Розвиток культури пер. пол. ХІХ ст.

Презентація "Розвиток культури у другій половині ХХ ст."

Розвиток освіти й науки на українських землях у другій половині ХІХ ст.

Імперії, проводячи колонізаторську політику, гальмували розвиток освіти, сприяли її денаціоналізації. 

Але процес модернізації вимагав професійної підготовки та розширення освіти. Завершення промислового перевороту зміцнювало матеріальну базу науки, освіти та культури.

Всі стани прагнули дати дітям освіту, ширшим ставав духовний світ людей, вони потребували мистецьких творів, зростав інтерес до історії, мови, культури. Але в політично залежних країнах вплив освіти на суспільний розвиток був суперечливий. Сприяючи прискоренню суспільного розвитку, освіта ставала нерідко засобом ассиміляції.

Українська інтелігенція перетворювалася на еліту нації. Основу для цих можливостей дали буржуазні реформи: інтелігенція в культурно-просвітницькій діяльності спиралася на земства, правовий захист людини, університети.

Нова особливість – громадсько-культурні об‘єднання, за відсутності державних установ брали на себе функції розвитку культури, науки, освіти, формування національної самосвідомості, згуртування українства.

Негативними були поділ України (прагнення до соборності, зв‘язки), міграція діячів культури (зв‘язки із культурами слов‘янських народів та Західної Європи), низький відсоток українців в містах (формування поліетнічної нації).

Імперські заборони вже не могли спинити розвитку національної української культури, це давало надію на національно-державне відродження.

Розвиток науки

Центри науки університети, а також наукові товариства в Харкові, Києві, Одесі – товариства дослідників природи, Харківське математичне, Київське фізико-математичне, Історичне товариство Нестора літописця в Києві, Харківське та Ніжинське історико-філологічні товариства, Наукове товариство ім. Т.Шевченка у Львові.

Вихідців з України зараховують до росіян, поляків чи інших народів, на землях яких через різні обставини їм довелося працювати. 

Вихідців з України зараховують до росіян, поляків чи інших народів, на землях яких через різні обставини їм довелося працювати.

Іван Пулюй народився на Тернопільщині. Після закінчення гімназії навчався на теологічному факультеті Віденського університету, але, закінчивши його, не прийняв сану, а вступив на філологічний факультет. А втім, його захопила фізика. Він переїхав до Страсбурга, де студіював електротехніку. У 1877 р. дістав академічне звання доктора філософії за спеціальністю фізика. Наступного року на всесвітній виставці в Парижі Пулюя нагородили за винаходи фізичних та електротехнічних приладів. Його запросили до викладацької роботи. У 1902 р. він став першим деканом першого в Європі електротехнічного факультету. Його творча індивідуальність особливо яскраво проявилась у галузі електротехніки. Так, він удосконалив технологію виготовлення розжарювальних ниток для освітлювальних ламп, що дало змогу створити лампу, яка за технічними характеристиками перевершувала лампу Едісона; був першим у дослідженні «холодного світла», що згодом дістало назву неонового. За його активною участю запущено ряд електростанцій на постійному струмі в Австро-Угорщині, а у Празі – першу в Європі на змінному струмі. Він сконструював трубку для виявлення ікс-променів, з чого скористався німецький вчений Рентген, від прізвища якого ці промені дістали свою назву.

Крім наукової роботи, він розгорнув широку громадсько-політичну діяльність: узяв активну участь у роботі Наукового товариства ім. Т.Шевченка, організував культурно-пропаган­дистське товариство «Січ» для поширення правдивої інформації про Україну, заснував молодіжний гурток для вивчення й популяризації української історії та літератури.

Не обійшовся без Пулюя і переклад Святого Письма українською мовою.

Літературно-наукове товариство ім.Шевченка 1873 р., перетворено на Наукове товариство ім.Т.Шевченка (НТШ)  1892 р., прообраз Академії наук – з історико-філософською, філологічною та математично-природничо-лікарською секціями й підсекціями, з виданням наукових «Записок», збірників, часописів, культурно-про­світницьку роботу.

Члени: О.Барвінський, М.Грушевський, І.Франко, В.Гнатюк, С.Томашівський та ін.

Творчий доробок НТШ (ЛНТШ) з 1873 р. по 1939 р. становив 1172 томи різних видань, у тому числі 943 томи серійних наукових публікацій. НТШ стало основним видавцем українських підручників. Вийшли друком перші вісім томів монументальної праці М.Грушевського «Історія України-Русі».

У жовтні 1989 р. на зборах ініціативної групи львівських учених було відновлено НТШ у Львові.

Український  реалізм: звернення до народних джерел, захоплення етнографізмом і тривале панування романтичних поглядів, сповільнений та деформований внаслідок історичних обставин розвиток літератури в попередній період зумовили те, що романтизм із його захопленням героїзмом минулого, поетизацією сильних пристрастей і міцних людей козацької доби співіснував із реалізмом у творчості письменників другої половини ХІХ ст.

Реалізм Товариство пересувних художніх виставок художників-передвижників

У 1887 р. Київське товариство художніх виставок (організаційно оформилося 1893 р.), а 1890 р. в Одесі – Товариство південноросійських художників.

Центри: Харківський, заснований першою професійною жінкою-маляркою Марією Раєвською-Івановою, Одеський на чолі з Кир’яном Костанді та Київський з малярської школи М.Мурашко. За роки існування школи з її стін вийшли такі видатні митці, як М.Пимоненко, О.Мурашко, І.Їжакевич та ін.

Для популяризації досягнень українського малярства і графіки велике значення мали музеї. Київський музей старовини й мистецтва та Одеський міський музей красних мистецтв було засновано 1899 р., Харківський міський художній музей – 1886 р., Феодосійська картинна галерея І.Айвазовського – 1880 р.

Українське мистецтво -  прояв «мазепинства», царат перешкоди.

Польські, австрійські, німецькі мистецькі школи, основою був класицизм, заважали становленню української мистецької школи. Але теми з народного життя і побуту.

Архітектура

Поєднання стилів (еклектизм) нові технології та матеріали (бетон, залізо, залізобетон тощо).

Віденський неоренесанс (Чернівців, Львова, Києва, Одеси, Херсона, Харкова) і стиль французького відродження. Споруди міських театрів (Київ, Львів, Одеса) та громадські будівлі.

Наприкінці XIX – на початку XX ст. на основі народного мистецтва та українського бароко відродився український стиль.

Театр

У 1881 р. міністр внутрішніх справ Росії Лоріс-Меліков скасував заборону українських вистав, що сприяло зростанню кількості театральних труп і відродженню українського театру. Проте цей дозвіл було обставлено всілякими обмеженнями. Так, зокрема, заборонялося ставити п’єси на історичну і соціальну тематику, перекладні п’єси. Українські трупи були зобов’язані разом з українськими виставами ставити ще й російську з такою самою кількістю акторів. Ці заборони негативно позначалися на тематиці українських вистав, які обмежувалися висвітленням селянського життя.

У 1882 р. під керівництвом М.Кропивницького в Єлисаветграді було створено першу українську професійну трупу, до складу якої ввійшли М.Садовський, М.Заньковецька, О.Маркова, І.Бурлака та ін. Після гастролей до Києва у 1883 р. до трупи Кропивницького приєдналась аматорська трупа М.Старицького, який і очолив театр.

У 1883 р. київський генерал-губернатор заборонив на 10 років гастролі трупи Кропивницького у Київській, Чернігівській, Полтавській, Волинській та Подільській губерніях. На резонне запитання, чому українському театрові дозволяється виступати в Петербурзі та Москві, але забороняється в Києві, відповів: «Там театр – мистецтво, тут – політика».

У 80–90-ті рр. діяло близько 30 невеличких труп, які ставили українські п’єси. У 1891 р. в Києві було засновано перший постійно діючий театр.

На ниві драматургії плідно працювали Михайло Старицький (1840–1904), Марко Кропивницький (1840–1910), Іван Тобілевич (Карпенко-Карий, 1845–1907).

М.Кропивницький написав понад 40 оригінальних чи перероблених з інших творів театральних п’єс, в яких відтворював побут України та її залежне становище. Тонко відчуваючи народну душу він давав надзвичайно живі й дотепні сцени з народного життя.

1864 р. було засновано український професійний театр актором і режисером О.Бачинським при культурно-освітньому товаристві «Руська бесіда». У 70-ті рр. театральні діячі з Наддніпрянської України, зокрема М.Кропивницький, надали йому значну допомогу. У 1869 р. виникли аматорські театральні гуртки при чернівецькій «Руській бесіді». Значному піднесенню театрального мистецтва сприяло створене 1884 р. С.Воробкевичем «Руське літературно-драматичне товариство».

Музика

Українська культура поч. ХХ ст.