Джерело: 

За збігом історичних обставин, 29 квітня 1918 року до вдади в Києві прийшов фаховий військовик, генерал Павло Скоропадський, якого на З’їзді хліборобів було проголошено гетьманом всієї України, військ козацьких і фльоти. Гетьманський уряд одразу ж взяв курс на приєднання усієї території Криму до Української Держави. Проте німецьке окупаційне командування, прагнучи використати Крим у власних геополітичних інтересах та послабити українські позиції у Північному Причорномор’ї, створює 15 червня 1918 року в Симферополі маріонеточний проросійський уряд на чолі з литовським татарином, командуючим 1-м Мусульманським корпусом генералом С.Сулькевичем. Природньо, що Українська Держава не визнала цієї політичної оперети. Уряд країни та Міністерство закордонних справ Гетьманату розпочали дипломатичний тиск на Німеччину. Було оголошено повну економічну блокаду всього Кримського півострова, незважаючи на обурення німців. Гетьман П.Скоропадський зі свого боку також неухильно і твердо вимагав повернення півострова під юрисдикцію України, висунувши Берліну навіть ультиматум про свою відставку.

Гетьманський уряд беззаперечно наполягав і сподівався на повернення під його юрисдикцію Чорноморського флоту. Тому й було організовано Морське міністерство Української Держави на чолі з контр-адміралом Миколою Лаврентійовичем Максимовим, урядом підтримувалися кадри морських офіцерів, техніків і фахівців морської справи, надавалися кошти на підтримання у ладі й ремонт чорноморських портів – у Севастополі, Миколаїві тощо. Державна політика полягала в збереженні для українських військово-морських сил досвідчених офіцерських кадрів і тому опікувалася на місцях морськими офіцерами й техніками, які загалом охоче йшли на українську службу. Гетьман, Рада міністрів і Міністерство закордонних справ, в той же час, наполегливо домагалася передачі їй всього Флоту та берегових укріплень.

2 червня 1918 року Німеччина офіційно (де-юре) визнала Українську Державу. Новий український посол в Берліні барон Ф.Штейнгель докладав чималих зусиль у налагодженні українських справ з цією центральноєвропейською країною, в тому числі й у військовій галузі... В перших числах серпня 1918 року до Берліна прибула українська урядова делегація на чолі з головою Ради міністрів Ф.Лизогубом. Його візит виявився успішним: на сприятливих умовах для Гетьманату були вирішені питання торгівлі між двома державами, надання Німеччиною кредиту та ін. Німеччина дала згоду підтримати Українську Державу у вирішенні територіальних суперечок з сусідніми державами.

Однак частину порушених у переговорах в Берліні проблем Ф.Лизогуб розв’язати не зумів. Серед них – формування української армії та передача захопленого німцями Чорноморського флоту Україні. 3 вересня 1918 року на запрошення імператора до Німеччини відбув з офіційним візитом П.Скоропадський. Зустрічі гетьмана з кайзером Вільгельмом ІІ, рейхсканцлером Гертлінгом та німецькими генералами виявилися успішними. Серед таких, окрім політико-економічних, були й питання військового характеру. Наприкінці літа 1918 року німці почали схилятися до того, аби повернути Україні Чорноморський флот та берегові укріплення. Проте при цьому було висунуто умову, щоб Український флот виплив під українськими прапорами в Середземне море для збройної демонстрації проти Антанти. Така вимога була рішуче відхилена Києвом. Зважаючи на тверду позицію уряду Української Держави німецькі можновладці погодилися почати передавати судна та інфраструктуру Чорноморського флоту без такої умови. В половині серпня 1918 року з доручення Ради міністрів до Берліна виїхав капітан Свірський, яким й було вироблено спільно з німецькими представниками план передачі Україні військових і торгівельних кораблів, які перебували в руках німців.

Після довгих переговорів Німеччина дала згоду на початок формування Україною власного війська. Не менш складно вирішувалася й доля Чорноморської флоту. Основу його становили 35 нових кораблів. Після тривалих переговорів П.Скоропадському вдалося досягти згоди на передачу Німеччиною Українській Державі дредноута-лінкора “Воля” (колишній “Імпєратор Алєксандр ІІІ”), крейсера “Кагул”, 11 міноносців, кількох підводних човнів, 7 лінійних кораблів: “Пантелеймон”, “Євстафій”, “Іван Златоустый”, “Ростислав”, “Три Святителя”, “Синоп”, “Юрий Победоносец” та інших воєнних суден, кілька транспортів та допоміжних суден, а також транспорту-майстерні “Кронштадт”. Київ виділив значні кошти для підняття на поверхню затонулих кораблів на території України, зокрема дредноута “Марія” в райні м.Миколаєва, який мав бути грунтовно реставрований. Панцерик було піднято з дна моря вже в жовтні 1918 року.

Згідно із ухваленим Радою міністрів і затвердженим 10 серпня 1918 року гетьманом Законом “Про перетворення бувшого відділу Балтійського корабельно-будівельного і механічного заводу у м.Миколаїві, на Херсонщині, в самостійний казенний завод Української Держави”, це підприємство набуло самостійного державного статусу, а військовий і торгівельний флоти України необхідну їм ремонтно-будівельну базу. З того часу завод отримав офіційну назву “Державний Миколаївський ремонтний і корабельно-будівельний завод Морського відомства”. Крім того, підписаний головою уряду Ф.Лизогубом та виконуючим обов’язки морського міністра капітаном 1 рангу Максимівим, вищезазначений закон, визначав надати заводові у Миколаїві нові штати, “які установлені для заводів Морського Відомства, при чому видатки на утримання заводу віднести на рахунок сум, які будуть одержані заводом за виконання замовлень, а також на рахунок инших засобів заводу”.

Згідно закону Української Держави “Про загальний військовий обов’язок” тривалість дійсної військової служби на флоті України визначалася у чотири роки (в піхоті – 2 роки, в кінноті та артилерії – 3 роки). Призов на дійсну військову службу передбачалося здійснювати двічи на рік – 15 листопада та 1 березня. Восени 1918 р. призов перенесли з листопада на 1 грудня 1918 року. Тоді планувалося покликати до війська 85 тисяч чоловік, а з 1 березня 1919 р. намічалося залучити до армійської служби ще 79 тисяч військовозобов’язаних юнаків. 18 липня 1918 року Наказом по Морському відомству гетьманом П.Скоропадським було затверджено новий військово-морський прапор Флоту Української Держави. Колишній флотський капітан 1 рангу доби національного відродження 1917-1921 років С.Шрамченко описував прапор ВМС України так: “білий прапор з рівним синім хрестом, який ділить прапор на 4 рівних частини. Ширина хреста ? всієї довжини прапора. Відступивши на 1/8 ширини хреста, проходить коло нього такої ж ширини (теж 1/8 ширини хреста) синя смужка, крім тих його боків, які прилягають до крижа. В крижі ж теж, відступивши на 1/8 ширини хреста від його боків, міститься національний прапор Держави (складений з блакитної і жовтої горизонтальних смуг), в центрі якого міститься золота печатка Св[ятого] Володимира такої ж ширини, як хрест і в 1 ? рази вища своєї ширини. Прапор шиється з матерії відповідного кольору, а печатка малюється бронзовою фарбою”. Сьогодні це знамено є прапором сучасних Військово-морських Сил України.

На початку жовтня 1918 року головний начальник портів чорноморського узбережжя адмірал А.Покровський повідомив уряд країни, що на двох канонірських човнах і на кількох винищувачах мін у Чорному морі вже вивішено морські українські кармазинові прапори нового зразку, затвердженого гетьманом. Одночасно Морське міністерство займалося й важким завданням очищення чорноморського узбережжя від мін з метою безпечності плавання морем.