Початок литовської доби
1325 р. княжий престол посів обраний волинськими боярами Болеслав Тройденович, син мазовецького князя і сестри покійних Романовичів Марії Юріївни. прийняв православ’я і став останнім самостійним володарем князівства під ім’ям Юрій ІІ Болеслав (1325—1340 рр.).
Антипольську політику → союз із Литвою, одружившись із дочкою Ґедиміна Євфімією. Союз із Тевтонським орденом проти татар.
Надмірна підтримка городян-іноземців — чехів та німців, потурання католицькому духовенству.
Боярська рада лише ті бояри, що безпосередньо служили князеві. Влада на місцях намісникам (палатинам), адміністративну, судову і військову владу. Юрій ІІ знову відновив Галицьку православну митрополію. Митрополитом став Теодор.
У 1340 р. він був отруєний.
Ще в 1339 р. Польща й Угорщина домовилися про спільні дії проти Галицько-Волинської держави.
Привід: смерть Юрія II Болеслава (визнав наступником Казимира ІІІ (1333—1370 рр.).
Казимир ІІІ оволодів Львовом, опір жителів міста.
Бояри на чолі з Дмитром Дядьком (Дедком) звернулися до татар. Казимир ІІІ визнав його владу. Визнав себе васалом— Любарта, Казимира ІІІ і короля Угорщини Людовіка (Лайоша) Великого.
По його смерті в 1344—1345 рр. Казимир ІІІ забрав Сяноцьку землю, а 1349 р. здійснив масштабний похід, захопивши Львів, Белз, Холм, Берестя та Володимир. Називав хрестовим походом проти схизматиків-православних і литовців-язичників.
Наступного року Володимир, Берестейщину і Белзьку та Холмську захопив Любарт, який мав більше підстав на володарювання в Галицько-Волинській державі. 1352 р. між Польщею і Литвою було укладене перемир’я: Галичина відійшла до Польщі, а Волинь із містами Володимир, Луцьк, Белз, Холм та Берестейщиною — до Литви. «Вічний мир» 1366 р.
Уніфікація, католицизм. 1361 р. було утворено католицьке архієпископство з центром у Львові.
У 1347 р. константинопольський патріарх ліквідував Галицьку православну митрополію. Наприкінці XIV ст. вона відновилася, але на початку XV ст. знову була ліквідована.
По смерті Казимира ІІІ Галичина Угорщині. «Королівство Галицьке» стало власним володінням короля Людовіка (Лайоша) Угорського, передав своєму племінникові — сілезькому князю Владиславу Опольському 1372—1378, 1385—1387 рр., власний апарат управління, карбував власну монету з гербом і навіть титулувався «самодержцем Русі», спирався на переселенців: поляків, німців, угорців; насаджував католицизм.
1384 р. королевою Польщі було обрано молодшу дочку Людовіка Ядвіґу.
Кревська унія (1385 р.), Яґайло зобов’язувався «навік приєднати всі свої землі, литовські й руські, до Корони Польської».
Любарт Ґедиміновіч (? — 1385) —Прийняв православну віру й одружився з дочкою галицкого і володимиро-волинського князя Андрія Юрійовича Ганною-Бучою. Завдяки цьому династичному шлюбу по смерті братів Андрія та Лева Юрійовичів одержав Східну Волинь із Луцьком як зять померлого, і переселився в ці землі.
Претендент на Галицьке князівство. (Він був дядьком Болеслава за жіночою лінією.) сорокорічна суперечка з Казимиром. за спадщину галицько-волинських князів. Заручився підтримкою великого князя московського Семена Івановича Гордого. Вдруге взяв шлюб, дочка ростовського князя Костянтина Васильовича Агафія. За «Вічним миром» 1366 р. Любартові залишався лише Луцьк. Решту земель Волині отримав Олександр Коріятович як намісник польського короля.
1382 р. Любарт повернув собі й Галичину. Але вже після смерті Любарта Галичину знову здобули поляки.
Любарт із Кейстутом був найміцнішим із литовських удільних князів, і вони вдвох були постійними радниками Ольґерда. «Любарт,— писав М. Грушевський,— зберіг для Волині виняткове становище: вона була “зовсім осібним світом”, не схожим на Велике князівство Литовське». Любарт дбав про розвиток торгівлі, був засновником оборонного мурованого замку в Луцьку, зводив церкви, побудував місто Любар. А найголовніше — за його князювання Волинь залишалася руською (українською) землею за суттю.