісієм Балабаном прийняли пропозицію про союз з Польщею, яка, будучи ослаблена майже безперервними війнами, прагнула знову приєднати козаків, обіцяючи Україні самостійність у межах Речі Посполитої.

16 вересня 1658 року в місті Гадячі був укладений трактат про унію України з Польщею. Передбачалося, що на основі Гадяцької угоди буде утворений державний федеративний союз трьох вільних республік: Польщі, Великого князівства Литовського і Великого князівства Руського (тобто України), об’єднаних між собою тільки ім'ям короля.

Після укладання угоди в середині серпня 1658 року розпочалася війна України проти Москви.

Гетьман Іван Виговський з головними силами вирушив проти воєводи Ромодановського, що спочатку стояв на кордоні. Однак воєвода встиг об'єднатися з князем Трубецьким і ранньою весною 1659 року більш як стотисячна московська армія під проводом князів Трубецького, Ромодановського і Пожарського та Львова вирушила на Україну, руйнуючи й знищуючи все на своєму шляху.

Князь Пожарський звелів вирізати всіх до одного людей у містечку Срібному.

Протягом 70 днів з 21 квітня 1659 р. ніжинський полковник Григорій Гуляницький з п'ятьма тисячами козаків свого і Чернігівського полків витримували облогу в Конотопі стотисячного московського війська. Не мали успіху ні запеклі штурми, ні підкопи з мінами, ні жорстокий безперервний гарматний обстріл. Московські командувачі наказали засипати рів навколо фортеці. Козаки робили вилазки, розганяли московських вояків. Виносили з рову насипану землю і переносили її на вал, який щоразу ставав ще вищим.

Розлючений Трубецькой послав частину свого війська до міста Борзни. Місто спалили, побили багато людей, а козацьких жінок і дітей, які залишилися живими, відправили в Москву. Така ж трагічна доля спіткала і Ніжин.

Виговський, нарешті, зміг зібрати свої сили: козацькі полки (16 тисяч), наймані війська – сербів, поляків, німців, волохів (кілька тисяч), а також орди кримського хана Махмет-Гірея і польські хорогви під проводом Андрія Висоцького.

24 червня це об'єднане військо вирушило до Конотопа. По дорозі розбили загін московського війська і підійшли до багнистої річки Соснівки за 15 верст від Конотопа.

Оглянувши місцевість, гетьман вирішив, що вона підходить для поля битви. Сюди він мав намір виманити московське військо і дати йому бій. Верст за десять, праворуч, Виговський поставив татарські орди. Козаків під командуванням Степана Гуляницького він розмістив на широких луках у закритому місці. Сам гетьман взяв невеликий козацький загін і частину орди на чолі з султаном-нурадином, перейшов бродом Соснівку і 27 червня з тилу вдарив на військо, що обложило Конотоп. Він мав намір ніби вдатися до втечі і таким чином примусити московське військо погнатися за козацько-татарським загоном, дотягнувши вороже військо до місця, де сховалися основні козацькі сили.

Але після удару Виговського серед ворожих військ виникла паніка, вони почали тікати, а козаки – переслідувати їх. Однак згодом воєводи побачили, що у Виговського війська вдесятеро менше, ніж у них.

Вони самі повели атаку на козаків, а ті, як і наказував гетьман, почали втікати і перебралися через річку Соснівку.

На другий день уранці Пожарський з 30-тисячним військом перейшов Соснівку, решта московських військових сил залишилася під Конотопом. Пожарський почав лагодити своїх вояків до бою, наказав встановити гармати. В цей час козацький п'ятитисячний загін на чолі зі Степаном Гуляницьким викопав непомітно для ворога рів, просуваючись до того моста, який щойно перейшло московське військо. Пожарського атакував зі своїм загоном Виговський і під ворожим обстрілом зразу подався назад, знову використавши маневр удаваної втечі. Московські війська кинулися за ним і таким чином опинилися далеко від моста. Козаки Гуляницького, які тепер знаходилися в тилу московського війська, порубали міст, загатили ним річку, додавши скошеної трави і очерету, нарубаної лози і шелюги. Річка розлилася на всю луку.

Пожарський, побачивши позаду себе козаків, повернув назад. Тоді вже Виговський почав його переслідувати. Тут з гуком і свистом, як вихор, налетіла орда, напавши на військо. Пожарського атакував Виговський. Пожарський зі своїм військом подався нарад до річки, але там не було ходу. Московські гармати і коні повгрузали в багнюці. Спроба втечі пішки .теж була невдалою. 30 тисяч царських вояків лягло трупом, устеляючи луку, загативши річку Соснівку. Трубецькой з рештою війська поспішив відступати від Конотопа. Відбиваючись від атак козаків і татар, що його переслідували, він дійшов до Путивля.

Московська армія зазнала нечуваного розгрому. Кілька московських воєвод потрапило, в полон. Князя Пожарського Виговський віддав татарам. Той так паскудно лаявся, що хан наказав відрубати йому голову.

Бій під Конотопом, здавалося, вирішив війну на користь України і з'явилась перспектива звільнитися від влади Московії. Але використати таку грандіозну перемогу Виговський не міг. За його плечима кувалася зрада і готувалося повстання. Опозицію організував за допомогою воєвод, керівних старшин промосковської орієнтації – наказний гетьман Іван Безпалий. Більшість українського народу не сприйняла Гадяцької угоди, незважаючи на її досягнення з державної, політичної та юридичної точки зору. Неможливим здавався будь-який союз із Польщею, з-під гніту якої кривавими битвами тільки що визволились. Боялися, що польські магнати і шляхта повернуться, знову буде кріпацтво, панщина, окатоличення, ополячення. Сама думка про поворот під верховенство польського короля була нестерпною. Не тільки селяни, частина козаків, окремі міста, а й такі старшини, як вінницький полковник Іван Богун і славетний кошовий Іван Сірко – противник Московської держави – брали участь у повстанні проти Виговського, яке переросло в народне антифеодальне повстання. У цей час Іван Сірко підняв повстання на півдні, оголосив гетьманом Юрія Хмельницького, організував напад на Крим. Хан поспішив туди, покинувши Виговського, який не міг без татар продовжувати наступ на Москву.

Шанс визволити Україну від царського панування був утрачений. Група полковників, очолених Тимошем Цицюрою, Василем Золотаренком, Якимом Сомком, кожний з яких домагався гетьманства, організували змову проти гетьмана. За допомогою «ратних людей» Шереметьєва перебили кілька тисяч прихильників Виговського. Спалахнуло страхіття громадянської війни.

Конотопська битва. (Автор: Бутич Іва)

(Стаття написана в 1996 році)

На початку липня виповнюється 336 років відтоді, як під Конотопом відбулася велика битва між московськими і українськими військами, що закінчилася цілковитим розгромом царської кавалерії. Проте в радянських підручниках з історії, довідкових і спеціальних монографічних виданнях про неї навіть не згадується. Її обійшли мовчанкою навіть 4-томна «Радянська енциклопедія історії України» і 10-томна «Історія Української РСР».

А події, що передували цій битві, розвивалися наступним чином. Політичні плани, започатковані в останні роки життя Богдана Хмельницького, одержали подальший розвиток, на Корсунській генеральній раді, що зібралася 25 жовтня 1657 р., де були присутні представники міщан, козаків і духовенства. На раду прибули посли Швеції, Польщі, Австрії, Туреччини, Криму, Семигороду, Молдавії, Волощини. Тут було обрано гетьмана, оформлено договір зі Швецією, яка визнала незалежність України та її кордони до Вісли. Від Литви до України мали бути приєднані Берестейське і Новгородське воєводства. Поновлено союз із Кримом і Туреччиною. Польща, домагаючись повернення України, обіцяла їй широку автономію.

Після ради до Москви було надіслано посольство з повідомленням про обрання гетьмана і проханням підтвердити умови Переяславського договору.

Та незабаром з'ясувалося, що в країні існує опозиція гетьманові. Насамперед виявили незадоволення запорожці, мотивуючи його тим, що їх не запросили на раду. Кошовий Яків Барабаш надіслав до Москви скаргу на Виговського і почав здійснювати наїзди на сусідні полки, що стало причиною блокади Запорожжя. Барабаша підтримав полтавський полковник Мартин Пушкар, який теж марив про булаву. Він також надіслав скаргу до Москви. Остання вміло скористалася цими суперечностями, роздмухуючи їх усе більше й більше з тим, щоб здобути собі опору в одній з ворогуючих сторін.

Приймаючи водночас послів Виговського, Пушкаря-і Барабаша, царський уряд вирішив виступити в ролі арбітра. Він вислав в Україну окольничого Богдана Хитрово, який мав скликати нову раду для вирішення питання про владу і в такий спосіб добитися більшої залежності України від Москви.

Така рада відбулася в середині лютого 1658 р. Ще до ради царський посланець поставив вимогу перед гетьманом про збільшення числа воєвод в Україні. Крім Києва, вони мали бути у Переяславі, Ніжині, Чернігові та ін. Україна повинна була приєднати до Московської держави Південну Білорусію зі Старим Биховим, а також розірвати стосунки зі Швецією.

Переяславська рада одноголосно підтвердила обрання гетьманом Івана Виговського. Хитрово змушений був іменем царя схвалити це рішення.

Та дворушництво московської політики щодо гетьмана не забарило підтвердитися. Адже Хитрово прямо з Переяслава поїхав до Лубен на зустріч з Мартином Пушкарем. Обдарував його соболями й запевнив у царській милості і це робилося тоді, коли Пушкар уже відкрито виступив проти гетьмана – він погромив полки Богуна і Сербина.

15 травня 1658 р. під Полтавою стався бій між Пушкарем і Виговським, у якому Пушкар зазнав поразки. І.Безпалий з запорожцями, які брали участь у сутичці на боці Пушкаря, втекли під захист московського війська, яке на той час уже вступило на територію України. Всього ця братовбивча війна забрала життя 50 тис. українців.

Поразка Мартина Пушкаря змусила московських воєвод відступити за кордон. Тільки боярин В.Шереметьєв пробився до Києва, де розпочав жорстокий терор проти населення – поселення навколо Києва були поруйновані і спалені.

Розвиток подій переконував Виговського у тому, що зіткнення з Москвою неминуче. Це змусило його розпочати переговори з Польщею, бо Швеція на цей час уже не мала бажання воювати – вона вела переговори про мир з Польщею та Москвою. Активним помічником гетьмана в цих заходах був Юрій Немирич, людина високоосвічена, яка багато років жила в Європі і добре орієнтувалася у міжнародних взаєминах.

6 (16) серпня 1658 р. було підписано Гадяцьку угоду з польським урядом, згідно з якою Україна під назвою «Великого князівства Руського», поряд з Польщею і Литвою, мала ввійти до складу Речі Посполитої як окремий організм. Правда підписання Гадяцької угоди не було тривким. По-перше, зближення з Польщею не користувалося популярністю серед населення, а по-друге, Польща мало чим могла допомогти, бо й сама розраховувала на допомогу козаків.

Проте воєнні дії з Москвою розпочалися ще до закінчення переговорів з Польщею. Своє рішення розірвати стосунки з Москвою гетьман обґрунтував у Маніфесті, надісланому урядам європейських країн. Зокрема, він звертав увагу на те, що Москва вела переговори з Польщею за рахунок України (Віленська угода 1656 р.), втручається у внутрішнє життя України, що призвело до розколу в суспільстві, неспокою й братовбивчої боротьби, зневажає гетьманський уряд, підриває його авторитет.

«Ми, все Військо Запорозьке, – читаємо в маніфесті, – заявляємо і свідчимо перед Богом і всім світом цією нашою невинною і чистою Маніфестацією, що великі війни, ведені з Польщею, не мали іншої мети, як оборону святої церкви і прадідної свободи, якої любов'ю ми держалися (...) Приватні наші справи, порівнюючи до природніх і Божих, держали ми завсіди далеко (...) І тому союзів, укладених з татарами, з королевою шведською, а згодом з найяснішим королем Густавом, ми завсіди дотримувалися, заховували їх непорушними і додержували їм вірності. Навіть Польщі не дали ми ніколи причини порушити пакти. І не з іншої причини прийняли ми протекторат великого князя московського, як тільки щоб нашу свободу, здобуту за Божою допомогою і освячену проливом крові, могли зберегти, а після смерті передати нашим нащадкам».

Але цар не виправдав надій України, не давав їй допомоги проти ворогів, умовлявся з Польщею про поневолення козаків, наказав ставити фортецю в Києві, щоб держати нарід у ярмі; царські воєводи відмовляли гетьману у почестях, підтримували бунти, нищили край, фальшиво інформували царя про події в Україні. Та зрада підступної Москві слідна в усьому: вона готує нам ярмо – насамперед домашньою громадянською війною, тобто нашою власною зброєю, без ніякої нашої вини. Все те ми виявили для нашої невинності, а тепер примушені підняти законну оборону та вдатися до сусідів з проханням про допомогу для своєї свободи. Не в нас лежить причина війни, що розпочалася...» (Крип'якевич І.П. Історія України. – С.192).

У розпорядженні Виговського, крім козаків і найманого війська, була татарська орда і невеликий польський загін. Свої сили гетьман поділив на дві частини. Одну з них, очолювану Данилом Виговським, відправив до Києва, щоб вибити звідти московську залогу (цей захід не мав успіху), а з другою І.Виговський вирушив на лівий берег Дніпра проти московського війська на чолі з боярином Г.Ромадановським, що знаходився в районі Лохвиці. У листопаді 1658 р. під захистом московських військ проросійськи налаштовані козаки під Варвою обрали наказним гетьманом Івана Безпалого, який потім брав активну участь у боротьбі проти гетьмана на боці московських військ.

На допомогу Г.Ромадановському в січні 1659 р. з Москви вирушила 150-тисячна армія на чолі з воєводою князем О.Трубецьким. 19 квітня він наблизився до Конотопа, де зачинився з 5-тисячним загоном козаків Чернігівського і Ніжинського полків ніжинський полковник Г.Гуляницький. Безуспішна облога міста тривала 70 днів (з 19 квітня до 28 червня).

На допомогу обложенцям прийшов з військом сам гетьман. Неподалік від Конотопа і села Соснівки, що на березі болотистої річки Соснівки, Виговський залишив татар і половину козаків, а з іншою непомітно підійшов до міста Конотопа і на світанку 28 червня (8 липня) вдарив по московському війську. Знищивши багатьох воїнів і, відігнавши коней, Виговський почав відступати, заманюючи ворога чим далі від міста.

Воєводи не мали точних даних про сили Виговського, і загін, що вчинив напад на московське військо, прийняли за все військо. Для його переслідування вирядили кінноту на чолі з князями С.Пожарським та С.Львовим.

Переправившись через річку біля села Соснівки (услід за відступаючими козаками), Пожарський наказав штурмувати козаків. Кинувшись в атаку, кавалеристи відразу ж потрапили під обстріл козаків, що перекопали дорогу шанцями. Кіннота пішла врозтіч, натикаючись і там на козацькі залоги понад річкою, яку вони загатили і таким чином відрізали шлях до підступу. Так козацька піхота з рушниць майже знищила ворожу кінноту, решту доконали татари. Полягло кільканадцять тисяч, а решта потрапила в полон, у тому числі князі Пожарський та Львов. За наказом хана Пожарський був страчений, а Львов через кілька днів помер від хвороби.

Російський історик С.Соловйов писав: «Цвіт московської кінноти, що здійснила щасливі походи 54 і 55 років, загинув протягом одного дня, полонених дісталося переможцям тисяч п'ять (...) Ніколи після того цар московський не був спроможний вивести на поле таке сильне ополчення» (Соловьев С. История России с древнейших времен. – Т.11. – С.50).

Поразка московського війська викликала велику тривогу в царській столиці. У серпні за указом царя Олексія Михайловича були розгорнуті фортифікаційні роботи навколо Москви, за якими наглядав сам цар і бояри. Поширювалися чутки, що царський двір вибирається за Волгу, до Ярославля.

Покінчивши з Пожарським, Виговський вирушив до Конотопа, але Трубецького там не застав. Останній спішно зняв облогу Конотопа й попрямував до Путивля, відстрілюючись з артилерії від переслідувачів. До Путивля він прибув 10 (20) липня 1659 року.

У Путивлі Виговський припинив переслідування ворога. Цьому перешкодили напад запорожців на Крим і підхід до Чигирина І.Сірка. Хан поспішив у Крим, а Виговський у Чигирин. На Лівобережжі знову почала піднімати голову опозиція, організована Іваном Безпалим з допомогою московських воєвод, ніжинського протопопа Максима (Мефодія) Филиповича та ічнянського протопопа Семена Адамовича, які надіслали до Москви новий донос на Виговського.

Невдала спроба воєнної інкорпорації України до складу Московської держави. (Автор: Матузко Роман).

(Стаття написана в 1996 році)

Найпершою метою будь-якого окупанта у всі часи історії взагалі і щодо України зокрема було позбавити народ свого етнічно-національного самоусвідомлення, гідності і відданості, щоб поступово перетворити ці якості на меншовартість прислужника або поплентача окупантів. В історії нерідко бувало, колни єдина національна територія розривалась на частини державами-окупантами, як, наприклад, це було з Польщею, поділеною між Прусією, Австрією і Росією, і з Україною, яка до 1917 року була розділена між Австрією і Росією, а після 1920 року – між Польщею, Росією, Чехословаччиною і Румунією. Але до цього Україну з найдавніших часів шматували різні загарбники й окупанти. Свого часу це були Польща, Туреччина і Московське царство.

Про нашу давню історію хотілося б почати з фактів історії недалекого минулого.

Зарубіжні дослідники історії Московії давно зауважили, що вже в часи Івана Грозного наївні москвичі вважали себе вищими. за всіх інших людей. (Валишевский К. Иван Грозный. – М., 1912 р. – С. 113).

Чи були московити часів Івана Грозного такими вже наївними, ми не знаємо, але в теперішньому цивілізованому світі це називається шовінізмом. Сьогодні у свідомості досить широких верств «русских» продовжує жити ідея їхньої вищості над іншими, презирством до всього неросійського. Ці почуття зміцнені комуністичною винятковістю «пролетарського гегемона». З приводу подібної позиції, що панує у свідомості «русского» населення імперії, ще в 1923 році на XII з'їзді РКП(б) Й.Сталін сказав: «В связи с НЭПом у нас растет не по дням, а по часам великодержавный шовинизм, самый заскорузлый национализм, старающийся стереть все нерусское, собрать все нити управления вокруг русского начала и придавить все нерусское. (...) Нужно понять, что если такая сила, как великорусский шовинизм, расцветет пышным цветом и пойдет гулять, – никакого доверия со стороны угнетенных ранее народов не будет, никакого сотрудничества в едином союзе мы не построим и никакого Союза республик у нас не будет» (Сталин И. Соч. Т.5. – С. 238-247).

І та «совецька влада», яка була за своєю суттю владою «русской» вже з 1917 року прагнула придушити будь-які національні інтереси інших народів, загарбаних російською Червоною армією. Виходячи з цього И.Сталін далі у цій промові обіцяв, що «советская власть, до последнего времени являвшаяся русской, станет властью не только властью русской, но и междунациональной...» (Сталин И. Соч. Т.5. – С. 241). (Курсив мій – Р.М.).

Після перемоги народів антигітлерівської коаліції над фашизмом «русское» комуно-шовіністичне начало, яке лежало в основі влади Совєтів, було знову посилене. Виступаючи на прийомі на честь командувачів Червоної армії 24 травня 1945 року, Й.Сталін сказав:

«Я подымаю тост за здоровье русского народа ... потому что он – руководящий народ...

Я пью, прежде всего, за здоровье русского народа потому, что он является наиболее выдающейся нацией из всех наций, входящих в состав Советского Союза» (Курсив мій – Р.М.).

Цей «великорусский» шовінізм вганявся у свідомість московитів від моменту приходу до влади більшовиків, починаючи з Леніна, у якого в самій назві одної із його робіт – «О национальной гордости великороссов» – наскрізь прозирає русский великодержавний шовінізм.

На тлі наведених документів виглядає закономірним розпад Союзу, що викликаний комуно-шовіністичною політикою Москви. Абсолютно очевидно, що політика більшовиків, включаючи Сталіна і всіх більшовицьких вождів, не була помилковою. Вона була незмінною від часів Івана Грозного – створення «единой и неделимой», та прагнення російського шовінізму «стереть все нерусское».

Безумовно, подібної шовіністичної свідомості немає в переважної більшості українців: просто її не було кому впроваджувати, оскільки їм прищеплювали цілком протилежне – комплекс меншовартості, нижчерасовості і приниженості.

Така свідомість ґрунтується на формулі «незалежной вшивости», хоч і «незалежность» Московської імперії завжди була «незалежністю» «тюрьми народов» царського самодержавства, імперією совєтського ГУЛАГу, яка хоч і здобула перемогу в Другій світовій війні, кращого життя у порівнянні з переможеними забезпечити не може.

Коріння цього шовінізму, яке пишно розцвітало на московському ґрунті, дало свої перші сходи практично одразу після поєднання України з Московією 1654 року і привело в кінцевому результаті до збройного конфлікту між Україною і Московським царством. У цьому військовому змаганні Московія зазнала страхітливої поразки від українською зброї. Відчувши силу української зброї, Москва зрозуміла, що Україну силою побороти неможливо. Для поглинання України Москва застосувала більш тривалий і підступніший метод: «мирної» і поступової ліквідації української незалежності. Але перемога української зброї у боротьбі проти нового поневолювача України під Конотопом показала рішучість українського народу відстоювати свою свободу.

Саме шовіністична зверхність, що притаманна московитам ще від часів Грозного, була характерною в поведінці московитів, які прийшли в Україну як союзники у боротьбі проти Польщі, але одразу повели себе як окупанти.

Саме безсоромна бундючна погорда та нахабність московських вояків в Україні, їхня завойовницька пиха, що була незрозумілою та незвичною для вільного козацтва та українського народу, стала причиною кривавої бойні під Конотопом. Тут зустрілись два типа держави – самодержавна, свавільна і кріпосницька Московщина та антифеодальна й республіканська українська держава вільного козацтва.

Аналізуючи міжнародні стосунки та зв'язки України, особливо в умовах переходу людства до розвитку капіталістичних стосунків (Англія О.Кромвеля), можемо впевнено стверджувати, що за умови незалежного розвитку України, тут розвивалися б капіталістичні відносини.

Але придивімося звідки витікає прагнення московських правителів контролювати Україну.

Щоб подолати українського трудівника, примусити його працювати на окупанта, змусити стати покірним слугою – «волом подъяремным» (Петро І), московські гнобителі століттями використовували і понині використовують найрізноманітніші засоби фізичного, психологічного, ідейно-політичного, релігійного та будь-якого іншого впливу. Головною їхньою метою було позбавити українського трудівника його власної гідності, самоусвідомлення почуття господаря власної землі, багатства її надр, господаря власної дачі. Без глибокого аналізу й осмислення цієї проблеми нині, в час відновлення нашої національної державності, не може бути й мови про успішне формування нових поколінь, утвердження справді незалежної і самостійної України.

Кожен з окупантів України намагався знищити в українців їхню славну минувшину, прагнучи тим увіковічнити своє панування над українським народом. Українську історію ще й до останнього часу висвітлюють найчастіше не українська наука, а наука чужинців, яких з найдавніших часів вабили українська природа, її невичерпні природні й людські ресурси.

Чуже багатство було дуже потрібне Російській державі, як для відновлення власного економічного стану, який залишався незадовільним після «періоду смути», а також для підняття власного авторитету в очах світу і підкріплення своєї загарбницької політики.

Для Москви утримання під своїм контролем поневолених націй, мало ще й таке значення. Як виголосив на XII з'їзді РКП(б) Й.Сталін, «ранее угнетенные национальности занимают наиболее нужные для хозяйственного развития районы и наиболее важные с точки зрения военной стратегии пункты».

Саме утрата можливості експлуатувати чужі матеріальні і технічні ресурси продовжує хвилювати сучасних російських комуно-шовіністів. Так, у газеті «Правда» від 19 квітня 1995 року прямо висловлено незадоволення, що стався «откол от России 130 миллионов братского населения», що сталася втрата «необходимых для ее экономики ресурсов, производственного потенциала, пространств и рынков».

Таким чином, для Росії, для її економіки наші багатства потрібні більше, ніж нам, українцям, або іншим «ранее угнетенным национальностям». Для Росії, як виявляється, потреба контролю над нашими «важными с точки зрения военной стратегии» пунктами потреба у 130 мільйонах гарматного м'яса більш важлива, ніж нам, українцям, наша свобода і власний добробут.

Саме для того, щоб стати господарем власної землі, нам потрібно знати одну з головних причин нашого нинішнього зубожіння. Без всебічного усвідомленого знання власної історії, без пам'яті про невтомну і героїчну боротьбу предків за свою незалежність, національну гідність, не може бути й мови про становлення українського воїна, свідомого захисника рідної землі, краю, свого минулого, сучасного, майбутнього. Саме тому нам потрібно знати чинники, що привели до збройного протистояння між Україною і Московією. Тут і знаходимо відповідь на питання, чому цю сторінку історії до останнього часу ретельно приховували.

Вже одразу після Переяславських угод з Московським царством (1654 р.) цар московський Олексій Михайлович («Тішайший») у деяких своїх маніфестах вимагав від українців відмови від своїх традиційних національних ознак. У подальшому посипалися розпорядження щодо обмеження всього, що має відношення до національних ознак і виявів України. За вказівкою уряду вживаються заходи, щоб у межах Московської держави не розповсюджувалися книги, які друкувалися в українських друкарнях (тут треба нагадати, що московський першодрукар Іван Федоров утік з Московії до України, рятуючись від того терору). Цар вимагав: «все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники или друкари смертью казнены и книги собрав сожжены были и впредь чтобы крепкий заказ был безчестных воровских книг никому с наших королевского величества подданных нигде не печатаны, под страхом смертной казни… » (Мова рідна, слово рідне!..., – К, 1989. – С. 154).

Вже Б.Хмельницький бачив, що поєднання з Московщиною завдає Україні тільки великої шкоди. Під кінець життя він сам побачив, що нічого не вийшло з його прагнень порозумітись з Москвою. На це чітко вказують історики М.Костомаров, Г.Хоткевич, М.Аркас.

Ще московський воєвода Бутурлін наказував гетьману Хмельницькому не допустити обрання нового київського митрополита без згоди на те царя. Таке втручання, навіть у релігійне життя, відвернуло від Москви найбільш прихильних до неї українців.

Після смерті Б.Хмельницького колонізаторське спрямування політики Московії стало відвертим. Прибувши в Україну воєвода Шереметьєв став порушувати вольні порядки козаків, розпочав репресії проти козацтва та проводив політику «викорінення вільнодумства», що ще більше загострило українсько-московські стосунки. До цього спричинилась і природна політика Москви на заохочування доносів проти гетьмана, інтриги проти нього. Дійшло до того, що московський уряд інспірував змову проти державності України. Було видано наказ про необхідність учиняті внутрішні непорядки і заколоти проти Гетьмана. Ситуація продовжувала загострюватись і справа дійшла до вторгнення московських військ в Україну. Війська України на чолі з гетьманом Виговським зустрілися з московським військом під Конотопом. Нині вже відомо, якої страхітливої поразки зазнало там московське полчище.

Але, на жаль, результатами цієї перемоги гетьману Виговському скористатися не вдалося. Україна, яка потрапила в смугу змов Москви на влаштування внутрішніх заколотів, вступає у смугу Руїни.

Розгром московських завойовників у 1659 році є однією з найбільших перемог, найвищою точкою у боротьбі української зброї з загарбниками, яку було започатковано славною перемогою Б.Хмельницького у битві під Жовтими Водами 1648 року. Спадкоємцями цієї славної Перемоги стали українські вояки під Крутати, які у 1918 році стали на захист утвореної після повалення царату молодої Української держави.

Тому логічно було б ввести в Україні святковий «День перемоги воїнів-захисників України над іноземними загарбниками», і встановити його в день 8 липня – у день розгрому гетьманом І.Виговським московських військ під Конотопом у 1659 році.