Музика-бай та Алдар-Косе

казахська народна казка

В один час з Алдаром-Косе жив бай, він був дурний, як баранячий курдюк, а вважав себе великим музикою. Коли він, надувши щоки і витріщивши очі, висвистував щось на сибизі, люди тікали в степ, а собаки піднімали таке завивання, наче учуяли поблизу вовчу зграю.

Та баю було однаково, він був задоволений сам собою, йому здавалося, що ніхто в світі не зіграє краще за нього.

Одного разу цей бай закликав до себе Алдара-Косе і каже:

— Алдаре-Косе, є прислів'я: «Питай не в того, хто довго жив, а в того, хто багато бачив». Ти об'їздив весь степ, у різних краях побував, багатьох людей знаєш. Так послухай мою гру та скажи, чи є де в світі інший такий музика, як я?

Поки бай говорив, Алдар-Косе огледівся в юрті і ледве міг приховати здивування - ніколи ще він не бачив такого багатого убрання: всюди оксамит, шовк, килими, на стінах дорогоцінна збруя, прикрашена золотом і сріблом.

«Не піду звідси з порожніми руками», — подумав Алдар-Косе, низько кланяючись господареві.

Тут бай приклав сибизг до губ і став щосили дути в її отвір. З дудки вирвався пронизливий писк, і зараз же люди, що були в аулі, прожогом кинулися в степ, а всі собаки дико почали завивати. Алдакен же ж, не моргнувши оком, стояв з видом захопленого посеред юрти і тільки прицьмакував язиком.

— Ну-у-у, як воно? — запитав самовдоволено бай.

— Шановний баю, — відповідав Алдар-Косе, і навіть удавано витер сльозу полою халата,— слухаючи вашу незвичайну гру, я забув, що перебуваю на землі, мені здалося, що я чую, як співають райські гурії. Ви — воістину великий музикант!

Бай зашарівся від похвал і сказав:

— Ти мені подобаєшся, Алдар-Косе, я, мабуть, подарую тобі свій старий халат.

— Ви - великий музикант, — невгамовуючись, продовжував Алдар-Косе, — але не прогнівайтесь, пане, на мої слова: я зустрічав людину, яка грала на сибизгу краще, ніж ви. Бай насупив брови і кинув на гостя сердитий погляд.

— У чому ж полягало мистецтво тієї людини, про яку ти говориш?

— Той чоловік, — сказав простодушно Алдар, — настільки опанував своїм інструментом, що міг три години поспіль грати на ньому з закритими очима.

— Тільки й всього? Та я хоч п'ять годин буду грати, не дивлячись на пальці. Не віриш? Тоді зав'яжи мені хусткою очі. — розреготався бай.

Алдакен того і чекав. І ось, бай із зав'язаними очима ще старанніше, аніж донедавна, став дути в сибизг. Ще далі в степ втекли люди, ще відчайдушніше завили пси, а Алдар-Косе, тим часом, взявся за справу. Ступаючи навшпиньки, він виніс з юрти все добро, навантажив його на байського коня і спокійнісінько рушив у дорогу.

До самого вечора свистів, надриваючись, бай і нарешті зовсім знесилився.

— Ну, що скажеш? — спитав він, але відповіді не було. Бай зірвав з очей пов'язку і заволав не своїм голосом:: юрта порожня - ні добра, ні Алдара.

На крик прибігли зі степу люди, хіхікаючи і затискаючи роти, спорядилися в погоню, та куди там: степ широкий, нар сильний, а Алдакен розумний.

....Та й Ви, слухачики, повинні відали ще таку приказку: «не кожен, хто женеться, хоче наздогнати».

переклад Дарії Когутяк