Чарівний птах Алдара-Косе

казахська народна казка

Після смерті батька Алдар-Косе попрощався з братами і родичами та вирушив у мандрівку по степу. Підтягнувши кушака, спираючись на палицю, йшов день, йшов ніч, минув місяць - ходив цілий рік. І ось привів його шлях до підніжжя невідомої гори. Як лежачий нар-велетень, перегородила гора йому дорогу. Снігова вершина піднеслася в хмари, її стрімкі схили складалися з голих скель: нема за що вчепитися навіть копиту архара, не те що ступити людині.

Задумався Алдар-Косе, але тут же сказав собі:

— Немає нічого неможливого для людини. І найміцніше залізо покірне молоту коваля. Якщо сміливець не боїться смерті, невже його настрахає крутизна гори? Будь що буде! Я зійду на цю гору й переберусь через неї!..

Переночував. Перезимував. А по весні з піснею на устах взявся за справу: скелі довбав, щаблі майстрував, крок за кроком піднімався все вище і вище. Настав день і година - Алдар-Косе, зібравши останні сили, ступив ще раз і... обома ногами уже стояв на вершині. Кинув він погляд вперед і, побачивши прямо перед собою світле сонце, скрикнув від радості і впав без почуттів на камені.

Довго лежав він нерухомо, а прокинувшись, розплющив очі, - і що ж? Байгуз-птиця сидить у нього на грудях, крутить голівкою в різні боки, видно, прийняла людину за уламок скелі.

Схопив птицю Алдар-Косе і швидко зв'язав їй крила.

— Ото добре, — каже, — ти ще, байгуз-птиця, станеш мені у нагоді!

А в самого під малахаем вже сто думок, сто різних витівок. Посадивши птицю на праве плече, став Алдар-Косе спускатися з кручі. Ось зійшов він у долину, озирається навколо: зелені схили, могутні ялини, квітучі жайляу і прозоре джерело. А біля джерела стоїть нова юрта, біла юрта, біліша яйця, і над нею в'ється димок. Красиво!.. Замилувався Алдар.

«Друга, це житло, чи ворога? Люди тут мешкають чи страшні дяу? Зайти чи пройти мимо? Не слід зволікати, і не потрібно поспішати», думав він. Обережно підкравшись, заглянув у дверну щілину, бачить: на багатому килимі сидять двоє - чоловік і жінка, п'ють пінний кумис, ласують запашної ковбасою, пошепки ведуть про щось бесіду.

«Е, та тут, дивлюсь, бенкет іде! А де бенкет, там і гості. Увійду!», сказав про себе Алдар. Прислухався, і чує як чоловік каже тихенько, нахиляючись до вуха жінки:

— Ось-ось з'явиться твій чоловік, нам треба поспішати, сховай мене в скриню і замкни на ключ. Чоловіка зустрінь ласкавіше, щоб він не відчув нічого поганого. Нагодуй його ситно, напої кумисом, постели ложе, як найм'якше, а як він захропе, відчини скриню, тоді я миттю порішу старого скнару. Багатство його візьмемо і заживемо по-байських!

— Апчхі! — неочікувано чхнув Алдар-Косе.

Змовники в страху схопилися з місця і заметушилися по юрті. У мить чоловік заліз у скриню, а господиня замкнула його там і заховала ключ під косою. «Все зрозуміло», - сказав собі Алдар і ступив через поріг.

Господиня дивилася на нього спідлоба з подивом і злістю. А Алдар-Косе, як нічого не бувало:

— Здоровенькі були, келін! Скажіть на милість, а чи дозволите втомленому подорожньому відпочити у вашого вогнища.

— Шайтан тебе приніс, непроханий гостю! Як ти мене налякав!

А Алдакен вже примостився на почесному місці, схрестивши ноги, і посміхається на всі зуби.

— Чому посміхаєшся? — запитує жінка, а сама думає: «У цього пройдисвіта таки щось є на умі...»

— Я посміхаюся ось цієї сабе з кумисом та від тої страви з м`ясом, — розчулено заговорив Алдар.

— Ну так їж і пий! Тільки по-швидше забирайся геть!

Коли говорять «їж і пий!» Алдар відмінно чує, коли кажуть «забирайся геть», - він наче глухий. Підсів Алдар до чорної сабе і до дерев'яного начиння, напився, наївся, скільки вмістила утроба, і простягся тут же на візерунковому килимі. Бачачи, що мандрівник не поспішає в дорогу, жінка дістала золотий і каже:

— Ось тобі динарій, волоцюга. Візьми і йди геть!

Алдар-Косе, отримавши гроші, став дякувати і кланятися... цілу годину, а може, більше кланявся і дякував, а потім сказав:

— Прощавай, господине, йду, зовсім уже йду, назавжди йду... Ось тільки погодую в далеку дорогу свою чарівну пташку. І пускає він на килим птицю поклювали крихти їжі. Байгуз клює, час плине, господиня злиться, Алдакен усміхається. Раптом біля юрти заржав кінь, двері розчинилися. І входить бай, власник юрти, в дорогих шатах та зупиняється в подиві.

— Хто цей чужий чоловік, о, жінко моя? Що за птах у нього? Відповідай!

Не встигла жінка і рота розкрити, як Алдар-Косе вже відповів за неї:

— Шановний бай, я мандрівний бакси-чаклун і лікар. А птаха моя - це чарівна птаха! Вона знає всі таємниці, передбачає майбутнє, зцілює недуги.

Бай підозріло оглянув незнайомця і, сівши біля вогнища, де тільки що ніжився Алдакен, почав говорити:

— Хто б ти не був, прибульцю: бакси чи пройдисвіт чи... - послухай-но, що скажу. В нашім краю немає людини багатшої за мене. Всіма чотирьма видами худоби я володію: коням, коровам, верблюдам і вівцям й рахунку немає їм. Тільки все це мені не в радість. Будинок з дітьми - базар, будинок без дітей - мазар - немає в мене сина. Ой, горе! Сорок дружин брав, в сорок бакси побував, сорок нарів відігнав муллі - а не дає мені аллах дитя. Що робити? Старість вже близько, кому дістанеться моє багатство? Якщо ти справді бакси, чи допоможеш в моїй біді? Добру плату дам тоді тобі.

Алдар підняв птицю до обличчя і, стискаючи її рукою, запитав:

— О, чарівна птице, скажи, чи можна зарадити такому горю цієї гідної людини? Птах аж запищав від болю.

— Можна! — скрикнув Алдар. — Можна, дорогий баю! Чарівний птах каже - «можна!»

І почав Алдар ворожіння. По юрті, точно вихор, носиться Алдакен, вигукує незрозумілі слова, розкидає речі; тримаючи птаха над головою, раз у раз смикає його за хвіст. Птах пищить,а Алдар кричить:

— Істину кажеш ти, чарівний пташе! Істину кажеш!

Бай, витріщивши очі, дивився на все це, та й дивувався. «Таких бакси ніколи не бачив, яке щастя, що цей випадок привів його в моє житло ». А Алдар-Косе кружляв по юрті все швидше і швидше, і в русі непомітно зрізав ключ з коси господині і згодом непомітно відімкнув жовту скриню. Потім зупинився, виструнчившись, серед юрти і страшним голосом промовив:

— Е-е-е, баю мій, погані справи!

Бай зблід, дружина його затремтіла, а Алдар каже:

— У жовтій скриньці лежить чорна біда на шовковій ковдрі. Злий дяу оселився, баю, під твоїм покровом, через нього-то і немає в тебе дітей. Треба його виселити!

Бай затрясся, а все ж таки думає про себе: «А чи не шахрай цей бакси? Чи не дурить він мене без совісті, тлумачачи про дяу? Подивлюся, що буде далі, одначе...».

А вголос промовив:

— Виселяй, виселяють мерщій!

Алдар-Косе надумав, що йому робити! Схопивши ківш, зачерпнув з казана над вогнищем окропу і, піднявши кришку скрині, хлюпнув туди раз і другий. Пролунав дикий крик, кришка скрині злетіла з петель, і одним стрибком, що був наче десять стрибків, ошпарений джигіт вимахнул з юрти, вибивши двері з порогом.

Бай лежить без диханний від подиву. Молодичка забилася під килим. А Алдакен, тримаючись за боки, розгойдується від сміху. Але ось схаменувся бай і кинувся обіймати Алдара:

— Тисячу раз спасибі тобі, душа моя! Вигнав з будинку біду! Не будь тебе, занапастив би мене проклятий дяу. Тепер зміцніли мої надії на бога. Нагороджу тебе по заслузі. Є у мене в табуні один кінь, не кінь - ведмідь - бери його!

Алдар і вухам не повірив, а бай, помовчавши, продовжував:

— Щоб чорна біда не повернулася в мій будинок, - як знати, друже! — Продай мені свою чарівну птицю. Великий викуп отримаєш, призначай ціну!

Тут Алдар замахав руками:

— Що ти, що ти, баю, і не помишляй про це! Без чарівної птиці у мене життя буде темніше непроглядної ночі. Не проси, баю, не проси!

Бай не відстає - наполягає, Алдар й собі - не здається! До ночі йшла та словесна тяганина, нарешті Алдар поступився:

— Гаразд, баю, так і бути - залишаю тобі чарівну птицю! Без обману кажу: за сорок коней її купив, господар птаха до цих пір по ньому плаче і я буду так сумувати. Даси п'ятдесять коней - птах твій!

Бай аж остовпів.

— Це надто багато. Кінь то не тушкан.

— Не хочеш - не треба. Чарівна птиця теж не горобець!

Бачить бай: нікуди діватися.

— Даю 40, — каже.

— Мало сорок. Давай п'ятдесять.

— Сорок!

— П'ятдесять!

— Сорок!

— П'ятдесять!

Двоє хитрунів розібються, аніж швидко домовляться? Цілий місяць, а то й рік стояв шум у юрті бая. Сходились і розходились, торгувалися, виряджалися, били по руках. Не встояв бай витер піт з чола і сказав:

— Бери п'ятдесять! А за мною чарівний птах!

Від радості чи від горя, в направду або для вигляду, заголосив Алдакен на всю юрту і, притискаючи до грудей птаха, став з ним прощатися:

— Прощавай, мій друже, прощай, чарівна птахо! Як буду жити без тебе на світі? Де знайду тепер притулок своїй самотній голові?

Три дні, і ще три дні, і весь тиждень прощався Алдар-Косе з птахом, - жив у достатку, пив кумис, їв кази, солодко спав на м'якій постелі, поки не сказало йому серце: «безмежні земні дороги, а життя людське коротке - не гай часу, Алдакен!»

Тоді сів він на ведмідь-коня, затягнув пісню і погнав, йдучого перед собою, табуна байських скакунів, не відаючи про те, що чекає його попереду, і не засмучувався з приводу того, що залишив він за своєю спиною. Ось такий от він і був — Алдар-Косе.

переклад Дарії Когутяк