Дата публікації допису: Jul 07, 2014 2:26:57 PM
Дивізія "Галичина" – 1-ша дивізія Української національної армії (у 50-літгя її постання) (Автор: Микула Володимир)
Машерують добровольці
Як колись ішли стрільці.
Сяють їм шоломи в сонці,
Грає усміх на лиці.
Хто живий, хто живий
– в ряд ставай – в ряд ставай
Визволяти, здобувати рідний край! .
(Дивізійна пісня)
Грізний 1943 рік... На сході Європи безупинно гримить ураганом канонад жорстокий змаг між двома найпотужнішими хижацькими імперіями: брунатною – гітлерівською Німеччиною і червоною – большевицькою, сталінською Москвою. Фронтовий вал поволі, але невловимо повертається з-під Сталінграду знову на Україну, щоб іще раз доруйнувати те, що ще не було зруйноване попередніми лихоліттями: большевицькою навалою в 1917-21 роках, голодами в 1921-22 рр. і в 1932-33 рр.; терором; насильною колективізацією; винищенням національно свідомої частини населення, релігійних і національних святощів, тактикою "вигорілої землі" під час відступу большевицьких армій перед німецьким ударом в 1941 році; жорстокою німецькою політикою в Україні...
Обезкровлена, розчавлена, розтерзана Україна, знехтувана всіма потугами світу цього – великими й малими – не може надіятись на будь-яку поміч ззовні. Безборонна, беззахисна, стікає кров'ю своїх синів і дочок, які були мобілізовані до Червоної Армії й тисячами гинуть за чужі Україні, імперські інтереси Москви. Другі – в німецькому полоні і знову ж гинуть від голоду і холоду, а ще інші – вивезені на невільницьку працю до Німеччини, де живуть у тривозі й постійній небезпеці від альянтських бомб...
Над Україною нависає марево національної загибелі як зі Сходу, так і з Заходу. Бо ж усім зрозуміло, що повернувшись на Україну, большевицькі Джінгісхани розправляться дорешти з українською нацією, яка стільки чинила їм опору і виявила стільки непокори й волелюбства. Поразка Німеччини ніяк не означатиме визволення України, а тільки поворот, тим разом ще брутальнішої московської окупації, спрямованої на цілковите знищення української самобутності і свободи, на повне злиття біологічної маси українського народу з панівним московським етносом в один "совєтський" народ. В таких обставинах українці були змушені розраховувати лиш на власні сили та на те, щоби використати всілякі, хоч найменші можливости, щоб ці сили створити, розбудувати й зміцнити свої позиції.
Українські громадські кола, репрезентовані, в основному, Українським Центральним Комітетом в Генеральному Губернаторстві, на чолі з проф. Володимиром Кубійовичем намагалися легальними методами впливати на німецькі чинники, щоб притуплювати "вістря" німецьких репресій і зміцнювати та розбудовувати українські позиції. Українці всіх поглядів розуміли, що без створення своєї власної збройної сили наших самостійницьких прагнень не здійснити. Спроби створення зав'язку таких збройних сил було зроблено неодноразово після програних Визвольних Змагань 1917-21 рр. Це була і Українська Військова Організація (УВО) під проводом полк. Євгена Коновальця у 20-их роках, і Карпатська Січ в 1938-39 рр., і Дружини Українських Націоналістів та легіони "Нахтігаль" і "Ролянд" в 1941 році, в яких брав чинну участь майбутній командир УПА Роман Шухевич – Тарас Чупринка.
Навесні 1943 р. виринула можливість створення української військової частини при німецьких збройних силах в рамках військ СС, де вже існували дві латиські і одна естонська дивізії. В той час Німеччина, втративши багато людського потенціялу в кровопролитних боях, немов "забула" про свою настанову добувати перемоги німецькою кров'ю, почала поповнювати ряди своїх військ частинами, набраними з "ненімецьких" народів. Також німецька пропаганда почала підкреслювати провідну ролю Німеччини в обороні Європи проти большевизму і в побудові майбутньої "НовоїЕвропи", в якій європейським народам буде забезпечене "місце під Сонцем". Таким чином з'явилась можливість використати послаблення Німеччини для створення зав'язку регулярної української армії, в якій могли би пройти вишкіл у модерному веденні війни численні кадри патріотичної української молоді, яка згодом (у сприятливих обставинах) могла б стати хребтом національних збройних сил. Пропонентам цієї ідеї, головно з кіл УЦК, присвячував історичний досвід легіону Українських Січових Стрільців (УСС), який в 1914 році був створений з добровольців – колишніх членів парамілітарних спортових товариств "Січ" і "Луг", і з малої одиниці, що начисляла всього біля 2000 осіб, розрісся згодом у стотисячну Українську Галицьку Армію в 1918-1919 роках. З другого боку – дала почин до створення бригади Січових Стрільців (СС) на Наддніпрянській Україні і Києві в 1917-18 роках, які стали елітарною бойовою частиною військ УНР. Очевидно, історія ніколи не повторюється, а тому ініціятори створення Дивізії не могли розраховувати на подібний сприятливий збіг обставин, може, занадто рожеві надії покладали на розвиток воєнних дій і політичних обставин у Східній Європі, можна закидати їм брак політичної передбачливости, але й не можна відмовити їм в тому що робили вони це з кращих патріотичних мотивів.
З німецької сторони великим прихильником ідеї створення українських збройних сил був губернатор Галичини Отто Вехтер, австрійського походження, який розумів великі можливості потенціялу України і помилки німецької політики відносно України, а також Альфред Бізанц, галицький німець, кол. старшина австро-угорської армії, а згодом підполковник УГА, який старався багато допомогти українцям та схилити Берлін до підтримки українських визвольних прагнень. Вехтер розробив плян створення української військової одиниці, щоби скерувати український потенціял у корисне для Німеччини русло, і тим самим зупинити поширення повстанського руху на Галичині. Своїми аргументами він зумів переконати німецьких чинників, які вкінці дали згоду на створення однієї стрілецької дивізії, підпорядкованої командуванню німецьких СС, т.зв. Зброї СС. Головнокомандувач СС Гайнріх Гіммлер застеріг, однак, щоб новостворювана одиниця була обмежена до Галичини, та явно не виступала з політичною метою української незалежносте. Українська сторона в особі проф. Кубійовича пішла на ці обмеження у сподіванні, що це тимчасові недотягнення, які згодом будуть виправлені, коли виявиться військова й політична вартість Дивізії. Українська сторона зате домоглася обіцянки від німецької сторони, що Дивізію будуть вживати виключно для боротьби проти большевизму, а не проти західних альянтів, а також, що Дивізії буде забезпечена духовна опіка капелянами греко-католицької церкви, яка в тому часі практично була церквою майже всього українського населення Галичини.
28 квітня 1943 р. губернатор Вехтер проголосив створення Дивізії "Галичина", а проф. Кубійович одночасно видав заклик до української молоді Галичини вступати до лав Дивізії для боротьби проти большевизму, щоб докінчити визвольні змагання своїх батьків, закликаючи громадянство всіляко підтримати це діло. Ще раніше була створена Військова Управа на чолі з полк. А. Бізанцом. На почесного голову Військової Управи губернатор Вехтер запросив кол. ген. УГА Віктора Курмановича, який проживав в Австрії. Військова Управа мала свій статут, який визначав, що вона є помічним органом губернатора Галичини й відносних командних станиць вишколу Дивізії для набору та духовно-культурної й соціяльної опіки членів Дивізії і їх родин.
Набір до дивізії і вишкіл
Дивізіє, гей рідна мати,
Новітня Січ Ти є для нас
І треба, треба теє знати
Чого від нас жадає час...
(Дивізійний марш)
Відразу після проголошення створення Дивізії, на початку травня 1943 року розпочалася широка кампанія набору, яку проводила Військова Управа і органи УЦК по всій Галичині, починаючи зі Львова. Не знаючи справжніх німецьких намірів, а піддаючись романтичним оптимістичним настроям, сподіваючись, що німецька політика щодо України починає змінюватися, українське суспільство Галичини в загальному ентузіястично сприйняло можливість створення української збройної частини. До лав Дивізії масово голосилася українська студентська й середньошкільна молодь, колишні січові стрільці, колишні вояки УГА і інших армій, а також міська і сільська молодь багатьох повітів краю. Провідні кола обох ланок ОУН не відразу зареагували на створення Дивізії. Це відбувалося без їх прямої участи. ОУН під проводом полк. Мельника не опонувала цьому, але й не попирала, тоді як ОУН(р) під проводом Степана Бандери, після короткого періоду нерішучости, виступила із закликом не йти до Дивізії, чим охолодила дещо перший запал.
Згідно з офіційними даними, на 30-те жовтня 1943 р. до Дивізії зголосилося 82000 добровольців, але фактично відправлено на вишкіл лиш 13245, а після звільнення хворих їх залишилося тільки 11568. В листопаді 1943 р. додатково покликано ще біля 6000 осіб, так, що разом на вишколі опинилося 17200 осіб.
18 липня 1943 року у Львові відбулася велика парада з нагоди від'їзду добровольців на вишкіл. Розпочалася вона польовою Службою Божою, яку відправив о. д-р Василь Лаба на тодішньому просторому пустирі при вул. Пелчинського (тепер Дмитра Вітовського). Парадою командував майор Побігущий – "Рент", кол. старшина польської армії, а пізніше старшина Дружин Українських Націоналістів і легіону "Ролянд". Після палкої проповіді о.Лаби і Служби Божої колони добровольців перемаршували вулицями Львова на площу перед Оперним театром, радісно вітані вздовж дороги українцями – мешканцями Львова. З трибуни перед театром з промовами виступили губернатор Галичини О.Вехтер, представники Військової Управи й добровольці. Подібні прощання добровольців відбулися і в деяких інших містах Галичини.
Головний вишкіл Дивізії відбувся на великому військовому полігоні "Гайделягер" в Пусткові біля Дембіци на Ряшівщині (Польща). Там переходило рекрутський вишкіл понад 3000 осіб. Решта добровольців були розміщені по інших містах від Польщі, до Франції. Великою проблемою для створення і вишколу Дивізії було те, що їй бракувало кадрових українських старшин і підстаршин. Колишні старшини українських армій періоду Визвольних Змагань 1917-21 рр., які зголосилися до Дивізії, були вже люди старшого віку, які відійшли від військового життя впродовж двох десятиліть і потребували перевишкоду. Інші – які служили в польській чи совєтській арміях – були краще підготовані, але їх було небагато. Старшин, які б могли командувати куренями (батальйонами) і вищими одиницями майже не було. Старшинські і підстаршйнські кадри мусіли бути доповнені щойно з молодшої генерації добровольців – студентів і середньошкільників.
Перевишкіл старшої генерації офіцерів відбувався в Лєшанах біля Праги на Чехії, а підстаршин – у різних місцевостях Німеччини. Після чотирьохмісячного рекрутського вишколу кращих кількасот стрільців було вислано на підстаршинські школи в Ляуенбурзі (сьогодні Лемборк, Помор'я, Польща) над Балтикою, в Радольфцелі біля Боденського озера в Німеччині, та інші місцевості. Повернувшись до Дивізії, яка вже переїхала до полігону в Нойгаммері (Сілезія, тоді Німеччина, сьогодні Сьвєгітошув, Польща), ці нові кадри добре вишколених підстаршин енергійно взялися до зміцнення дисципліни і підвищення рівня військового вишколу рядового складу Дивізії. У травні 1944 р. приблизно 300 молодих підстаршин були вислані на офіцерські курси артилерії в Бенешав, піонерів в Градішко, і піхоти в Кіншляїу (Просечніце) над рікою Сазавою біля Праги, які закінчилися у вересні 1944 р., вже після бою під Бродами, так, що вже переважно молоді старшини вишколювали другий, новий склад Дивізії післябродівської фази.
Німецьке командування Дивізії назвало її 14-ою стрілецькою добровольчою дивізією Зброї СС "Галичина". На командира Дивізії Гіммлер призначив генерала СС Фріца Фрайтага, колишнього старшину німецької охоронної поліції, який раніше був командиром полку в єдиній у німецьких збройних силах поліційній дивізії. Він був строгою, пильною, честолюбною і недовірливою людиною. При цьому негнучкою і невирозумілою до м'якшого слов'янського характеру українського вояка. Йому бракувало великодушности, розмаху й хисту. Його позитивною рисою було те, що він по-своєму дбав про інтереси Дивізії, захищав їх, а від старшин вимагав чесноти і гідної поведінки, при чому за найменшу провину строго карав.
Для Дивізії, ще перед проголошенням її створення, була скомпонована відзнака – золотий лев на тлі синього щита в оточенні трьох золотих корон. Цю відзнаку вояки Дивізії носили на лівому рукаві. На правій вилозі ковніра дивізійники мали нашиту ромбовидну відзнаку – срібного лева на чорному тлі.
Насамперед Дивізія складалася зі штабу і трьох піхотних полків – 29-го, 30-го і 31-го (1-го, 2-го і 3-го українських), артилерійського полку, фюзилерського куреня, винищувально-протитанкового дивізіону, піонерського куреня, вишкільно-запасного полку та різних служб, обозів і постачання.
Як сказано вище, основний вишкіл рядового вояцтва Дивізії відбувався в "Гайделягрі" на Ряшівщині, де в серпні 1943 р. і була прийнята присяга на вірність "головнокомандуючому німецьких збройних сил" "у боротьбі проти большевизму". Восени 1944 року до цієї формули була вставлена фраза "для визволення мого Українського Народу, моєї Української Батьківщини".
Коли в березні 1945 року Дивізія була перейменована на 1-шу УД УНА, командир цієї армії ген. Павло Шандрук прийняв вже на фронті в Австрії присягу від вояків Дивізії виключно на вірність Україні.
В лютому 1944 р. один підсилений курінь ("Бойова група Баєрсдорфа") був направлений на поборювання большевицьких партизан в лісах на північ від Чесанова на Білгорайщині. В березні цю групу повернено назад на вишкіл до. Дивізії, але вже до Нойгаммеру (Сілезія), куди в міжчасі повернулися з підстаршинського вишколу молоді, енергійні підстаршини, які з запалом взялися до вишкільної роботи. Ця праця поступала успішно вперед, як це показала інспекція Дивізії у травні 1944 року.
Ще в Гайделягрі, після повороту українських старшин з перевишколу в Лєшанах, команду над вишколом перебрали українські старшини, але після свого приходу до Дивізії в грудні 1943 р. ген. Фрайтаг усунув з вищих постів українських старшин і на їх місце назначив німців. Це принесло розчарування й негодування серед українського вояцтва і послабило моральний стан Дивізії, що особливо виявилося пізніше, в боях під Бродами.
Бій під Бродами
Ми йшли до бою темної ночі,
А ясні зорі сіяли,
Гармати били, а ми наступали,
Один по другому падали.
(Дивізійна пісня)
В половині червня 1944 р. головнокомандуючий німецької групи армій "Північна Україна" генерал-фельдмаршал Вальтер Модель провів наради з командуванням Дивізії про найкращий спосіб введення її в бойові дії. Вирішено Дивізії призначити відтинок фронту на схід від Станіславова, щоби призвичаїти її до бойових дій. Коли наприкінці червня почалося перекидання Дивізії на фронт з Нойгаммеру ешелонами, по 4 щодня, нагло прийшов несподіваний наказ про зміну попереднього рішення і про призначення Дивізії в склад 13-го корпусу 4-ої танкової армії, яка боронила 160- кілометрового відтинку фронту обабіч залізничної лінії Львів – Броди. 13-ий корпус під командуванням ген. майора Артура Гауффе повинен боронити найважливіший центральний відтинок фронту включно з м. Бродами, і прийняти на себе сподіваний головний удар противника. У склад корпусу, крім Дивізії, входило ще 4 1/2 німецьких дивізій, але послабленого складу. Всього корпус начисляв 32-35 тис. осіб, з якого одну третину складали українці. Дивізія "Галичина" дістала завдання розбудовувати другу, запасну, оборонну лінію фронту приблизно 10-15 км на захід від першої лінії вздовж західнього узбережжя верхів'я річки Стир на відтинку приблизно 30 км від с. Станиславчика на півночі до пункту приблизно 5 км на південний схід від с. Ясенова.
Загальна ситуація на відтинку фронту "Північна Україна" була така, що совєтське командування на відтинку 1-го Українського фронту заплянувало великомасштабну офензиву, т.зв. Львівсько-Сандомирську операцію, метою якої було оточення і розгром німецьких угрупувань в Галичині, захоплення Львова, Галичини й Люблинщини, і вихід на лінію Вісли й Сяну. Для цього головнокомандувач 1-го Українського фронту маршал Конєв сконцентрував велику кількість військ і боєвої техніки, осягаючи значну перевагу над противником. Окрім того, з огляду на брак пального, німецькі танки й літаки не могли бути вжиті. Совєтська перевага в повітрі була безсумнівна. Під час оточення совєтські літаки безнастанно і безкарно бомбили й обстрілювали відступаючі частини противника, тоді як німецьких літаків взагалі не було видно. На додаток, совєтське командування сконцентрувало на двох, порівняно вузьких відтинках фронту, де мав наступити пролом німецьких оборонних ліній, себто на схід від Зборова на шляху Тернопіль-Львів, і на пн.-сх. від Радехова, таку велику кількість дивізій і боєвої техніки, що вони переважали противника приблизно в 5 разів.
Совєтський наступ розпочався 13 липня після ураганної артилерійської підготовки проривом на відтинку 48-го танкового корпусу на пн.-сх. від Радехова на злученні його з лівим крилом 13-го корпусу, в склад якого входила дивізія "Галичина". У прорив на відтинку 12 км ринули незчисленні маси совєтських танків, піхоти й боєвої техніки, підтримувані невпинними налетами літаків, прямуючи блискавичним маневром на Раву-Руську і Сандомир одним вістрям, а другим – звертаючи на південь, на оточення Львова і взяття Перемишля. Побічний удар йшов від Радехова на південь в сторону Буська, щоб там з'єднатися з другим проривом на відтинку 14 км біля Зборова, спрямованим по шляху Тернопіль – Львів. Німецькі вермахтівські дивізії, які тримали першу лінію фронту, заломалися й почали поспішно та безладно відступати. Німецьке командування намагалося "залатати" прорив на правому крилі армії, перекидаючи Дивізію з приготованих нею оборонних становищ на південне крило свого відтинку, в околиці на пн.-сх. від Золочева, а район Сасова – Колтова – Верхобужа - Гути Пеняцької.
Першим був перекинутий туди 30-ий полк, якому до вихідних становищ на схід від Сасова треба було подолати 10 км єдиною підхідною дорогою з Кадовбиць через Підгірці, яка і так була забита німецькою танковою частиною, і якою в протилежному напрямі відступали здеморалізовані розбиті німецькі частини, справляючи гнітюче вражіння на українських вояків. При цьому совєтська авіяція продовжує налітати на маршируючі колони. В результаті дорога затарасовується, і смерть від ворожих літаків збирає великі жнива.
30-ий полк врешті переходить у протинаступ, але прориву зупинити не в змозі під нагальним вогнем переважаючих сил противника. Ворожі танки розбивають полк, так, що поодинокі сотні тратять зв'язок з командуванням. Тоді командування кидає 29 і 31 полки через Підгірці на підмогу 30-му полкові, але й вони під ворожими налетами зазнають великих втрат та психологічного шоку, від якого тяжко оговтатися. 30-ий полк переходить в резерву і наспіх переорганізовується наново, хоч і в меншому форматі. На допомогу Дивізії приходять ще й деякі, менші німецькі частини 13-го корпусу.
16 липня ворог починає загальний наступ на становища Дивізії зі сходу. Тим часом приходить повідомлення, що ворожі клини з півночі і півдня з'єдналися 18 липня в околиці Буська в тилах корпуса і оточили Дивізію та рештки 13-го корпусу залізним кільцем, намагаючись знищити оточених, щоб звільнити війська для посилення наступу на Захід. Під невпинним вогнем всіх родів зброї, а особливо летунської, кільце щораз більше стискається, воно перетворюється на справжній пекельний котел, у якому шаліє смерть і жах. Надія на допомогу ззовні не виправдується, бо спробі двох німецьких дивізій пробити оточуючий обруч з південного заходу не вдалися через переважаючі сили противника. Врешті командир дивізії Фрайтаг, попавши в розпач, внаслідок тяжкої поразки й розгрому Дивізії та всього Корпусу, зголосив свою резиґнацію з поста командира Дивізії. На його місце тимчасово назначено командиром вермахтівського генерала Ліндеманна.
В жорстоких боях розбиті частини Дивізії, перемішані з німецькими, стримують прориви ворога на різних відтинках, але в тих боях гине дуже багато старшин, підстаршин і вояків Дивізії. Єдиною надією решток Дивізії і всього Корпусу – це прорвати кільце зсередини. Рештки Корпусу і Дивізії, разом біля 15 тис. вояків, оточені на невеликому просторі, який часом звужувався до 4 км в промірі, звільна, в постійних боях, посуваються біля Олеська на південний захід попри Білий Камінь, Белзець, Скваряву на Почали і Княже (приблизно 5 км на захід від Золочева). Вранці 22 липня ці рештки в надлюдських зусиллях проривають вороже кільце між селами Княже і Ясенівцями, спочатку на вузькому відтинку около 150-200 м, а згодом значно поширеному. У відчайдушній атаці через залізничний насип лінії Львів-Золочів, через битий гостинець на стрімке узгір'я Подільської височини, під пекельним обстрілом з усіх сторін і з усіх родів зброї, дуже багато дивізійників полягло геройською смертю.
"Ворожі танки товклися уширш і уздовж прорваного коридору, обстрілюючи і валкуючи гусеницями всю місцевість. Спереду, ззаду, з боків – звідусіль сипався град ворожих куль. Командуючий генерал керував боєм у смузі на південний захід від Хильчич", – пише майор Гайке. З оточення виходить командир Корпусу, але гине в засідці в Гологорах. Рятуються теж ген. Ліндеманн та ген. Фрайтаг, котрий знову перебирає командування над залишками Дивізії, яких налічувалося щось біля 800.
Постійно атаковані меншими відділами Червоної Армії, ці розбитки пробиваються на південний схід через Гологори, Перемишляни, Підкамінь, Ходорів, Жидачів, Стрий, Дрогобич, Самбір, Турку на Закарпаття, де збираються біля села Середнє, між Ужгородом і Мукачевим. На полі бою Дивізія, яка до цього нараховувала 11 тис. вояків, залишила вбитими біля 7000 чоловік (згідно з оцінкою майора Гайке). Скільки попало в полон, скільки розтануло серед цивільного населення, скільки влилося в лави УПА – достовірно невідомо до сьогодні. Серед загиблих – сотник Дмитро Паліїв, який у штабі Дивізії представляв Українську Військову Управу й користувався найбільшим довір'ям як українських, так і німецьких старшин, та популярністю серед вояцтва.
Загинув командир 31-го полку німець полк. Гермс, враз зі своїм штабом, загинув між багатьма іншими командир важкої 8-ої сотні 30 полку пор. Макаревич, до останку відстрілюючись з кулемета. На полях під Ясеневом, Підгірцями, Олеськом, Білим Каменем, в лісі Гавареччини, під Сасовом і Колтовом, під Гутою Пеняцькою і Майданом Пеняцьким, під Княжим, Хильчицями і Ясенівцями полягло багато безіменних героїв, останнім своїм віддихом згадуючи Україну. Їхня посвята й жертва недостатньо описані й оцінені в найновішій українській історіографії й публіцистиці. Вони ж бо віддали своє юне життя, щоб не вмерла Україна, щоб не зачахла славна традиція збройної боротьби України за свою незалежність.
Вони мріяли про той день, коли Україна "засяє у народів вольних колі". Хоч примушені тимчасово служити в чужих мундирах осоружного гітлерівського режиму, під чужою командою, їм світила ясною зорею надія на остаточну перемогу правди, в їхніх серцях горіла яскравим полум'ям гаряча любов до Батьківщини, на жертовнику якої вони положили тіло й душу. Вічна слава героям Бродів!
Друге становлення дивізії
Розпрощався стрілець із своєю ріднею.
Від'їжджає в далеку дорогу,
За свій Рідний Край, за стрілецький звичай
Йдемо в бій за свою перемогу.
/Дивізійна пісня/
У Середньому на Закарпатті зібралося біля 1500 вояків Дивізії, бо до розбитків, що вирвалися з Брідського кітла долучилася ще більша частина польського запасного куреня, який не був в оточенні. Ця група повернулася до Нойгаммеру, де до них прилучилися ще й інші поворотні з-під Бродів, разом близько 3000 осіб та вишкільно-запасний полк – близько 8000, разом 11000 осіб. До них приділено ще з 1000 німців – старшин, підстаршин і рядових – для доповнення бракуючих кадрів. З офіцерського вишколу повернулося біля 200 молодих енергійних українських старшин, які очолили більшість сотень і чот та взялися за новий вишкіл Дивізії. Щодо людського складу, був дещо "гіршим" від попереднього, бо рівень освіти пересічного вояка був нижчий; справжніх добровольців була меншість, більшість становили люди, змушені обставинами рятуватися в Дивізії, або насильно змобілізовані німцями.
Вивінування і озброєння Дивізії теж було гіршим, бо всяке важке озброєння було втрачене під Бродами. Все таки, хоч з труднощами і нестатками вишкіл нового складу Дивізії швидко налагоджувався. У половині жовтня, після того, як на Словаччині вибухнуло пробольшевицьке повстання, Дивізія була перекинута у Північно-західну частину Словаччини для поповнення гарнізонної охоронної служби, ведення дальшого вишколу рекрутів і частково – для поборювання совєтських партизан-парашутистів, яких Москва вислала для підсилення і керування повстанням.
Один курінь Дивізії /бойова група Вільднера/ брав участь в наступі на центр повстання в Банській Бистриці з південного заходу, інший курінь – під командою сот.Віттенмаєра – відкрив залізничний шлях і шосе з Ружомберку на схід. У тих боях Дивізія здобула багато зброї й припасів, переважно чеського походження, так, що стала вповні боєздатною одиницею. Словацькі військові частини, які було втягнено в повстання, не чинили твердого опору і повстання скоро було придушено, а вояки або розбіглися додому, або були взяті в полон. Вийняток становили лише совєтські партизани, які продовжували незначні дії у важкодоступних околицях, але їх було небагато і вони не складали серйозної загрози.
Штаб Дивізії був розташований в м. Жіліна; 29-й полк – на північ від Жіліни, командний пункт в Кисуцькому Новому Місті; 30-й полк – на захід від Жіліни, командний пункт у Великій Битчі; 31-й полк - на південний схід від Жіліни, командний пункт в Турчанському С. Мартіні; гарматний полк навколо Жіліни, командний пункт у Битчиці, а вишкільно-запасний полк у районі Чадци.
Перебування Дивізії на Словаччині назагал було спокійним. Відносини з цивільним населенням налагодилися добрі, можна сказати навіть приязні. Члени Дивізії старалися не робити ніяких кривд цивільному населенню, всюди підкреслювали пошану до словацької незалежності й самобутності, одверто проявляли український патріотизм, знайомили словаків з українською культурою, особливу – піснею, публічно показували свою побожність участю в Богослужіннях, святкуваннях Різдва, Нового Року, Йордану.
В кінці грудня 1944 року Дивізія дістала наказ вислати на фронт до Південної Словаччини бойову групу для відбиття пролому Червоної Армії в районі Банської Штявниці. Ця бойова група в складі 29 полку під командою полк. Дерна і допоміжних частин виконала своє завдання і в січні повернулася назад до Дивізії.
З огляду на те, що совєтський фронт підсувався все ближче до районів розташування Дивізії, вона стала готуватися до введення у бойові фронтові дії. Однак, в половині січня 1945 року Дивізія дістала наказ про негайне переміщення у пішому марші до північної Штірії і Словенії, для дальшого вишколу і поборювання югославських комуністичних партизан Тіта. Треба було подолати відстань в 500 км засніженими дорогами глибокою морозною зимою, при чому нерідко гористими околицями. Марш відбувався 3-4 дні підряд по 30-40 км денно, після чого звичайно був один день відпочинку. Марш розпочався 31 січня, а закінчився 28 лютого 1945 р. Штаб Дивізії розмістився в Сельніці біля Марібора (Марбурга) на Словенії, а частини Дивізії – вздовж ріки Драви, на захід від Марібора і вздовж доріг від Марібора і Дравограда, на південь до Цельє.
Впродовж березня 1945 р. Дивізія вела охорону комунікаційних шляхів у згаданих околицях і в прочищуванні сусідніх гірських околиць від тітовських партизанів, які тут і там громадилися, однак ніяких значних сутичок з партизанами там не було, бо вони їх здебільшого оминали.
Вкінці березня 1945 р. команда Дивізії несподівано дістала наказ від Гіммлера про те, що Дивізія повинна бути негайно роззброєна і її весь виряд має бути переданий новоствореним німецьким частинам. Ситуація для Дивізії була дуже загрозлива і серед її українських старшин йшли розмови про те, щоб не виконати наказу, а зі зброєю пробиватися до Італії, до наступаючих там англійців і американців. Однак до цього не дійшло, бо совєтська армія прорвала німецький фронт на південь від Балатонського озера в Угорщині і вдарила на Австрію близько її кордону з Югославією.
Наказом групи армій "Південь" від 31 березня 1945 р. Українську Дивізію підпорядковано 2-ій армії, а в ній – 1-му кавалерійському корпусові для того, щоб негайно розпочати протинаступ з метою закриття прориву на відтинку Фельдбах-Гляйхенберг-Штраден у Штірії. У перших днях боїв Дивізія відкинула противника і зайняла панівні висоти Гляйхенберг-когель і Штраднер-когель, але в наступних днях мусіла дещо відступити під ураганним вогнем артилерії катюш і атаками піхоти. Все таки втримала центральну позицію - замок Гляйхенберг, так що фронт фактично устабілізувався до закінчення війни й загальної капітуляції Німеччини. У змінливих боях за згадані висоти і місто Фельдбах, на лівому крилі Дивізії, загинуло і було поранено багато вояків і старшин Дивізії, а деякі пропали без вісти.
У міжчасі політична ситуація довкола Дивізії докорінно змінилася. Ще восени 1944 р. між німецькими і українськими чинниками почалися переговори щодо створення Українського Національного Комітету і Української Національної Армії, окремих від армії Власова і його "Комітету Освобождения Народов России". 12 березня 1945 р. німецький уряд в особі Райхсміністра Альфреда Розенберга визнав Український Національний Комітет на чолі з ген. Павлом Шандруком як єдиного представника українського народу й його право заступати своє розуміння майбутнього України та створити Українську визвольну армію. Із створенням УНК йому підпорядковано всі українські військові частини в складі німецьких збройних сил. Ген. Шандрук вирішив назвати Дивізію "Галичина" "1-ою Українською Дивізією Української Національної Армії". До запасного полку 1-ої УД УНА ген. Шандрук прибув 17 квітня, а 19 квітня в супроводі губернатора О.Вехтера та д-ра Фріца Арльта, який був керівником станиці східних добровольців, добився до штабу Дивізії біля фронту. Там він заприсяг вояків Дивізії на вірність Україні і виголосив промову, сповнену вірою в остаточну перемогу української визвольної справи. Ген. Шандрук привіз з собою тризубці, які вояцтво почало носити на шапках та робив плян повної "українізації" дивізії, на командира якої плянував назначити генерала Михайла Крата, колишнього старшину царської армії і армії УНР. До втілення цих плянів у життя не дійшло, бо наступила капітуляція.
Відступ дивізії на захід і перехід у полон
Напочатку травня ситуація на фронтах для Німеччини склалася критично. Треба було запобігти ситуації, у якій, на випадок капітуляції Німеччини, Дивізія могла б попасти у большевицький полон, де їй не було б пошани. В узгодженені з командуванням фронту, Дивізія почала загальний відмарш з фронту 8 травня о год. 6.00 вранці, маючи на меті форсовним маршем перейти за ріку Мур і добитися до теренів окупованих західними альянтами. Дивізійні піонери побудували міст через р. Мур, яким перейшла не тільки Дивізія, але й багато німецьких і угорських частин. Зорієнтувавшись, що Дивізія покинула фронт, совєтські частини намагались перетяти їй дорогу відступу біля Юденбургу, щоб захопити її в полон. Але це їм не вдалося і Дивізія переважаючою більшістю опинилася в англійській окупаційній зоні біля Тамсвегу і Маутерндорфу, а невелика частина перейшла на північ за гори Низькі Таври, і там була інтернована американцями в Радштадті. У Тамсвегу ген. Фрайтаг покінчив життя самогубством. Англійці перевезли частини Дивізії /всього біля 12 тис. чоловік/ до табору інтернування в м. Шпітталі, а звідти – через Біллях і Тарвіський перевал, міста Удіне, Маестре /біля Венеції/, Больонію і Форлі до табору полонених в Беллярії на північ від Ріміні на Адріятичному узбережжі.
В листопаді 1945 р. полонених перевезено до табору 5 км на південь від Ріміні на колишнє військове летовище, де вони перебували до травня 1947 року. Ще в Тамсвегу ген. Шандрук назначив ген. Михайла Крата командиром Дивізії на місце ген. Фрайтага /по смерти останнього/. Ген. Крат старався виконувати цей обов'язок сумлінно, збираючи розсипані частини Дивізії в Шпітталю, підтримуючи їх морально на дусі, вселяючи надію, що політична ситуація вкоротці зміниться, а союз альянтів з большевиками довго не потриває і вони змушені будуть взяти до уваги українські аспірації та наявність готової й досвідченої бойової сили, такої, як Дивізія і УПА у майбутньому зударі з Москвою. На жаль, ці оптимістичні надії не справдилися, бо Захід віддав в Ялті і Потсдам Сталінові, і всю Східну й Центральну Європу. Ген. Крат враз із своїми помічниками – колишніми старшинами армії УНР, навіть у полоні, в Беллярії, дбав про втримання дисципліни, гідної постави українського вояка, "українізував" Дивізію дальше, включно із введенням українських старшинських відзнак, основанну на колишніх відзнаках армії УНР.
Два роки перебування в Ріміні були значною мірою для піднесення національної свідомості вояцтва і його культурно-освітнього рівня. У травні 1947 року полонені дивізійники були перевезені до Англії. Перевезення відбувалося кораблями, 10 транспортами, з порту у Венеції через Адріятичне і Середземне моря та Атлантийський океан до порту в Ліверпулі, звідки їх розмістили по кільканадцятьох таборах полонених в Англії і Шотландії, та використовували на сільськогосподарських роботах, аж до звільнення з полону наприкінці 1948 року.
Так закінчилася героїчна, але й трагічна епопея славної Дивізії "Галичина", чи радше 1-ої Української Дивізії Української Національної Армії. На еміграції колишні вояки Дивізії продовжували вести боротьбу за визволення рідного народу з московського ярма, але вже іншими, мирними шляхами. Вони стали в передових лавах активного громадського, політичного, культурного й релігійного життя української діаспори, підсилюючи своєю здисциплінованістю й послідовною працею численні українські організації й установи на еміграції до сьогоднішнього дня.
Помста комуністам. (Автор: Міджак Олекса)
Коли приїхала вербувальна комісія в Миколаївський район, я відразу записався в Дивізію. Призивався на початку листопада 1943 року в польське місто Дембіци, де вже була сформована Дивізія. Нас одягли у німецьку форму і відправили на навчання в Західну Німеччину в місто Ольдембург. Там ми пройшли вишкіл протитанкових стрільців і в березні 1944 року прибули в місто Нойгамер, у східну Німеччину, де нас розподілили по полках. Тут формувалась вже бойова Дивізія. Я потрапив у 30-й полк, 14-у сотню протитанкової артилерії – пушки 75 калібру.
Перед відходом на фронт сотню розділили на дві частини. 1-а і 2-а чоти мали протитанкові пушки, а 3-я і 4-а – офенрори і фавстпатрони. Чота поділялася на три групи, у групі було дванадцять стрільців (по два до однієї рори (6 рор)). Перший стрілець мав рору, а другий термічні заряди. Такі заряди пробивали броню танка (28 см сталі) на відстані 150 м. У групу також входили кулеметник, групенфюрер і водій, що тягнув фарцойг з причепом. Усіх п'ятнадцять чоловік. Я був кулеметником без другого стрільця, сам носив і запасні цівки і бубни, в які входило 50 кульок.
Наприкінці червня 1944 року наш полк виїхав на фронт. Вивантажилися ми в Ожидові. Піхота крокувала пішки, а наші гармаші з офенрорами – на причепах, яких тягли фарцойги. Я з кулеметом їхав попереду мотоциклом. І ось ми побачили фронт: з боків далеко було чути стріли, вгору злітали ракети – білі і червоні, а час від часу пролітали ворожі літаки. Часто виднілася кулеметна черга, освітлювана кульками.
Вночі прибули ми за село Заболотці. Там переночували, а наступного дня розділили нашу сотню по батальйонах 30-го полку. Наша четверта чота зайняла оборонну лінію на горі біля залізниці, яка веде на Броди. Ми вирили собі окопи і криту землянку. В неділю був дуже гарний день і я попросив чотового Стаха Ільницького зі Львова та групенфюрера Федоровича, котрого командири звали просто Федуньо (він був невеликий на зріст, колишній студент гімназії), аби залишилися за мене почергувати біля кулемета. Коли я прийшов до церкви в Заболотцях, саме розпочалась Утреня, і я з дяком відспівав її. Служба Божа відбулась на подвір'ї, бо зібралося багато вояків. Наша чотирнадцята сотня в парадній формі і в шоломах стояла за священиком, як почесна варта. Всі люди були раді цій сцені.
Наступного дня після свята, 13 липня, ми залишили Заболотці і пішли на Підгірці. Дорогою на Сасів зайшли за Підгірці. Наша сотня стала на перепочинок направо від дороги, в долині між горами. То були сіножаті, обсаджені черешнями. Ми поставили протиповітряні кулемети у трьох кутах долини, попід черешнями. І тут почали високо кружляти три літаки-розвідники. Два відлетіли, а один став опускатись нижче. Наш штабшарфюрер Бараш зі Станіславова каже: "Хлопці! Та шляк би го трафив, чи ви го не зіб'єте?" І тут перший кулемет почав стріляти, літак звернув наліво, а коли зрівнявся з моїм кулеметом, я дав чергу і він сів на горі під лісом у житі. Летун вискочив, втікаючи до лісу, та хлопці, які йшли зі села, його затримали, привели до поручника. Летун мав покалічену голову. У літаку був заряджений крупнокаліберний кулемет. Поручник Федьчук спитав дещо в летуна і відправив на машині в штаб.
Наша четверта чота мала іти пішки в напрямку Сасова. Я взяв собі ще чотири стрічки і зарядив чотири бубни, три причепив до ременя і одну до кулемета. Дорогою нас перестріли літаки. Зліва від дороги, під горою, було кілька хат. Ми залягли під деревами. Літаки скинули бомби і хати загорілись. Я почав бити по них з кулемета, а хлопці з крісів. Надвечір ми прийшли; в передмістя Сасова. І знову налетіли большевицькі і англійські літаки. Ми попадали у фосу, в болото, а хто не встиг, то одному ногу відірвало, іншого розшматувало, що не знати, куди дівся. Минули Сасів і понад Буг дістались дороги. Надвечір були в Зозулях.
Тут уже розпоряджався оберштурмфюрер. Сказав, що будемо робити оборонну лінію. Мені показав під загородою подвір'я, де ріс великий кущ порічок. Я скоро вкопався. З усіх боків почалася стрілянина. Над нами пролітали міни "крільчатки" і гарматні заряди, які неподалік вибухали. Машини наші з гарматами від'їхали. Я ще чекаю. І нарешті бачу поміж хат наступаючих ворожих солдатів. З нашого боку відкрили вогонь. Я почав чергу за чергою короткими серіями. Раптом на хату впав заряд і вона загорілася. Я хотів замінити цівку, бо вона вже сильно нагрілася, і підняв руку. В ту хвилину мене вдарило в лікоть, мабуть, куском міни або заряда. Рука затерпла. І тут большевицькі та англійські літаки почали бомбити. Кусок бомби залетів мені в казанок, пробивши бляху. Рука трошки відійшла і я замінив цівку. Неподалік мене був телефоніст, котрий повідомив, що атака відбита. Тоді я піднявся, відійшов убік, де була велика трава і густа молода вільшина. Там зібралася уся наша чота і чекала розпорядження. Бої затихли, тільки артилерія била час від часу. Я шукав санітарів, бо дуже боліла рука. Мені сказали, що штаб нашого батальйону на горі. Там у лісі і розташувалась батальйонова санчастина. Я подався туди, мені перевірили руку і натерли спиртом.
Вечоріло. Другий батальйон готувався до наступу, бо большевики хотіли увечері зайняти наші позиції за допомогою двох штрафних батальйонів та кількох рот піхоти. Наші вивідали ті плани під полонених і добре підготувались. Мене вже до групи не пустили, а наказали охороняти штаб. Ми залягли край лісу в рові, який був межею панського лісу і сільської толоки. В нашій групі було шість офенрорів, два кулемети і кріси. Батальйон наш пішов в атаку саме там, де ми до обіду відбили атаку. Дорогою на Лукавець, яку ми мали прикривати, тихим ходом рушили три танки, а за селом почався бій. Заграли кулемети, вибухали міни, і ракети, то білі, то червоні, здіймались вгору. Танки без цілі стріляли з кулеметів. Видно вивідували, чи хто їх не підстеріг. Нас вони не помітили, щоправда, була ще далека віддаль. За нами рушила піхота – приблизно тридцять чоловік, які то підбігали, то залягали. Один з наших хлопців на прізвище Мончуковський вистрелив з рори і потрапив в самий вершок башні. Два танки повернули, а з підстреленого запасним нижнім ходом вискочили танкісти. Тоді ми з кулемета відкрили вогонь по піхоті, а по танках ще вдарили кількома зарядами. Так ми відвели небезпеку, що нависла над штабом. У селі бій закінчився на світанку. Наші розбили штрафників і п'ятдесят чоловік взяли в полон. Майже всі українці з Вінниці і Теребовлі. Полонені розповідали: "Що зробимо, жидова гонить вперед, а задержишся – стріляє ззаду." Не знаю, де тих полонених поділи, але коли через тиждень я сам потрапив у полон, то з нами були ті хлопці, які потрапили до німців або до наших.
16 липня в неділю ми відступали і притримували большевиків. Так ми знову зібрались у тій долині, де збили літак. Там переночували. Декого вже не було в живих, у Зозулях загинув командир третьої чоти Цмоч із Синевідська. Ми прибули до Підгірців і зайняли оборону на горі біля костелу. Від гостинця вниз було поле, за 500 метрів – ліс. Машина з кухнею була розбита і з їжі ми нічого не отримали. Наша чота залягла фосою при дорозі і моя позиція – поле до лісу. То був понеділок 17 липня. Бої затихли, большевики готувались до наступу, а ми – до оборони. Вже зійшло з полудня, а ми – голодні і хочеться пити. Хлопці кажуть, що недалеко в тих хатах живуть поляки, але не хочуть нічого давати, бо, мовляв, наші хлопці робили їм збитки. Зголошуюся піти. Хати – відразу за дорогою. Заходжу на подвір'я, почав гавкати пес. Вийшов старший чоловік і крикнув до пса: "Пуйдзь до буди! "Я привітався з ним по-польськи: "Нєх бендзє похвальони Єзус Христус". Йому то сподобалось. Кажу: "Чесць пану". Він відповів: "Дзєнькуєм бардзо пану". Я попросив води, але, кажу, може у відерку. "Я пану дам гаршек квасьнего млека". Жінка винесла горнятко молока, а господар ще дав мені півбуханки хліба.
Ми з хлопцями попили, поїли хліба і я хотів горнятко повернути, а тут з правого боку стріли кулеметні, кріси і большевицькі автомати. Ми залягли, але нікого не видно. А то на нашу третю групу, де була ще чота піхоти, напала група большевиків. Та їх вибили, а кілька втекло назад у ліс. Відразу наш групенфюрер (Федуньо) поліз ровом у розвідку. Коли повернувся, наказав бути напоготові. Так ми пролежали цілу ніч до ранку 18 липня. У вівторок нас змінили.
... Наступала большевицька піхота. Наші відкрили вогонь, піхотинці залягли, а в наступ пішли танки. Нашим фарцойгам і машинам наказано виїжджати з лісу. Але тут появився танк. Гармата була заряджена і унтершарфюрер сам хотів збити танк, але взяв поверх нього… Заряд пішов по броні, танк зупинився і вистрелив розривною. Гармату розірвало, хлопців побило. Та інша гармата знищила той танк. Ми вже від'їхали приблизно 100 метрів, але сотник, німець з дивізійної протитанкової сотні, зупинив нас. Я взяв кулемет і заліг у фосу. Наш групенфюрер узяв фавстпатрон і сховався в житі. Коли наблизились танки, що вже можна було бити, сотник пустив фавсту і танк загорівся. Другий був далі, і Федуньо підповз фосою, але так невдало випустив фавсту, що вогонь від неї зачепив його за ногу. Танк таки загорівся. Решта, що йшли позаду, зупинилися і повернули вбік. Відразу до нас підійшли німецькі танки, штурмдішіци і на цьому відрізку бій припинився. Лише літаки не припиняли бомбити.
Я підвівся і пішов дорогою. Надвечір прийшов у село Підлисся, де на горі стоїть хрест Маркіяна Шашкевича. Там уже відпочивали наші хлопці. Помічник чотового Сеник каже:" От наш Федуньо собі кинув, що ледве ноги не позбувся". Нальоти не припинялись: так часто восени ворони літають.
У ніч на 19 липня розпочався наш артилерійський вогонь. Зі Львова вже було замкнене кільце. Ми оточені. Ніч проминула скоро, настав день і знову стали тривожити літаки. Це було в середу 19 липня. Бої зі всіх боків. Вони вже не вщухали протягом усього дня.
Настала ніч. Трошки затихло, у повітрі хоч спокійно. Четвер 20 липня. Ми виїхали на львівську дорогу, забиту возами і машинами. Я залишив свій фарцойг і подався з хлопцями уперед до Бугу. У санітарних машинах стогнали поранені. Мені стало страшно і я сказав: "Господи! Має мене ранити, то нехай уб'є зразу." Протягом дня ми були наче в пеклі. Надвечір підійшли до Бугу. Праворуч від дороги пролягла кладка. Буг у тому місці неширокий, і ми через кладку перейшли в село Білий Камінь, зайняте большевиками. Та під тиском нашого вогню вони відступили. Я зустрів нашого чотового Ільницького, і він сказав, що на віддалі сім кілометрів кільце прорвали і багато хлопців вирвались з оточення.
Колона-рушила. Передні переїхали вже село, і тут знову з обох боків і спереду, наче зірки, посипались кулі. То була п'ятниця 21 липня.
Ми вже до свого фарцойга не дійшли, а повернули на кладку. Перейшли Буг. Там уже почали формуватись відділи до бою. З чотовим подаємось в село шукати своїх. Я пройшов цвинтар. Він був окопаний ровом, а понад рів росли вишні. Я почав їх рвати, бо голод докучав. Неподалік три німці поставали і також рвали вишні. Та тут зафоркутіла міна, я заліг у рів, а вони чомусь не встигли. Двох відразу вбило, а третьому відірвало ногу. Я побіг до дороги повідомити німецьких санітарів. Ті поспішили з ношами забрати пораненого. Подався до ріки, щоб знайти своїх хлопців. І тут появилися два німецькі літаки-винищувачі. Вони кружляли і стріляли білими ракетами. То знак, що треба триматись. Це перші німецькі літаки, яких ми побачили в бою під Бродами.
Ми порадились і вирішили запастися добре кулями та пробиратися понад Буг. Але між нами не було командира. Я ще зарядив собі кілька стрічок і доганяю хлопців. Заряди і міни пролітали безперестанку. Один хлопець пішов в очерет, який ріс берегом і його сильно поранило, бо якраз у той час там вибухнув заряд. Він почав кричати: "Братчики, добийте мене!" Йому в хребет вліз великий кусок металу. Ми хотіли витягнути, та треба було зразу й зашивати, а тут ні санітара, ні лікаря. Але позаду йшли наші санітари з ношами. Ми гукнули до них, аби його забрали, а самі пішли .назустріч вогню.
Я спустився у фосу і такий стрибок зробив, що не пригадую, чи я біг, чи летів. Вскочив у фосу і розвернув кулемет. Спереду на нас посипалися стріли, але я відразу дав чергу, а хлопці почали з крісів. Я крикнув:"Бий по дорозі", щоб я міг змінити гніздо. Переліз на поле, там уже не було насипу. Кілька хлопців залягли біля мене. Я помітив, що ворог за п'ятсот метрів. Стріляю короткими серіями, а хлопці з крісів. Поряд профуркотіла міна і вибухнула, друга – перед нами. Значить, вони нас замітили. Ми подались направо вгору. Я вистріляв усі набої. А тут літаки, вони зауважили німецькі окопи і скинули бомби. Відразу почулися крики. Мене також, мабуть, побачили, бо міна за міною почали вибухати. Я кричу: "Хлопці! Ви живі?", та ніхто не відгукується. Я подався назад. Думаю: добіжу до цвинтаря, але фурчить міна. Я скочив через рів за кущ бузку, впав поміж могил. І тут перед кущем як вибухне міна, аж гілля поламало. Я знов стрибнув убік і впав між могилами. Тут друга міна вибухнула на тім місці, де я лежав щойно. Земля обсипала мене усього, я схопився і побіг до хат. Далі – до ріки. Там було кількадесят наших хлопців, котрі перевзувались, декотрі мочили ноги. Між ними був один з моєї групи – Лелик. Він був старший за віком, служив ще в польському війську. Я запитав, де наші хлопці з групи, а він відповів, що багато хлопців пройшли вночі, коли ще кільце було розірване. В ту хвилину просто на нас налетіли літаки. Ми попадали попід деревами. І тут – бомби. Нас присипало землею, я ледве видерся. Між нами були командири, але вже знаків не мали. Сказали: треба іти через ліс і пробиратися на Золочів.
Наша артилерія вже кілька годин била по тому лісу. Ми перейшли кладку. На толоці попід вербами стояло повно возів і машин, котрі звернули з головної дороги. Майже всі коні були випряжені і паслися. На одному возі сиділо кілька узбеків. Вони належали до РОНА ( русская освободигельная народная армия). Я спитав, чи не мають що їсти, бо вже кілька днів, крім вишень, нічого не їв. Вони кажуть; "Пожалуйста, бери консервы и хлеб консервированный". Я взяв собі кілька банок і хліб. Ми шукали патронів і нарешті знайшли на одній машині. Водія не було, скло кабіни вибите. Хлопці полізли і скинули кілька ящиків.
Рушили до лісу. Артилерія і міномети припинили бити і готувались до від'їзду на Белзець. Уже стемніло, коли німецьке командування дало наказ іти вперед. Так ми зайшли в село Княже і зупинились на горі. Почало світати. Я ледве не заснув під тополею бо вже кілька ночей не спав, але з-за Бугу почали стріляти кулемети. Большевики готувалися до переправи. Ми почали відстрілюватись і розширювати лави. Коли розвиднілось, з'явилися літаки.
Ми трималися, поки вистачало патронів. Декотрі німці вже відійшли вниз у село, а інші – складають зброю. Ніші хлопці не знають, що робити, а тут з большевицького боку чути: "Стреляете или сдаетесь?" Ми поклали, що хто мав, і пішли в полон.
Коли привели нас туди, де була команда, відразу запитали, чи є поляки, бо поляків будуть брати в польську армію. Ми разом з німцями, грузинами, а також вояками інших націй, які були в РОНА, потрапили в табір у Шляхтинцях, що за Тернополем.
Через кілька днів нас заладували у вагони і завезли на Урал у шахти. На роботу вели під конвоєм. Через два роки конвой зняли, але закріпили за комендатурою, без права виїзду. МГБ тягало нас на слідство. Декотрих саджали у в'язницю, в тім числі і мене Шість місяців перебував під слідством, потім засудили на 25 років. Завезли в Магаданську область за ріку Колиму. Там я пробув до 1955 року. Попав під амністію і мене звільнили. Я приїхав у своє рідне село Розвадів Миколаївського району Львівської області 1956 року і став на службу в церкві дяком, де служу й нині.
Не шкодую, що пішов в Українську Дивізію, бо хоч маленьку крапельку відімстив комуністам за те, що вони творили з нашим народом.
30 квітня 1993 року. Олекса Міджак
Творення дивізії "Галичина" в Стрию
Стрийщина належала до найбільш свідомих округ у Галичині. В час Визвольних Змагань вона дала багато вояків, які вписалися в історію України золотими буквами. Молоденькі учні стрийської гімназії, які всі були пластунами, створюють пластунську сотню, а коли бої розгорнулися на вулицях Львова, то сотня зголошується добровільно, щоб її команда вислала на здобуття княжого міста Льва. Але наша команда її затримала і вона своєю вояцькою поставою відіграла пізніше велику роль.
У час тимчасової окупації наших західних земель поляками, там найбільше був поширений рух УВО-ОУН, а в окрузі були такі завзяті місцевості, де поляки не могли собі дати раду.
Створення Дивізії наше стрийське громадянство прийняло з радістю, хоч у деяких було ряд застережень. Але в нашої молоді жеврів вогонь боротьби проти Москви і тільки треба було його запалити, щоб повстало велике вогнище.
Уповноважений на Стрий і Стрийщину був кол. сотн. УГА Філарет Щуровський, який з доручення Військової Управи отримав з рук губернатора Вехтера у кінці квітня 1943 року іменовання.
Військова Управа приміщувалась в будинку Окружного Українського Комітету. До її складу входили: сотн. Ф.Щуровський, кол. четар УГА Лісович і помічні канцелярійні сили. Лікарські оглядини переводив п. д-р Турко, який пізніше вступив добровольцем у ряди нашої дивізії.
На початку травня в Народньому домі відбулося святочне проголошення дивізії і набору добровольців на Стрийщину. До президії зборів засіли: голова комітету д-р Максимчук, голова Військової управи сотн. Ф.Щуровський, посадник міста Стрий інж. Бандера, голова кооператив Сербин, місцевий парох о.Гаврилишин. Від німців був крайсгавптман п. д-р фон Девітц зі своїми працівниками, представники Вермахту та інші. Численні представники з сіл, волостей, комбатанти, духовенство, інтелігенція і молодь заповнили простору залю.
Збори відкрив крайсгавптман своєю промовою, у якій він сказав так: "Ви, українці, можете вже тепер зі зброєю включитися в лави тих народів, які тепер стоять в затяжній боротьбі проти найбільшого ворога цілого людства і Вашого – Москви. Чи Ви не можете забути тих кривд, що він Вам завдав, чи можете забути отих помордованих, які він залишив після свого відступу? Тому ставайте в ряди разом з Вашими друзями німцями й іншими народами, які вже третій рік воюють проти Москви".
Його промову привітали присутні невгаваючими оплесками. Українські промовці вказали на тяжкий шлях, яким прямує наша нація до осягнення своєї самостійності. Ми 29 років тому також вступили до чужого війська і боролися за чужі інтереси. Ми також не знали, як закінчиться війна, але пішли, щоб у боротьбі з Москвою заманіфестувати українську ідею і збройний чин. Ми мали різні перешкоди, як з боку австрійської влади і поляків, але ми не заломалися і перетерпіли різні важкі для нас моменти. Нашим головним кличем було, що треба нам мати вишколених вояків і зброю у наших руках, Доцільність вступу УСС до австрійської армії себе вповні оправдала. А якби ми послухали всяких баламутних вісток, які тоді також ширилися серед громадянства, то ми не змогли б розпочати свого Листопадового зриву. Тому нам треба за всяку ціну зараз, як є можливість, опанувати модерний вишкіл і мати вишколеного вояка з модерною зброєю.
Відчувалося в промовців, що вони старалися скромними словами передати все те, чим вони жили від часів Визвольних змагань. Головна ідея була ще й та, що ми мусимо також вступити у боротьбу з Москвою і внести свою данину в обороні нашого краю. Тому треба вступати до дивізії.
Деякі критичні голоси не мали жодного значення.
Треба зазначити, що на терені Стрия в 1943 році між українцями і німцями панували приятельські відносини, може, це треба зачислити на конто деяких поважніших і мудріших німців, як крайсгавптмана д-ра фон Девітца, який своєю поведінкою зумів лагодити всі напруження. Тоді ще Гестапо не проводило ніяких акцій супроти населення, нікого не арештовано, і тому були сприятливі обставини для набору до дивізії. Коли наближався в 1944 році фронт, зростала акція УПА, а німці завели примусову рекрутацію, зіпсувалися добрі відносини між німцями і українцями.
Наплив добровольців був великий: стрийська округа дала 15 тисяч добровольців. Найбільше зголошувалися старі комбатанти з Визвольних змагань, які добре розуміли значення вишколу і значення мати власну збройну силу. Інші політичні партії чи організації ставилися так:
- УНДО, ОУН полк. Мельника – прихильно, вони вели пропаганду за вступ до дивізії і давали своїх людей до дивізії.
- ОУН С.Бандери не допомагала, але гостро не виступала проти дивізії. Коли ж побачила, що у дивізії зможе вишколити собі людей, тоді ОУН Бандери післала багато своїх членів.
Пропаганду за дивізію проваджено всюди по селах і волостях. Влаштовано масу різних освідомлюючих рефератів, які викликували велике зацікавлення, а зі Львова завжди приїжджали члени Військової Управи, які наочно всюди давали людям пояснення і розвіювали зневіру до творення дивізії.
Пізніше з великим напливом до Дивізії Уповноважений не міг собі дати раду і були призначені представники Військової Управи так: у Долині – кол.сотн. УГА Михайло Грамяк, в Ходорові – сотн. Олексин і в Сколю.
Рекрутаційну комісію очолювали представник крайсгавптмана, Військової Управи, Шутцполіції, Української Допоміжної поліції і лікар д-р Турко. Пізніше всі обов'язки рекрутації на підставі декрету крайсгавптмана перейшли на особу Уповноваженого Військової Управи – на сотн. Ф.Щуровського.
Референтом від військових справ, зв'язаних з рекрутацією й іншими справами, був призначений гавптман Мольке, який дуже гарно ставився до творення нашої дивізії.
Літом 1943 року відбувся величний з'їзд добровольців у Стрию. Відбулася велична польова Служба, а потім дефіляда через ціле місто. В половині липня від'їхав перший транспорт до вишкільного табору в Гайделягрі.
Українське жіноцтво Стрия разом із невтомною панею мгр. Комісар багато спричинилося до того, що висилано щедро подарунки добровольцям на Різдво і Великдень.
Під впливом команди дивізії, а може, взагалі німецького командування, щоб побільшити число добровольців і щоб створити ще кілька дивізій, – почали проводити примусову рекрутацію до дивізії.
В березні 1944 року у крайсгавптмана відбулася ширша нарада над справою примусової рекрутації. Присутніми були представники Вермахту, Військової Управи, Крайсгавптмана і Гестапо. Спеціяльно представники Гестапо висовували думку, що треба переводити рекрутацію гострішими методами. Очевидно, в них були свої міркування, як відтягнути молодь від зростаючої своїми впливами УПА і щоб не дати на випадок захоплення Стрия москалям можливости поповнення своїх рядів коштом українців. Українці і представники Вермахту не поділяли гострих метод Гестапо; вони стояли на тому становищі, що добровільні методи дадуть гарний вислід. Тому треба дальше старатися переводити роз'яснювання, пропагування ідеї спільної боротьби проти Москви і це дасть ліпші наслідки. Вони вказували на те, що Гестапо мусить припинити свій терор, пацифікації карними батальйонами невинного населення. Треба впливати на ідейні почуття молоді, і це дасть позитивні результати. Бо примусова бранка нічого не дасть, а лише відстрашить людей від дивізії.
Зайшли на тому між представниками українських установ і німцями розходження, а навіть гострі суперечки.
Очевидно, що Гестапо перемогло і воно почало разом із шутцполіцією проводити примусову бранку до дивізії.
У Жидачівщині, Миколаївщині й інших округах почала діяти УПА на ширшу скалю і приходили різні сутички між нашими відділами і німцями. А Гестапо теж застосувало, як відповідь на зростаючі впливи УПА, терор. Вони висилали карні батальйони, які не воювали з відділами УПА, але зате розправлялися жорстоко з невинним населенням. Дуже часто такі карні експедиції закінчувалися побиттям і розстрілами невинних людей.
Карні експедиції, розстріли невинних людей, примусова бранка робила нашій дивізії ведмежу послугу, і число добровольців сильно змаліло.
У справі терору Гестапо їздив до Львова голова комітету д-р Максимчук до голови УЦК проф. Кубійовича, він йому реферував усі ті справи, але вони не дали жадної позитивної відповіді.
Примусова бранка не дала жодного висліду, бо 80% примусово набраних утікали по дорозі. Для прикладу скажу таке, що виїжджає потяг з 800 рекрутами до Львова, а доїжджає лише 80 до 100 людей.
Утечі насильно змобілізованих викликувало лють у гестапівців, які свою злість виладовували на українцях, а головне на інтелігенції.
Такий стан тягнувся аж до приходу совєтських військ. Отак у коротких фразах я подав більш-менш усе те, що відбувалося в Стрийщині в час творення дивізії "Галичина".