Мудрий Жиренше та красуня Карашаш

казахська народна казка

У давні часи жив мудрець на ймення Жиренше-Шешеня. Розум цієї людини був глибокий і безмежний, як море, мова текла з його вуст, подібно пісні солов'я. Але, незважаючи на всі свої переваги, був Жиренше бідний, як ніхто в степу; халупа його була така убога, що коли він лягав, то ноги його стирчали за порогом, а у негоду вітер і дощ вільно проникали в неї крізь безліч щілин.

Якось раз, їхав Жиренше з приятелями по степу. День хилився до вечора, і вершники квапили коней, щоб завидна дістатися до житла. Аж раптом, шлях їм перетнула широка степова річка. На тому березі річки був аул, і на їхньому березі декілька жінок збирали в мішки кізяк. Прискакавши до них до них, вершники чемно привіталися і запитали, як переправитися через річку. Тоді з натовпу жінок вийшла молода дівчина, яку подруги називали красунею Карашаш. Була на ній стара, залатана сукня, але вся вона сяяла небаченою красою: очі в неї були як зірки, рот немов місяць, а стан ніби струнка і гнучка лоза.

— Є два броди, — сказала дівчина.— Той, що ліворуч, - близький, та далекий, водночас; а той, що праворуч, - далекий, та близький, нараз.— І вона вказала на дві стежки, що ведуть до броду.

Один лише Жиренше зрозумів слова дівчини і повернув коня вправо. Через деякий час він побачив брід, дно якого тут було піщане, а вода мілка. Він без зусиль переправився через річку і швидко доскакав до аулу. А приятелі його вибрали ближній брід і, незабаром, розкаялися в цьому. Не досягли вони й середини річки, як коні їх глибоко загрузли у багні - їм довелося спішитися на найглибшому місці і, з повідком в руці, брести до берега. Вже сутеніло, коли, мокрі і змерзлі, прискакали вони в аул.

Жиренше зупинив коня біля крайньої юрти, це була найбідніша юрта в аулі, і він одразу здогадався, що вона належить батькам тієї дівчини, яка вказала йому брід. Він дочекався товаришів, лише тільки вершники зійшли з коней, як назустріч їм вийшла мати Кара-шаш і попросила їхстати гостями її сім'ї. Вони подякували добрій жінці та увійшли до юрти. Всередині юрта була так само бідна, як і на зовні, замість килимів господиня постелила гостям сухі шкури вовною догори. Через деякий час в юрту увійшла й Карашаш з повним мішком кізяку за плечима.

Пора була весняна, і, перед заходом сонця, пройшла сильна злива. Усі жінки повернулися зі степу з мокрим кізяком, тому їх сім'ї, в цю ніч, лягли спати не повечерявши. Тільки одна Карашаш принесла сухий кізяк, вона розвела багаття, на якому і обігрілися та обсушилися їх гості.

— Як примудрилася ти уберегти кізяк від дощу? — Запитали її приїжджі.

І дівчина розповіла їм, що, коли почався дощ, вона лягла на мішок з кізяком і затулила його своїм тілом. Сукня у неї вимокла, але плаття ж легко висушити біля вогнища, вважала дівчина. Адже не могла вчинити інакше, бо батько її - пастух, повертається на ніч додому голодний та мокрий, і йому зле довелося б без вогню. Інші ж жінки під час дощу самі сховалися під мішками, але замочили і одяг і кізяк.

Гості вислухали відповідь дівчини і подивувалися її розуму. Між тим, їм захотілося дізнатися, яке частування чекає на них за вечерею. Карашаш сказала їм на те:

— Батько мій бідний, але гостинна людина. Коли він прижене байську отару, то, якщо добуде у бая - заріже для вас одного барана, а не добуде - тоді матимете дві вівці.

Ніхто, крім Жиренше, не зрозумів слів дівчини, всі прийняли їх за жарт.

Прийшов батько Карашаш. Побачивши у себе чужих людей, він побіг до бая просити барана на вечерю нежданим гостям, а бай прогнав його, не давши нічого. Тоді пастух зарізав свою єдину вівцю, яка незабаром повинна була принести ягня, і з її м'яса приготував смачний наїдок для приїжджих жигітів. Тільки тут гості зрозуміли значення слів Карашаш.

Жиренше, за вечерею, сидів навпроти Карашаш, полонений її красою і розумом, він потай приклав руку до серця на знак того, що гаряче її полюбив. Карашаш не спускала з нього очей і, зауваживши цей рух, у відповідь - доторкнулася пальцями до своїх очей: цим вона хотіла сказати, що його почуття не сховалися від її погляду. Тоді Жиренше погладив себе по волоссю, бажаючи запитати, чи не потребує її батько, за неї, в калим, стільки худоби, скільки у нього волосся на голові. Карашаш, в свою чергу, провела рукою по шерсті шкіри, що лежала під нею: натякаючи, що батько не віддасть її і за стільки голів худоби, скільки шерстинок на тій баранячій шкірі. Жиренше, згадавши про свою бідність, сумно опустив голову. Дівчині стало шкода його, вона відвернула куточок шкіри і доторкнулась пальцями до її гладкої сторони. Так Карашаш дала зрозуміти Жиренше, що батько віддасть її і дарма, якщо знайдеться гідний наречений.

Пастух весь час спостерігав за, безмовною, розмовою молодих людей. Він зрозумів, що вони уподобали один одного і, що Жиренше, такий же розумний, як і його донька. Тому, коли Жиренше зважився просити у нього Карашаш собі в дружини, він з радістю погодився.

Через три дня привіз Жиренше молоду дружину в рідний аул.

Слава про прекрасну та мудру Карашаш швидко облетіла весь степ і, нарешті, досягла палацу хана. Слухаючи улесливі оповіді своїх візирів про те, що немає на світі жінки красивіше і розумніше Карашаш, хан пройнявся заздрістю до бідняка Жіренше і вирішив відібрати у нього дружину.

Одного разу прискакав до халупи Жіренше ханський гонець і, ім'ям хана, наказав йому негайно з'явитися з дружиною до палацу. Що поробиш, вирушили вони в дорогу. Як тільки хан глянув на Карашаш, він тут же собі її уподобав її та, вирішивши, будь-що, зробити своєю дружиною, наказав Жиренше залишитися у нього в услужінні...

Днем Жиренше служив в сліпучому ханському палаці, а ввечері, стомлений, повертався до своєї хижі, до Карашаш. І тут, насолоджуючись своєю свободою, він схилявся головою на коліна коханої дружини, кажучи:

— Яке щастя сидіти у своїй халупі! Вона просторіше ханських палат. — а ноги його, в цей час, стирчали за порогом. Йшов час, а хан не переставав думати про те, як би позбутися Жиренше й оволодіти Карашаш. Багато разів давав він йому небезпечні й хитромудрі доручення, але Жиренше завжди швидко і точно виконував їх, тому й не було приводу щоби його стратити.

Сталося якось так, що хан скакав, зі своїм почтом, по степу. День був вітряний, по степу котилося перекотиполе. Хан сказав Жиренше:

— Наздожени перекоти-поле і довідайся у нього, куди і звідки воно котиться. Дивись мені, не доб'єшся від нього відповіді - не зносити тобі голови.

Жиренше погнався за перекоти-полем, наздогнав його, простромив списом і, постоявши над ним якийсь час, повернувся назад.

Хан спитав:

— Ну, що сказало тобі перекоти-поле?

А Жиренше відповів:

— О великий Хане, перекотиполе шле тобі уклін, а сказало воно мені ось що: «Куди і звідки я кочусь - відомо вітру, а де зупинюся - відомо яру. Це зрозуміло само собою, а то ти дурень, що ставиш мені такі питання, чи то хан дурень, що прислав тебе розпитувати мене про таке».

Хан зрозумів натяк, але нічого не відповів Жиренше і лише глибше затаїв злобу супроти нього.

Другий раз хан наказав Жиренше, під страхом смерті, з'явитися до нього так, щоб було це ні вдень, ні вночі, ні пішки, ні на коні, та ще й щоб не залишався він на вулиці і не увійшов до палацу. Засмутився спочатку Жиренше, але потім порадився з Карашаш, і вони разом придумали, як вийти зі скрути. Жиренше з'явився до хана на ранковій зорі, сидячи верхи на козі, і зупинився під самою поперечиною воріт.

Знову не вдалася ханові його хитрість, розізлився й засів, в печалі, вигадувати нові завдання для бідняка.

Коли настала осінь, він зажадав до себе Жиренше і, вручивши йому сорок баранів, сказав:

— Я даю тобі цих баранів, і ти повинен ходити за ними всю зиму. Але знай: якщо до весни вони не принесуть по ягняті, як вівці, я накажу відрубати тобі голову. Жиренше побрів додому в глибокій печалі, женучи перед собою стадо баранів.

— Що з тобою, мій чоловіче? — Запитала його Карашаш. — Чому такий сумний?

Жиренше розповів їй про навіжений наказ хана.

— Коханий, — вигукнула Карашаш, — чи варто сумувати через дрібниці! Заріж до зими всіх баранів, а по весні - побачиш сам - все обійдеться, як найкраще.

І Жиренше зробив так, як сказала Карашаш.

Настала весна. Ось одного разу постукав ханський гонець біля дверей хижі Жиренше і оголосив, що слідом за ним скаче сам хан: хоче він дізнатися, чи об'ягнилися всі його барани.

Засмутився Жиренше, відчуваючи, що вже тепер не уникнути йому смерті. А Карашаш говорить:

— Не горюй, дорогий мій. Сховайся в степу і не показуйся до вечора. Я сама прийму хана і все обійдеться, як на краще. Іди.

Жиренше послухався дружини і пішов у степ, а Карашаш залишилася у хижі. Незабаром чує вона кінський тупіт і грізний голос:

— Гей, хто там! Відгукніться!

Карашаш, по голосу, одразу впізнала хана. Вона вийшла з хижі й низько вклонилася йому.

— А де ж твій чоловік? Чому він не зустрічає мене? — сердито спитав хан.

А Карашаш відповіла йому шанобливо:

— О, могутній хане, змилуйся над моїм нещасним чоловіком: він відлучився з дому, щоб догодити тобі. Як почув він, що ти їдеш відвідати нас, так увійшла до нього в серце журба, тому що бідні ми й нічого нема в нас у запасі для частування знатних гостей. Мій чоловік поспішив у степ, щоб подоїти свою ручну перепілку, а з її молока приготувати для тебе кумис. Зайди в нашу хатину, о великий хане, чоловік скоро повернеться і пригостить тебе на славу.

Хан розлютився, не на жарт.

— Ти глузуєш з мене, негідна жінко! — Закричав він. — Де це бачено, щоб доїлися перепілки!

— А чим ти вражений, ясноокий хане? — Як ні в чому не бувало сказала Карашаш. — Хіба тобі невідомо, що в країні, якою управляє цей мудрий правитель, трапляються і не такі дива? Чи не твої сорок баранів збираються об'ягниться з дня на день?

Хан зрозумів, що потрапив в халепу. Не знаючи куди діватися від сорому, він круто повернув коня, що є сили вдарив його батогом і зник з очей.

З того часу він залишив Жиренше і Карашаш у спокої, і вони щасливо прожили разом до глибокої старості.

Жиренше був на полюванні, коли померла його Карашаш.

За звичаєм того часу, приятелі його виїхали на дорогу, йому на вперейми, щоб сповістити про те нещастя. Вдалині показався Жиренше, він скакав неквапом і співав веселої пісні. З сідла його висіло три підбитих гуски. Стрівши його, приятелі запросили Жиренше присісти біля них і, не наважуючись повідомити йому сумну звістку, почали розмову здалеку.

— Ти всюди прославився своєю мудрістю, Жиренше, — сказали вони.— Так дай же нам одвіт: чого позбавляється людина, коли у нього помирає батько?

— Помер батько - впали стіни фортеці, які оберігали людину від бід.

— Добре, — сказали товариші.— А чого ж позбавляється людина, коли у неї помирає мати?

— Померла мати - вичерпалося джерело любові, що поїло цю людину — відповів Жирінше.

— Добре, — сказали приятелі. — А з чим же ти порівняєш смерть брата?

— Помер брат - впала опора, яка підтримувала ту людину.

— Скажи ж наостанок, мудрий Жиренше, що ж втрачає людина зі смертю улюбленої дружини?

....

— Моя Карашаш померла! — Скрикнув Жиренше, відразу здогадавшись про все.

Він хотів поспішити до тіла своєї коханої і, весь у сльозах, став підніматися на ноги, опираючись на руків'я батога. Але то руків'я переламалося під ним, і Жиренше, мертвий, повалився на землю.

переклад Дарії Когутяк