Українські землі у складі Московської держави, МолдавіЇ, Румунії та ін.
Закарпаття в складі Угорщини. Угорські племена, що переселилися наприкінці ІХ — на початку Х ст. до Паннонії (сучасна Угорщина) — Придунайської низовини, зіткнулися тут із місцевим слов’янським населенням, що мешкало переважно в передгір’ях Карпат.
Цікаві факти
Як оповідає угорський хроніст початку ХІІ ст. Анонім у своєму творі «Про діяння мадярів», коли угорські племена на чолі з вождем (ханом) Алмошем (Арпадом) пройшли через Верецький перевал і рушили далі на захід, то під містом Ґунґом (Ужгород) зустріли опір слов’янського князя Лаборця, що залежав від болгарського царя. Після чотириденної облоги міста князь був змушений відступити до фортеці Земплін, однак під час відступу його військо наздогнали угорці. Після кривавої битви поранений князь потрапив у полон і був повішений на березі річки, що згодом стала називатися Лаборець. Образ князя міцно вкоренився в народній творчості населення Закарпаття. Він став національним символом, підтвердженням слов’янського характеру населення краю.
Землі білих хорватів були приєднані до Київської Русі Володимиром Великим. По смерті Володимира Великого (1015), король Стефан І прилучив Закарпаття до Угорщини, а його син Емеріх дістав титул «князя русинів». Лев Данилович приєднав Закарпаття до Галицько-Волинської держави. Але після його смерті Юрій Львович втрачає.
Територіально-адміністративні одиниці — комітати (ішпани (жупани), що здійснювали адміністративну, військову і судову влади. Землі, роздавалися угорським землевласникам, а в міста переселялися угорці, німці, євреї. Слов’янське населення витіснялося в гори або піддавалося мадяризації.
Вітовт ліквідував Подільське князівство, а князь Федір Коріятович отримав від угорського короля місто Мукачеве та став намісником Березького комітату. Прихід Коріятовича із 40 тисячами подільських селян, як твердять писемні джерела, зміцнив становище слов’янських народів у населенні краю. Федір Коріятович виступав проти запровадження кріпацтва і мадяризації. Із його ім’ям пов’язаний бурхливий розвиток краю: значно зросли міста Мукачеве та Берегове, виникло багато нових поселень. Був добудований мукачівський замок, саме місто було обнесене захисним валом, а поряд, на Чернечій горі, був заснований православний монастир Святого Миколая, що діє й дотепер. Згодом у Мукачеві постало православне єпископство. Саме завдяки православній вірі більшість закарпатських українців зберегли рідну мову, культуру, усвідомили свою національну приналежність.
Буковина Назву краю дали букові ліси. Землі тиверців, Теребовлянське князівство. Потрапила під безпосереднє управління Золотої Орди - Шипинська земля, що управлялася ординцями. Від середини 14 ст. Буковина потрапляє під владу Угорщини, а південна частина краю активно заселяється волохами (румунами).
1359 р. незалежне Молдавське князівство, Шипинська земля автономне утворення, до середини ХV ст. Після ліквідації автономії Буковина. Уперше назва Буковина зустрічається в грамоті молдавського господаря (князя) Романа І від 30 березня 1392 р.
Цікаві факти
Українська мова та культура справляли значний вплив на духовне життя молдавського суспільства. До середини ХVІІ ст. офіційною діловою мовою тут була давньоукраїнська, якою писали літописи та літературні твори. Великих землевласників, як і на українських землях, називали боярами.
У ХІV—ХV ст. Шипинська земля починає швидко розвиватися в господарському плані, зростає кількість населення. Міста Хотин і Чернівці стали важливими осередками ремесла й торгівлі. У Хотині проходили найбільші в Молдавському князівстві ярмарки.
1490-1492 рр селянське повстання під керівництвом Мухи та Андрія Борулі (деякі вважають що це був сам Муха). Поширилося на Буковину, Галичину Покуття. 1490 р. поразка. 1491 р. Андрій Боруля звільнили Галичину до Дністра, біля Галича зазнали поразки. Борулю скинули з Хотинського муру. 1492 р. поразка Муха помер у в‘язниці у Кракові.
Від другої половини ХV ст. Молдавії довелося вести жорстоку боротьбу за незалежність від Османської імперії, володіння якої наблизилися до кордонів князівства. Спочатку Молдавія (а в її складі й Буковина) була змушена визнати васальну залежність від турків, а згодом у 1514 р. безпосередньо ввійшла до складу Османської імперії, у залежності від якої перебувала до 1775 р.
Українські землі в складі Московської держави. Остаточна ліквідація на українських землях удільних князівств у складі Великого князівства Литовського та наступ католицької церкви відбувалися одночасно з піднесенням Московської держави, яка звільнилася від монголо-татарського панування й була єдиною незалежною православною державою після падіння під ударами турків Константинополя (1453 р.). Ці обставини дали можливість московським великим князям вступити в боротьбу з Великим князівством Литовським за давньоруську спадщину. Вони заявляли, що саме Москва є спадкоємницею Київської Русі. Великий князь московський Іван ІІІ почав титулуватися «Государем і великим князем усієї Русі», а в 1489 р. вперше зауважив великому князеві литовському й королю польському: «Наші города, і волості, і землі, і води король за собою держить».
Війни (1500—1503, 1507—1509, 1512—1522 рр.), спираючись на підтримку удільних чернігово-сіверських князів, нащадків Рюриковичів, Московія збільшила свої володіння за рахунок Чернігово-Стародубського і Новгород-Сіверського князівств. Усіх, хто був невдоволений цим приєднанням, московські воєводи вбили або захопили в полон. Новоприєднані землі були поділені на повіти на чолі з воєводами. Удільні князі, що перейшли до Московії, отримали службу й володіння від великого московського князя. У 1523 р. Новгород-Сіверське князівство було ліквідоване.
Кримське ханство. Монгольська навала та захоплення степових просторів Причорномор’я та Криму монголами суттєво змінили склад населення цих земель. Панівною етнічною групою стали монголи, що змішалися з половцями та іншими місцевими етнічними групами, до яких стали переважно застосовувати назву татари.
Північне Причорномор’я та Крим у складі Золотої Орди утворювали окремий улус (область). Від кінця ХІІІ ст. монгольські хани все частіше обирали Крим для постійного проживання. Одним із таких місць було місто Солхаті (Крим, тепер Старий Крим). У перекладі з татарської «Кирим» означає рів, укріплення. Згодом ця назва поширилася на весь півострів.
Іслам запровадив брат Батия золотоординський хан Берке (1209—1266). Україна стала прикордонням між християнською і мусульманською цивілізаціями. Формування кримськотатарського народу якого завершилося в ХVІ ст.
У другій чверті ХV ст. Золота Орда розпадалася: Велика Орда, Астраханське, Казанське, Сибірське ханства, Ногай і Кримське ханство.
Виникнення Кримського ханства пов’язане з ім’ям хана Хаджі-Ґірея (1428—1466 рр.).
Тамга — родовий знак Ґіреїв.
Хаджі-Ґірей, спираючись на Литву, незалежність у 1449 або 1455 р. По смерті Хаджі-Ґірея після міжусобиці влада перейшла до його сина Менглі-Ґірея (1468—1514 рр.).
Кримські хани зберігали формальну зверхність над українськими землями в складі Великого князівства Литовського та видавали великому князю ярлик на княжіння на цих землях. Останній був виданий у 1472 р.
Міжусобиці. Менглі-Ґірей ув’язнений. Турецький султан у 1475 р. всім південним узбережжям Криму та фортецею Азов у гирлі річки Дон.
Менглі-Ґірей, був змушений визнати зверхність султана, а Кримське ханство 1478 р. стало васалом Османської імперії.
Цікаві факти Князівство Феодоро
У той час як монголо-татари опановували типову частину Криму, у гірських районах і на південному узбережжі відбувалися бурхливі події.
За Німфейським договором між Візантією і Ґенуєю (1261 р.) ґенуезці отримали виключне право на торгівлю в Чорному морі. Ґенуезці на місці стародавньої Феодосії засновують свою торговельну факторію Кафу, яке стає важливим пунктом у торгівлі між Сходом і Заходом. Також вони змогли витіснити з Криму своїх суперників — венеціанців.
Із XIV ст. Кафа стає центром торгівлі невільниками, яких кочовики захоплювали, здійснюючи свої грабіжницькі набіги. На середину XV ст. місто стало одним із найбільших у світі, тут проживали 70 тис. осіб. У ґенуезців складалися непрості стосунки з монголами, а згодом і з кримськими татарами: то спалахували війни, то укладалися союзи. Поступово на початок XV ст. ґенуезці оволоділи всім південним узбережжям Криму від Кафи до Херсонеса. У Судаку та Чембало (Балаклава) вони збудували першокласні фортеці. Укріплення Судака збереглися й до сьогодні.
Поряд із генуезькими факторіями з кінця XII ст. в гірських районах Криму розвивалося князівство Феодоро.
Столицею князівства було місто Феодоро, відоме також під назвою Мангуп. Це місто розташоване на гірському плато. Із монголами феодоріти змогли знайти спільну мову і мирно співіснувати. Розквіт князівства припадає на XVст., на період княжіння Олексія та його сина Олексія Молодшого (1420—1456). Князівство мало розвинуте сільське господарство, ремесло, населення складало 200 тис. осіб.
У 30-ті роки XV ст. розгорілася боротьба з ґенуезцями за вихід князівства до морського узбережжя. Війна тривала з перемінним успіхом аж до підкорення і Кафи, і Мангупа турками в 1475 р. Оборона Мангупа тривала майже півроку. Останній князь Олександр був захоплений і страчений турками в Константинополі.
Система управління запозичена з ісламських країн. «Великий хан Великої Орди та престолу Криму і Степів Кіпчаку». Хан як спадкоємець Магомета користувався правом верховного володіння землею, всі соляні озера, а також необроблені землі. Основну частину прибутку хана складали надходження від торгівлі трофеями та людьми, що були захоплені в полон під час походів.
Другим та третім за значенням після хана були офіційно оголошений спадкоємець — калга-султан та нурредін-султан. Вони обидва мали значні володіння, а їхня влада відрізнялася від ханської лише тим, що вони не мали права карбувати власну монету.
Великий бей — «очі та вуха хана» командував особистою гвардією, стежив за порядком у столиці — Бахчисараї, затверджував усі судові справи.
За зовнішню безпеку ханства й відносини з ордами, що кочували за межами Криму, відповідав ор-бек.
Усі найважливіші питання в житті ханства (війни та миру, витрат на утримання ханського двору тощо) вирішувалися на державній раді — дивані, до якої входили найвищі посадовці ханства.
Важливу роль в управлінні ханством відігравав релігійний лідер — муфтій, який завідував судами, церковними володіннями, освітою.
Основну масу населення ханства складали прості вільні люди, які займалися переважно скотарством (особливо конярством). У південній частині Криму було розвинуте й землеробство. Тут вирощувалися злакові, городні культури; процвітали виноградарство й садівництво.
Важливим джерелом доходу звичайної людини був продаж полонених у невільники. Згодом для ханства ледь не головним доходом стала торгівля невільниками, які захоплювалися під час грабіжницьких набігів.
Татарсько-турецькі набіги на українські землі Іван ІІІ зміг схилити Менглі-Ґірея до союзу, який був спрямований як проти Великої Орди, так і проти Великого князівства Литовського. Завдяки цьому союзу Менгі-Ґірей завдав остаточної поразки Великій Орді, захопивши й знищивши в 1502 р. місто Сарай, а також майже безкарно став нападати на українські землі. Цей московсько-татарський союз трагічно відбився на долі українського народу. Для українських земель Кримське ханство виявилося дуже небезпечним сусідом. Протягом наступних десятиліть воно перетворилося на головне джерело постачання рабів на невільничі ринки чорноморського узбережжя.
Перший великий напад кримських татар на українські землі відбувся 1474 р. Під час цього нападу були значно пограбовані Поділля й Галичина. Через декілька років нового нападу зазнало Східне Поділля.
Особливо спустошливим був похід татар 1482 р. на Київ. Київський воєвода Іван Ходкевич надто пізно дізнався про наближення татар і не встиг організувати оборону міста. Київ було пограбовано й спалено. Крім того, Менглі-Ґірей узяв багато полонених, серед яких були воєвода та ігумен Києво-Печерської лаври. Також під час цього походу було пограбовано Київську землю, знищено 11 прикордонних міст. На знак дотримання своїх союзницьких зобов’язань кримський хан надіслав Івану ІІІ золоту чашу й таріль із пограбованого Софійського собору.
У цей же період на кордоні українських земель з’явилися й турки, які в 1476 р. спустошили Буковину, а в 1498 р.— Галичину, де взяли в полон близько 100 тис. осіб.
За цими першими походами відбулися й інші. Один із найбільших стався 1500 р., у результаті якого був зібраний 50-тисячний ясир.
Ясир (від турецького esir — бранець) — бранці, полонені, яких захоплювали турки й татари під час нападів на Велике князівство Литовське, Польщу, Московську державу.
Із часу утворення Кримського ханства до кінця ХV ст. на українські землі було вчинено не менше 41 нападу, у тому числі 31 — на Поділля, 9 — на Руське воєводство, 7 — на Волинь, 4 — на Київщину, 2 — на Белзьке воєводство. Унаслідок цих нападів, окремі з яких мали характер великих військових походів, було частково або повністю спустошено окремі міста та регіони, захоплено в полон 220 тис. осіб (при загальній кількості населення українських земель близько 3,7 млн). У ХVІ ст. зафіксовано 69 нападів протягом 63 років: 32 — на Поділля, 18 — на Волинь, 17 — на Руське і Белзьке воєводства, 2 — на Лівобережну Україну. Демографічні втрати становили 353 тис. осіб. Загалом протягом другої половини ХV—ХVІ ст. було здійснено близько 110 великих татаро-турецьких набігів, у результаті яких українські землі на південь від Києва були майже знелюднені й спустошені. Ці землі дістали назву Дике поле, або просто Поле.
Через нищівні татаро-турецькі набіги постало питання захисту південних кордонів володінь Литви та Польщі. Однак Вільно й Краків виявилися неготовими вжити рішучих заходів для припинення набігів. Населенню українських земель довелося майже самотужки вирішувати це складне завдання. Опір українського населення став одним із важливих чинників формування українського козацтва — нової верстви суспільства, перша згадка про яких у письмових джерелах датується 1492 р. (Деякі історики називають 1489 р.)