11 клас. Урок 29.

Театр. Історія українського театру. Театр корифеїв. 

В архаїчні часи люди не уявляли свого життя без різних видовищ. У синкретичному обрядовому фольклорі слов’ян нерозривно поєдналися слово, музика, танці, магічні ритуальні дії. Театр має нерозривний зв’язок із грою. В обрядовому пратеатрі вона розгортається мовби за попередньо розписаним сценарієм. Весняний обряд розігрувався просто неба і складався з ігор-хороводів з імітацією трудових процесів, рухів тварин: «Кривий танець», «Вербова дощечка», «Воротар», «Король», «Просо» та ін. Новорічний обряд «Водіння Кози» передбачав застосування спеціального костюма — вивернутого кожуха з міха, що одягав «актор». Колядники використовували маски, грим. Прообрази театрального реквізиту можна побачити в обрядових діях спалювання солом’яного опудала на Масницю, у заквітчаній стрічками Марені, яку топили в річці навесні, у прикрашанні хати солом’яним дідухом на Новий рік.

З античних часів дійшли до нашого часу письмові свідчення про театри Ольвії, Херсонесу, Боспору. На теренах Північного Причорномор’я збереглися зображення масок, статуетки акторів. Театральні вистави були частиною святкового обряду на честь бога Діоніса. Про те, які твори ставили в театрах, достеменно невідомо. Архітектурні залишки амфітеатру археологам пощастило знайти лише в Херсонесі. За типом розташування у просторі він наслідував грецькі театральні споруди. В античному театрі література, музика і танці нероздільні: при виконанні трагедій і комедій хор з інструментальним акомпанементом відігравав роль коментатора подій, що відбувалися на сцені.

Перші професійні актори — скоморохи — в часи Київської Русі виступали як музиканти, танцюристи, акробати і перед народом, і перед князівською знаттю. Вистави скоморохів не потребували спеціального приміщення та обладнання, крім ширми, за якою актори перевдягалися, надівали маски, чіпляли бороди, вуса тощо. Носії розважального мистецтва гуртувалися в мандрівні ватаги й брали участь у різних святах. Найчастіше вулицями «водили козу», інколи — дресированих ведмедів, виступали на майданах зі сценками соціально-викривального змісту. Народ любив скоморохів за їхні дотепні дійства і складав про них пісні. Цікаво, що чимало сіл в Україні дістало назву Скоморохи, що підтверджує популярність цих мандрівних акторів.

• Порівняйте діяльність скоморохів і європейських мандрівних акторів.

На козацько-гетьманську добу припадає період розвитку українського шкільного театру. Його становлення відбувалося в Київській академії, колегіумах, братських школах. Згідно з програмою обов’язкових предметів — поетики й риторики — учні вчилися складати віршовані панегірики на різні теми. Їх приурочували до релігійних свят, днів пам’яті відомих духовних осіб, військових перемог. Ці декламації зазвичай виголошували гуртом в урочистому напівнаспівному тоні. Застосовували мінімальне оформлення: костюми, завіса, атрибути. Діалоги з елементами театралізації практикували і під час філософських диспутів для набуття учнями ораторської майстерності. Декламації та діалоги — джерело виникнення шкільної драми. Вистави супроводжували хоровим співом, інструментальною музикою.

Шкільний репертуар складався переважно з різдвяних і великодніх драм, п’єс на історичні теми. Також із мораліте, що передбачало введення алегоричних дійових осіб із характерними атрибутами: Віра, Надія, Любов, Совість, Мудрість, Блаженство, Розум, Заздрість, Ворожнеча, Гнів, Фортуна. У цих творах сатиру автори спрямовували проти хабарництва, невігластва, розбещеності, жорстокості. Барокові риси шкільної драми проявились у контрастному зіставленні драматичного і комічного. Між актами серйозної драми, де звучала «книжна» мова, виконували жартівливі інтермедії, написані народною мовою. Сюжети зводилися до епізодів із побуту селян, козаків, студентів, нерідко — до суперечок двох персонажів (батько і син, українець і польський пан). Поступово інтермедія стала самостійним комедійним жанром.

Із різдвяною шкільною драмою, що має давнє коріння в українській обрядовості, тісно пов’язаний національний ляльковий театр вертеп. Час виникнення його ще й досі точно не визначено, адже не розшукано текстів вертепних драм. Відомо, що в давнину студенти-мандрівники ходили під час різдвяних свят із вертепом селами і хуторами, заробляючи собі на хліб.

В інтермедіях розігрували комічні сценки та діалоги, грали «троїсті музики», з’являлися колоритні персонажі, наприкінці — сміливий Запорожець, який усіх перемагав. Цю ляльку народного захисника і улюбленця робили вищою за всі інші, одягали в яскравий український костюм. Поляки танцювали краков’як, Москаль — камаринську, Дід і Баба — козачок. Вони співали жартівливу пісню «Ой під вишнею, під черешнею». У такий спосіб музика емоційно підсилювала національну своєрідність образів. На Галичині, Буковині й Закарпатті популярності набув так званий живий вертеп, в якому замість ляльок грали люди-актори.

• Принципи реалізму і народності сповідували і втілювали у своїй культурно-просвітницькій діяльності фундатори українського класичного театру, іменованого пізніше «театром корифеїв»: Марко Кропивницький (1840—1910), Михайло Старицький (1840—1904), Іван Карпенко-Карий (1845—1907). Кожний із них вдало поєднував в одній особі літературний і акторський таланти з енергією громадського діяча.

Окрім згаданих вище фундаторів, театр корифеїв об’єднував плеяду видатних акторів, до яких належали також Микола Садовський (1856—1933), Панас Саксаганський (1859— 1940) і Марія Заньковецька (1854—1934) — найяскравіша зірка в цьому сузір’ї.

Основою театру корифеїв, який об’єднував митців кількох поколінь, стала антреприза «батька української сцени» М. Кропивницького, створена в Єлисаветграді (нині — Кропивницький). В умовах заборони української мови і культури він наважився поставити в Кременчуці «Наталку Полтавку» І. Котляревського. Виступи трупи М. Кропивницького в Києві мали величезний резонанс у колі української інтелігенції. До справи створення національного професійного театру долучилися композитор М. Лисенко і письменник М. Старицький, який для підтримки діяльності трупи, що її згодом очолив, навіть продав власний маєток.

Корифеї виступили на хвилі пробудження національної свідомості, відкриваючи світові красу української мови, своєрідність фольклору, побуту. Реалістичні діалоги персонажів, які виступали в українських костюмах, змінювалися народними піснями і танцями. До репертуару театру корифеїв увійшли переважно твори української класичної драматургії, оперети М. Лисенка. Це свідчило про утвердження самобутності цього типу театру — музично-драматичного за формою і фольклорно-етнографічного за змістом.

Здобутки театру корифеїв дали поштовх до розвитку українського сценічного авангарду в 1920-ті роки, стимулювали новаторські експерименти видатного українського режисера, актора, поліглота-перекладача, театрального діяча Леся Курбаса (1887—1937). Очолюваний ним «Молодий театр» сприяв творчому зростанню багатьох митців, зокрема акторів Наталії Ужвій і Гната Юри, художника-сценографа Анатоля Петрицького, кінорежисера Олександра Довженка.

У новоствореному театрі «Березіль», який став своєрідним експериментальним майданчиком молодого режисера, Лесь Курбас розпочав втілювати свої авангардні ідеї. Він мріяв вийти за межі етнографічно-побутового театру і створити новий сучасний театр.

Макети театрального об’єднання «Березіль» здобули золоту медаль на Всесвітній театральній виставці в Парижі (1925), а Л. Курбасу за великий внесок у розвиток театральної культури присвоєно звання народного артиста України. Невдовзі театр «Березіль» було переведено до Харкова — тогочасної столиці України. Л. Курбас намагався створити на театральній сцені особливий неіснуючий світ і змусити глядачів повірити в нього, перетворити фантазію в захопливу реальність. По-новому були осмислені твори В. Шекспіра, Г. Ібсена, Ф. Шиллера і Мольєра, здійснені постановки невідомих до цього українському глядачеві п’єс європейських драматургів.

У 1930-ті роки режисера усунули від керівництва створеного ним театру, а згодом репресували разом з багатьма іншими представниками української інтелігенції доби «розстріляного Відродження». Легендарний «Березіль», перейменований згодом на Харківський театр ім. Т. Шевченка (1934), очолив учень Л. Курбаса, режисер та актор Мар’ян Крушельницький (1897—1963), завдяки якому вдалося частково зберегти ідеї видатного театрального реформатора.

У радянську добу в театрах України примусово впроваджувався соціалістичний реалізм, перетворюючи все, що відбувалося на сцені, в ілюзію безтурботного життя, безхмарного щастя. Як не дивно, основними втілювачами цього ідеологічного міфу стали талановиті українські актори, які працювали в театрах Києва, Харкова, Львова, Одеси, Полтави та ін. Водночас формується нова генерація митців, які щиро прагнули реалістичності та психологічної розробки образів. До представників творчої інтелігенції, що шукала шляхи до національних джерел, належали видатні режисери і актори Сергій Данченко, Федір Стригун, Богдан Ступка та багато інших.

В епоху постмодернізму провідні режисери шукали нові театральні форми, оновлювали сценічну мову і репертуар. Виникли театри-студії, численні експериментальні спектаклі, на афішах з’явилася раніше заборонена драматургія абсурду, спектаклі-колажі. До експериментальних авангардних театрів належали насамперед Львівський академічний театр ім. Леся Курбаса під керівництвом В. Кучинського, Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра під керівництвом Е. Митницького.

В Одесі відбулася прем’єра першої української рок-опери «Біла ворона» Г. Татарченка і Ю. Рибчинського. У Києві створено перший приватний театр «Браво» (художній керівник Л. Титаренко), єдиний в Україні музичний театр для дітей та юнацтва. В Україні функціонують близько 30 державних і кілька приватних лялькових театрів, проводяться міжнародні фестивалі лялькарів: «Інтерлялька» (Ужгород), «Золотий Телесик» (Львів), «Подільська лялька» (Вінниця). У низці спектаклів глядачі мають змогу спостерігати роботу актора з лялькою.

З одного боку, театр інтегрує елементи розважальних видів мистецтв — шоу, естради, цирку, з другого — тяжіє до камерності, стає все більш елітарним. Нині українське театральне мистецтво дедалі активніше інтегрується в європейський культурний простір.

Візуальні пам'ятки на ЗНО (НМТ) з історії України 

Опрацювавши цей список-перелік пам’яток, зможете повторити і краще запам’ятати подані  пам’ятки з моїми навчальними іграми-тренажерами.

Дякую за співпрацю. До зустрічі!