Жадібний бай і Алдар-Косе

казахська народна казка

Жив на світі один Шигай-бай, прозваний за незвичайну жадібність Шик-Бермесом. По всьому степу, не було людини скупіше його. Багато було в нього баранів, биків і коней, але жадібність багатія не знала меж. Священний закон гостинності для бая не існував. Вхід до юрти Шигай-бая був закритий для проїзджих, за все своє життя він так і нікому не дав шматка коржа.

— Ну, мене б йому довелося нагодувати!— впевнено сказав Алдар-Косе.

— Не думаю,— відповів відомий дотепник Жиренше.

Ось вони посперечалися і змовились: якщо Алдар-Косе зуміє поїсти у Шигай-бая, то Жиренше віддасть Алдару-Косе все, що той зажадає.

Заправивши поли халата за пояс, Алдар-Косе сів на коня та відправився в дорогу і, вже до вечора, він доїхав до аулу Шигай-бая. Обережно діставшись до юрти багатія, Алдар-Косе побачив навколо неї розстеленій очерет. Жадібний бай так, по шелесту листя, дізнавався про наближення гостей і встигав заховати їжу, яку варили вдома. Алдар-Косе тихцем зібрав той очерет і так проклав собі дорогу до юрти. Згодом він знайшов маленьку дірочку в кошмі і заглянув всередину. Там він угледів, що на тагані кипів казан, а Шигай-бай робить ковбасу. Господиня скубла гуску, служниця опалювала баранячу голову, а дочка місила тісто. В туж мить, Алдар-Косе несподівано увійшов до юрти і привітався «Салем». Миттю з його очей зникли ковбаса, гусак, бараняча голова і тісто. Але гість зробив вигляд, що нічого цього не помітив, тоді як Шигай-бай сказав з удаваною посмішкою:

— Раді бачити тебе, Косе! Сідай і будь гостем. Тільки пробач, мені нічим частувати тебе.

— І на доброму слові спасибі! — відповів Алдар-Косе та зайняв найпочесніше місце в юрті.

— Що нового в степу? — поцікавився господар.

— А що ти хочеш знати, найдобріший Шигай-баю? Те, що я бачив, або те, що я чув?

— Чутки часто бувають брехливі — я їм не вірю. Краще розкажи про те, що ти бачив.

Ось тоді й повідав Алдар-Косе свою історію:

— Ото їду я до тебе баю і бачу: по дорозі повзе довга-довжелезна змія. Побачила вона мене, засичала і згорнулася так само, як та ковбаса, яку ти сховав під себе, найдобріший Шигай-баю. Я ж схопив камінь завбільшки з баранячу голову, начебто таку, на якій сидить твоя служниця. І кинув я камінь в ту змію, а вона від удару розплющилася і враз стала, як то тісто, яке знаходиться під твоєю дочкою. Ото баю, якщо я сказав хоч одне слово неправди, нехай мене обскубають, як гуску, приховану твоєю дружиною.

Шига-бай почервонів від люті, і кинув ковбасу в котел. Господиня опустила туди ж обскубаного гусака, а служниця обпалену голову барана. І тоді хором вони вигукнули:

— А-а-а, варітеся аж п'ять місяців!

Алдар-Косе швидко роззувся, поставив свої чоботи біля дверей і на те відповів:

— Відпочивайте, і ви, мої чобітки — десять місяців!

Після цього він розтягнувся на кошмі (лежанці), так як час був то пізній, і вдавав уже сонного. Тоді господарі, почувши його хропіння і собі полягали спати. А Алдар-Косе дочекавшись, коли господарі міцно уснули, потихеньку встав, підійшов до котла, виловив гусака, з'їв його, потім дістав баранячу голову й теж умнув її, а закінчив вечеряти він уже ковбасою. Наситившись тим всім, він порізав на шматочки шкіряні чоботи хазяйської дочки і кинув їх в котел. Аж тоді, ситий і задоволений своєю витівкою, Алдар-Косе ліг спати.

По-серед ночі Шигай-бай прокинувся, розбудив потихеньку своїх домочадців і звелів подати вечерю, а гостя він і не мав наміру запрошувати. Стали господарі їсти — жували-жували жорстку шкіру, ніяк не могли розжувати, трохи зуби не переламали.

— Сховай м'ясо до завтра, — сказав Шигай-бай дружині, — а нам налий самої сурпи.

Минула ніч. Зібрався вранці Шигай-бай у поле, покликав дружину і каже їй - на вухо:

— Дай мені з собою айрану, тільки непомітно, щоби цього не бачив Косе.

Дружина наповнила видовбаний гарбузик айраном і дала чоловікові. Шига-бай сунув той гарбуз у кишеню і хотів було вийти з юрти, але Алдар побачив, що кишеня в бая відкопилилась — кинувся господареві на шию і почав його обнімати.

— Ну, прощай, найдобріший Шигай-баю, сьогодні, можливо, я поїду від тебе.

А сам крутить бая з одного боку в бік, термосить його з усіх сил. А айран з гарбуза ллється на ноги баю, той терпів, терпів і не витримав - кинув гарбуза і закричав:

— На, пий мій айран, пий, нехай лопне твоє пузо!

Ось так й пішов у цей день Шигай-бай голодним з дому. Іде він степом і думає: «Як мені позбавитися від такого шкідливого гостя?» На другий ранок знову бай говорить дружині пошепки:

— Спечи но, дружинонько, мені коржа, але тільки так, щоб Косе не побачив!

Спекла дружина корж, вийняла його з гарячої золи і дала чоловікові. Тільки він відкусив шматок, як внадився на це Алдар-Косе. Шигай-бай миттю всунув коржа собі за пазуху, але Алдар і це помітив.

— Мабуть, я сьогодні вже поїду! — сказав він і обійняв господаря, ніби прощаючись.— Люб'язний і найдобріший, Шигай-баю! Я навіть і не знаю, як надякуватися за твою гостинність ... Кажучи ці слова, він все сильніше і сильніше притискав до собе господаря. А гарячий коржик палив баю голий живіт, в кінці-кінців Шигай-бай не витерпів і заволав:

— Щоб тобі вдавитися, Косе, моїм хлібом! На, їж! — Але Алдар-Косе з'їв того коржа і не вдавився, а бай знову пішов у поле голодний.

Так минуло кілька днів, а Шигай-бай ніяк не міг спекатися непроханого гостя. Щоранку той збирався в дорогу, але опісля залишався до наступного дня.

Алдар-Косе приїхав до Шигай-бая на вороному жеребці з білою примітної лисиною, який весь цей час стояв у стайні разом з кіньми господаря. Тоді от, багатій вирішив помститися Алдару-Косе та зарізати його жеребця. Але Алдар дізнався про злі наміри бая, підслухавши його розмову з дружиною.

«Зачекай, зачекай, ти пошкодуєш, за це, вредний баю!» — сказав собі Косе і відправився на стайню. Він замастив гноєм лисину свого коня, а на лобі одного з коней Шигай-бая, теж вороної масті, намалював вапняком білу пляму. Опівночі Шигай-бай пішов до стайні і закричав звідти:

— Косе! Вставай, твій кінь заплутався в поводку. Зараз він здохне!

— Так заріж його швидше, щоб не пропало м'ясо! — сказав Алдар-Косе й перевернувся на другий бік.

Шига-бай і радий з того — зарізав вороного жеребця з білою плямою на лобі. На ранок, господар і гість пішли білувати зарізаного коня. Алдар-Косе опустився на коліна і почав скаржитися на долю, що відняла в нього останнього коня. Непомітно він стер крейдяну лисину й радісно вигукнув:

— Слава аллаху! Це не мій кінь, о-о-о, найдобріший Шигай-баю. Ти помилився, у мого коня біла пляма на лобі. Недовго думаючи, Алдар побіг до табуна, знайшов свого коня, стер гній і підвів його до Шигай-бая.

— Ось мій кінь!

Багач в припадку гніву готовий був розірвати на частини Алдара-Косе, але з великими труднощами стримався. Тоді-то, нарешті, до величезної радості бая, Алдар-Косе по-справжньому став збиратися додому. Подивився він на свої рвані чоботи і сказав:

— Треба їх полагодити. Не даси мені біз, о-о-о, найдобріший Шигай-баю?

Бай поспішав у степ до своїх баранів і відповів:

— Жінко, дай йому, що він просить!

Вийшов господар з юрти, а Алдар-Косе тоді говорить старій:

— Шигай-бай велів мені віддати вашу дочку Біз!

— Та ти з глузду з'їхав! — Обурилася-взбунтувала баба. — Та хіба я віддам красуню такому пройдисвітові, як ти!

— Не треба кричати, байбіше, — відповів спокійно Алдар.— Чоловік наказав, а твоє діло — слухатися.

— Мій чоловік не дурень. Забирайся геть!

— Тоді давай поспитаємо його, байбіше.

Побігли вони навздогін за баем і крикнув йому Алдар:

— О-о-о, найдобріший Шигай-баю! Байбіше не дає мені біз! А без біз я не можу рушити в дорогу.

Тоді Шигай-бай злякався, що Алдар-Косе ще затримається в його аулі, і крикнув до жінки:

— Віддай йому швидше біз, і нехай він забирається на всі чотири сторони!

Стара аж рота роззявила від здивування. Добившись свого, Алдар-Косе швидко осідлав коня, посадив поперед себе дівчину, яка давно мріяла покинути скнару-батька, і зник у степу. А стара так і залишилася стояти з відкритим ротом.

Привіз Алдар-Косе Біз в свій аул, залишив її, а сам вирушив до Жиренше. Розповів він, як провів жадібного бая, і каже:

— Ти мені програв. Я пожив у Шигай-бая і був ситий.

— Ну, що ж,— відповів Жиренше, — обдурити бая-дурня неважко. Ти от спробуй мене здури. Тоді отримаєш все, що забажаєш!

Алдар-Косе і на це погодився, так вони, залишивши аул, вирушили в степ. Жиренше їхав верхи, а Алдар-Косе йшов пішки. Пройшли приятелі трохи та, раптом, Алдар зупинився і каже:

— Щоб тебе обдурити, мені потрібен строкатий мішок, а він залишився вдома. Доведеться повернутися.

— Візьми мого коня, щоб не втрачати часу! — запропонував Жиренше.

Алдар-Косе сів собі на коня, від'їхав трохи і радісно вигукнув:

— Ось я тебе і надурив. Був у тебе кінь, а тепер нема його! Щасливо залишатися, Жиренше!

Алдар-Косе поїхав, а Жиренше чимдуж повернувся додому та розповів своїй дружині про таку халепу.

— Добре, — сказала жінка.— Сиди вдома і чекай на мене з конем.

Взяла вона стару ковдру, згорнула її, так ніби дитину сповила, та побігла навперейми Алдару-Косе. За деякий час зустрілися вони та рушили далі вже разом. Алдар їде на коні, а жінка йде пішки. Добралися вони до річки, побачив Алдар, що його супутниця збирається вбрід переходити річку, і каже їй:

— Дай мені дитину, я перевезу її на той берег.

— Вона може прокинутися, — відмовилася жінка.

— Тоді візьми мого коня і переїжджай сама.

— Спасибі!

Сіла жінка на коня, добралася до середини річки і крикнула:

— І на самого хитрого хитруна прийде час, коли його проведе проста жінка. Не засмучуйся, Алдар-Косе, ти, здається, ще молодий! Коли виростуть в тебе борода і вуса, може й тоді ти ту жінку і здуриш. Бажаю тобі успіху!

Перебралася жінка на інший берег, помахала йому рукою і поскакала на коні свого чоловіка додому, а Алдар й собі попрямував до своєї домівки.

переклад Дарії Когутяк