Іваньки – спільна, соборна молитва за Україну, за перемогу над ворогом. (Автор: Івасейко Степан)

Дата публікації допису: Sep 16, 2017 11:1:52 AM

Що є для нас, нинішніх українців, Україна?!

Це кров її кращих синів і дочок, що уже впродовж кількох літ стікає на жертовник свободи і незалежності рідної Вітчизни на нинішньому фронті. Це соціальне розшарування суспільства на кучку зверх багатих і збіднілі маси, для яких умови життя все погіршуються і погіршуються, не бачачи в цьому якогось промінчика надії. Це відсутність політичної волі у верхніх ешелонах влади для розбудови національно орієнтованої держави, додаючи до цього ще злодійство і корупцію. І, на кінець ‑ це українець розчарований в своїх недавніх мрійливих баченнях квітучої Вітчизни, з осадом гіркоти дивлячись на все це, не добрим словом згадує владу, на жаль, ототожнюючи її з Україною.

Все це послабило в свідомості нашого суспільства почуття патріотизму, національної духовності, суспільно-культурної активності, що негативно впливає на моральний і культурний стан нашого народу. Постійна гонитва за чимось матеріальним: в одних за потребами надмірними, в інших за хоч якесь існування відсуває на задній план потреби духовні. За таких умов і в тих і других часто пригасають, а то і зникають признаки вищих почуттів: особистої і національної гідності, відданості і жертовності задля рідного Краю, до тієї основоположної засади християнської моралі – любові – любові до ближнього, до своєї маленької Батьківщини, а в повноті тієї любові – до великої Батьківщини – України.

Нинішній час драматичний, але епохальний – ми відкриваємо нову сторінку нашої історії, ту сторінку за яку уже впродовж століть і сьогодні проливається українська кров.

Наша історія гладкого шляху немала. Та наші батьки і діди, не зважаючи на такі історичні обставини, рук не опускали: у кровавих не рівних битвах вони виборювали самостійність і передали цю естафету нам, і ми маємо її завершити. Така наша історична хода. Мусимо ту ходу відчути і побачити себе так, ніби ми нині йдемо плече-в-плече з борцями минулих поколінь. А таке відчуття може дати тільки знання історії. Бо саме закарбована в пам’яті історія здатна допомогти сягнути нам таких високих моральних засад ‑ героїзму і жертовності, підказати нам, за словами нашого пророка Тараса Шевченка: «…чиї ми діти, ким, за що закуті». Але історична пам’ять тоді жива коли вона живе у пам’яті і серцях живих поколінь. Такий закон збереження роду, нації.

І найсильнішим, перевіреним віками, методом досягнення таких високих людських якостей є виховання ‑ прищеплення кожному українцеві ще з дитинства тих найважливіших морально-духовних цінностей. Маємо дві потужних виховних інституції – школа і церква. Але на сьогодні вони з різних обставин такою цілісною концепцією виховання не володіють. Все тільки у руках ентузіастів.

Тому то кожний громадський захід, який розкриває нам сторінки нашої героїчної історії, вшановує пам’ять історичних осіб, як це історія іваньківська, є на сьогодні, в час війни, особливо важливий і необхідний: він єднає людей в рішучості до можливої оборони ‑ не дай Боже, щоб таке повторилося, бо загроза існує.

Іваньки не одинокі серед значної кількості місцевостей у нашій Галичині оповитих чи трагічною долею чи героїчною славою, але Іваньки, поєднали в собі ці обидві прикмети української історії – трагедію і героїзмі, намагаючись зберігати про них ту пам’ять. Але ці намагання, що виходять з окремих людей, на сьогодні вони не достатні. Мусить активно працювати на районному рівні відповідна виховна структура, яка мала б чітко вироблену програму заходів по всіх історичних місцях і календарно, систематично (не для галочки) проводити їх, залучаючи до цього школу і церкву.

Кажучи про школу, я маю на увазі, в першу чергу, районну освітню структуру, яка мала би мати свою патріотично-виховну програму, включаючи у ній, окрім іншого, і всі місцевості пов’язані з повстанськими боями і систематично, шляхом екскурсій, експедиції знайомити з ними учнівську молодь, залучаючи до цього всі підлеглі школи.

А про церкву – це проблема особлива. У нашій галицькій релігійній свідомості відсутні почуття національних святостей, тому і таке байдуже у нас ставлення до нашої історії. Як я писав у інших статтях – у наших церквах відсутні розписи на історичну тематику, як це впроваджувалось в часи Андрея Шептицького. Ми ще не можемо усвідомити, що такі героїчні, политі рідною кров’ю місця ‑ це наші Українські святині – це наші прощі. Не усвідомлюємо і шукаємо, на жаль, святих місць десь за кордоном. І цю національно-духовну місію повинна виконати наша українська церква, повернувшись обличчям до своєї, української історії. Нація без Церкви як і Церква без нації повноцінною духовністю бути не можуть ‑ не буде України – не буде української церкви.

Про Іваньківські трагічні і героїчні події писалося і говорилося уже не раз, і вони відомі, та все таки коротенько варто нагадати.

Від початків створення УПА, тут завжди, у меншій чи більшій кількості, перебували її відділи, набувши особливої активності у 1944 році, коли в північній частині Львівщини організаційно викристалізувалася бойова одиниця – Воєнна округа (ВО) «БУГ» і її військовий штаб (ВШВО) де шефом штабу став угнівчанин Мирослав Онишкевич, а командиром округи – Василь Левкович.

І от, саме в цю пору московські загарбники розгорнули широку боротьбу проти УПА, і на знищення мирного населення.

Тоді, 28 серпня 1944 р. оточене московською ордою, село Іваньки конало у страшному смертоносному полум’ї, вкриваючи жаром, трупами тварин і попелом свою рідну землю, лягаючи незагойним болем на душі вцілілих іваньківчан.

А наступного дня, 29серпня 1944 р., біля уже спаленого села відбувся один з найбільших боїв УПА з більшовицькими загарбниками, які у кількості 10000 тисяч солдат, шукаючи повстанські загони, рушили зі східної сторони, від Діброви (Салашів) в сторону Іваньків, водночас обстрілюючи ліс з північної і південної сторін (від Карова і Гійча), з важкої артилерії. На той час повстанські загони, (у кількості одного куреня, курінний «ЕМ»), відійшли в глиб лісу, в сторону «Перехрестя» і ріки Болотні, зайнявши там оборонну позицію. Бій почався зранку і тривав до ночі. Протягом дня наступ повторювався десять разів і всі десять було відбито. Архівні джерела стверджують, що у тому бою загинуло близько 500 більшовицьких солдатів. Наші втратили 14 убитих (вони поховані в іваньківській братській могилі), 4 тяжко і 7 легко ранених. Такою була ця битва.

Роздумуючи над цією бойовою операцією, над причиною такої великої кількості вбитих з більшовицької сторони (розказують старожили, що їх вивозили багатьма машинами) і такої малої зі сторони нашої, повстанської, мимоволі знаходиш собі відповідь. Очевидно це були не наступи і відступи, а просто після однієї партії загиблих ворог, не рахуючись зі своєю живою силою, кидав іншу свою партію солдат на погибель. Історія Другої Світової війни знає безліч фактів, де більшовицький режим не зважав на життя своїх солдат – кидав навіть безоружних на вогонь противника.

А вміло окопаних повстанців оберігала рідна земля, велетенський бойовий дух і переконаність у своїй правді.

Та, на жаль, історія повторилася. Знову, як і тоді, кращі сини і доньки українського народу, наслідуючи бойові традиції Української Повстанської армії, піднялися на захист Вітчизни, виступивши мирним фронтом проти диктаторського режиму на історично доленосному «Майдані» і, прямо з «Майдану», рушили військовим формуванням на схід України, у смертоносний бій з вічним московським загарбником, захищаючи рідну землю.

З кожним днем наші бойові ряди стають все міцнішими, але знову святі могили покривають українську землю від сходу до заходу, і лягають у них святі герої утверджуючи жертовність і непереможність українського народу. Вклонімося їм, приклякши біля іваньківської повстанської могили – вони гарант незалежної держави України і вони наша святість.

Слава Україні! Героям слава!.

Вже стало доброю традицією в осінню пору збиратися на цьому іваньківському клаптику землі, що лежить на межі Сокальського і Жовківського районів, біля каплиці Матері Божої Покрови України, щоб віддати шану похованим тут у братській могилі воїнам УПА, пом’янути пам’ять загиблого села, скріпити свій патріотичний дух і спільною молитвою просити у Всевишнього перемоги у нинішній війні, сили і здоров’я для рідних воїнів.

Тож зберімося і цього року, з близьких і далеких околиць у велику багатолюдну громаду і, ставши до Святої літургії, спільною молитвою перед лицем Господнім виконаємо цю велику духовну місію для захисту свого Краю.

Степан Івасейко

В неділю 1 жовтня 2017 р. о 13, 00 в місцевості Іваньки, біля каплиці Матері Божої Покрови України відбудеться спільна молитва за Україну, за перемогу над ворогом і за здоров’я наших воїнів.

В програмі:

1. Свята літургія біля каплиці і панахида за полеглих героїв біля братської могили.

2. Концерт патріотичної пісні і виступи учасників заходу.

Запрошуються священики, різні творчі, співучі колективи і всі бажаючі взяти участь у спільній молитві ‑ всі, кого болить серце за долю України.

Також цього року тут буде розгорнута живописна виставка (30 картин) на повстанську тематику і ще можна буде придбати книжки: «Мелодії отчого краю», збірник Українських народних пісень з нотами, книжку «З вогню і крові» ‑ нариси про колишні Іваньки, автор С. Івасейко і іншу літературу.

Схематична карта доріг, що ведуть в Іваньки