8 клас. Урок 8.

Романське мистецтво

Вітаю на уроці мистеутва! Сьогодні ми знову поринемо думками в епоху Середньовіччя і поговоримо про романське мистецтво і його особливості. 

Романський стиль у живописі та скульптурі за своїми художніми ознаками — мистецтво доволі умовне, схематичне. Для романської композиції характерні простір, позбавлений глибини, різномасштабні фігури, яскраві кольори. Монументальна скульптура і настінний живопис розвивалися разом з архітектурою та підпорядковувалися інтересам церкви (символічний характер зображень). Сюжети з Євангелій та Біблії займали головне місце в скульптурі й живописі. Книжкова мініатюра відзначалася високим рівнем виконання й декоративністю; особливу роль тут відігравали орнаменти та стилізовані зображення фантастичних істот і птахів. 

Основу живопису романського стилю складає настінний розпис, виконаний, як правило, в техніці фрески. Зміст і образне вирішення композиції підпорядковувались архітектурному стилеві споруди або інтер’єру. Фрески в романських храмах сповнені суворої строгості, іноді наївні, але завжди повчальні. Фігури людей представляли плоскими, пропорції тіла часто порушувались. Зрідка художники давали волю своїй фантазії і населяли стіни храмів зображеннями фантастичних птахів і тварин, запозичених із фольклору. Парадні зали замків прикрашали розписи на історичні або побутові сюжети динамічного характеру. 

Період розквіту романського живопису у Франції припадає на кінець ХІ — початок ХІІ ст. Найкращим його зразком є розпис монастирської церкви Сен-Савен-сюр-Ґартан в Пуату. Всі внутрішні поверхні цього невеликого храму вкриті фресками, створеними кількома майстрами. Зображення розташовані довгими смугами в два яруси. Сюжети розписів надзвичайно різноманітні: сцени зі Старого та Нового Завітів і поряд — епізоди з байок Езопа. У цих фресках виразно проявилися всі характерні риси романського стилю. За кольором фону пам’ятки живопису Франції відносять до двох шкіл: «школи синіх фонів» з центром у відомому бурґундському монастирі Клюні, і «школи світлових фонів», прикладом якої є фрески з церкви Сен-Савен. 

Чимало пам’яток романського живопису збереглося в Іспанії

Фрагменти каталонських фресок були знайдені в малих сакральних спорудах у Піренеях. У 1920-ті роки їх обережно зняли зі стін і перенесли в Національний музей мистецтва Каталонії у Барселоні. 

На романському живописі Італії відчутно позначився вплив візантійського мистецтва. 

Це особливо помітно в мозаїчних циклах собору в Чефалу, над якими працювали візантійські майстри. Центральною фігурою собору є зображення Христа Пантократора. Пальці правої руки Спасителя складені для благословіння, а в лівій Він тримає розкрите Євангеліє. Печаль у Його очах, відкритість обіймів і навіть два окремі локони, що спадають на чоло, говорять про Його співчуття і милосердя. 

Романський живопис широко представлений книжковою мініатюрою. Найбільша кількість рукописів, збережених до наших днів, була створена в монастирях Південної Франції та Баварії (Німеччина). Мініатюри цього періоду переважно виконані в дусі народних традицій і вирізняються яскравими насиченими кольорами та високою майстерністю митців. Основні орнаментальні мотиви — геометричні фігури (коло, квадрат, меандр) та рослинні форми (стилізоване листя аканта, квіткові розетки). У рослинні й геометричні орнаменти органічно вплетені зооморфні мотиви. 

Для романської монументальної пластики характерні гігантські рельєфні композиції над порталами храмів. Фігури в таких композиціях мали різні масштаби: найбільша — фігура Христа, трохи менші — ангелів і апостолів, найменші — простих смертних. Сюжетами найчастіше були грізні пророцтва Апокаліпсису і Страшного суду, що демонструють богословську схему ієрархічної структури світу: центр композиції — величезна фігура Христа; у верхній частині — небо, у нижній — грішна земля; праворуч від Христа розташовані рай і праведники, ліворуч — засуджені на вічні муки грішники, чорти й пекло. 

У скульптурних творах романського стилю з’являються зображення тварин. Найчастіше — це образи фантастичних чудовиськ, що уособлюють зло й химерно переплітаються з образами святих на стінах християнських храмів. 

Романська епоха стала періодом розквіту різних галузей декоративно-прикладного мистецтва: литва, карбування, різьблення по кості, художньої емалі, ткацтва, килимарства, ювелірного мистецтва. У всіх цих видах художньої творчості майстри використовували геометричні, рослинні або зооморфні орнаменти, зображували побутові сцени, фольклорні чи біблійні сюжети. 

Від часів утвердження християнства у варварські королівства починає проникати римсько-візантійська культура з її зразками культової музики. Процес формування католицької музичної традиції в молодих європейських державах розтягнувся на кілька століть. У романську епоху було започатковано новий вид виконання духовної музики — григоріанський спів. 

Григоріанський спів був канонізований реформатором церковної музики папою Григорієм І Великим у 590—604 роках. Папа вірив, що коли тисячі вірян одночасно звертаються до Бога однією мовою (латиною) і мовою однієї музики (меси), то Господь обов’язково їх почує, допоможе звільнитися від гріхів, отримати прощення та спасіння. 

У державах Західної Європи в романську добу спостерігався занепад класичного театру й піднесення інших видів театрального мистецтва: театр пантоміми (мімів), театр мімансу, мандрівний театр жонглерів. До складу театру пантоміми входили хористи, оркестрова група та кілька акторів-мімів. Актори пластичними рухами відтворювали текст п’єси, який виконував хор під музичний супровід. Міми-професіонали мандрували невеликими групами або кількома сім’ями. Так формувався світський міні-театр раннього Середньовіччя, що об’єднував професійних митців різних спеціальностей — танцівників, музикантів, вокалістів, поетів. У Х—ХІ ст. в країнах Західної Європи (особливо в Іспанії та Франції) набув популярності театр мімансу — видовище спотворених дітей, яких показували публіці за великі гроші. 

Досить швидко серед гістріонів виділилися різні групи, що обслуговують різні верстви. «Хто виконує нижче і погане мистецтво, тобто показує мавп, собак і кіз, наслідує співу птахів і грає на інструментах для розваги натовпу, а також той, хто, не володіючи майстерністю, з’являється при дворі феодала, повинен іменуватися буфоном, за звичаєм прийнятому в Ломбардії. Але хто вміє подобатися знатним, граючи на інструментах, розповідаючи повісті, співаючи вірші і канони поетів або ж проявляючи інші здібності, той має право називатися жонглером. А хто володіє даром складати вірші та мелодії, писати танцювальні пісні, строфи, балади, альби і сервенти, той може претендувати на звання трубадура», — писав провансальський трубадур Ґіро Рік’є. Таке різке розмежування професійного рівня буфонів-мімів, жонглерів і трубадурів протрималося все Середньовіччя. Та попри таку градацію, всі вони разом із церквою дали поштовх до середньовічного театру. 

Стиль одягу романського періоду виник на основі традицій античності, Візантійської імперії та варварських племен, які населяли Європу раніше. Основою і чоловічого, і жіночого вбрання були туніки. 

Чоловічий одяг складався зі спідньої та верхньої тунік до колін. Нижню туніку шили із лляної тканини та з рукавами, а верхню — з дорогої матерії, без рукавів та з прямим горловим вирізом. Крім того, в холодну пору року носили хутряні жилетки, плащі. 

Жіночі туніки були довжиною до підлоги і мали трапецієподібну форму із закритою верхньою частиною, завищеною талією і звуженими рукавами. Жіноча мода вимагала одягати кілька туалетів один на інший. 

Одяг для знаті виготовляли з яскравих дорогих тканин із декоративною тасьмою, прикрашеною золотими пластинками чи дорогоцінним камінням; для простолюдинів — з грубого, домотканого льону або вовни темних тонів (сірого або коричневого кольору). 

Ігрова сторінка

Дякую за співпрацю. До побачення.