Чарівна шуба Алдара-Косе

казахська народна казка

Тільки у лисячій шубі в холодну зиму можна було не замерзнути! А в дирявій-предирявій шубенці Алдар-Косе мерз кожен день. Їхав він раз по степу - руки, ноги змерзли, ніс посинів, скоріше б до теплої юрти добратися, мріяв він! Вітер свистить, аж вуха хитруна закладає, а в степу ніде не видно жодного димку від аулу, жоднісінького. Даремно махав камчою Алдар-Косе: старий, худий кінь не міг бігти жвавіше. Змахне він гривою і знову пошкандибає. «Поганий кінь - довга дорога, хитаючи головою, говорив, про себе, вершник. Їхати ще далеко, а собачого гавкоту навіть і не чутно, і жодної юрти в степу немає. Пропаду при такому морозі!»

Раптом побачив він: їде назустріч вершник, по хорошому бігу коня Алдар здогадався, що їде бай. Хитрун, відразу ж збагнув, що робити. Він розкрив навстіж свою диряву шубку, випростався в сідлі і заспівав веселу пісеньку. Незабаром зустрілися ці два подорожні, зупинили коней і привіталися. Бай в теплій лисячій шубі щулиться від холоду, а Алдар шапку набік зрушив, красується, ніби сидить під пекучим сонцем в літній спекотний день.

— Невже ти не замерз? — запитує бай хитруна.

— Це в твоїй шубі холодно, а в моїй парко-жарко, — відповідає Алдар.

— Як же може бути в такій шубі жарко? — не вгамовується багатій.

— А хіба не бачиш?

— Бачу, що ворони рвали твою шубку і в ній дірок більше, ніж хутра!

— От і добре, що дир багато. В одну дірку холодний вітер входить, в іншу виходить, а мені тепло залишається.

«Треба у нього цю чарівну шубу виманити», подумав бай. «Ось як тепло буде, якщо байську шубу виманити!» - і собі міркує хитрун.

— Продай мені твою шубу! — спробував обмовитися бай Алдару.

— Не продам. Я без своєї шуби відразу ж замерзну.

— Не замерзнеш! Візьми на міну (обмін) мою лисячу шубу, — запропонував бай. — Вона також тепла.

Алдар-Косе зробив вигляд, що і чути не хоче. А сам одним оком дивиться на теплу шубу, а іншим на байского скакуна, та ним любується.

— Шубу віддам і грошей додам! — Став спокушати його бай.

— Грошей мені не треба. Ось якщо коня даси, на додачу, тоді ще подумаю.

Зрадів бай такому обміну, та й погодився. Зняв свою шубу і віддав коня. Одягнув Алдар-Косе лисячу шубу, пересів на байского скакуна і помчав, обганяючи вітер.

Добре тепер було Алдару їздити від аулу до аулу в теплій шубі, на хорошому коні. У кожній юрті питали в хитруна:

— Звідки у тебе така багацька лисяча шуба і кінь-скакун?

— Зміняв на чудову шубу, в якій було 70 дир і дев'яносто латок...

Потішаючи людей, Алдар-Косе розповідав, як бай запав на його диряву шубку і віддав йому свою - лисячу. Сміялися люди, пригощаючи кумисом хитруна. А коли сміх слабшав, Алдар-Косе кожного разу повторював:

— Далекий шлях або близький, дізнається той, хто проїде. Гірку їжу від солодкої відрізнить той, хто з'їсть!

переклад Дарії Когутяк