11 клас. Урок 26.

Витоки музичної культури України. Первісне мистецтво. Скіфи. 

Київська держава.

Вітаю на уроці мистецтва!

Так, в сім’ї, у родинному колі людина найперше знайомиться з красою довкілля, з піснями, танцями, казками і легендами. Звідки ж все починалося? І як давно виникло музичне мистецтво на території України? Сьогодні ми з вами помандруємо в далеку давнину, до витоків української музичної культури, до її першоджерел, і з’ясуємо все самі.

Витоки української музичної культури губляться в минулих тисячоліттях. До найдавніших пам’яток музичного мистецтва належать духові інструменти з рогів тварин, дудочки з пташиних кісток, що нагадують флейту Пана, металеві бубонці й брязкальця, а також своєрідні тризубці з пташками-дзвіночками, які використовували під час обрядів. На фресках, скіфських коштовностях, монетах і вазах з античних міст Північного Причорномор’я трапляються зображення музикантів.

Первісна людина тісно взаємодіяла з природою, була надзвичайно уважною та спостережливою до навколишнього світу. Вслухалась у кожні звуки і шуми, досліджувала стани і ритми, тони і півтони. Усе це відтворювалося у її думках, рухах, словах, а потім - співах, танцях, грі на інструментах. Людина намагалася відтворити те, що вона бачила, чула, відчувала - гнів, жаль, захоплення, страждання. Так стали зароджуватися первісні культи - анімізм і тотемізм, які базувалися на одухотворенні природи. Рослини і дерева наділялися різними особливостями та персоніфікувалися. Залишки анімістичних вірувань знайшли своє відображення в українській етнографії - різноманітних символах, віруваннях, легендах.

Усі важливі події, свята і посвяти, народження, весілля, поминки, дипломатичні збори і бенкети, військові походи супроводжувалися музикантами, яким приписувалася магічна роль та здатності. Покровителями музикантів вважалися вищі духовні сили, і тільки вони, за народними віруваннями, могли наділити ту чи іншу людину відповідними здібностями. Не кожен ставав музикантом. На Гуцульщині зберігся переказ, щоб навчитися добре грати, музикант повинен у ніч на Купала зійти на високу гору і там, роздягнувшись догола, грати без упину аж до ранку, і лише тоді він зможе здобути магічний дар. Особливо обдарованих музикантів гуцули називали - "сточниками". Сточник — це мультиінструменталіст, може зіграти хоч на трісці. Їх особливо любили в народі. На Гуцульщині також зберігся магічний танець АРКАН, який виконували опришки при ініціації. Його можна віднести до золотого фонду української культури. На думку дослідника Василя Кобилюха, Аркан - танець, який присвячували Богу-Сонцю, а саме слово "аркан" з санскриту тлумачиться як - "той, що дихає сонцем", "пробудження сонця". До цієї ж серії належать і гуцульські КОЛОМИЙКИ.

Як бачимо, музика, мистецтво посідало важливу роль та було незвичайним, ритуальним середовищем. У коло музикантів не кожен міг вступити. Музикант у давніх народів сприймався своєрідним віщуном, ретранслятором божої думки і творчості, що проявляла себе через музику і спів. 

Історичні джерела свідчать, що наші предки, східні слов’яни, мали багатожанровий фольклор, грали на різноманітних музичних інструментах. Архаїчні пісні, хороводи, ігри складалися в календарно-обрядові та родинно-обрядові цикли.

Музична культура скіфів та сарматів, які майже тисячоліття панували на теренах сучасної України, дотепер є малодослідженою темою музичної культури давнього світу. Дослідження останніх років підтверджують, що багато культурних і музично-інструментальних явищ, які збереглись у традиціях багатьох народів Східної Європи, Кавказу, Середньої Азії і Західного Сибіру беруть початок зі скіфо-сарматських джерел. Про досить високий рівень музично-інструментальної культури скіфів і сарматів свідчать давньогрецькі і латинські писемні джерела та археологічні знахідки з різних регіонів Євразії.

Юлій Полідевк (ІІ ст. н. е.) зазначає, що “скіфами винайдений п’ятиструнний інструмент, який зв’язувався шкіряними пасками, а звук на ньому видобувався за допомогою плектра, зробленого з козячого копитця”. Цей же автор подає цікаві відомості і про духові інструменти, зокрема, про матеріал, з якого їх виготовляли. Він пише: “...скіфи дують у кістки орлів та коршаків на зразок флейт”. Ці відомості були підтверджені знахідкою справжнього інструмента під час археологічних розкопок на території Неаполя Скіфського в Криму.

Послухайте «Скіфську колискову», яку написав Андрій Рикало, натхненний скіфською культурою:

Струнні інструменти відігравали важливу роль у системі міфо-релігійних та ідеологічних уявлень скіфів і сарматів. Оскільки вони були природженими воїнами (своїх царів вони також вибирали тільки з касти воїнів), то не дивно, що лук для них був і головною зброєю, і своєрідним медитативним музичним інструментом – монохордом.

Легенди, міфи, а також історичні джерела свідчать про те, що музичні інструменти у давнину були носіями не так естетичних, як сакральних функцій. Пропорції, форма, види та тематика прикрас інструмента відображали символіку та семантику культових обрядів і релігійно-міфологічних уявлень. Треба зазначити, що шедеври скіфського і сарматського мистецтва, виконані у так званому зооморфному стилі, були по суті полісемантичними символами – носіями світоглядних ідей, символами суспільної ієрархії.

У зооморфних прикрасах арфи (рис. 13), яку знайшли в сарматському похованні IІІ ст. н.е. поблизу давньогрецького міста Ольвії, також є закладений глибокий ідеологічний зміст, своєрідний закодований текст. Частиною цього тексту є знаки-тамги, що нанесені на інструмент.

Музична культура Київської Русі надзвичайно багата й різноманітна. Її розвиток зумовлений кількома чинниками: продовженням традицій місцевої східнослов’янської культури, запозиченням європейських придворно-світських традицій та наслідуванням візантійської релігійної культури.

Отже, за часів Київської Русі в музичному мистецтві одночасно існували три напрями: народна музика, придворно-світська та церковна. Окрім того, у давньоруському суспільстві протиставлялись два поняття: інструментальна музика та спів. І якщо у світському житті музичні інструменти були невід’ємною частиною творчості (княжі застілля, народні свята, військові походи), то в релігійній культурі музичне мистецтво було представлене виключно вокальними творами. Більш того, церква суворо засуджувала гру на музичних інструментах, називаючи її «бісівською», оскільки вона була тісно пов’язана з язичницькою дохристиянською культурою.

Фольклор Київської держави.

Найважливішим напрямом музичного мистецтва Давньої Русі була народна пісня. Їй надавали особливого значення як у житті громади, так і в житті окремої людини. Відзначання будь-якого свята чи важливої події в родині обов’язково супроводжувалося обрядами, а пісня була їх невід’ємною складовою. За давніми літописними пам’ятками можна дійти висновку, що народна пісенна творчість була популярною серед усіх верств суспільства — від селянина до княжої дружини.

Наслідуючи дохристиянські традиції, народне музично-поетичне мистецтво Київської Русі було тісно пов’язане зі східнослов’янським обрядовим фольклором. Як і раніше, урочистості календарного циклу відігравали важливу роль у побутовому устрої давньоруського суспільства. Свята Коляди, Масниці, Великодня, Купали, Русалій, обжинкового періоду вважалися визначними подіями, і їх відзначання обов’язково супроводжувалося ритуалами, ігрищами, хороводами, піснями. 

Родинно-обрядова пісенна творчість також не втратила своєї значущості: весільні, колискові, поховальні та інші пісні, пов’язані із життєвим циклом людини, залишались важливим елементом народної культури.

Разом із піснями календарно-обрядовими та родинно обрядовими, що посідали значне місце в родинному побуті та суспільному житті, у Київській Русі виник новий музично-поетичний жанр — билина. Зародились билини наприкінці першого тисячоліття в Києві, Чернігові, Галичі, Новгороді та в інших містах і землях Русі. Відомі билини так званого Київського та Новгородського циклів. Билинні твори оспівували важливі події в історії давньоруської держави. Головними образами київського циклу билин стали відомі богатирі Ілля Муромець, Добриня Микитич та Альоша Попович. Музичну основу старовинних билин становили протяжні наспіви декламаційного характеру, і за інтонацією вони були подібні до розповідного мовлення.

Придворно-світська музика

Поширеними в Київській Русі були й різноманітні види світського музикування. У звичаях княжого двору та військового побуту було супроводження музикою офіційних церемоній, вона лунала під час княжих застіль. На думку дослідників музичної культури Київської Русі, князі утримували при дворі професійних музикантів-інструменталістів, співаків, танцюристів. Їх називали скоморохами. Про це можна судити за фресками Софійського собору, це ж бачимо на зображеннях чернігівського скарбу.

Музиканти на фресках Софії Київської

Софія Київська – велика святиня Русі-України, яка впродовж сторіч відігравала роль її духовного осердя, символу нашої державності і культури. Побудований у 1011 – 1018 рр., це найдавніший храм, який  зберігся на  східнослов’янських теренах. У Софії зберігається найповніший у світі ансамбль мозаїк і фресок ХІ ст., які є  справжніми мистецькими шедеврами.

Унікальними є світські фрески двох  сходових веж собору, які  розповідають про укладення в Константинополі династичного шлюбу князя Володимира Святославича і візантійської царівни Анни наприкінці Х ст. – цей шлюб започаткував собою хрещення Русі. 

На фресці південної вежі зображено великий ансамбль музикантів. Цю знамениту фреску зазвичай називали „Скоморохи”. Вона займає площину довжиною майже 5 м. В середині ХІХ ст. фреску було поновлено олійними фарбами, в 1920-ті рр. реставровано професором Д. Кипликом. У 1960-ті рр. її реставровано українськими фахівцями. Тло композиції повністю звільнили від олії середини ХІХ ст., однак на фігурах олійні фарби частково залишено через погану збереженість фрески. Під час реставрації відкрилися деталі, які дозволили уточнити зміст цього сюжету. Виявилося, що тут зображено не давньоруських скоморохів, як вважали раніше, а великий і високопрофесійний ансамбль візантійських музикантів.

Це – найбільший ансамбль, відомий з творів середньовічного мистецтва. Тут зображено 13 персонажів, причому двоє з них (праворуч) – акробати з жердиною. Інші 11 – учасники музикального ансамблю, які грають на різних інструментах, супроводжуючи виступ акробатів. Один з музикантів  сидить, бо грає на громіздкій лірі (кіфарі), інші,  граючи на різних інструментах,  пританцьовують. Музиканти ведуть хоровод, бо  коло — улюблена форма церемоніальних танців при візантійському дворі (а в даному разі  маємо святочний весільний  обряд).

Соло веде пневматичний орга́н, зображений ліворуч. У Візантії орга́н, на відміну від Заходу, не був у церковному вжитку, а застосовувався у придворній обрядовості. Органна музика супроводжувала не лише вистави, а й придворні церемонії, зокрема прийоми послів та шлюбні бенкети і обряди.

  Орга́н, зображений на фресці, мав у висоту близько 2 м., у ширину – 80 см. Це вдалося з’ясувати, порівнявши орган з постатями зображених поруч з ним людей.  Дерев’яний корпус орга́на має вигляд високої візантійської шафи, що завершується поясом арочок і трикутним фронтоном. Він, мабуть, був прикрашений різьбленням і позолотою. Труби орга́на  закрито пурпуровою  завісою, що дозволяє згадати свідчення візантійського імператора Костянтина Багрянородного про прийом княгині Ольги в 957 р.: тоді грали два орга́на, срібні труби яких було закрито завісами. Орга́н  обслуговують три особи – органіст і два його помічники, які качають повітря в органні труби   крокуючими міхами, переміщуючи центр ваги тіла. Вони тримаються за поруччя, аби втримати рівновагу. Ці ж поруччя сприяли стійкості орга́на. Повітря подається через гнучкі шкіряні рукави між двома дошками міхів. Органіст грає не на клавішах, а натискає долонями на ручки висувних важелів – тангентів. Ножні міхи орга́на  дуже великі – майже дорівнюють довжині зросту людини. Двоє таких потужних міхів забезпечували безперервну і рівну подачу повітря. Але для цього була потрібна повна узгодженість дій – це й показав фрескіст, який зобразив качальників повітря обличчям один до одного. Отже, орга́н, зображений на фресці, був дуже дорогим, громіздким інструментом, який, однак можна було переміщувати, адже він міг досить легко складатися в орга́нну  шафу.

На фресці зображено ще 8 музикантів, розміщених  відповідно до звучання інструментів. У центрі – три ударники, які складають ритмічну основу ансамблю. Вгорі бачимо музиканта з  металевими тарілками (кімвалами) з дещо випуклими середніми частинами. Їхній діаметр – близько 30 см. Кисті рук музики зображено на різній висоті, оскільки він виконує  характерний ковзний удар. Кімвали відомі з давнини у різних народів. Їх виготовляли з міді або бронзи, що надавало їм особливо виразного дзвінкого звучання.

Ще два ударники зображені внизу. Ліворуч – той, хто грає кроталами-тріскачками; одну з них він тримає здійнятою лівою рукою, а другою  б’є об праве стегно. Кротали являли собою скріплені між собою дві пластинки, що були віддаленими попередниками кастаньєт. Праворуч – музикант з  невеликими парними барабанчиками – накрами. Вони мали котловидний корпус (керамічний або металічний) з натягнутою зверху шкірою. Ударяли довгими дерев’яними паличками. Приблизний розмір діаметрів барабанчиків – 20-25 см. Дрібний ритм досягався рухами кистей.

  У верхньому ряду обабіч музиканта з тарілками зображено музикантів з духовими інструментами: ліворуч – флейтиста, праворуч – двох трубачів. Флейтист грає на поперечній флейті, що мала вставний мундштук. Вкупі з органом він веде основну мелодію ансамблю. Праворуч, навпроти флейтиста зображено в профіль двох музикантів з довгими вузькими конусоподібними трубами, довжина яких сягала одного метра, а діаметр розтруба – 11 см. На стволі цих довжелезних труб не було звукових отворів. Труби мали вставні мундштуки. Трубачі створюють фонові звуки і ведуть нескладну мелодію. Такі труби були у вжитку давньоруських музикантів, про що свідчать мініатюри та писемні джерела.

Нижче від трубачів одного над іншим зображено двох музикантів із струнними щипковими інструментами. Верхній з них тримає лютню, нижній, який сидить,  – ліру або кіфару. Лютня – попередниця гітари, бандури і домри. Вона не має великого резонаторного отвору; замість нього в ній зроблено кілька невеликих отворів. Струни робили з металу, шовку або жил. Грали кістяним плектором або пташиним пером. Нижній музикант грає на трапецієподібній лірі (кіфарі або псалтерії), завширшки приблизно 0,5 м. і заввишки – 1,3 м.  Інструмент стоїть на підлозі між ногами музиканта. Дослідники визначали його і як гуслі, і як кіфару, і як псалтерій.  

Ліра  – дуже давній інструмент, що налічує не менше 4,5 тисяч років. Лютня і ліра виступають в оркестрі і як сольні, і як акомпануючі інструменти.  Софійський ансамбль відзначається наявністю довершених на той час інструментів, таких як орга́н і величезна ліра (кіфара). Масивній солодкозвучній кіфарі (лірі) – інструменту бога кохання Аполлона, зображеній на передньому плані, на фресці належить особливе місце. Музикант, який  грає на кіфарі,  на відміну від інших,  має невелику борідку і   зображений  у  прийнятому у візантійському церемоніалі високому тюрбані (таджі), аналозі священної корони царя Давида – прообразу Володимира,   репрезентуючи князя як нареченого. Недарма у таїнстві вінчання  наречених благословляли співом 127 псалму, в якому пророк Давид прославляє  благословенний Богом шлюб. Цікаво, що саме зображені тут  інструменти називає Костянтин Багрянородний в описі церемонії царських заручин. Софійська фреска дає візуальне відтворення складної ритмічної й водночас чудесної піднесеної мелодії, надзвичайно урочистого, потужного і радісного звуку, що створює загальний настрій щастя, складаючи “весільний марш” середньовіччя.  Щоби досягти узгодженого звучання такого ансамблю, треба було мати високу професійну підготовку. Тож перед нами – не мандрівні народні музиканти-скоморохи, а великий придворний оркестр, що бере участь у весільному ритуалі.  Цей оркестр відображає найвищі досягнення середньовічної музичної культури.

У групу акторів входять і два акробати, зображені трохи вище, біля вікна південної вежі: чоловік-гігант тримає на плечі (чи закріплену спереду за поясом) довгу  жердину (вона закінчується біля плеча, щоби не закривати фігури), по якій  лізе нагору хлопчик, який наміряється дістати встановлене  на верхівці блюдце. Схожа сцена описана єпископом Кремони (міста в Італії) Ліутпрандом, посланим в 949 р. до імператора Костянтина Багрянородного.

   Вочевидь у Русі були подібні ансамблі при  дворах київських князів. Основні види інструментів, зображених на фресці,  згадані в Києво-Печерському патерику при описі придворного оркестру князя Святослава Ярославича: мовиться про великий ансамбль, в якому були і гуслі, і флейти, і орга́н.  А у Тверському літописі  під 1220 р. у княжому військовому оркестрі  Святослава Всеволодовича згадуються накри, органи, труби, сурми, сопілки.

        Цікаво, що набір інструментів у софійському ансамблі не є випадковим. Дід дружини Володимира Святославича княгині Анни імператор Костянтин Багрянородний  у своєму трактаті „Про церемонії візантійського двору” вказував, які інструменти мали грати у тому чи іншому випадку. За цим суворо стежили, адже церемоніал, як вважали візантійці, пов’язував земне з небесним. Так от, при шлюбному обряді обов’язково  мали грати орган, кіфара і кімвали.

  І в північній, жіночій вежі є чудове зображення музиканта. Проте тут його зображено в медальйоні на склепінні. Річ у тім, що система розпису  веж відтворює образ Всесвіту з його земним і небесним світами. Земні події розгортаються у нижньому світі й зображені на стінах, а у верхньому, небесному, ці події фіксуються у вигляді символів. Тобто у медальйонах – символічні сюжети, бо медальйони – образи вічності, безкінечності. Музикант має яскраво виражений східний тип і грає на смичковому інструменті, що нагадує скрипку. Ніжний, вишуканий і тонкий звук такого інструменту дозволяє згадати біблійну Пісню пісень, що оспівує кохання й водночас земний і небесний шлюб.

  Музичні сюжети можна сприймати ще в одному контексті. Музика – символ вищої гармонії Всесвіту, встановленої Богом, символ зв’язку земного з небесним.  Піднімаючись на хори, людина наче досягала вищих рівнів буття і наближалась до Бога. Недаремно  і ансамбль музикантів, і музиканта в медальйоні зображено вгорі веж.

Музика у військових церемоніях Київської держави

У походах князів супроводжувала так звана ратна музика, урочиста або весела. Вона лунала під час святкових трапез і розваг. У військових оркестрах і побуті використовували духові та ударні інструменти: труби, роги, волинки (жалейки), окарини, кувички; бубни, тарілки, накри (подвійні барабани типу литавр). Особливо шанували на Русі музику дзвонів, що колоритним перегуком супроводжувала християнські свята, а також збирала народ на віче.

Вплив християнства на музичну культуру Київської Русі

Церковний спів Русі за візантійською традицією був одноголосим і відрізнявся спокійним, урочистим і навіть суворим рухом мелодії, метричного розподілу на такти не було. По суті, це було читання на розспів, де інтонації визначалися жанром твору і змістом тексту. На відміну від католицьких держав, у православній Київській Русі храмової інструментальної музики не існувало. Вочевидь, це пояснюється тим, що її пов’язували із язичницькими ритуалами та ігрищами, а також із латинським католицьким богослужінням, де використовувався орган. Єдиним музичним інструментом, який дозволила православна церква, був дзвін. Але він виконував сповіщальну функцію. Музикантів, які володіли мистецтвом дзвонарства, називали дзвонарями.

    Мистецтва церковного співу у Візантії й на Русі навчали педагоги, яких називали доместиками (від латинського «начальник, поводир»). Вони були професійно підготовленими музикантами й поєднували обов’язки співака-соліста, вчителя співу та диригента хору. Літопис зберіг ім’я доместика Стефана, який став ігуменом Києво-Печерського монастиря після смерті Феодосія Печерського. Літературні пам’ятки того часу розповідають про «двір доместиків», який існував при Десятинній церкві. Отже, Київ був головним осередком церковного музичного мистецтва, звідки «домествений спів» поширився іншими містами Київської Русі.

    На відміну від народної пісні, яка існувала в усній формі, церковний спів записувався за допомогою особливої системи умовних позначень — так званої невменної (тобто знакової) нотації, поширеної у Візантії й інших країнах. На Русі ці знаки називали «крюками» або «знаменами», звідки й церковний спів Київської Русі дістав назву «знаменного співу». «Знамена» писали над словами тексту, вони вказували лише напрям мелодії, а не точну висоту звука.

• За якими основними напрямами розвивалась музична культура Київської Русі?

• Яке місце посідала музика в придворно-світському житті Київської Русі? Наведіть приклади.

• Які нові пісенні жанри виникли за часів Київської Русі? Визначте їхні особливості.

• Чим відрізнялась церковна музика від народної та світської? Поясніть причину цих відмінностей.

• Складіть кросворд на тему «Музичні інструменти Київської Русі».

• Доберіть із відомих літературних пам'яток («Слово о полку Ігоревім», билини) рядки, які підтверджують наявність придворно-світської музики в Київській Русі.

Дякую за співпрацю. До зустрічі!