Легенда про майстра та принцесу Марізе

казахська легенда

Місто Туркестан з другої половини XV століття стали називати другою Меккою, тому що, по велінню грізного султана еміра Тимура, там був побудований мавзолей святого Ходжі Ахмеда Ясаві. Прекрасний мавзолей, виблискував своїми блакитними куполами, купаючись у сонячних променях. Але є в ньому вада, яка впадає багатьом в очі - незавершеність архітектурного ансамблю, і на те є свої причини. Адже...

Для будівництва мавзолею султан Тимур зігнав майстрів-будівельників з усіх кінців світу, показуючи свою повагу до святого Ходжи Ахмед Ясаві. Керував ліпними роботами і художнім оформленням будівлі молодий джигіт. Це був неперевершений майстер, який може вдихнути життя в глину та камінь, та ще й красень, неабиякий. Дав йому Всевишній ще один великий дар - чудовий і сильний голос.

Кожен вечір, коли сонце завершувало свій денний шлях, а зодчі закінчували роботу, майстер підіймався на стіни споруджуваного мавзолею і починав співати. Його чарівний голос далеко розносився по притихлому степу, нагадуючи будівельникам про далеку батьківщину, пробуджуючи спогади про рідних і близьких.

Кожного разу, коли перші звуки пісні джигіта починали розливатись над землею, прочинялися візерунчасті двері шовкового намету в султана Тимура, і стрімко випурхувала відти, назовні, прекрасна принцеса Марзія, племінниця великого полководця. Довго і нерухомо стояла красуня, вслухаючись в дивовижні пісенні переливи... Щоб підкреслити, як високо султан Тимур оцінює працю майстрів, сама Марзія, щодня, опівдні приносила їм питво. Юний майстер і красуня принцеса, що ховала обличчя під повітряною вуаллю, таємно полюбили один одного.

Якось, Марзія простягнула майстру піалу з напоєм, а той, не витримавши, відкинув вуаль з її обличчя. Мимовільним свідкам здалося, що померкнув ясний день ... Так невимовно прекрасна була принцеса. У той же час усіх охопив страх, адже сталося нечуване: якийсь раб наважився зухвало образити особу царської крові! А Марзія лише посміхнулася і пішла. Раби оточили юнака:

— Ти що, ворог самому собі? Завтра з походу повернеться емір Тимур. Племінниця, звичайно, повідає йому про цю історію. Обурений твоєю зухвалістю емір може тебе суворо покарати, а заодно і нас.

Затремтів майстер, схилив голову.

— Що ж мені тепер робити? Що робити? — заблагав бідолаха, вкриваючись холодним потом.

— Треба нам усім вночі тікати звідси! .. запропонував хтось.

На наступний день наглядачі не виявили багатьох майстрів. За втікачами була споряджена гонитва. Де вже тут сховатися? Втікачів виловили і кинули до зіндану (ями-вязниці).

На ранок Марзія написала майстру послання такого змісту: «Творець щедро наділив тебе майстерністю зодчого, красою молодості, божественним даром співака. Навіть однієї з цих якостей достатньо, щоб людина могла здійснити свої мрії. Але в потрібний час у тебе не виявилося мужності. Все, чим ти володієш, вся твоє майстерність, краса, співочий талант - кому тепер вони потрібні? Ти злякався, і я розчарована в тобі. Шкода, що я повірила в твою любов! Прощай! Ти не гідний справжнього кохання, заради якого я могла б переступити через всі перешкоди-перестороги. Де немає мужності, там немає любові!»

Емір Тимур не став розбиратися, де тут правда, а де брехня. Йому доповіли про втечу, він наказав стратити всіх втікачів. Так загинув майстер і його друзі. Зрада в любові - виявилася страшніше злочину!

Тому і залишилася частина мавзолею недобудованою.

переклад Дарії Когутяк