Легенда про золоту людину

казахська легенда

На великій землі, поміж хребтами Алатау і Каратау жило колись численне плем'я. Один з родів цього племені вибрав для постійного проживання гирло річки Ілі, що розтинає своїм потужним плином гостроверхі ланцюги гір. Сини і дочки цього племені були схожі поміж собою, говорили на одній мові. Був той народ могутнім і багатим.

І ось, одного разу, в сім'ї батира Каскалдака, у якого вже було дев'ятеро синів, народився десятий, хлопчик з довгим пасмом золотого волосся на тім'ячку - золотим айдаром. Його мати пишалася цим сином:

— Батир, я народила тобі сина з золотим айдаром!

Молодший син, у багатодітній сім'ї, ріс вільно-безтурботно, всі його плекали і балували. Але Алтин-Айдар не став примхливим і розпещеним. З малих років, він пристрастився до перегонів на конях, і в байгах (кінні перегони) щораз першим приходив, наче у коня, на якого він сідав, крила виростали.

Крім молодшого сина Алтин-Айдара були у батира Каскалдака ще й старші сини: Балай, Кокей, Бокей, Жокей, Токей, Шонай, Еней, Екей, Кеней. Коли десять батирів сідали на коней верхи, за кожним слідувала сотня вірних джигітів, і виходило, що ціла тисяча вершників виходила на поле битви. Сам батир Каскалдак був вождем численного племені кочівників.

Одного разу Узункулак (довге вухо) доніс до племені чорну звістку: зі сходу вздовж їх рідної річки Ілі насувається грізний ворог. А слідом за цією звісткою примчали і гінці з дружніх пологів, що оселилися по сусідству.

— Зі сходу йде незліченне військо, розтікається по наших землях, як чорна сажа. Лави їх незліченні, немов сімейсто мурах у мурашнику, покрили вони собою всю землю, немов хмари сарани, до наших кордонів повзуть. Якщо ворог досягне наших благодатних земель, ми втратимо все: воду, пасовища, батьківщину. Синів наших зроблять жалюгідними рабами, дочок - наложницями. Улюблені дружини стануть чорними вдовами.

Зібрався народ тримати загальну раду і прийняли спільно рішення:

— Виступимо в похід! Вийдемо назустріч ворогу, не підпустимо його до своїх земель!

І батир Каскалдак, за рішенням спільноти, очолив численне військо. Він став колбасши (головнокомандувачем), а вели військо десять його синів. Грізні це були загони, вершники були одягнені в залізні кольчуги, сталеві шоломи, захищені важкими щитами, озброєні вони були гострими сталевими мечами і шаблями, довгими списами, потужними луками, що б'ють ворога на відстані більше півкілометра.

Але краще за всіх була виправка у батира Алтин-Айдара.Молодший в роду, він був загальним улюбленцем. А ватажок роду, батир Каскалдак, не пошкодував для нього ані золота, ані срібла. Коня юнака, золотистого аргамака, він назвав Кулансари. А сам, юний батир, був одягнений у золоті обладунки, голову його захищав золотий шолом, груди і спину прикривала золота кольчуга, талію стягував золотий пояс, прикрашений золотими пряжками - із зображеннями вовчих голів, прабатьків кочівників. Ноги були взуті у високі гостроносі чоботи із золотистої шкіри з позолоченими каблуками. Коли він на чолі своєї кінної сотні летів на ворога, золотистий його одяг іскрився, сліпуче виблискуючи під сонячним промінням.

У найважчі хвилини битви молодший брат Алтин-Айдар поспішав на своєму швидкому коні на допомогу своїм старшим братам, і одна тільки його поява вселяла сили у вояків, і вони, натхнені сміливістю «золотого» воїна, відбивали напад ворогів та самі переходили в атаку. Став Алтин-Айдар - хлопчик із золотим чубчиком - справжнім Золотим батиром, живим талісманом війська кочівників.

Тричі сходилися в боях зі страшним ворогом Каскалдак і його воїни: перша битва відбулася поблизу Баскалкана, друга - біля Ортакалкана, а третя - біля Аяккалкана. З тих пір вони й називаються трьома щитами (калкан по-тюркською щит). Не вдалося загарбникам перемогти військо Каскалдака і його синів. І після трьох боїв оголосили обидві сторони перемир'я. День-другий відпочивали, а на третій затіяли перегони та інші кінні ігри. Ворожі вершники теж були майстрами кінних перегонів. Але головною метою ворогів була хитрість, за допомогою якої вони хотіли погубити золотого воїна.

Зброя була на цей час відкладена, оскільки змагання були мирними. І ось, після кокпару, в якому дві команди вершників борються за володіння цапиною тушею, після поєдинків борців, в яких теж не було виявлено переможців, після турніру стрільців з лука, на якому краще всіх стріляв Алтин-Айдар, повинна була відбутися аламани-байга, в якій вершники і коні змагалися у перегонах на сорок верст. З кожного боку у аламани-байзі повинні взяти участь по десять вершників, переможе той, хто першим прийде до місця початку перегонів.

І ось, до гори, почали стікатися люди. Їх було так багато, що вони засіяли всю вершину пагорба. Двадцять вершників вишикувалися на старті, швидкі коні під ними в нетерпінні кусали вудила. Алтин-Айдар у своєму золотому вбранні гордо сидів на своєму аргамакові Кулансари, він дуже хотів перемогти у цих кінних перегонах. За сигналом головного судді вершники понеслися вперед. Два великих кола вздовж кургану Бесшатир повинні були промчати вони. Та й Алтин-Айдар і десять його братів знали, що програти в перегонах вони не можуть, це прирівнювалося смертного вироку, тому що інші десять вершників були їхні вороги.

Довгою вервечкою розтягнулися вершники по жовтому вигорілому степу, їх чорні фігурки ледь виднілися на обрії. Величезне коло, яке вони повинні були проскакати навколо гори, розтягнулося від горизонту до горизонту, але люди, що володіють гарним зором, ясно бачили і навіть розповідали іншим про хід перегонів. Раз у раз чулися вигуки їх: «Ось гнідий пішов вперед! ..» - «Ні, його обігнав білий кінь ...» - «Не білий, а небесний!».

Алтин-Айдар на своєму коні йшов услід за двома першими вершниками, зберігаючи сили для завершального ривка. Так вони проскакали перше коло, і коли вершники проносилися поблизу, люди з обох ворогуючих військ проводжали їх вигуками захоплення, ніби не вони, оце, сходилися кількома днями тому в смертельному бою. Як тільки завершилося перше коло, Алтин-Айдар вирішив діяти. Він пришпорив коня і пішов на обгін, йдучих попереду ворожих вершників. Кулансари відчув його наміри і вправно та швидко обійшов супротивників. Люди на сопці, що спостерігали за змаганням, тільки цокали язиками від захоплення.

Але ворог він і є ворог. Ніхто ж не знав, що в яру, недалеко від кінця перегонів, сховалися в густій траві два ворожих воїни. Вони побачили, що хлопчак у золотому вбранні обігнав усіх своїх суперників і мчить на своєму Кулансари попереду всіх. Лазутчики зрозуміли, що вони програють байгу, якщо не зашкодять йому. А поразка, як відомо, смерті подібна.

І ось, коли золотий юнак наблизився до них, два ворожих лазутчика раптом вискочили з трави і з дикими криками, розмахуючи зброєю, кинулися назустріч йому, як ніби й справді збиралися вбити вершника. Але вбити вони його не могли, оскільки тут же почалася б страшна битва, результат якої був би трагічний для обох сторін. Та й ганьби потім не оберешся. Два дурних ворожих воїни вирішили вбити коня золотого хлопчика і так домогтися його поразки. І ось один з них вже приготувався вдарити коня, але розумний кінь Алтин-Айдара, навчений битися в бою, так різко відсахнувся в сторону, що той тільки в подиві й з розпуки кинув своє знаряддя в траву.

Але ворожа витівка зробила свою чорну справу. Аргамак Кулансари, виявляється, мав таку фізичну потугу, і такою силу, що понісся до фінішу ще швидше. І тут Алтин-Айдар схибив: він невдало повернувся і навіть не зрозумів, як вилетів з сідла. Юнак, тут же, схопився на ноги і, чим-дуж, побіг слідом за своїм скакуном, намагаючись наздогнати його. Але розумний кінь не став чекати свого наїзника, а з порожнім сідлом мчав і мчав уперед, оскільки йому треба було прийти першим.

Люди на пагорбі вигукнули: «О, диво! Кінь сам вирішив скакати до переможного кінця! .. Так! Такого ніколи у всій історії Великого степу не було!» А кінь продовжував летіти, як стріла, попереду всіх, тільки його хвіст майорів на вітрі. І тут, з натовпу, вирвався інший вершник, батько Алтин-Айдара - Каскалдак. Він перехопив Кулансари, на льоту пересів на нього і помчав. І вчасно, бо кінь без вершника вже збавив свою рись, і його випереджали два суперники.

Батир Каскалдак пришпорив коня своєю камча з таволги, але не батогом, а дерев'яною ручкою, чого було цілком достатньо, щоб Кулансари рвонув вперед, тут же наздогнавши суперників, які вже святкували перемогу, і першим перетнув переможну лінію!

— Перемога! Перемога! — радісно вигукнули люди на сопці, здійнявши руки до неба. Вони раділи, обіймали один одного, по десять разів переказуючи події цих дивовижних кінських перегонів. До них приєдналися і ворожі воїни, підтверджуючи, що вони згодні з перемогою кайсаків, і що їх кінь прийшов першим. Так, вони визнають свою поразку!.. Пізніше за всіх прибіг сам Алтин-Айдар. Не знаючи, що сталося, і боячись батьківського гніву, він кинувся до матері:

— Мамо! Мамо! Я впав з коня!..

А мати обняла його ніжно і сказала:

— Не плач, синку, ти переміг!

Так завершилася ця небувала байга, і разом з нею закінчилася ця страшна війна. Вороги подумали: «Народ, у якого діти б'ються поряд з дорослими, а батьки готові у важку хвилину підтримати синів, важко перемогти. Навіть неможливо..." І відступилися.

Згодом був укладений мир, який не порушувався багато років.

Ні ворожа стріла, ні чужа шабля не змогли вразити Алтин-Айдара. Лише заздрість і злість, чорне око погубили одного разу овіяного прижиттєвою славою золотого воїна. У вісімнадцять років він тяжко захворів (кажуть, простудився на полюванні) і помер. Невтішними були його батько і мати, його брати-батири ... Весь степовий нарід гірко оплакував його.

Алтин-Айдара так і поховали у золотому вбранні, поруч з ним поклали в могилу срібну чашу, на якій батько видряпав ножем напис: «Ти рано пішов від нас... у майбутнє...».

переклад Дарії Когутяк