Гора Манирак

казахська легенда

Є поблизу Зайсана гора Манирак. Заїжджі люди дивуються: що за дивна назва? А дива тут немає ніякого. У кожного слова є своя історія, тому й не даремно гора Манирак носить таке наймення.

Кочував колись у цих місцях, на цих багатих пасовищах, великий казахський рід. Ото, в різні часи всяке трапляється в житті: і радість, і горе, й гарне, й погане, але ось одного разу казахів спіткала така біда, гірше якої не буває. В ті давні часи, нагрянули в степ ворожі племена, почали бити мирних кочівників, розоряти аули, викрадати овечі отари та кінські табуни. Зібралися аксакали на раду, задумалися: де знайти порятунок? Одна дорога - в гори. Склали юрти, нав'ючили верблюдів, зібрали табуни й отари та рушили в дорогу.

Аж ось дійшли вони до крутого підйому. По дорозі вибилася з сил якась одна вівця, стала відставати і падати на коліна. Загули тоді голоси:

— Що будемо робити з вівцею? Не можна нам зволікати. Того й чекай - помітять караван розбійники.

Пастухи тоді сказали:

— Треба нести хвору вівцю в гори по черзі на руках. Сама вона не піде.

Тоді один бай накинувся на пастухів:

— У своєму ви розумі? Загибель загрожує всьому роду, а ви піклуєтеся про паршиву вівцю. Кинемо її тут, нехай собі подихає. Нам же треба скоріше сховатися за перевалом!

Знатний то був бай. Послухали вони його, та тим себе і погубили.

Піднялися кочівники на перевал, в надійному укритті худобурозташували і з спокійною душею почали готуватися до вечері і нічлігу. Тим часом біля підніжжя гори проносилися на конях ворожі загони, вишукуючи наживу. Вже проскакали вони тоту стежину на перевал, й ладні були піти далі, та раптом чують - десь на схилі жалібно бекає вівця. Звідки б узятися вівці в такому пустельному місці? Підвелися на стременах, прислухалися: знову і знову долинуло з гори бекання, повне туги і тривоги.

Повернули розбійники коней і помчали на голос тварини. Незабаром побачили вони кинуту вівцю і караванний слід, що йде до перевалу. З диким виттям увірвалися гвалтівники в притулок втікачів, і потекла потоком невинна кров по кам'янистих уступах. Нікого з роду не залишилося в живих.

Багато років минуло з того часу. Давно забулися імена загиблих людей. Але зберігається пам'ять про ту страшну подію тільки в назві гори Манирак - «бекання вівці».

переклад Дарії Когутяк