Алдар-Косе й орач

казахська народна казка

Задумав одного разу бай стати орачем.

Виміняв він у сусідньому аулі на двох баранів найкращий плуг, взяв зі свого табуна двох ситих волів і виїхав на поле. Оре годину, другу, третю, воли слухняно ходять по борозні, не відчуваючи втоми. А з орача піт градом льє - не звик він до важкої роботи, не встигає за плугом. Перед очима наче вогні багать палають... І здається баю-орачу, що не земля в'ється з-під плуга, а біжать йому назустріч чорні змії, обвивають його ноги і руки, і не може він далі йти.

Сталося так, що, в своїх частих мандрах, надибав Алдар-Косе на це поле. Жене він перед собою стадо баранів, здобуте хитрощами у суперечках, і бачить неподалік змученого, втомленого орача.

— Ойпирмай-ай! Та це ж наче наш сусід, бай Жарти-бай, оре. Що це йому заманулося перед смертю власним горбом послужитися? Ось уже зручний випадок трапився посміятися над ним, кращого й не придумаєш.

Сховав Алдар-Косе свою отару за найближчим пагорбом і пішов до бая-орача. Той зупинився, опустив поручні плуга і, впізнавши в підійшовшій людині Алдара-Косе, привітався з ним. Після взаємних привітань Алдар-Косе співчутливо похитав головою і говорить:

— Е-е-е, дорогий сусіде, як же ти втомився! Пора тобі - відпочити. Якщо підеш відпочивати, я з задоволенням на твоїх волах попрацюю та допоможу тобі. Згоден?

Жарти-бай тільки й цього чекав. Передав він своїх волів Алдару, а сам відійшов убік, приліг поблизу найближчого пагорба на траву, накрився халатом і тут же міцно заснув. Він навіть і не помітив отару баранів, яку Алдар-Косе завбачливо сховав за пагорбом. Побачивши, що бай заснув, Алдар-Косе взявся за роботу. Першим ділом він відрізав волам хвости і тут же встромив їх у землю, а волів погнав за пагорб до своєї отари. Згодом, втомлений не менше бая-орача, вимучений тривалою подорожжю, Алдар-Косе присів біля плуга відпочити і задрімав.

У цей час і прокинувся Жарти-бай. Спершу здивувало його те, що Алдар-Косе байдикував, адже він сидів коло плуга і явно спав. Потім уже бай виявив, що його воли зникли, а на смузі замість них стирчать хвости. Він підійшов і розбудив Алдара, а той, одразу підхопившись, з не меньшим подивом спитав в бая-орача:

— Повадки биків твоїх до цих пір були такими або вони змінилися з тих пір, як на них почав орати я?! Одним словом, тільки я взявся за плуг, твої воли ні з того ні з сього почали мукати. Мукали вони, мукали та й пішли в землю, тепер ось одні хвости стирчать.

Жарти-бай обурився:

— Що ти мелеш?! Хіба воли можуть піти в землю?

Сказавши це, бай попрямував до того місця, де з землі стирчали хвости, з явним наміром висмикнути їх. Натомість, Алдар-Косе з криком кинувся попередити його.

— Дорогий мій, — сказав він, — не тягни! Благаю тебе, не тягни. Інакше ти можеш відірвати волам хвости і толку від цього буде мало. Я ж запитав у тебе, чи є у твоїх волів така звичка йти в землю, то вони й самі вийдуть. Але розлючений Жарти-бай, думаючи, що Алдар-Косе сміється над ним, підбіг і, вхопившись за хвости, висмикнув їх з землі. Тоді Алдар з обуренням вигукнув:

— Я ж тобі говорив, що не можна тягнути волів за хвости. Не погодився - тепер нарікай на себе!

З цими словами Алдар-Косе подався собі далі, залишивши на стерні бая в розпачі - з парою волячих хвостів в руках.

переклад Дарії Когутяк