Дата публікації допису: Jul 15, 2014 9:12:19 AM
І ЗНОВУ В ДИВІЗІЇ
Ідемо до Нойґаммера. Саме в цьому німецькому містечку вирішено збирати рештки нашої дивізії і формувати її знову. Згадуваний мною шановний професор Т. Гунчак у своїй праці констатував: "Дивізія практично перестала існувати – ті, що вижили, не складали вже єдиного об'єднання" (Військо України. 1993. № 9. Лип. С. 69). Якоюсь мірою це справедливий висновок, однак мушу підкреслити, що дух дивізії попри всі ті тяжкі випробування жив і тримав нас у надії.
Потяг, яким ми їхали, складався із товарних вагонів, відкритих платформ, заладованих гарматами, автомобілями, іншим військовим спорядженням. Весь потяг супроводжувала наша невелика група, здається, десь із 8-12 чоловік. Після кількох годин їзди він зупинився. Це було ще на теренах Мадярщини. Довкола простягалися рівні поля, а тут, біля нашого потяга, виявився великий баштан, повно гарних кавунів. Хтось із хлопців подав думку: "Їдемо в той німецький табір, де посадять на голодний пайок, тож чи не привезти нашим побратимам гостинця?" Як по команді, всі пострибали з вагонів і до кавунів. Передаємо один другому спілі великі плоди, напакували ними вільну тару, як могли. Певно потім господар, коли виявив результати нашого наскоку, посилав нам навздогін прокльони, сабанив нас добряче. А хіба б ми могли якось інакше роздобути таких ласощів? Добре, хоч по дорозі ними пригостилися досхочу, бо до Нойгаммера їх таки ми не довезли.
І хоч наша мандрівка тривала лише кілька днів, вона була для нас досить таки приємною. Ми знали, що чекає нас у тому таборі: напівсира бруква у ріденькій зупі та окраєць хліба, спеченого із муки, замішаної разом з троччям. А ми мали з собою ще добрий запас закарпатського провіянту.
Наш потяг прибув до Відня. На двірці наказали нам забрати з собою усі власні речі і вишикуватися. Повели в місто. Як прийшли до будинку, в якому, ймовірно, був якийсь медичний заклад, старшини повідомили, що тут пройдемо дезінфекцію і лікарську комісію. Ми з полегшенням зітхнули, нарешті позбудемося тих паразитів, які нам допікають вже два місяці. Спочатку завели нас у лазню. Тут під душем ми гарно вимилися. Тіло давно вже не відчувало такої приємності від теплої води і мила, як цього разу. Розігріті, розпашілі, заходимо до наступної кімнати, де санітар обсипав якимось порошком різні частини тіла. А в іншій кімнаті, куди потрапляємо після дезінфекційної обробки, за довгим столом бачимо гарних жінок та дівчат. Кожного з нас розпитують докладні біографічні дані, записують номери бляшок, які висять на шиї, та групу крові, витатуйовану під пахвою лівої руки. Нарешті заходимо в кімнату, де акуратно складено наші продезінфіковані однострої. Як щось із речей стало непридатним, то це міняють новим. Тут же нам кажуть, що вагон, у якому ми їхали, також пройшов санітарну обробку, тому його не можна закривати протягом двох годин.
Виявляється, що маємо трохи часу, щоб поблукати по австрійській столиці, подивитися на цікаві місця. Ми знаходилися недалеко від Національного музею, який, на жаль, був зачинений (можна було заглянути лише в окремі зали). Поряд з ним – велика будівля цирку, а в парку – велике оглядове колесо. Однак через брак електроенергії, його у воєнний час майже ніколи не запускали. В одній із заль музею натрапили на ящик. В ньому за 10 пфенінгів просувалася кінострічка, на якій було знято у різних позах оголених красунь. Стрічка проходила повільно біля невеликого отвору. Тривало задоволення хвилину. Ніхто з хлопців собі не відмовив у цьому.
Веселі йшли далі старовинними вулицями, аж котрийсь зауважив, що нема з нами Герейчука. Довелося повертатися. Знайшли його у тій залі із ящиком. Хлопчисько витратив усі монети на оглядини.
Коли ми повернулися до нашого вагона, то не знайшли ні тих харчів, що везли із Закарпаття, ні кавунів. Усе щезло. На двірці було багато робітників, що носили опаски на рукавах з написом "Ост" (східняк) та латинською буквою "Р" (поляк). Що ж, вони також голодували! А ми вирушили далі без припасів, на які так розраховували. І лише згадували смачну салямі та соковиті кавуни.
Як згодом виявилося, у Нойґаммері я затримався ненадовго. По приїзді мене приділили до т. зв. "ях цугу", тобто підготовчої чоти. До такого підрозділу я й належав раніше. Однак із старих вояків ніхто не повернувся з-під Бродів, тож тут не було знайомих. Герейчука взяли до зв'язкової чоти ("мельдерів"). Правда, йому не давали якийсь час мотоцикла. Його чота знаходилася у тому ж приміщенні, що й до від'їзду на фронт.
Я мав ранг старшого стрільця ("обершіце"), про це свідчила відзнака, нашита у формі зірки на лівому рукаві. Моїм безпосереднім начальником був німець-чотар ("обершарфірер"), якого я знав ще до відбуття під Броди. Там він десь пропав, але, видно, вдалося йому вийти з оточення і дістатися до Словаччини, а звідти – до Нойґаммера.
Одного дня я вирішив вичистити свого кріса, до якого не заглядав вже кілька тижнів. Ще у Середньому, коли переховував його в соломі у стодолі, помітив на ньому сліди іржі. За цим заняттям і застав мене чотар, побачив, як я мордуюся біля того карабіна. Підкликав до себе стрільця Чарнецького і наказав йому почистити мого кріса. Німець чогось недолюблював того стрільця, завжди ним помикався. Чарнецький був гарної будови, високим, вродливим на лиці та інтелігентним. Однак, як говорили, приказ є приказом, треба було його виконувати. Тож віддав свій кріс Чарнецькому. Йому ж ця робота зовсім не подобалася. Я відчув це відразу, пробував йому якось пояснити, що сам тут ні при чому, що нічого не казав чотареві. Але вояк на мене дивився з-під лоба. Навіть пізніше, коли я вже був в іншій чоті і коли ми з ним зустрічалися, то розумів, що Чарнецький має якийсь жаль до мене.
Відразу ж наступного дня по прибутті до Нойґаммера, я дізнався, що у таборі знаходяться вояки полку, котрий був на вишколі у Гдині, а пізніше направлявся на Холмщину для боротьби з партизанами Ковпака. У тім полку служило багато моїх земляків із Сокальщини, а також Казимир Семенчук, син Марцелі, внук мого вітчима. Я дуже швидко розшукав казарму, де розквартирувалися вояки полку, зайшов у приміщення, бачу: сидять на залізних ліжках Павло Семенюк і Казимир, розмовляють, ні на кого не звертають уваги. Мене побачити тут явно не сподівалися та й не впізнали: я був засмаглий на обличчі. Воно мало якийсь червоний колір, якого йому надали великі порції паприки, що споживали у їжі, перебуваючи в Закарпатті.
Першим заговорив до них. Вони аж здригнулися від несподіванки. Казимир кинувся до мене, обняв. Що то була за радість! Хлопці вважали, що я пропав під Бродами, бо ніяких вістей не мали про мене. Я ж приїхав у Нойґаммер набагато пізніше від інших дивізійників, які тут збиралися від середини серпня. За тих кілька годин ми не могли наговоритися, згадували пережите, сумували, бідкалися, що нічого не знаємо про родичів і близьких, про їх долю.
Після кількох днів перебування в таборі мій німець-чотар повідомив, що маю зголоситися до поручника Гельмута Шенкера. Ця новина була для мене великою несподіванкою: я думав, що слід того німця загубився там, у наших краях, коли несподівано ми розсталися біля села Жукова. Та виявляється він уцілів, прибув сюди. Разом з тим про нього залишилася у мене добра згадка, бо ставився він до мене досить привітно, навіть по-дружньому.
Недалеко від майдану, де відбувалися заняття вояків, знаходився просторий зал для зібрань, масових викладів. Там Шенкер проводив пропагандивний збір з якоюсь частиною полку. Я мав туди прийти до нього. Коли надійшов, то робота ще не почалася. Шенкер як побачив мене, зрадів, прибіг і по-дружньому привітався зі мною: не чекав, щоб я, звичайний стрілець, віддавав йому честь і доповідав, як того вимагали військові інструкції, а міцно потис руку і став зі мною розмовляти німецькою мовою. Цю нашу зустріч спостерігало багато вояків. Бачив її й підстаршина (унтершарфірер) Богдан Лисяк, який був перекладачем. Він і мав тлумачити ті виклади Шенкера українською мовою. Лисяк служив у німецькій дивізії СС "Ляйпштандарте" і перейшов до нашої, вже коли почалося її відновлення.
Ми із Шенкером про дещо переговорили. Він сказав мені сісти серед вояків і послухати, а опісля, як він закінчить, то продовжимо нашу розмову. Під час викладів Г. Шенкер промовляв до вояків німецькою, а Лисяк перекладав. В одному місці він не точно відтворив висловлене, і поручник знову повторив те, що тільки-но говорив та ще й зробив зауваження перекладачеві. Богдан, видно, здивувався, а як закінчилася лекція, підійшов до мене і поцікавився: чи, бува, Шенкер не розуміє по-українськи. Я посміхнувся і відповів: "Чому не запитаєш його сам?" Пам'ятав, що дав слово не розкривати таємниці поручника. Згодом, думаю, Лисяк довідався від самого Шенкера, що той добре знав нашу мову.
Тоді ж поручник запропонував мені перейти до нього у підпорядкування. Я погодився. Він повідомив мені, що незабаром доведеться виїхати у складі передової команди у словацьке містечко Жіліна, щоб підготувати місце розташування штабних підрозділів, а після того залишитися виконувати знайомі мені обов'язки у відділі Іц.
До Жіліни я поїхав разом із Василем Стрільчуком, новобранцем, який походив із Бучача. Ми одержали завдання – підготувати будинок для розквартирування офіцерів штабних відділів Іц і Іца. Їхали ми потягом. На двірці в Жіліні розшукали т. зв. "осткоманду". Вона розташовувалася у невеличкому готелі на двірці. Тут видали нам ключі, і в супроводі старшини ми пішли у містечко. Розшукали визначений нам двоповерховий будинок, відкрили двері. У великій кімнаті побачили стіл з наїдками, незастелені ліжка, розкидані речі, повний хаос. Старшина сказав нам, що у цьому будинку мешкали жиди, попередив, щоб ми нічого тут не їли і не пили, бо може то все бути отруєним.
Ми почали наводити порядки. В одному приміщенні знаходилася комірка з полицями, на яких стояло багато пляшок з вином та іншими напоями. Усе це ми викинули. У просторій кімнаті виявили велике піаніно, а може то був мініорган. Видно, цей будинок належав якійсь заможній родині. Пізніше ми дізналися від сусідів-словаків, що в цьому будинку мешкав з сім'єю лікар-дантист.
Тут ми прожили із Василем майже два тижні, поки до Жіліни не прибув штаб дивізії. За той час ми підготували ще один будинок на протилежній стороні вулиці. Там розташувалися службові приміщення наших відділів, канцелярії, суду. Мали ми там і свою спальню, де ночували разом зі мною Богдан Лисяк, Маланюк, Андрусишин. Маланюк прийшов у дивізію з якоїсь вермахтівської частини, тому ніколи не знімав тої уніформи. Лисяк з Маланюком працювали разом. Андрусишин мені розповідав, що був суддею, приїхав з Відня, ніякого військового вишколу не проходив. Він друкував на машинці.
Чим конкретно займалися згадані вояки, я не знав. Розпитувати про це не було прийнято, та й не можна. Військова таємниця. Але деякі речі відкривалися мені несподівано. Наприклад, про існування цензури листів я довідався випадково. Якось мене послали щось передати поручникові Феркунякові. Коли я зайшов у кімнату, де він працював і квартирував, то побачив на столі багато листів, деякі він відкривав. Я зрозумів, чим він займається. А поручник строго глянув на мене і промовив: "Про те, що ти тут бачив, ніхто не має права знати".
У мої обов'язки входило конвоювати з тюрми людей на допити і відводити їх назад до тюрми чи до гестапо. Тюрма знаходилася досить далеко, в іншій частині міста. Кожного разу арештантів я попереджував, що буду стріляти, якщо хтось схоче втікати. Не дозволяв їм затримуватися біля перехожих. Найгірше було вночі. Доводилося йти вузькими вуличками, поміж будинками, де легко було сховатися. Небезпека підстерігала з двох сторін: якщо б заарештований утік, то конвоїра чекав польовий суд; якби хтось зненацька нападав з-за рогу будинку, то не можливо було б відбитися. Не раз я потерпав, виконуючи ці неприємні вояцькі обов'язки. Але за весь час не трапилося жодного випадку, щоб хтось хотів утекти чи напасти на мене.
Біля нашого будинку на стійці постійно було двоє вартових. При брамі сигналом служив електричний дзвінок. Ніхто не міг увійти чи вийти з будинку, якщо його не супроводжував знаний для вартових службовець. Часто таку функцію сповняв я, а як мене не було, то Лисяк, Маланюк або ж навіть сам Шенкер чи шеф відділу Іца гестапівець Вінсен.
Часто словаків після допитів випускали на волю, бо їх висловлювання в п'яному стані не мали ніякого значення. Отже, вони потрапляли випадково в поле зору контррозвідки. Траплялося, що серед затриманих були й такі, що давали цінну інформацію. Їх відпроваджували у Гестапо. А звідти вже вирватися було не просто: одних відправляли у концтабори, інших – "на той світ".
Одного дня з котрогось полку надійшло повідомлення, що впіймано російську жінку-партизанку, вбрану у спецодяг. Її доставили до нас. Під час допитів вона трималася настільки мужньо, що навіть офіцери дивувалися. Пригадую, як котрийсь із них вийшов знервований з кімнати, в якій її допитували, і заявив, що ще такого не бачив, щоб людина навіть не скривилася від такого жорстокого биття.
Мені часто доводилося приводити з тюрми жінок для прибирання в будинку. Словачки дуже просилися на таку роботу. Адже в тих тюремних камерах висидіти було нелегко. Одного дня я в черговий раз прийшов за робітницею, а нікого з жінок не було. Тримали у в'язниці лише ту росіянку. Вартовий каже: "Забирай її, бо більше нікого нема". Коли я привів ту жінку, вона стала працювати і раптом щезла. Ми підняли на ноги весь відділ, обшукали все навколо будинку. А через якийсь час з'явилася та жінка і стала далі працювати. Скільки ми її не питали, де вона була, мовчала. Лише пізніше ми здогадалися, що вона зайшла в туалет шефа відділу.
Перебуваючи в Словаччині, наші хлопці відчували себе "недалеко" від дому. І не одного з них тягнуло в рідний край, який вже був зайнятий московським окупантом. Тож не дивно, що молоді патріотичні серця поривалися туди, де вже вела боротьбу УПА. З великою прикрістю для себе дізнався про такий факт. Група наших дивізійників збиралася втекти до УПА. Мав організувати цю втечу підстаршина українець. Але, видно, він налякався і видав своїх товаришів. їх було заарештовано. Цілий тиждень допитували цих вояків, дуже били. Польовий суд вісьмох і підстаршину засудив до розстрілу, а чотирьох – до ув'язнення в концтаборі. Після суду я зустрівся з Г. Шенкером і він запитав мене, чи не хотів би я подивитися, як будуть розстрілювати тих хлопців. Я відповів негативно. Він глянув на мене і стиха вимовив: "Так, тобі не потрібно на таке дивитися".
Наступного ранку ще до схід сонця нещасних розстріляли. Загинули так безглуздо українські юнаки, які б могли принести ще немало користі своїй батьківщині, загинули через зраду.
У будинку контррозвідки існувало справжнє пекло. Кожного дня там щось творилося. На допити приводили трьох німців, вояків вермахту, які дезертирували із своєї частини. Їх впіймали і тримали в тюрмі. З неї зробили спробу втекти, убили двох жандармів, також німців. Під час допитів, які вів Г. Шенкер та гестапівець Вінсен, тим вермахтівцям дуже діставалося. Сліди від крові були на стінах. За вироком польового суду їх також відправили у кращий світ.
А якось до того будинку доставили чотирьох летунів із збитого неподалік від Жіліни американського літака. Один із них мав вивихнуті ноги, то його відразу ж відвезли до шпиталю. Трьох тримали ще два дні, обходилися з ними дуже чемно. Був навіть серед них жид. Допитував летунів німець сотник, який знав англійську мову. Він недавно прибув до нас. Американців відвезли в Німеччину, певно до табору військовополонених.
З тим зарозумілим сотником мав я неприємну пригоду. Він наказав мені почистити йому чоботи. Ми збиралися в дорогу, бо мали переїжджати в Югославію, було багато різної роботи. Я йому по-німецьки буркнув, що не є його "пуцером". Він поскаржився поручнику Шенкеру, а той страшенно розкричався на мене. Грозив, що за невиконання наказу мені належиться кара. Я зрозумів, що вчинив недобре, несподівано накликавши біду, хотів піти просити пробачення в того офіцера. Шенкер трохи обм'як і сказав: "Краще сиди тихо, а я спробую полагодити справу". Він порадився з Вінсеном та суддею Ціґлером. Усі троє добре мене знали вже майже рік, і тут, у Жіліні, ми були разом чотири місяці. Ці німці розуміли, що треба якось мене порятувати, а тому вирішили сховати від того ображеного сотника і відправили мене до "ях цугу" (підготовчої чоти).
У Жіліні до нас прибув Іван Кошикар. Він служив у якійсь частині вермахту, ходив у тій військовій уніформі, яку там одержав. Походив із Сянока. Як почалася війна, був мобілізований до польського війська, потрапив у німецький полон, працював на фабриці у Страсбурзі. Зголосився до німецької армії, був переважно на західному фронті. Коли наша дивізія формувалася вдруге, до неї прибуло багато українців, які служили в різних частинах німецької армії. Серед таких був і Кошикар.
Іван працював кельнером в офіцерському казино. Я познайомився з ним випадково під час римо-католицьких Різдвяних свят, тобто наприкінці грудня 1944 року. За кілька тижнів до свят ми купили велику гуску. Тримали її у невеличкому підсобному приміщенні і посилено годували. Навіть коли вона не хотіла їсти, хтось відкривав їй дзьоб, а інший напихав її борошном або кукурудзою. За німецьким звичаєм на Святий вечір має бути спечена гуска. А оскільки її дуже годували, то в неї збільшувалася печінка. Ця печінка і була на вечері особливим делікатесом.
24 грудня ми всі зібралися на спільну вечерю у службовому будинку. Наша гуска була в центрі уваги. А обслуговували нас люди з офіцерського казино. Був серед них і Іван. Того вечора ми з ним познайомилися і стали друзями, хоч він і був старшим від мене і мав більший вояцький стаж. Та ми якось досить швидко зійшлися. Іван був добрим чоловіком. Коли він обслуговував офіцерів, то відкривав їм багато пляшок з горілкою, вермутом або іншим вином. Звичайно, офіцери не все випивали, залишилося ще в тих пляшках досить напоїв, і він передавав їх мені. А ми з хлопцями собі влаштовували забаву.
Як мене перевели до підготовчої чоти після того випадку із сотником, то я втратив зв'язок з Іваном. Зустрілися ми з ним лише наприкінці війни в Австрії.
Тоді ж я позбувся контактів і з усіма людьми, які працювали в тому будинку в Жіліні. Ні з ким із них я більше не зустрічався, лише в Югославії бачився з поручником Шенкером, коли заступив на нічну варту, а він тоді був черговим офіцером. Ми перекинулися кількома словами.
Пізніше бачився з ним ще в Австрії. Наша остання зустріч відбулася 8 травня 1945 року. Того дня нас зібрали на площі й оголосили, що війна закінчилася. Шенкер підійшов до мене і сказав: "От і все. Тепер кожен йде своєю дорогою". Він подарував мені золоту монету, порадив її зашити в одязі, може, в скрутному становищі придасться. Подав мені руку і ми розійшлися назавжди... Перебування в Словаччині, у країні, яка найменше постраждала від війни серед інших країн Східної Європи, було певною мірою для вояків дивізії приємним відпочинком. Ми розуміли словацьку мову, а значить могли порозумітися з місцевим населенням, навіть нав'язати з ним дружні стосунки. У такому приязному середовищі українські вояки відсвяткували Різдво Христове та Водохреще. Ці свята залишилися приємним спогадом у багатьох з нас. Ми відчували, що насувається зі сходу чергова небезпека, адже в січні 1945 року совєтські війська вже були на території Словаччини і постало питання про подальшу долю дивізії. Під впливом швидкої зміни стратегічної ситуації вищі чинники німецького командування вирішили відправити дивізію у більш безпечне місце. Видно, до штабу надійшов наказ про передислокацію в Австрію, де дивізія мала набути якнайшвидше бойової готовності. До низів цей наказ не доводився, ми ж досить швидко підготувалися до маршу.
Як ми покидали Жіліну, зима була в повному розпалі Випало дуже багато снігу (він падав безперервно кілька тижнів), дув сильний вітер. Ми вирушили вранці. Нашій чоті виділили кілька возів, на яких везли спаковані наплечники, кухонне приладдя. Тягнули й польову кухню. Нам довелося йти пішки по засніжених другорядних шляхах, де переважали високі підйоми.
Вже за перший день такого виснажливого маршу ми дуже втомилися, були мокрі від снігу й поту. В якомусь селі у надвечір'я зупинилися на постій. Для ночівлі нам вказали стодолу господаря-словака. Увечері вдарив мороз, холодно. Я спробував зануритися в солому, але зігрітися неможливо. Ще з одним вояком тихенько вибралися зі стодоли й пішли до хат. Попросили господиню, щоб якось тут перебути до ранку, а вона розстелила нам на тапчані Ми швидко роздягнулися, мокрий одяг поклали біля печі щоб хоч трохи обсох. З доброю господинею домовилися що нас побудить удосвіта. Вона так і зробила, ще й дала нам поснідати. Ми крадькома пробралися до стодоли і ніби нічого не було, залягли в солому. З'явився черговий перевірив, чи всі на місці. Пішов.
Всі піднялися, прийшли до військової кухні на сніданок а потім далі. Не один з вояків проклинав того, хто дав таку нерозумну команду: спати на морозі в соломі. Ми із тим хлопцем ставилися до них із співчуттям. Очевидно ці невдоволення дійшли до командирів, і вони подбали щоб на наступну ніч розмістити вояків по хатах Розквартирування забезпечила вислана наперед команда.
Через кілька днів маршу ми були вже на території Австрії. Потепліло, перестав падати сніг, та й на дорогах його майже не було. За наказом командування змінився час маршу і наші колони рухалися тільки вночі, а вдень відпочивали. Це було викликано тим, що ми входили в зону активної дії авіації західних альянтів.
Пригадую, як нас розбудив страшенний гул. Це було поблизу міста Ґраца. Ми розмістилися на постій у військових бараках в лісі. Раптом команда і алярм, усім негайно вийти з цих бараків. Усі розбіглися по лісі. А над нами в небі – чорно від літаків. Їх напевно було понад тисячу. Земля дрижала від безперервного гулу моторів. Летіли із сторони Італії ескадрами. Ми спостерігали за ними, боячись навіть поворухнутися. Раптом бачимо, як один із літаків відділився від своєї ескадри і полетів у протилежну сторону. Думали, що нас помітили і той летун вдарить з бортової зброї або ж дасть нам прочухана бомбами. Тим часом сталося інакше. За кілометр від нас у полі працював господар. Він розвозив кіньми гній. Виявляється, той льотчик саме його вибрав собі мішенню, скинув бомбу на нього. Ніяк не зрозумів, чого він так зробив. Адже ж той господар не був німцем, бо ми знаходилися на австрійській території; міг то бути навіть хтось із чужинців, бо ж працювало багато забраних на роботу з інших країн чи полонених. Та зло чиниться за якоюсь особливою логікою. Хіба можна виправдати навіть війною те, що якийсь зухвалий летун (англієць чи американець) позбавив життя цивільну людину, трудівника?
Того дня ми не могли відпочивати. Знову стали допікати дрібні паразити, якими кишів наш одяг. Ми не мали можливості помитися, довго не міняли білизну. Про запас нам видали по сорочці, парі шкарпеток, ще дещо. Все було брудне, мокре. Такі антисанітарні умови сприяли розплодженню тієї зарази...
Ще ніч маршу – і ми в Словенії. Нарешті дісталися до містечка Сельніца за 12 кілометрів від Марібора. Сам штаб розквартировувався в замку Фаля, що знаходився між цими містечками. Нашу чоту розмістили у ближніх хатах, що стояли обабіч головної дороги. Наша група (12 чоловік) мала постій у хаті, де було дві великі кімнати. В одній з них жили господарі – двоє чоловіків і двоє жінок; а іншу, що виходила на веранду, займали ми. З веранди східцями потрапляли прямо на вулицю. Під верандою був вхід до просторої пивниці, на дверях до якої висів великий замок. У пивниці господарі тримали в бочках сік з яблук. Тут його називали "мошт" (словенці вимовляли "мост"), що міг видаватися за легке вино. Чоловіки потребували курева, а в нас було досить тютюну, яким ми запаслися в Словаччині. Отож ми вдалися до обміну. Господарі із задоволенням почмихували файки, пускаючи сивий дим з-під своїх вусів, а ми попивали смачний сік.
Одного разу хтось із хлопців заглянув у заґратоване віконце до пивниці і побачив на бочках кілька хлібин. У Словенії господині пекли великі круглі паляниці, які нагадували наш галичанський житній хліб. Перед нами постало питання: як же ж роздобути того хліба, бо ми одержали добру пайку м'яса, т. зв. "маркетенден варе". Ми знали, що господарі нічого не продадуть, а виміняти не було на що. Ото вирішили діяти на власний ризик. На "операцію" відправили двох найвідважніших, а решту залишилося в хаті займати чимось господарів. Ті двоє знайшли в садку довгу загострену тичку (такі ставлять на городі до квасолі) і підійшли з нею до заґратованого віконця. Один із них посвітив електричним ліхтариком, інший тичкою простромив паляницю і притягнув її до віконця. Тут вони по кусках поламали ту хлібину і сховали в торбу.
Того ж таки вечора ми влаштували собі гарну вечерю. Виміняного на тютюн "мошту" мали доволі, хліба хлопці принесли також. Як ми смачно заїдали, певно, котрась із господинь через щілину в дверях заглядала до нашої кімнати. А наступного дня пішла до льоху й виявила пропажу. Розгорілася сварка, жінки зчинили такий лемент, що нам було шкода чоловіків. Ми зрозуміли: їх вони звинувачували в тому, що поміняли хліб за тютюн. В їхні клятви жінки не повірили, та хіба вони могли себе виправдати, бо ж курити їм хотілося щодня. Як "компенсацію" ми їм при наступному обміні на мошт насипали трохи більше тютюну.
Вояка кмітливість завжди виручала, а особливо тоді, коли йшлося про задоволення найперших потреб. Кінець війни, Німеччина та її союзники – в економічному занепаді. Скрута, провіанту бракує. І, звичайно, це відчуває військо. А там – переважно молоді, здорові мужчини, які потребують добре їсти. При тих постійних навантаженнях і стресах організмові необхідна пожива. То бодай зрідка доводиться, виходячи із конкретних ситуацій, шукати собі порятунок, проявляти оту кмітливість, яка прославила в світі відомого героя чеського письменника Ярослава Гашека – бравого вояка Йожефа Швейка. Дещо із його військового досвіду іноді запозичували й наші хлопці.
Там таки, на постою у Словенії, хтось із дивізійників розвідав, що в одного господаря на стриху приховано чимало завудженої свинини. Був той господар добрим скнарою, але мав гарну дочку, з якою й познайомилися наші хлопці. Вони й рознюхали, де знаходиться те м'ясо, як туди дістатися. Про все повідомили чотовому. З походження він був австріяком, добре ставився до нас. Розробили план. Ті два вояки, знайомі з дівчиною, йдуть до неї на вечорниці. Там, у хаті, забавляють, як можуть батьків і дівчину, намагаються говорити дуже голосно, сміятися, щоб до себе привернути всю увагу. А тим часом ще двоє вояків приходять у сіни, де стоїть драбина. По ній дістаються на стрих і виносять усе м'ясо подалі від хати. За умовним сигналом "кавалери" прощаються з господарями і допомагають своїм колегам доставити свинину на постій чоти. М'ясо розподіляється між усіма вояками (36 чоловік) і того ж вечора щезає у їх шлунках.
Все відбулося точнісінько так, як і планувалося. Добряче посмакували хлопці свининою. А на другий день тривога – прибігає той господар із жінкою й дочкою до нашого чергового із скаргою. Старшина влаштував збірку, перед тим сховавши тих двох вояків, які були в хаті на вечорницях. Усі стоять такі байдужі й здивовані, а перед ними проходять троє цивільних і заглядають кожному в очі. Що ж тут вдієш? Не знаходяться зловмисники.
Траплялося всяке. Наш постій був у північному напрямку від річки Драви. Там проходив гостинець між містечком Сельніца та замком, де знаходився штаб дивізії. Було умовлено, що в разі небезпеки сигналом служить червона ракета. Вартовий мав стежити, і на випадок її появи треба було вчасно дати знати командиру куреня, який йшов на допомогу в сторону штабу. Іноді червоною ракетою вистрілювали з навчальною метою, щоб перевірити нашу пильність і вправність. Тоді всі діяли по тривозі так, якби мали діяти в бойових обставинах.
Подібні вправи лише посилювали напругу. З фронту дедалі частіше надходили тривожні вістки: чобіт більшовицького "визволителя" вже ступав по землях багатьох країн, наближався до Югославії й Австрії. Різні думки роїлися в голові. Під час чергового вартування я спокійно споглядав за чистим блакитним небом. Нараз переді мною з'явився совєтський вояка у шапці-вушанці. В руках у нього фінка і пістолет. Дивиться мені прямо в очі і не ворухнеться. Я онімів від несподіванки, не зводжу з нього погляду, непокоїть думка: що робити? Хотів хапнутися за гранату. Та несподівано на мить затулив очі, а коли відкрив – нема нікого. Оглядаю кущі, йду до берега Драви, а вона шумить собі, як завжди, гучно. Зрозумів: галюцинація. Певно від перевтоми таке буває. Але оте видиво нагнало на мене стільки страху, якого я не відчував вже давно.
Усвідомив я небезпеку свого становища ще після того, як подумав: отут під шум Драви, через який не чуєш навіть власного голосу, якби когось кликав на поміч, можна з вартовим зробити все, що захочеш. Може партизан підкрастися іззаду й оглушити, гепнувши чимсь по голові, або й вбити.
Іншого разу серед ночі стою на своєму посту. Аж тут крізь шум ріки долинули виразно три постріли в сторону моста. Що сталося? Відійти зі свого місця не мав права, бо ж раптом в небі з'явиться червона ракета. Дочекався зміни і довідався: вартовий, що стоїть на мосту, стріляв у когось, що втікав. Ми всі напоготові, чекаємо наказу. Коли розвиднілось, йдем до місця події. Шукаємо. Ніхто не знає, що втікало. Винуватця знайшли недалеко від моста, що проходив через провалля, де не було води. Виявляється, там паслися вівці, а баран вискочив серед ночі і хотів кудись перебігти. Вартовий крикнув: "Хто йде!" Цим ще більше налякав тварину і вона почала бігти. Вояк стріляв, як того вимагала інструкція. Був добрим стрільцем, бо в темряві серед ночі поцілив у того барана. Та, на жаль, вартового не похвалили, а дали наганяя. Ще мусив він писати пояснення.
Дивізію у Словенії німецьке командування використовувало у боротьбі з партизанами Тіто. Бойові дії проти партизанів були для дивізійників корисними насамперед тим, що вони мали можливість поповнити запаси провіянту. Склади продуктів та зброя партизанів часто ставали військовими трофеями дивізії. І хоч у таких операціях брали участь переважно вояки стрілецьких підрозділів, якось залучили до такої акції і нашу чоту. Вирушили у визначеному напрямку ми по обіді. Нас попередили: треба бути обережними і пильними, уважними. Ми піднімалися в гори, йшли один за одним. Натрапили на стоянку, бачимо розкидані залишки їжі, потовчені місця під лежаками. Видно, тут був постій партизанів.
Перейшли через гору в село. Тут кілька спалених хат, ще над тими згарищами в'ється димок, а далі – купи жару. Згоріли якісь громадські будівлі. У селі знайшли пекарню, в якій набрали хліба, напхали його у хлібак, а хлібину взяв у руки, щоб наїстися.
Починає вечоріти. Зібралися ми в центрі села, стоїмо, чекаємо. Під'їхали військові машини, одна з причепом. Вояки повсідалися на них. Дорога в горах в'ється серпантином, шофери не включають сильного світла. Я сидів у причепі на самому заді. Бачу, наганяє нас зверху машина і нема місця, щоб розминутися. От-от вдарить наш причеп, тоді мені хана. З наближенням машини я вискочив на дорогу, щоб скотитися до рова. Це мені вдалося. Машина проскочила мимо. Пробую встати – не можу. Я впав на плечі, на торбу з хлібом, і це мене оберегло від гіршого. Лежу, чекаю допомоги. Чую, їде машина, голоси людей. Хтось мене помітив, машина зупинилася, мене підібрали і завезли у Сельніцу, де був дивізійний шпиталь. Я добряче потовк плечі, але в шпиталі мене довго не тримали: через день відправили назад на мій постій. Наш старшина трохи жалів мене, тому й не залучав до служби. Я сидів днями на веранді і вдивлявся у високі гори, звідки долинала і вдень, і вночі стрілянина: там дивізійники вели завзяті бої з партизанами Тіта.
Як трохи одужав і не відчував болей у плечах, то вирішив навідатися в Сельніцу. До цього містечка від нашого постою було 5-6 кілометрів. Дорога частково асфальтована, а частково вкрита дрібним гравієм (шутером, як у нас кажуть). Як я трохи пройшов пішки, над'їхав господар трактором, яким тягнув причепа. Було під гору, і трактор котився повільно. Я скочив у причеп, сів і їду. Приїхали в село. Я хотів злізти з причепа, але трактор набрав швидкість, я послизнувся і впав на шутер, подер штани, коліна, понабивалося дрібних камінчиків у тіло. Якось встав і поволі доплентався до шпиталю, де мені обробляли і перев'язали рани. Йти не міг, бо коліна попухли. Мене довезли автом, а чотовий пригрозив мені: мовляв, покарає за те, що без дозволу ходив у село.
Знову кілька днів мене не залучали до служби, бо який з покаліченого вояк. Та чотовий знайшов і для мене заняття: мав стежити за дотриманням черговості вартовими, висилати зміни, наглядати за телефоном і про все доповідати черговому офіцерові. Мої чергування припадали здебільшого на ніч.
А щодо кари, то чотовий виявився гуманним: він просто хотів мене налякати. І в цьому був сенс, бо надто легковажив, вибираючися сам у дорогу. Хоч словенці до нас, українців, ставилися непогано, але між нами не було тої симпатії, яку відчували від словаків. Тут люди вірили Тітові, були прихильниками комуністів. Отже, з ними треба було поводитися дуже обережно і не дуже їм довіряти. За легковажність дехто з наших дивізійннків заплатив дорогу ціну. Розповідали, що в якомусь із наших полків сталося два випадки, коли наші хлопці вирушали на легковажні прогулянки із словенками в ліс, а через день-два знаходили їх трупи.
Крім різних невдач і бід, які мене спіткали у лютому-березні 1945 року допікало ще одне лихо – паразити. Вони дуже розплодилися. І от ми хотіли зробити спробу їх позбутися. На постої такої можливості не мали, тому вирішили дістатися до Марібора. Вирушили в похід о 3-й годині ночі, щоб затемна прийти до того міста. На двох возах везли наші наплечники та інші речі. До Марібора було близько 10 кілометрів, які ми пройшли за дві години. І вже о 5-й були там. Довідалися, що казарми, де була лазня з парною, лежали в руїнах. Поїхали до міського кладовища, де в невеличкому будиночку, складеному з каменя вапняка, зробили лазню. Вона діяла. Цим господарством завідував старий німець, який палив у печі і стежив за парилкою. Оскільки туди могло заходити тільки трьох вояків, то весь процес тривав досить довго. Одяг ми пропарювали, а самі милися під душем. Десь біля 7-ї години я і ще двоє хлопців нарешті дочекалися своєї черги (а ми були останніми), роздягнулися і тільки почали митися, як почули гул сирен, двигтіння землі від вибухів бомб і різку стрілянину зеніток. Я впав на долівку біля дверей, а десь недалеко вибухнула бомба. Осколок її влетів крізь двері і вдарився об цементну підлогу, відбився і крізь стіну вилетів у двір та упав біля сходів, що вели до хати, де мешкав управитель того кладовища. Не знаю, куди поділися мої хлопці, а я мав великого рушника, якого привіз ще із Словакії, обгорнувся ним, вискочив у двір і ліг за пам'ятником-хрестом.
Був березень, досить холодно, місцями лежав сніг. Нараз дивлюся і сам собі не вірю, що зі мною діється. Навпроти мене дві могили. Одна піднімається і з неї виглядає людина до половини свого зросту, махає мені, щоб ішов до неї. Щипаю себе за. щоку, думаю, що вже мертвий. Та ніби ні, живий. Встаю, обвиваюсь знову рушником і біжу до нього. А довкола рвуться бомби. Переступаю вхід у підземелля. Людина, котра кликала, бере мене за руку, підводить до стільця і садовить мене. Темно, але через кілька хвилин можна роздивитися. Бачу, що знаходжуся у підземному сховищі. Тут повно людей: жінок, дітей, літніх людей. Бомбардування втихає. Вискакую з підземелля, біжу до лазні за своїм одягом. Хтось із моїх колег вже був тут, мій одяг лежить на долівці. Швидко одягаю дещо на себе та вертаюся назад у підземелля, там закінчую одягатися. Бачу, що серед цих цивільних людей я один військовий.
Нарешті все втихомирилося. Виходжу, йду до будинку-лазні. Біля нього – залізна загорожа, до якої поприв'язувано коней з возами. Один із коней покалічився, певно, під час нальотів, налякався бомбардування і наскочив на залізного прута.
Помалу збираються наші вояки. Треба вже виїжджати з міста, та знову наліт авіації, ховаємося. Недалеко від нас Драва і над нею мости, а на протилежному березі – військові казарми. Видно, саме ці об'єкти приваблюють летунів. Туди скидають бомби, але без особливого успіху. Вони не потрапляють у цілі. В казармах – пусто.
Усе місто в руїнах. Приходить старшина з рятункової команди, просить допомоги відкопувати людей, які знаходяться у завалі будинків. За командою нашого старшини готуємося йти, але знову наліт. Лише по обіді літаки альянтів припинили нальоти. Ми пішли рятувати тих, кого присипало купами цегли. Чули зойки і благання. Багатьом ми допомогли вибратися із тих руїн.
Але довше залишатися в місті не могли. Надійшов наказ: збираємось для від'їзду. Дорога, по якій ми йшли до Марібора, була завалена, довелося вибиратися з нього окружними шляхами, щоб дістатися на шосе, що вело до Сельніци. Прийшли зморені й голодні до свого постою. За їжею треба було діставатися до села, то аж пізно увечорі вдалося щось перекусити. Старшина швидко розставив вартових. Ми мусіли змінити чоту кіннотників, яка заступала нас.
Що не день, то наближав нас до якоїсь розв'язки. Вже на початку квітня ми відчували: війна от-от закінчиться ганебною поразкою Німеччини. А яка доля чекає дивізію, кожного з нас?
У такій непевній ситуації раптом переді мною відкрилася дивна перспектива; мені наказали відбути на навчання в школу підстаршин. Знаходилася вона начебто у місті Лайбніц. Сказали, що туди направляються наші вояки з інших підрозділів дивізії. Діставатися до того міста треба було пішки. Я зібрався, попрощався з товаришами й вирушив у дорогу. До подібних маршів уже звик. Не поспішав, бо збагнув відразу несерйозність отого навчання на викінченні війни, та й не дуже прагнув потрапити на нову вишкільну муштру. Добирався я майже три доби. У дорозі не зустрічав нікого з військових, і це мене насторожувало, розпитував цивільних людей, чи правильною дорогою йду, всі схвально підтверджували. Коли нарешті прийшов до того містечка і розшукав ті казарми, де мали знаходитися школа підстаршин, то побачив пустку. Відчувалося, що тут ще недавно стояло військо. А куди воно поділося? В одному з будинків зустрів вояка, сказав йому, чого прийшов сюди. Той глянув на мене здивовано і питається: "Чоловіче, а коли ти вийшов із своєї частини і хто тебе сюди прислав?" Я коротко розповів йому, яким чином тут опинився. А він сказав: "Твоя частина знаходиться біля Ґраца. Якщо будеш скоро йти, то за два-три дні туда дійдеш".
Переночувати мені не дозволив, а порадив таки відразу ж марширувати. Мені вдалося роздобути дещо з харчів.
Вийшов я з того військового містечка й подумав: як швидко змінилася ситуація. Три дні тому ще ніхто й не згадував про наближення фронту, а виявляється, що його лінія незабаром буде в цій місцевості.
Пройшов кілька кілометрів і зупинився на ніч у бауера. А вранці, не кваплячись, рушив далі. Знав, що можу потрапити в район бойових дій, тому намагався продовжити свою мандрівку, сподіваючись, що там якось все перетреться, зміниться. Замість двох днів я прийшов до Штрадена лише на четвертий день. Як вийшов з Лайбніца, то наступного дня побачив багато німецьких вояків, здалеку долинала артилерійська канонада. Згадався відступ з-під Бродів, де над нашими головами шниряли ворожі літаки. Тут небо було спокійним. Вояки якось навіть безжурно повлягалися біля дороги, відпочивали, виглядали байдужими.
Час від часу зупинявся, розпитував про становище на фронті, про бої. В одній із німецьких частин набрів на польову кухню, то хоч поїв свіжої зупи.
Як розшукав свій підрозділ, то мій чотовий зрадів, побачивши мене, тішився, що я не пропав. Він думав, що може мене підібрали в якусь частину, бо так траплялося з поодинокими вояками.
Не встиг побачитися з усіма нашими хлопцями, як надійшов наказ виступати на бойові порядки. Мусимо піти на зміну сотні, яку ворог розбив; отже, нами мають заткнути діру, яка утворилася на невеликій ділянці фронту. Йдемо один за одним, тримаючи зброю напоготові.
Як наближалися до передової біля замку Гляйхенберг, побачили кілька возів. На них на соломі лежали наші хлопці, поранені й обпечені від вибуху реактивних снарядів совєтських "катюш". На них було страшно дивитися.
Наша чота прийшла на подвір'я замку, а тут дивізійники обідають. Розповіли, що вночі хлопці пішли на другу сторону і привели вола від русских, то мають добру зупу і смаженину. На жаль, нам не було часу на цей прийом.
Ми пройшли ліворуч від замку ще кілометр, зупинилися і залягли. Раптом з'явився зв'язковий на мотоциклі, знайшов чотового і вручив йому якийсь папірець. Старшина прочитав написане на ньому, посміхнувся та й каже: "Вертаємось назад, потрібна охорона штабу". Ми думали, що штаб у небезпеці, тому нас негайно відкликають.
Нашу чоту ще не раз відправляли "затикати дірки" на передову, де проривався ворог. Та основним нашим завданням була охорона штабу. З ним ми і відступали по території Австрії. А за нами услід йшли нові "визволителі" Європи. Які вони собою – європейці пізнавали на власній шкурі.
Забув уже назву села, в яке ми вступили дуже рано. Ані душі живої. Гарне село, акуратні хати, чисті подвір'я. Перелякані люди, певне, поховалися, бо не знали, хто в селі. Коли ми йшли вулицею, нам назустріч вибігла жінка з дівчиною-підлітком, кинулася до нас з плачем. Від них ми довідалися, що "визволителі" вдерлися звечора у це село, пограбували населення, забрали усе, що було з харчів. А її дочку зґвалтували. Нещасна жінка обливалася сльозами, показувала на дочку, розповідала, як 12 вояків знущалися над ними. Слухаючи про той жах, який витерпіли вони, ми заніміли на мить. У нас волосся піднімалося на голові. Подібні випадки траплялися досить часто.
В останні місяці війни дивізію не постачали харчами, вояків тримали майже на голодному пайку. Вище я вже згадував, якими способами нам доводилося поправляти становище. Тут, в Австрії, ми, крім інших випробуваних способів добування їжі, ще займалися "пошуковими операціями". Справа в тому, що австріяки, яких виселяли з прифронтової зони, закопували багато речей, у тім числі й продукти, або приховували їх. Отож ми й займалися розшуком. Досить часто знаходили складене в бочівки посолене сало. Кожна така знахідка йшла у загальний котел. Звичайно, цього робити не дозволялося, але, як кажуть, голод – не пан, та й штовхав на такі нечемні вчинки.
Кожен з вояків був активним у таких пошуках, не приховував від інших чогось розвіданого. Мій товариш Караман, повернувшись із варти, сказав, що помітив у стодолі замаскований горбик землі. Беремо лопати, йдемо кілька хлопців до того місця. Відкопали, а там лише кухонний посуд та інші домашні речі.
Стояв наш штаб під горою. У просторій хаті знаходився генерал Фрайтаг і ад'ютант штабу майор Гайке, інші підрозділи квартирували трохи далі. Здається, то було у великодню п'ятницю. На просторому подвір'ї під хатою сидів отець хорунжий М. Левенець і сповідав дивізійників. Я також пішов до сповіді, хоч і не відчував за собою великих гріхів, розкаявся, що ото час від часу "роздобував" різними способами харчі у бауерів. Коли ми вели з отцем Михайлом щиру бесіду, помітив, як щось заблищало у купі гілляк, що лежала недалеко від будинку. Священик дав мені розрішення за мої гріхи, а я йому кажу: "Отче-хорунжий, здається, серед того гілля є пляшка". А він мені: "То йди й забери, та не забудь про мене". Підходжу, справді, дві повні пляшки, відкрив корка, понюхав: оковита. Одну залишаю отцю-хорунжому, а з другою, схованою під френчем, йду до шатра. Коли 1984 року був я у Франції, то відвідав о. М. Левенця. Ми згадали про ту сповідь та послану нам чиїмсь добрим духом горілку.
На тому подвір'ї, де стояли наші шатра, був великий льох. У ньому стояло кілька бочок яблучного соку, що в Словенії називали "моштом". Ми часто ходили у цей льох і наповнювали свої баклажки тим напоєм, вживали його замість води. Якось підходжу до льоху, а біля дверей сидить знайомий вояк з польової жандармерії. Питаю, чого він тут, каже, що стереже чоловіка. Цікавлюся: полоненого. "Ні, – відповідає, – військового, дивізійника". Виявляється, куток пивниці відгородили і там посадили отого штрафника. Націджую "мошту" до своєї баклажки та й заводжу розмову з тим "в'язнем". Каже: звинувачують його за те, що він зґвалтував німку. Жартую з ним: "Чи хоч гарна, молода була?" Мовчить. А тоді хочу довідатися, з яких він сторін. Як він сказав: "Із Перв'ятичів Сокальського повіту", то мені мало з рук не впала баклажка. Ну, думаю, зустрів землячка. У льохові було дуже темно, не розглядіти обличчя, не впізнати. Громом серед ясного неба для мене прозвучало: "Їсько Палига". Він признався мені, що німці забрали його як фірмана і з ними доїхав до Перемишля, не захотів повертатися і потрапив до дивізії.
Наступного дня Палиги в льохові вже не було. Жандарм, який вартував, сказав, що його відправлено до поїзда, котрий мав відійти до Німеччини.
З дня на день наближалася розв'язка. До нас просочувалися різні чутки щодо подальшої долі дивізії. Ми довідалися, що ще тоді, коли дивізія перебувала у Словенії, у Берліні було прийнято рішення, яке мало цілком змінити її характер. Керівники Німеччини погодилися визнати створений нашими патріотичними діячами Український Національний Комітет єдиним представником українців у третьому рейху та дозволити йому об'єднати всі українські частини в Українську Національну Армію. Наша дивізія мала стати ядром її. Головнокомандувачем УНА став генерал-лейтенант Павло Шандрук, досвідчений військовий діяч. Після війни він написав і видав дуже цікаву книгу спогадів "Аrms оf Vаlоr" (Нью-Йорк, 1959), в якій докладно розповів про цей період творення українського війська.
Після такої підтримки вищих офіційних німецьких чинників пан генерал розгорнув активну діяльність і організував свій штаб, приступив до формування ряду армійських підрозділів. А в другій половині квітня прибув у район, розташування нашої дивізії. У згаданій праці професора Т. Гунчака можна прочитати про це таке: "Зустрівши кількох українських офіцерів, які розповіли Шандрукові про напружені стосунки між українськими та німецькими офіцерами в Дивізії та відчувши особисто не дуже гостинний прийом з боку штандартенфюрера Маркса (Маrх), командира резервного полку, після двох днів перебування у Фелькермаркті Шандрук у товаристві генерала Вехтера, полковника Крата (Кrаt), доктора Арльта та його помічника лейтенанта Романа Ціолка, відвідали генерала Фрайтаґа. Очевидно, через присутність Вехтера та Арльта, Фрайтаг дуже чемно поінформував Шандрука про операційну позицію дивізії, а також про її сильні та слабкі сторони. Його начальник штабу майор Гайке подав додаткову інформацію.
Під час цієї першої зустрічі Шандрук поінформував Фрайтаґа, що з цього моменту дивізію слід називати Першою українською дивізією Української Національної Армії. Фрайтаґ був шокований, адже він був відданим нацистом. Але позицію Шандрука підтвердили Вехтер та Арльт. Фрайтаґу ж нічого іншого не залишалося, як змиритися з ситуацією. Добре знаючи Фрайтаґа та його ставлення до українців, українські офіцери, особливо капітан Макарушка, були приємно здивовані. Це, мабуть, було однією з причин того, чому Шандрук не поставив замість Фрайтаґа полковника Михайла Крата, котрий свого часу боровся в армії Української Демократичної (автор має на увазі УНР. – П. Н.) Республіки 1917-1921 років. Цілком можливо, що була важливіша причина, щоб залишити на посаді Фрайтаґа. Адже дивізія на той час знаходилася в епіцентрі таких серйозних баталій, яких після Бродів не було" (Військо України. 1993. № 9. С. 97).
Безумовно, мені, простому воякові, про перебіг подій на вищих військових щаблях не було відомо. Багато дечого я довідався значно пізніше, читаючи книжки, статті в нашому журналі "Вісті Комбатанта". Однак тоді в нас, українських вояків, був піднесений настрій; ми бачили нашого українського генерала в українській формі. Наша чота несла службу по охороні штабу, який розмістився біля Штрадена під горою. Коли прибув Шандрук з іншими військовими чинами, то нас виділили для охорони будинку, в якому була резиденція генерала і полковника Михайла Крата.
Програмою інспекційної поїздки Шандрука у дивізію було передбачено приведення вояків до присяги. Забезпечували проведення цього урочистого акту й ми серед інших підрозділів. Нам наказали розділитися на три групи й уважно стежити, чи нема чогось підозрілого. Нас провадили по так званій фронтовій лінії, бо і справді до передових позицій, де займали оборону наші частини, місцями було 1-2 кілометри. Коли ми направлялися до розташування полку, де мала відбуватися та урочистість, я зустрічав багатьох наших хлопців, які відпочивали або були легкопоранені. Йдучи біля двох вояків, котрі лежали в корчах, я відчув щось знайоме. Пройшов кілька кроків і повернувся. Підходжу до вояка і звертаюсь: "Казік? Семенчук?" Він повертає голову в мій бік, а потім зривається на ноги. Вітаємося. Показує, що легко поранений в руку. На жаль, нема часу на розмову: мої вояки вже далеко. Прошу його: "Якщо хтось із нас повернеться додому, то скажемо рідним, що бачилися тоді й там!" То була коротка, але радісна зустріч, адже востаннє ми бачилися з Казимиром ще в Нойґаммері, на початку вересня 1944 року. А тепер була друга половина квітня 1945. По-братськи розпрощалися. Біжу, щоб наздогнати свою групу, а її вже й не видно.
На великому майдані поблизу лісу вишикувалися весь 30-й полк, що діяв як резерв дивізії, представники від 29-го та 31-го полків, а також від інших підрозділів. Все відбувалося дуже урочисто. Церемонію проводив капелан дивізії отець М. Левенець. Нам, присутнім на цьому акті, здавалося, що ми знаходимося на своїй рідній землі. Урочисто звучали слова присяги, текст якої написав генерал Шандрук: "Я клянуся Всевишньому на Біблії та Хресті, що, не шкодуючи свого життя і здоров'я, буду завжди і скрізь боротися зі зброєю в руках під Українським Національним Прапором за мій народ і за мою рідну землю – Україну, усвідомлюючи велику відповідальність солдата Української Національної Армії. Я клянуся, що буду виконувати всі накази моїх командирів неухильно і слухняно і що зберігатиму таємницю всіх наказів. Нехай допоможе мені Господь і Пречиста Діва".
Кожен присутній на цій урочистій церемонії був піднесений до незмірної висоти духу, почувався вояком України. Завершувалося це в надвечір'я. На привітання і поздоровлення генерала тисячі вояків дружньо вигукували: "Честь України готов боронити! Слава Україні! Слава генералові!" Відгомін полинув по всій околиці, рознісся .лісом. Пізніше вояки говорили, що той вигук почули й на стороні нашого противника, що серед совєтських червоноармійців було немало українців, яким, мабуть, у серці він віддався щемом. Як згодом з'ясувалося, проти дивізії стояли з'єднання Третього Українського фронту, в частини яких призвано навіть багатьох українців із західних областей.
Розуміючи важливість патріотичної акції для підняття бойового духу вояків, начальник штабу дивізії майор Гайке в своїй книзі зазначав: "Дозвіл на українські національні відзнаки, національний гімн, присягу на вірність Україні прийшов надто пізно, хоч українці постійно їх вимагали" (Українська дивізія "Галичина": Матеріали до історії. Торонто—Нью-Йорк, 1990. С. 102). Зроблено це було за кілька тижнів до закінчення війни, однак такий акт відіграв значну роль у подальшій долі українських вояків і самої дивізії. По-перше, цим актом вона остаточно відмежовувалася від формування СС і ставала 1-ю дивізією УНА. По-друге, хоч це був чисто символічний акт, бо фактично дивізія залишалася на тій ділянці фронту, що перебувала під оперативним командуванням німецької армії, наша дивізія зовсім по-іншому сприймалася альянтами, що позначилося згодом на долі вояків.
Війна наближалася до кінця, і нацисти, відчуваючи неминучу катастрофу, докладали всіх зусиль, щоб сповільнити її. Іноді ці зусилля були трагікомічними. Так, у нашу дивізію раптом прислали 2,5 тисячі солдатів (Див.: Військо України. 1993. № 9. Лип. С. 99) Люфтваффе, які не мали ніякого військового вишколу та бойового досвіду. Для нас то був справжній баласт. Сам вигляд цих вояків був смішним. Цей контингент складався з підлітків 14-17 років, а також чоловіків старшого віку (декому було й за 60). Літні чоловіки були байдужими, видно, їм добряче вже набридла війна, і вони думали лише про одне, як щасливо дістатися додому. Такі ж думки панували й серед підлітків. Не один з них нерідко плакав, тужив за родиною, почувався дуже немічним і безпорадним. Погіршував їх і без того дуже нездалий настрій постійний голод, який вони зносили вкрай болісно. Часом, коли ми відправлялися на варту, з нами йшли ці горе-вояки. Їм навіть не видали зброї. Не мали вони й поясів, то весь одяг обвисав на них, й такі солдати виглядали як чучело на городі.
Ці німці з нами були недовго. У тому загальному хаосі, що охопив війська, усі разом і кожен зокрема шукали собі порятунку. Ще як дивізія вела бої на півдні Австрії, то деякі вояки, раніше зайняті в обслуговуючих підрозділах, були переведені в нашу чоту. Таким чином з'явився поруч зі мною Іван Кошикар, з яким ми подружилися ще в Словаччині. Прийшли до нас і кілька вояків із Волинського куреня, а серед них – десятник, родом із східних українських земель. За кілька проведених разом воєнних буднів ми стали добрими приятелями, підтримували один одного у марші-відступі. Якось випало нам із лісу перетнути поле, щоб відірватися від ворожих залог, які насідали. Той підстаршина несподівано впав у такий відчай; заявив нам, що далі не піде, вистарчить з нього тих мук. Ніякі наші переконування й умовляння не допомагали. То ж довелося його залишити на узліссі. Що з ним сталося? Може, він чекав на прихід Червоної Армії, а чи покінчив самогубством?
Ми ж з Іваном та іншими вояками намагалися стійко переносити усі воєнні негаразди. Наша валка наближалася до міста через річку Мур. Йшли поряд з возом, але з наближенням до моста рух сповільнився, вози стали. Ми повісили зброю на поручні, пороздягалися, бо гарно пригрівало травневе сонечко, та й стали чекати. Раптом – паніка. Ті, що зупинилися за нами, почали бігти. Хтось крикнув: "Росіяни!" Іван не був на східному фронті, про совєтів чув багато від німців, дуже боявся тих незнайомців. Він як був, то дременув з усієї сили в ліс. Я встиг схопити кріса, пояс і маринарку, кричу Іванові: "Зачекай мене! Не туди біжимо!" Іван почув, зупинився, він зірвався лише в штанях і сорочці; повертаємося до возів – та що тут знайдеш, все перевернуто, та й нашого воза не видно. В сторону річки – глибоке провалля. Мій наплечник також пропав. Йдемо й підбираємо те, що потрапляє нам під руку.
Виявляється, паніка була безпідставною. Нам назустріч рухався корпус донських козаків, яких хтось прийняв за совєтську кавалерійську частину. Через те таке зчинилося. Пізніше підполковник Роман Долинський у своєму спогаді розповів про розмову з донцями: "По дорозі до Вілляху ми зустріли 10-тисячну колону кінного корпусу Донських козаків під проводом генералів Краснова і Врангеля (мол.). Вони прямували під відносно малою ескортою, в тому напрямку, з якого ми відступали. Один із їхніх осаулів звернувся до нас: "Куди ж ви прямуєте, брати-українці? Для нас війна ще не закінчена! Ми їдемо на охорону австрійського кордону від Тіта, тож чому б вам не податися з нами?" В розмові з тим молодим, веселим осаулом я старався переконати його, що їх "місія" викликає в мене деякі підозріння, але мої намагання були даремні. Згодом, перебуваючи в Ріміні, ми довідалися про сумну долю козацького корпусу. На югославському кордоні рядових козаків відокремили від старшин і всіх передали радянській репатріяційній комісії. Відома нам їх доля: старшин і багато підстаршин та козаків перестріляно, генералів повішено публічно в Москві, козаків запроторено в концтабори на повільне конання. Хоч як боляче згадувати цей факт, усе ж згадка про нього наводить на думку, що з нами могло статися подібне. Якщо ставлення англійців до нас було інакше, ніж до козаків, ми мусимо вірити, що на нас зглянулося тоді ласкаве око Провидіння" (Ріміні. 1945-1947. Матеріали до історії дивізії. 36. 1. Нью-Йорк, 1979. С. 17—18).
Це з ласки Всевишнього переважна більшість дивізійників уникнула такої долі. Видно, він послав мудрість нашим провідникам, які передбачливо спланували й скерували відступ підрозділів дивізії на територію, що контролювалася альянтами. А той марш порятунку почався 8 травня.
Напередодні у неділю під вечір, звільнившись від служби, я з колегою Караманом (він походив з Перемишля) вирішили розшукати австріяків, щоб виміняти продуктів. Дружок приберіг ще із Словаччини жіночі панчохи. Поблизу лінії фронту все цивільне населення було евакуйоване, тож нам довелося пройти кілька кілометрів, поки надибали хату з людьми. Там було три жінки. Розговорилися з ними. В однієї син був поранений на східному фронті, лікувався десь у шпиталі; в іншої чоловік пропав під Москвою. За ті панчохи дали нам дещо з харчів. Повернулися до постою пізно, пороздягалися; як за добрих часів, та й заснули безтурботно, ніби й не на війні. Ми не знали, що був наказ спати напоготові. До схід сонця розбудив нас сигнал: алярм! Чотовий заглянув до нас у кімнату, а ми одягаємось, добряче висварив, сказав взяти всю амуніцію, зброю і газові маски, а все інше залишити. Збірку призначили на майдані в селі Штраден. До того місця – 10 хвилин ходу. Ми відчували, що, мабуть, щось не добре сталося або якась важна подія відбулася. Всі мчали до того майдану, ніхто й не звернув увагу на стодолу, охоплену полум'ям, не пробував рятувати цінне майно, котре там знаходилося, а в ній було повно шкіри й одягу.
Коли вся штабна сотня вишикувалася, виступив сотенний майор (штурмбанфірер). Сказав, що війна закінчена, що адмірал Деніц, який став головнокомандувачем німецької армії, оголосив про беззастережну капітуляцію. Нам наказали скинути газмаски на одну купу. Їх тут же облили нафтою і запалили. Попередили, щоб багато речей з собою ми не брали, бо буде дуже важкий перехід до альянтів, коротко сказали про маршрут відступу: Грац – Юденбург – Мурав – Тамсвег – Шпітталь – Біллях. У тому кінцевому пункті мають бути британські чи американські війська.
Відразу ж по закінченні збірки ми повернулися на свій постій, щоб взяти найнеобхідніше. Як тільки ми почали відходити, наші батареї тяжкої артилерії відкрили безперестанну стрільбу по позиціях ворога, щоб утримати його від наступу. Вони намагалися звільнитися від всього бойового запасу, а тоді виводили з ладу гармати.
На самому початку відступу ще був якийсь порядок, особливо серед моторизованих частин. Вони рухалися колонами, компактно, так їм вдалося швидше подолати шлях. Нам, піхотинцям, доводилося раз по раз наражатися на небезпеку, потрапляти у різні ситуації, як ота, пов'язана з донськими козаками. Після того, як вщухла паніка і всі зрозуміли, що й до чого, виникла нерозбериха. Наша колона рушила далі й вийшла на велику леваду. Там – повно війська, метушня, ніхто не знає куди і як йти. Тут я випадково наткнувся на Їська Палигу. Перекинулися кількома словами. Сказав, що посадили його в потяг, а він простояв кілька годин, тоді розбили замки і вийшли на волю.
На цій леваді сформувалася нас четвірка дивізійників (до нас з Кошикарем приєдналося ще двоє вояків), вирішуємо йти далі на Юденбург. По лівій стороні видніються високі гори, на верхах яких ще біліє сніг. Кажуть, що там діють партизани маршала Тіта. Ризикуємо, бо виходу нема, дорогу на те місто перетяли совєтські танкісти, треба обійти їх залоги. Драпаємося гірськими стежками, стає дуже гаряче. Скидаємо маринарки, сонце так гарно пригріває, робимо короткий перепочинок та рушаємо далі, годі час гайнувати. По дорозі трапилося гірське село. Люди, здається, прихильні, але ж дуже бідні. Вказали нам коротшу дорогу.
Кілька діб йдемо без будь-яких сутичок. Нас, дивізійників, у колоні дуже багато. А крім того, відступають й німецькі частини. Хоч і місцеві жителі розповідають про партизанів Тіта, та ніхто на це не звертає уваги; хіба партизани розпочнуть бої з такою великою силою.
Коли вийшли на дорогу, що вела до Шпітталю-Вілляху, то відчули, що нарешті ми відірвалися від переслідування совєтських частин, що потрапили в зону альянтів. Наша четвірка розташувалася біля стежки на сіножаті, щоб дати ногам трохи спокою. Підальпійські трави вкривали простору леваду, що простягалася аж до передгір'я. Починався гарний день, і сонце здіймалося все вище й вище, посилаючи благодатне тепло на землю. Кожен із нас лежав у тій траві і думав про нашу долю: куди йдемо, що нас чекає у тих незнайомих місцях серед чужинців. А мені уявилося: десь там далеко, в рідному краї, повертаються з війни такі, як я, вояки, їх радо зустрічають рідні, близькі, друзі. Обійми, поцілунки, гостина. Жаль крає серце, стискає душу. Чи, бодай, хтось принесе вістку моїй мамі, що я живий?
Раптом наш спокій перервало наближення двох молодиць, а може, й дівчат. Пройшли по стежці біля нас, та нараз зупинилися, наблизилися, привіталися й кажуть, що у Вілляху англійці окремо збирають вояків СС і вояків вермахту. Побачивши на нашій уніформі есесівські відзнаки, скрушно похитали головами: мовляв, вам, хлопці, не варт туди поспішати. Розговорилися. Дівчата кажуть, що знають господарів, у яких працювали французи й поляки, тепер вони пішли додому; то ті бауери можуть взяти на роботу. По короткій раді між собою ми вирішили піти з дівчатами. Йшли навпростець через горбкувату місцевість, яка характерна для гірської частини Австрії, через поляну, де стояли пеньки зрізаних недавно дерев. Якось необачно я ступив і зачепився за такий пеньок та й покалічив руку. Друзі перев'язали, як могли.
Ми прийшли до господаря, з яким дівчата нас познайомили. Той сказав, що двох може взяти на роботу, а двом із нас порадив піти до сусіда, який жив недалеко.
Була неділя. Ми лежали в траві за стодолою, чекали, як же вирішиться наша доля. Зброю надійно сховали, щоб в разі потреби вона була під рукою. Господар повідомив, що всі разом повечеряємо, а тоді він і відведе двох до сусіда, а сам подався в село.
Певно через годину наш бауер прибігає дуже схвильований і розмахує летючкою-відозвою, в якій партизани строго попереджують, щоб нікого з вояків не брати до себе, за непослух – розстріл, благає, щоб ми зараз же йшли від нього.
Сонце вже схилялося до заходу. Ми швидко забрали зброю й побігли, щоб дістатися завидна до гостинця, по якому йшло військо. Прибігли, як почало смеркатися. Бачимо біля дороги якусь велику будівлю, начебто хлів. Тут і застали наших хлопців з возом, на якому перевозився запас провіянту. Вечері в господаря не дочекалися, з собою нічого не мали, то голод допікав добряче. А ті хлопці не дуже хотіли вділити нам, та все-таки вдалося в них випросити одну хлібину на чотирьох.
Заночували в тій будівлі. Вранці хлопців з возом вже не було: втекли від нас. Ми розвідали, що поблизу залізничний двірець, але руху поїздів там давно нема. У конторці застали літнього німця, добру людину. Він розстарався усім нам цивільний одяг; ми швидко поскидали однострої, поховали їх у наплечники. Мені дісталася камізелька "тирольця" з пером і штани-помпи. Чогось стало лячно, то й попалив усі свої військові документи. У ту грубку кинув я й знимки, які завжди тримав при собі. За ними досі шкодую, бо там були зафіксовані такі моменти, які б мені усе життя нагадували пережите, багатьох людей, з якими зустрічався.
Коли ми підготувалися йти, з'явився знайомий того німця. Побачивши нас, довідавшись, хто ми і які маємо наміри, попередив, що просто так без будь-яких документів цивільним рушати в дорогу небезпечно, можуть прийняти за шпигунів. Отже, можна поплатитися навіть життям. Ми задумалися над тим, що ж робити. Несподівано змінилися наші плани. Іван Кошикар мав робітничу посвідку зі Штутгарта, дійсна вона була до кінця 1943 року. Наш німець узяв її, гарно підтер трійку і на друкарській машинці вдарив 5. У такий спосіб в одного із нас на руках вже щось з'явилося. Він піде цивільним, а ми утрьох знову вдягаємо свої однострої.
Беремо курс на Біллях. Іван марширує попереду, а ми за ним. Відстали так на 200 метрів. Бачимо, по дорозі їдуть на конях двоє англійських вояків. Вони не зупинили Івана, а ми швидко зійшли з дороги і вовтузимося біля розбитої німецької машини. Один із вершників кричить до нас: "Вермахт, СС?" Я гукаю йому "Вермахт!" Англійці поїхали далі.
Ми вийшли на сіножать, може, там щось придумаємо. Посідали, радимося, що ж робити. Йдуть вояки чехи, питаємо, звідки марширують. Кажуть, що вертаються з італійського фронту додому. Від них довідуємося, що по дорозі до Вілляху є німецький продуктовий склад, там роздають харчі. Швидко рушаємо туди, бачимо скупчення людей серед поля біля великої будівлі. Підходимо ближче. Нас побачив англійський вояк, став розпихати тих цивільних, щоб зробити нам дорогу до середини будинку. Я занімів: ото тобі маєш, попалися. Англієць щось сказав до цивільного, а той нам пояснив: можете йти і набрати собі чого захочете. Отже, нам дозволялося зайти до середини, хоч цивільні одержували продукти через віконце. Ми наклали у торбину м'ясних консервів, кілька пачок цвібаку (сухого хліба) та й виходимо. А на дверях стояв француз, який, видно, працював у бауера, подивився і жестами показав, ото все, що ви взяли? Завернув нас назад до середини, знайшов великого картонного ящика і накидав у нього всього, що потрапляло під руку: консервів, цукерок, цигарок, печива та ін. Виносимо ту велику пачку (а вона, мабуть, важила з 80 кілограмів), англієць глянув і засміявся.
Рушили далі. До Вілляху залишалося кілька кілометрів. З пагорба бачимо те місто, де маємо здатися у полон. Сказали, що там збирають усіх, хто служив у військах СС. Несподівано зустріли двох дівчат, розговорилися з ними. Пообіцяли нас провести в місто через городи. У місті дівчата мають квартиру, там можна переночувати. На тому й погодилися. Прийшли до великої кам'яниці, в якій помешкання дівчат. Надворі темніє, але військо безперервним потоком йде і йде на захід. Залишаємося ночувати, просимо дівчат, аби нас побудили, якщо перестануть рухатися військові колони.
Прокинулися, коли ледь сіріло. Вибігаємо у двір, переходимо вулицею, а тут нас зупиняють вояки польової жандармерії. Кажуть, за містом треба скласти зброю і не чинити опору. Питаємо їх: "Це полон?" А ті мовчки здвигають плечима, мовляв, не знаємо.
Починає світати. Йдемо поволі, знаємо, що десь тут має вирішитися наша доля остаточно. Стає сумно. Нараз знову зупиняють нас польові жандарми, відводять у сторону і наказують здати зброю. Прощаюсь із своїм крісом, якого проніс воєнними дорогами аж з-під Бродів до цього австрійського містечка.
Підходить англійський вояк і зриває з мене пояс. На ньому в кобурі висів пістолет калібру 07. Його я відібрав від мадярського офіцера, коли ми роззброювали одну частину біля Марібора. Наш чотовий повіз нас до постою мадярів, які утекли з лінії фронту і не хотіли воювати, їх частина безладно рухалася по дорозі на возах, в автомобілях. Везли з собою все, навіть живих курей. Ми стоїмо з націленими крісами і забираємо в них зброю, складаємо на своє авто. Раптом під'їхала легкова машина. На передньому сидінні офіцер, за ним жінка, діти. Зупинили. Я відчинив дверці і запропонував офіцерові віддати зброю. Він вийшов і вдарив з усієї сили мене в груди, я полетів у рів. Він витягнув пістолет. На щастя, поряд був мій друг Караман, вхопив його за руку, викрутив, пістолет упав, я забрав його до кишені, а того офіцера ми штовхнули в машину. Надійшов наш офіцер, пояснив мадяреві суть справи. Той ще якийсь час репетував, але згодом поїхав.
Незабаром нам передали наказ, щоб вищих офіцерів мадярської частини не позбавляти зброї. Однак пістолет залишився у мене. Пізніше я роздобув для нього кобуру. І от тепер довелося з ним розпрощатись. Якби був сховав пістолет до кишені, то напевно зберіг би його.
Англієць, який забрав у мене револьвер, дуже тішився ним. Як дитина радіє із нової іграшки.
Коли ми здали зброю, нам наказали йти до табору у тих напрямках, куди показували розвішені вказівні знаки. Ми орієнтувалися на них, йшли й думали, що собою являє отой табір. Побачили: на околиці міста Вілляха знаходилося велике пасовище, на якому згромадилося багато коней, возів, сотні вояків. Біля Фельдкірхена зустрів своїх односельців Казимира Семенчука, Богдана Криницького та хлопців зі Спасова. Харчі, які ми принесли з собою, скоро вичерпалися. З'їли й те, що привезли на возах; хоч багато продуктів поховали їздові, які опікувалися тими запасами.
Не стало їжі, то вирішили забивати коней. Але й цього м'яса вистарчило ненадовго. Гнітюче враження справляла ота розправа з кіньми, які нас виручали не раз у походах. Пригадую, залишився один єдиний коник. Настала черга і його пустити в розхід. "Штатні" різники взялися до роботи. Щоб звалити, його били дручком по голові, але кінь виявився дуже живучим. Він так жалібне стогнав. Ставало моторошно від того прощання тварині з життям. Невдовзі нещасний стих: йому таки перерізали шию. Наварили зупи, видали по куску конини, і на тому все закінчилося. Та голод кількох тисяч чоловіків вгамувати не вдалося.
Ми також цю актуальну проблему вирішували на свій розсуд. Нас тут ніхто не охороняв, не було й контролю за нашими переміщеннями. Тож ми утрьох вирішили піти до бауерів, щоб роздобути бодай що-небудь з харчів. Казимир, Богдан і я йшли від одної хати до іншої, питали в господарів, чи б не дали нам трохи картоплі. Скрізь чули одну відповідь: "Габе ніхт" (нема). Коли зайшли до одного з бауерів і вели з ним розмову, то нас помітила дівчина, яка працювала в того австріяка. Вона була полькою. Після чергової відмови ми набундючені виходила з подвір'я, та дівчина вийшла нишком з-за будівлі і, щоб ніхто не побачив, дала нам одну велику картоплю.
Повертаючись до табору, посідали посеред поля на ріллю і з відчаю заплакали. Було від чого: ми, українські хлопці, опинилися в далекій стороні, серед чужинців, як шкодують дати навіть одну бараболю. Знайшлася добра й милосердна душа, що як змогла відгукнулася на нашу біду.
У таборі ми роздобули баняка, налили води, покраяли ту картоплину. Богдан пішов до річки, що текла поблизу наловив головачів. Палили сухою травою, бо дров не мали. Як вода закипіла, кинули тих пуголовків. Вийшла зупа.
З дня на день перебивалися в подібний спосіб. Сам не знаю, яким чином вдалося нам пережити в тій оболоні близько трьох тижнів. Так починалася нова віха мого життя, життя невільника полоненого.