15.05.2024

Тема.ЛРК № 2. Поетичні твори Антоніни Підмогильної. 


Мета уроку: вивчення творчості та  внеску в українську літературу А.Підмогильної, аналізу особливостей її поетичної мови та тем, які вона порушувала у своїх творах. 


Очікувані результати:Розуміння учнями основних тем та ідей, які Підмогильна висвітлювала у своїй поезії.Аналіз поетичних образів та символіки, які використовувала авторка.Вміння висловлювати власні думки та інтерпретації її творів. Оцінювання впливу її творчості на розвиток української літератури.

Слово вчителя.

Підмогильна Антоніна Михайлівна

«Душі моєї струни золоті бринять, мов пісня, поетичним словом»

Україна, Дніпропетровська область

Антоніна Підмогильна – часта гостя в школах і бібліотеках Новомосковського району, член літературного об’єднання «Вільна ліра», авторка дитячих і ліричних віршів.

Антоніна Михайлівна народилася в селі Голубівка Новомосковського району. Тут закінчувала школу, мріяла стати вчителькою, а згодом гадала чи не стати їй журналісткою. Тут зароджувався та відточувався її поетичний талант.

Дитинство минало цікаво. На вулиці, де мешкала родина, були самі хлопці й серед них – одна Тоня. Так що бойовий хлоп’ячий характер проявився ще в дитинстві. «Щасливе було дитинство», – згадує Антоніна Підмогильна, тому і спогади про нього теплом відгукуються в її віршах.

Батьки працювали, а маленькою Тонею опікувалася її бабуся. Вона привчала дитину до праці, тож дівчинка мала свої важливі обов’язки по господарству: каченята, гусенята, курчата – за всіма треба було приглянути. В школі Антоніна Михайлівна навчалася старанно. Вже в початкових класах почала виявляти любов до поетичного слова. Свої перші дитячі віршики вона показала улюбленій першій вчительці – Надії Василівні Бублик, яка її підтримала та підбадьорила.

У середніх класах у Антоніни була чудова вчителька української мови та літератури – Катерина Максимівна Бронза. Саме вона допомогла дівчинці розкрити її поетичний талант, стала її першим літературним наставником, редактором і критиком. У старших класах Антоніна Михайлівна була учасницею обласних олімпіад юних літераторів, де її вірші отримували схвальні відгуки членів журі. 

По закінченню школи Антоніна вступила на бібліотечний факультет Дніпропетровського культурно-освітнього училища і у 1981 році прийшла працювати в Новомосковську районну бібліотеку в місті Перещепине. Робота з книгою їй сподобалась, і тому Антоніна Михайлівна вирішила продовжити своє навчання за профілем у Харківському інституті культури, що дало їй можливість обійняти посаду методиста Новомосковської центральної районної бібліотечної системи. Проте, життя часто вносить в наші життєві плани свої корективи. Так доля привела Антоніну Михайлівну в село Видвиженець Новомосковського району (нині Миролюбівка), в якому за ще дитячою мрією їй довелося спробувати себе на педагогічній ниві, на посаді організатора в школі. Але через деякий час рідне село Голубівка знову покликало її до себе. І більше 20 років А. Підмогильна віддала вихованню підростаючого покоління – працювала вихователькою в дитячому садочку. 

Нелегка життєва стежина в А. Підмогильної. Були в ній і щасливі й сумні сторінки, що вносили корективи і в поетичну творчість, додали їй нових напрямків, вона почала писати віршики та казки для дітей.

Антоніна Михайлівна пригадує, коли читала дітям казку «Колобок», одна дівчинка розплакалася, бо їй дуже шкода було Колобка. І тоді на другий день Антоніна Михайлівна пообіцяла, що буде нова казка, і написала казку, в якій Колобок залишається живим, і всі звірі товаришують один із одним. Дітям казочка так сподобалася, що вони погодились поставити за нею виставу в своєму садочку.

Майже за В. Скуратівським, А.М. Підмогильна поетично відтворила «Місяцелік», а завдяки співпраці з бібліотекарями Голубівської бібліотеки-філії підготувала юну читачку на Всеукраїнський конкурс, в якому дівчинка здобула перемогу. Антоніна Михайлівна співпрацює з закладами освіти, культури. Не відмовляє в написанні поетичних рядків ювілярам, до шкільних заходів тощо.

Зараз Антоніна Михайлівна на заслуженому відпочинку, але  продовжує писати вірші. Адже поезія – це її захоплення, її життя, бажання приносити насолоду людям. «Як на душі тяжко, – говорить Антоніна Михайлівна, – сідаєш і пишеш вірші, і покращується настрій».

Її вірші – про любов до України, рідного краю, свого села, своєї родини, про красу природи. Теми прості й вічні: земля і люди, праця і правда, добро і любов, дитинство і зрілість. Вони свідчать про невідривність від рідної землі, знайомих облич, всього, що є для неї дорогим і неподільним. Антоніна Підмогильна пише також гумористичні твори, окрім цього є цикл віршів народознавчої тематики.

Антоніна Підмогильна не полишає своєї улюбленої справи. Вона постійно бере участь у різноманітних поетичних конкурсах. Один із конкурсів, присвячений трагедії на Чорнобильській АЕС – «Зірка Полину», в якому Антоніна Михайлівна отримала диплом за найкращий вірш, опублікований в обласній газеті. Вона – частий гість у школах і бібліотеках району, також є членом Новомосковського літературного об’єднання «Вільна ліра», бо ж любить не лише писати вірші, а й шанує поезію інших.

У творчому доробку Антоніни Підмогильної дві опублікованих збірки – «Душі моєї оберіг» (2016) і «Простір любові» (2017). Її поезія друкувалася в обласній газеті «Зоря», районній газеті Присамарська нива», педагогічній газеті «Джерело», республіканському виданні «Бібліотечка вихователя дитячого садка», в альманасі «Панорама слова», у літературно-художньому виданні «Живи, рідне слово, у серці і в пісні». 

Вірші пані Антоніни зачаровує своєю мелодійністю. Усі її вірші мають глибокий зміст і пронизані тонким баченням світу. Читаєш їх, і бере за душу, не залишає нікого байдужим, бо вони несуть душевну розраду у тяжку годину, служать опорою духу.

Вірші Антоніни Підмогильної:

Бабусин хліб

Пекла моя бабуся паляниці
в печі,що красувалась у садку,
із хмелю і джерельної водиці
рум’яну, запашну та ще й пухку.
А ми, онуки, все чекали миті,
Коли хлібину на рушник кладуть –
Немає дива більшого у світі,
Бо хліб всьому живому – вища суть.
Та паляниця завжди пахла степом,
пшеницею, букетом дивних трав,
джерельною водою, чистим небом,
і духом щойно скошених отав.
Учила хліб бабуся шанувати,
ні крихти не лишати на столі,
і кожну паляницю цілувати,
це добре пам’ятали ми, малі.
Хрумкий окраєць чи м’якушка свіжа
доречно смакували з молоком,
а ще до хліба наймиліша їжа –
гарячий борщ з пекучим часником.
Уже давно нема бабусі й саду,
а на подвір’ї виріс новий дім,
та у душі все ж маю я відраду –
живе добро, любов і щастя в нім.

До дня вчителя

Коли осінне листя опадає.
І відлітають в вирій журавлі,
від квітів школа ніби розцвітає,
стрічають своє свято вчителі.
Вони для нас і приклад і надія,
криниця знань, душевного тепла,
і кожна наша заповітна мрія
бере початок з цього джерела.
Для них сьогодні усмішки і квіти,
і наша вдячність і палка любов,
хай ваша доля і уміння вчити
знання міцні приносять знов і знов.

Кладка

В моїх думках майнула згадка,
раптовий спалах, поклик мрій,
через ставок вузенька кладка,
і ми, закохані на ній.
Зітхала тиша вечерова
в обіймах стиглої роси,
лилась між нами тиха мова,
кохання сповнена й краси.
Ніч причаїлась в очереті,
співали очі і вуста,
сяйнула зірка в тихім леті,
немов монета золота.
Світанок брунився на сході,
ми цінували кожну мить,
раділи навіть прохолоді,
нам так хотілося любить.
Через ставок вузенька кладка,
сховалась десь в очеретах,
а юності приємна згадка,
приходить інколи у снах.

Слід дитинства

У густих споришах, край дороги,
збереглися дитинства сліди,
у хвилини жалю і тривоги
лину серцем й душею сюди.
І у миті щасливої втоми,
і як успіх мене окриля,
поспішаю до рідного дому,
де найкраща у світі земля.
Тут калина мене зустрічає
біля самих рідніших воріт,
ніжна мальва голівку схиляє,
сизий голуб туркоче: – Привіт!
Усміхається вікнами хата
і на призьбі вмивається кіт,
галасливо шумлять ластів’ята,
прагнуть в перший злетіти політ.
Виглядає любисток зелений,
і жоржини дарують красу,
дороге все і рідне для мене,
я у серці це завжди несу.
Впало яблуко стигле, рум'яне,
покотилося прямо до ніг,
слід дитинства у серці не в'яне,
кличе знову з далеких доріг.

Простір любові

Мої вірші – це простір для любові,
це світу осяйного дивина,
де грають барви дивно-веселкові,
де у душі мелодія луна.
Вона джерельцем б’ється з-під землі,
а то вирує бурною рікою,
то місяцем засяє у імлі,
то мальвою всміхнеться чарівною.
У просторі любові купа див:
безмежний степ і верби над водою,
квітучий сад, що батько посадив,
щаслива мама з русою косою,
знайомі люди, друзі і рідня,
і дух козацький, що живе й донині,
молитва щира, що луна щодня,
і вишиванки – роду берегині.
Любові простір - небо і земля
і тиха річка, що Кільченню зветься,
село моє і золоті поля
в моїй душі, в моїх віршах і в серці.

Сяйво вечорниць

Які ж були цікаві вечорниці,
у прабабусь у наших в давнину,
з вечірнім сяйвом першої зірниці,
досвітки дарували таїну.
Лучини сяйво мерехтить з-під стелі
його в народі кликали посвіт,
гуртом збиралась молодь до оселі,
господар їх стрічав коло воріт.
Дівчата шили, пряли, вишивали,
і кликали до себе юнаків,
дотепно розважались, жартували,
до півночі звучав веселий спів.
А ті казки й легенди, що лунали,
у спадок поколінь передались,
вони духовність нашу зберігали,
цікаві і сьогодні, як колись.
Хай не згаса в душі вогонь посвіту,
а буде оберегом наших днів,
традиції нехай не кануть в Літу,
не розгубить прадавності скарбів.

Джерело:«Душі моєї струни золоті бринять, мов пісня, поетичним словом» (libr.dp.ua) 

🔴 Завдання на урок:

Д/З:Уміти аналізувати поезії А.Підмогильної.