З останніми проміннями сонця

казахська легенда

В дельті річки Талди, що на Колбінскому хребті, ще недавно можна було побачити руїни старої фортеці. На піку, що підноситься над руїнами, стоїть камінь незвичайної форми, схожий на ведмедя. Про це місце існує чимало легенд.

...Давно це було. По всьому казахському степу йшла затяжна вікова ворожнеча з джунгарами. Вони і раніше жадібно дивилися на багаті і просторі пасовища своїх сусідів. Самі ж то - володіли, здебільшого, безплідними пустелями. А тут ще настала найжорстокіша посуха. І погляди завойовників повернулися, насамперед, до гірських пасовищ - джайляу, які кожного року давали добрий корм виснаженій за зиму худобі. Казахські аули кожну весну зганяли в передгір'я Алтаю свої численні отари овець, череди корів і табуни коней. Море трави, велика кількість води - про що ще може мріяти скотар, для якого єдиним джерелом добробуту й самого життя була худоба?

За швидкоплинної навесни швидко приходить літо - пора масової заготівлі запасів масла і курта на зиму. З раннього ранку до пізнього вечора кипіла робота біля юрт. Справою зайняті всі, від малого до великого. А вечорами, коли втомлені за день чоловіки приганяли до юрт стада корів і отари овець, у казанах під дерев'яними кришками на повільному вогні дозрівав бешбармак - їх головна їжа за весь довгий день.

Молодь вечорами влаштовувала ігри і танці, чулися жарти хлопців, веселий дівочий сміх.

Так розмірено, у праці та турботах проходило життя наших предків, поки не вторглися сюди війська жорстокого і сильного ворога. Джунгари громили і грабували аули, гнали худобу, залишаючи після себе руїни і згарища. Кров'ю непокірного народу була залита вся Сариарка. Одначе зламати народ їм так і не вдалося. Прийшов час, і під прапори хана Абулхаїра зібралися розрізнені сили всіх трьох казахських жузів.

Війна довгий час йшла з поперемінним успіхом. Жодна зі сторін не поступалася. І як та скалка в оці, була для казахів ця джунгарська фортеця. На її штурм Абулхаїр направляв добірні кінні загони. У запеклих боях з ворогами гинули найкращі батири - краса і гордість степів, але й джунгари зазнавали втрат. Фортецю вдалося відсікти, ворог опинився в тилу у казахів. Війна є війна, сьогодні успіх супроводжує тебе, завтра - твоєму супротивникові таланить. На допомогу обложеній фортеці джунгари кинули свіжі сили, і казахські загони відступили. Пізніше фортеця ще не раз опинялася в облозі, але не здавалася. Однак, після перемоги казахів на річці Аягоз, джунгари втратили колишню впевненість, пригнічені посунули в глиб гірської країни, і вже вкотре перетворили фортецю на надокучливу скалку на тлі загального успіху. Цього разу обложені знову очікували на підмогу, та на виручку їм ніхто не приходив. Але й казахам штурм фортеці не давався, а час ішов, наближалася осінь. З настанням зими облогу треба було знімати і роз'їжджатися по теплих зимових аулах до наступної весни. Однак і джунгари не наважувалися зимувати без провізії, хоча їм дуже хотілося утримати фортецю і прилеглий край за собою.

Протистояння все більше і більше затягувалося. Одного разу раннім сонячним ранком на фортечному валу з'явився воїн-калмик, одягнений у блискучу кольчугу, але без зброї.

— І вам, і нам набридла війна. Ми пропонуємо в чесному поєдинку вирішити тривалу суперечку, кому мають належати ці землі. Після цього хтось з нас таки залишить цей край. Ви виставите свого воїна, ми - свого, але не для битви. Ось дві обтесані каменюки, майстер постарався, щоб вони були однакові. Він зробив їх схожими на ведмедів - символ богатирської сили.

Сьогодні близько полудня ми поставимо їх біля підніжжя гори. Як тільки сонце перевалить за полудень, нехай обидва богатиря закотять кожен свій камінь на вершину. Поєдинок повинен закінчитися з останнім променем сонця, що заходить. Перемога буде за тією стороною, чий богатир першим поставить «ведмедя» на вершині. Якщо ж не встигнуть обидва - війна буде тривати. Значить так завгодно богам. — Добре, — відповів казахський тисячник-мінбаси. — Ми згодні.

До полудня богатирі були на місці. Широкоплечий джунгар-калмик величезного зросту сам був схожий на кам'яну брилу, що не всякий кінь міг утримати його на собі. Про нього ходили легенди. А казахський батир ще був мало кому відомий. В загін він потрапив нещодавно разом з іншими воїнами від свого роду, але його силу вже помітили. Проходив якось батир повз конов'язі, а малооб'їздженний жеребець хотів брикнути його. Батир на льоту перехопив ногу зухвалого коня і так смикнув її на себе, що тулпар присів. Такого в степу ще ніхто не бачив.

Тінь від вкопано в землю списа досягла риси - відповідного старту суперечки. За знаком суддів обидва воїни підійшли до своїх багатопудових кам'яних статуй. Поєдинок розпочався.

Калмик був явно сильніше. Він майже без видимих зусиль штовхав свій камінь і незабаром залишив суперника позаду. Казахи зажурилися, на їхніх обличчях застигли смуток і розчарування. В джигіта вірили тепер лише близькі родичі, але він не здавався. Коли вони обидва пройшли половину шляху, казах почав надолужувати згаяне. У його погляді, який ловили його земляки, не було й тіні сум'яття. Він неспішно, але майже без зупинок перекочував свій валун, в той час як калмик все частіше і частіше витирав піт і зупинявся для відпочинку. Коли ж суперники зрівнялися, з казахської сторони почулися крики схвалення.

До заходу сонця залишалося не більше двох дисків. Калмик, що тримав першість, не хотів поступатися, він намагався бодай на крок, на два, але бути попереду.

І тут сталося неймовірне. Доти повільний і з вигляду не дуже сильний казахський батир раптом зібрався, його рухи здобули пружність і нову силу. А диск сонця все глибше і глибше тонув за межею горизонту, ревіння людей наростало з обох сторін. Кожна сторона вимагала перемоги.

З утробним стогоном, пораненого звіра, калмик хапав брилу і ривками штовхав її вперед. Але ... раптом його нога ковзнула на крутому трав'янистому схилі. Він впав і посунувся донизу. Слідом і його камінь спочатку ніби знехотя, потім все жвавіше, набираючи швидкість, покотився зі схилу. І ніякі сили вже не змогли його утримати. Навіть зупинись він - дорогоцінний час вже було безповоротно втрачено. Підвівшись і приречено дивлячись услід втікаючої від нього перемоги, джунгарський велетень якось обм'як і згорбився. Його родичі з неприязню і засудженням, а хто і з відвертою злістю дивилися на нього.

Натомість, напружуючись і здригаючись усім тілом, наче ошалілий від натуги і залитими потом очима, казахський батир подолав останні сажні. Ще зусилля, ще ривок! Останній! Кам'яне чудовисько вже встало на вершині могутнього піку. А батир ніби чогось вагався. Але ні. Ось він ще раз напружився і останнім ривком повністю поставив на вершину кам'яний ідол. Задоволені вигуки казахів переросли в один переможний крик. А батир, піднявши до очей важку натруджену руку, намірився змахнути краплі їдкого поту. Крізь солону пелену в ту мить він побачив, чаруюче видовище, що зачарувало його.

На горизонті блиснув той останній і яскравий промінь сонця ...

переклад Дарії Когутяк