10.05.2024

Тема.Українська література 1920—1930 років . Проза та драматургія Бесіда про твори, вивчені упродовж навчального року. Зосередження уваги на їхніх художніх особливостях, новаторстві. 

Мета:Узагальнити та систематизувати знання учнів з української прози та драматургії 1920-1930 років.Підвести підсумки вивченого на уроках протягом року.Зосередити увагу на художніх особливостях та новаторстві творів того періоду.Розвинути вміння учнів аналізувати літературні твори, висловлювати власні думки та судження.Виховати почуття любові до української літератури.

Очікувані результати:Учні знають основні твори української прози та драматургії 1920-1930 років.Учні вміють аналізувати літературні твори, визначати їхні художні особливості.Учні вміють висловлювати власні думки та судження щодо прочитаних творів.Учні розуміють новаторські тенденції в українській прозі та драматургії 1920-1930 років.Учні відчувають красу та глибину українського слова.

Слово вчителя.

Розвиток національного театру та драматургії 1920-1930 рр. Театр у всі часи був для культурних народів великою цінністю, яка мала незвичайне моральне, культурне й громадське значення як школа, що безпосередньо давала масам усе те, що придбали життя, наука й знання. Чим світліші часи, чим буйніший розгін і розквіт національного життя, тим більше з’являється матеріалу для драматичної творчості, яка стає найвірнішим дзеркалом почувань, ідей та змагань, якими громадянство в певний час жило. Нам, глядачам початку XXI століття, навіть і на думку не спадає задуматися над тим, який важкий, нерідко тернистий шлях пройшов український професійний театр. На початку 20-х рр. XX ст. діяло 74 професійні театри, численні самодіяльні театри на периферії та пересувні робітничо- селянські театри, що спеціалізувалися на агітках, прославляючи месіанізм пролетаріату. У Києві 1918 р. функціонували Державний драматичний театр, очолюваний Олександром Загаровим, Державний народний театр під керівництвом Панаса Саксаганського і «Молодий театр» Леся Курбаса. У 1919-1920 рр. у Галичині й на Буковині діяли «Новий Львівський театр», Чернівецький театр і Державний театр ЗУНР. У 1919 р. організувався Державний театр імені Т. Шевченка в Катеринославі, у 1920 р.— у Вінниці імені І. Франка (керівник Гнат Юра). 1922 р. керований Лесем Курбасом Київський драматичний театр перейменовано на «Березіль», 1926 р. його перевели до Харкова, тодішньої столиці України. Народившись і розквітнувши на хвилі національного відродження, театр узяв собі назву «Березіль» — тобто березень, перший місяць весни, ставши «за справжню весну українського театру». «Березіль» власне був і театром, і мистецькою лабораторією, закладом, що проводив значну культурно- громадську роботу, організувавши творчі майстерні на периферії (Бориспіль, Біла Церква) та в Києві, де проводилася підготовка режисерів, акторів, драматургів, критиків, працівників театру.

Джерело: https://ukrclassic.com.ua/katalog/teoriya-literaturi/2709-rozvitok-natsionalnogo-teatru-ta-dramaturgiji-1920-1930-rr Бібліотека української літератури © ukrclassic.com.ua

Особливості літературного процесу кінця XX – початку XXI століття У 1991 році Україна проголосила свою незалежність. Почалася розбудова демократичної суверенної європейської держави. Це докорінно змінило характер розвитку літературного процесу: відкидалися догматичні схеми розвитку літератури в заідеологізованих рамках «соцреалізму», відбувався інтенсивний пошук нових естетичних способів моделювання й зображення дійсності. Проте нова естетична стратегія в українському письменстві намітилася ще після катастрофи на Чорнобильській АЕС (1986 р.), яка неначе пробудила і письменників старшого покоління, і шістдесятників, породила нову генерацію митців постчорнобильської епохи. Ця хвиля літераторів прагнула вивести мистецтво слова за межі політики, ідеологічних й адміністративних втручань у художню творчість, зробити його естетично самодостатнім. Нова генерація письменників зажадала повнокровного буття української нації, насамперед подолання комплексу меншовартості, підрядної ролі в історії, які протягом багатьох століть нав’язувала імперська ідеологія. Гостро постали проблеми вибору, повноцінного існування нації та свободи індивідуальності. Водночас вибухнула потужна творча енергія молодшого покоління письменників, яке прагнуло вивести літературу на нові естетичні обрії, але не копіюючи Захід. Про це заговорили «західники» — митці, що орієнтуються на постмодерні зразки західної культури (Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Микола Рябчук) — і «ґрунтівці», які захищають національну самобутність мистецтва і село як метафору світу, де ще живе неповторний дух українства (В’ячеслав Медвідь, Євген Пашковський, Василь Герасим’юк). Відомо, що село в сучасній західній літературі не змальовується, тож селянська тематика — це можливість для наших майстрів виявити самобутність на тлі західної словесності. У літературному процесі наприкінці 80-90-х років XX ст. відбулися кардинальні зрушення в системі естетичних критеріїв суспільства, творилися нові парадигми художнього мислення, форми й структури творчості, адже до духовної культури народу повернулися літературно-мистецькі надбання минулих епох, заборонені тоталітарним режимом з ідеологічних міркувань. Почали виходити раніше заборонені праці відомих етнографів, культурологів, політологів, зокрема істориків Миколи Аркаса, Михайла Грушевського, Дмитра Дорошенка, Івана Крип’якевича, Наталії Полонської-Василенко, Ореста Субтельного, Дмитра Яворницького. їхні дослідження допомогли читачеві сформувати нові погляди на історію України і її місце в європейському контексті. З’явилися раніше заборонені твори Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Івана Нечуя- Левицького, Михайла Старицького, Олени Пчілки (Косач), Івана Франка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, Михайла Коцюбинського, Володимира Винниченка, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Миколи Бажана, митців «Розстріляного відродження» — Миколи Хвильового (Фітільова), Валер’яна Підмогильного, Григорія Косинки (Стрільця), Гната Михайличенка, Михайла Івченка, Володимира Свідзинського, Майка Йогансена, Павла Филиповича, Миколи Куліша, Михайла Драй-Хмари (Драя), Валер’яна Поліщука, Андрія Чужого (Сторожука) та інших. Перевидано «Історію української літератури» Дмитра Чижевського, «Історію українського письменства», «Літературно-критичні статті», «Щоденники. 1923-1929» Сергія Єфремова. Читач ознайомився із творчістю митців української діаспори: Уласа Самчука, Івана Багряного (Лозов’ягіна), Василя Барки (Очерета), Євгена Маланюка, Олега Ольжича (Кандиби), Олени Телі- ги, Юрія Клена (О. Бургардта), Богдана Бойчука, Богдана Рубчака, Юрія Тарнавського, Михайла Ореста (Зерова), Олега Зуєвського, Тодося Осьмачки, Яра Славутича (Г. Жученка) та інших. Значний резонанс мали літературознавчі праці Григорія Грабовича, Юрія Шевельова, Юрія Луцького, Марка Павлишина, Юрія Бойка-Блохіна, Романи Багрій, Юлії Войчишин. 1991 року в Києві було проведено Міжнародний фестиваль української поезії, на якому виступили українські поети всіх материків світу. Вийшло дві антології української поезії «Золотий гомін» (1991 р., 1997 р.), які презентують надзвичайно багату картину нашої лірики XX століття, цілу галерею талантів різних художніх систем, уподобань і напрямів. Було знищено штучну «ідеологічну завісу» щодо розвитку української літератури на материковій Україні й у діаспорі — літературний процес почав розвиватися повнокровно, єдиним річищем, творячи національно самобутнє мистецтво. Типи дискурсів у сучасній українській літературі. Дискурс (лат. discursus — міркування, промова, виступ, сукупність висловлювань) — способи, форми організації мовної діяльності (писемної чи усної), тексти. Дискурс уживається як стиль (романтичний, модерний, постмодерний), а також як ідіолект — індивідуальний стиль митця. Є різні види дискурсу: філософський, художньо- літературний тощо. У сучасній українській літературі функціонують такі типи дискурсів: модерний, неомодерний, заповідально-селянський, постмодерний. Зокрема, заповідально-селянський базується на реалістичній традиції з певними вкрапленнями романтизму та модернізму, будується на селянському ґатунку мислення і ментальності. Плекає свої символи й поняття: нація, традиція, Шевченко, Франко (Маланюк, Донцов, Стус), русифікація, державність, національна символіка, земля, праця. Постмодерний дискурс з’явився в кінці 80-90-х років і має такі характерні ознаки: екзистенція, рефлексія, відкритість, гра, карнавал, художній твір як відверта гра цитатами, ремінісценціями, алюзіями зі світового письменства. Існують окремі дискурси, пов’язані з іменами Валерія Шевчука, Емми Ан- дієвської, Оксани Забужко і Юрія Винничука, неомодерний дискурс поетів «Київської школи».

Джерело: https://ukrclassic.com.ua/katalog/teoriya-literaturi/3499-osoblivosti-literaturnogo-protsesu-kintsya-xx-pochatku-xxi-stolittya Бібліотека української літератури © ukrclassic.com.ua

🔴 Завдання на урок:

Д/З:Повторити тему "Постпостмодернізм".

ПОВТОРЕННЯ: