Дата публікації допису: Sep 27, 2012 7:52:24 PM
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.
Книга І. Документ №285
Гладка-Каній Ірина Омелянівна, народилася 25 серпня 1927 р. в с. Скнилів Золочівського району Львівської області, українка, греко-католичка, безпартійна, селянка, заарештована 9 серпня 1945 р., звільнена 27 липня 1954 р.
Крім мене, у батьків було ще п'ятеро дітей. Батьки важко працювали, щоб придбати ще бодай клаптик поля. З самих малих літ ми допомагали батькам: пасли худобу, коней. Кожний гріш був на обліку, все, що можна було продати, продавали. Жили скромно, навіть бідно. Їли що-небудь і ходили у чім-небудь. Взимку діти дошкільного віку сиділи в хаті без взуття і теплого одягу, а ледь зазеленіла трава – вибігали на вулицю і раділи теплу і красі.
У нашому селі, що налічувало 170 дворів, жило 7 родин поляків, 6 родин жидів. Решту були українцями. Між собою спілкувалися українською мовою. Була греко-католицька церква, школа народна, читальня «Просвіти», кооперативний продмагазин, молочарня – «Центросоюзу» і корчма посеред села. Жиди займались торгівлею, поляки і українці – сільським господарством.
За часів польської окупації українці постійно зазнавали дискримінації. Часто арештовували і мого батька, бо він був старшиною Української Галицької Армії. Але йому завжди вдавалось викрутитися, і його звільняли з-під арешту. Батько знав добре німецьку мову, завжди приносив з читальні книжки, виписував газету «Народна справа» і календар «Золотий колос». Діти виховувались у патріотичному дусі. Ми підростали, усвідомлюючи рабське становище рідного народу, і свою ненависть виливали на ворогів, які поневолювали наш край.
Настав 1939 р. У село прийшли нові окупанти з червоними зірками. Страх огорнув людей. У селах розкватирували піхотинців – брудних, голодних. Наші люди звикли до того, що військо має бути забезпечене харчами і одягом, а тут – така бідота. Кожна сім'я, де стояли солдати, ділилася з ними, чим могла. До нас також приходили солдати, батько розпитував їх про порядки. Ходив сумний; діти ще малі, хата стара, бо не встиг збудувати нову, а тут навала більшовиків, з якими він воював. Що буде? Сибір чи тюрма? Жили ми тривожно, очікуючи більшовицької розправи.
Якось одержали листа від мого старшого брата Ярослава з Німеччини. Дався чути бідолаха. Наприкінці 1938 р. батько не післав його до гімназії у Львові, в якій той вчився, бо треба було багато платити. Хлопець дуже сумував. Батько хотів силою заставити його працювати в селі. Одного разу в батька пропало з кишені 5 злотих, і він накинувся на брата, хотів його побити. Той взяв вила і попередив: «Не підходь!». Тут мама почала бити Славка патиком. Він не боронився, але заплакав і сказав, що ніяких грошей не брав. Мама била, поки не втомилася. Ярослав у 1938 р. пішов геть, подався на Закарпатську Україну, а потім – до Німеччини, де працював робітником, заробляючи на прожиття. Через те, що Польща в 1939 р. була розділена між росіянами і німцями, він додому вертатися не захотів. Коли встановилися нормальні стосунки між Гітлером і Сталіним, брат Ярослав написав, де він. Всі вдома зраділи, що він живий, здоровий. Брат повідомив, що буде війна з большевиками ще в 1940 р. Ми з тривогою чекали, що буде з нами. Війну в 1941 році село сприйняло з радістю, і німців зустріли як визволителів.
30 червня 1941 р. було проголошено Самостійну Україну на чолі з Ярославом Стецьком. Люди раділи, скрізь вивішено українські і німецькі прапори. Батька почали намовляти, щоб він став головою громадської ради. Він погодився на тимчасове головування. Та скоро український уряд заарештували у Львові, а по селах все залишилось по-старому, як люди вибрали. Почався добровільний виїзд на роботу до Німеччини. Думали поїдуть, зароблять трохи грошей і повернуться додому. Але не тим пахло, бо їх перетворили на справжніх рабів. Крім того, далі почали вимагати від сільської влади посилати людей до Німеччини на роботу примусово. Батько, як міг, відхрещувався від цього. Посилали хворих і дурних, яких завертали назад. Нарешті в 1943 р. батька переобрали.
У 1944 р. нагрянули більшовицькі орди, батько перебрався до Львова, але його там найшли і заарештували «за співпрацю з німцями»: знайшлося кілька чоловік, які посвідчили, що він їх посилав до Німеччини на роботу.
Батька засудили на 15 років каторги, а потім зняли 5 років. Він відсидів усі 10 років і повернувся додому із тайшетських таборів лише в 1955 р.
Після арешту батька над нашою сім'єю почали знущатися голова сільради Іван Кобилюх. Він постійно цькував нас. То побив маму, то хотів відправити мене, сестру Галю і брата Юліяна на Донбас. Але ми з братом ходили ще до школи, то з його затії нічого не вийшло. До села систематично навідувалися енкаведисти. Якось наприкінці травня вони заарештували кількох підростків, у тому числі й мене. Тримали 3 дні в КПЗ, випустили лише тоді, коли зібрали з кожної сім'ї по одній курці і відвезли у район. Отже, не тільки німці любили курятину, а й енкаведисти.
Я здала останній екзамен за 9 клас. І тут сталося непередбачене. Після арешту батька дав про себе знати брат Богдан, якого німці забрали у Німеччину на роботу. Повіривши большевицькій пропаганді, він з Англії вирішив повернутися додому. Його з Одеси взяли в армію. Написав з Коростеня. Зовсім близько. Я взялася йому відписувати, повідомила про арешт і засудження батька, про те, що тероризують облавами населення, про вивози в Сибір і додала вірш Шевченка.
Мойого листа кагебісти затримали, мене арештували і почали піддавати тортурам. Мене б'ють, а я мовчу. Тоді слідчий змінив тактику: питає, вмовляє, грозить розстріляти і далі знов б'є. Все це вночі. В камері було зовсім темно, одне одного ми бачили тільки тоді, коли відчинялися двері. Дві неділі йшли допити: все випитували, хто де є, що робить, хто приходить в село і таке інше. Мою «антирадянську діяльність» підтвердили Іван Кобилюх і Максим Боряновський, який був головою громадської ради за німців після мого батька (Кобилюха пізніше знищила боївка Сікори Григорія з нашого села, а Максим Боряновський дістав 10 років за «співпрацю» з німцями; і самого слідчого Нікішина, який мене катував, засудили на 10 років за вбивство людини. Так Господь Бог карав злочинців за кривду, яку вони заподіяли не одній жертві).
Після закінчення слідства мене і ще двох чоловіків під конвоєм відвезли до Львова в тюрму на Лонцького. Відвели в 43 камеру, де нас було 18. Трьох з дівчат запам'ятала. Родом вони з Сільця Беньків. Це – Чабан, Волян і Дацишина Ганя. Їх судили після мене наступного дня, після чого нас всіх перевели в камери для засуджених. Я потрапила у 101. Тут стояла параша, і було дуже брудно, підлогу ніхто не мив. Воду нам приносили тільки кип'ячену для пиття. Раз на день давали баланду (брудну юшку з конини і 300 г хліба). Добре, що всім приносили передачі, бо не вижили б. Були серед нас і донощиці, які крутились, як п'явки, біля кожної новенької, усе випитуючи «звідки» і «за що» і т. ін. То ж небезпека існувала і в камері.
Поступово я познайомилася з усіма камерними «подругами», коли приносили передачі, бо взагалі мовчала, думаючи, що буде далі. Через деякий час мене відвели в якийсь кабінет, там сидів за столом невеличкий невиразний чоловічок. Коли конвоїр вийшов, той спитав, за що мене арештували? Не знаю, кажу перелякано. А в голові гуде. Що він хоче дізнатись, думаю. Відчинилися двері, ввійшов конвоїр. «Відведи в камеру», – сказав.
Більше мене не викликали.
Вся процедура слідства тривала від 9 серпня до 17 вересня 1945 р., коли мене викликали на суд. «Чорний ворон» привіз нас кількох на вулицю Судову, де був Військовий трибунал. Мене викликали першою. Зачитали звинувачення і вирок. Я відчула, що це загибель, і навіть не могла зробити й кроку. Мене засудили на 10 років позбавлення волі і 5 років позбавлення прав.
У 101 камері протримали 10 днів і відвезли на вулицю Пелтевну, де була пересильна тюрма. Сестра принесла передачу. Побачення не давали ні разу. Та й ніхто не знав, як його добитися. Дехто підплачував начальникам і одержував побачення, але не всі мали таких знайомих. Енкаведисти паслися, де могли, обіцяючи допомогу, обдирали людей.
21 жовтня 1945 р. почали оформляти етап. Нас вели через львівські вулиці колоною по 5 чоловік до товарного ешелону, який стояв в якомусь тупику головної станції. Була тепла сонячна погода, посадили на землю і по формулярах викликали кожного до вагонів. Останній раз я глянула на рідний край, на Львів і прощалась, може, назавжди.
У вагоні була залізна пічка, а в стіні жолоб (замість туалету). Нар не було. Нас, 48 чоловік, загнали у вагон: одні сиділи попід стіною, інші – плечима один до одного на своїх пожитках. Вагони обстукали дерев'яними молотками, і поїзд рушив.
Вечоріло. Я влаштувалась у куточку від дверей. За ніч ми проїхали через всю Україну. Через шпарку у розбитому вікні я бачила різницю в оселях. Щезли білі українські хати, у Росії хати були сірі, безликі. Отже, чужа сторона. Недалеко від Москви поїзд зупинився. Простукали стіни, стелю, вірніше дах і низ вагонів, потім конвоїри відкрили двері, подали відра із теплою водою, хліб і по черпачку 17-грамовім кубинського цукру. Двері зачинили, а через деякий час відкрили, забрали відра. Перегнали нас в одну сторону вагона і почали рахувати, вдаряючи кожну палкою. Обмацали і обстукали підлогу, стіни і закрили вагон. Після цієї процедури у всіх вагонах поїзд рушив на Москву. На якійсь підмосковній станції ешелон стояв кілька днів. Давали вівсяну кашу, кип'яток і жовтий цукор, раз на день – голови оселедців.
Обслуга, яка спроваджувала ешелон в'язнів, складалась із вільнонайманих молодих людей різної статі. В їх обов'язок входило забезпечувати в'язнів водою і харчами, бо конвой слідкував лише за тим, щоб ніхто не втік. Крім вільнонайманих, були і в'язні, суджені за побутові злочини. Таких було більшість. їх залишали в місцях призначення, в таборах, де була їх кінцева точка етапу. Така безплатна обслуга була вигідна НКВД, бо не вимагала зайвих затрат. Так нас везли до Уралу – більше місяця (до 14 грудня). Ми замерзали в дорозі, бо пічка залізна диміла, і нагріти повітря у вагоні було неможливо. Дим душив і їв очі. На стінах був іней від нашого дихання, товщиною до 10 сантиметрів, вітер свистів дірами по вагону. Ми сиділи нерухомо, не хотілось ні пити, ні їсти, загорнуті в те, що хто мав.
Деколи простоювали ми посеред поля цілими днями, пропускаючи товарні поїзди з трофеями із Німеччини. Везли все, що могли вивозити: цілі заводи, верстати тощо. З цим вони спішили, а нас мучили холодом і голодом.
По дорозі ми бачили бідні міста і села Росії. Це було жахливо. Так довезли нас до Уральських гір; вже проїхали Перм, Березники, Кізел і зупинились на станції Половинка. Мороз досягав 40. Взуття і одяг, який ми мали, не годилися для такого морозу. Нам видали так звані «ватні чулки», пошиті з вати і товстого полотняного матеріалу до колін, і більше нічого.
Загнали у лазню, дали по шайці води, щоб обмитись після дороги. Вода була тепла, але щоб добре помитися – замало. Ми сяк-так обмились, одяглися, взулися в ті «ватні чулки» і нас повели снігами до 102 колони. Перерахували, викликаючи за формулярами, і завели у теплий барак. 21 день був карантин, на роботу нас не гнали.
У цей табір загнали жінок з чотирьох вагонів, решту ешелону, який складався з 24 вагонів, відправили в інші довколишні колонії та центральний лагпункт, що займалися лісоповалом, будівництвом греблі на ріці Косьві, розробкою кам'яного кар'єра. Нам видали старі валянки, старі латані ватні штани і діряві військові шинелі, а також білі ватні шапки-вушанки.
Вивели на роботу лупати скали джаганами. Земля замерзла, сніг вище колін, рожевий камінь-піщаник не коловся. Це була каторга. Норми скажені, виконати які було неможливо. Баланда жалюгідна: брудна юшка з мороженої картоплі і зелених листків капусти (також морожених), 250 г вівсяної каші в обід і ввечері після роботи. Гарантійна пайка хліба – 600 г, а при виконанні норми виробітку на 100% додатково ще 100 г хліба.
Хліб сирий і важкий. Якщо його ділили за розпорядженням начальства на три рази, то виходило: 300 г на сніданок, 200 – на обід і 100 –на вечерю. Заробити додатково якусь добавку в кам'яному кар'єрі було неможливо. Від такого харчування дійшли до повного знеможіння.
Підходила весна 1946 р. Нас вирішили перегнати на лісоповал. Кілька днів ми ходили по льоді ріки Косьви на трилювання лісу, який лежав на льоді. Лід розмерзався, через річку протягнули міст із шпал, закріплених тросами-линвами, які затримували плаваючі колоди. 15 днів нас мучили, змушуючи витягувати колоди, які зрушити з місця було неможливо. Ми відмовилися від такої роботи. За це наступного дня всіх жінок із 102 колони погнали пішки до 203 колони (за 17 км). Ми йшли по болоті цілий день. Як настала ніч і почався ліс, довелося пробиратися через ці нетрі навпомацки. Над ранком побачили вогник і зрозуміли, що ціль близько. Прийшли до табору, зайшли в зону, в холодні бараки. Тут тримали чоловіків, яких кілька днів перед тим перегнали в інший табір. Днювальні шукали дров, палили в печах, що диміли на весь барак. Не було чим дихати, ніхто не зміг заснути. Вранці почали білити приміщення, бо блощиці купами сиділи в усіх шпарках і, як дощ, падали на людей.
Нас, політичних, заселили окремо, битовиків – окремо. Бригадирами у нас були рецидивістки з великими табірними стажами. Це частково оберігало нас від наскоків т. зв. «жучок», які нас обкрадали. Бригадирші з нами не було в бараці, вона жила зі своїми. А ті майже не працювали, а зберуться і сидять біля вогнища.
Ми чистили від лісу долину ріки, яка мала бути затоплена водою. Тут планували будівництво Камської ГЕС. Так радвлада безплатною рабською силою нищила природні багатства «необ'ятної родіни своєї». Після карантину вигнали в комбінованих полотняних черевиках на роботу. Були теплі весняні дні – кінець травня 1946 р. Я хворіла дизентерією і цингою, інші дівчата також. Ми втрачали подобу людини. Черевики за місяць розлітались, і нам видали личаки, які у воді розмокали і також швидко рвалися. Тоді табірна адміністрація видала нам прорезинові «чуні», в які до крові натиралися ноги. Доводилося усе літо працювати босими на лісоповалі.
Під осінь почалися дощі, нам видали чоловічі кальсони і комбіновані черевики. Похололо, таке тривало місяць. В сушилці тільки розпариться одяг і взуття на ніч, а вранці – знову на роботу. Далі пішов мокрий сніг, і все замерзло, стало легше дихати.
Пролежавши всі дощові дні в стаціонарі, я трохи ожила. Лікар, німець з Поволжя, виписав мене на роботу. Дай йому і його дітям, Боже, здоров'я, він врятував мене від вірної загибелі.
Зиму ми перенесли легше. Трохи грілися коло багать, і так минали дні. Серед зими нас перегнали в інший табір, т. зв. Росольню, бо там, де ми були, робота була закінчена.
Знаходився цей табір на березі одноіменної притоки Косьми. Рівняли, де було треба підчищати недоїмки, а потім – на стягування спиленого лісу. Ми запряглися в посторонки і по четверо-шестеро підтягували колоди до дороги. Кров текла з рук, голод гнітив душі, а ми, немічні і знедолені, тягнули стовбури, один за одним. Потім нам дали кілька пар коней, стало легше, але робота йшла повільно, а життя ще повільніше, надія гасла, листи з дому не йшли, ніяких відомостей, як там і що, не мали. Глухомань повна.
Голод з'їдав людей, їх відправляли в центральний лагпункт, звідки вони не поверталися. Ходили чутки, що хлопці наші гинули, як мухи, не витримуючи голодного пайка. Жінки були витривалішими.
Знову опинилась на краю знеможення, і Господь Бог змилосердився наді мною: мене назначили на етап. Одну однісіньку з галичан. Цілий день нас гнали пішки до ешелону, я плелася задня, сил не вистарчало, але Бог мене не залишав, і я дійшла до вагона, зібравши останні сили. Нас, політичних, було 36 чоловік – один вагон, решта – битовики, всі російськомовні. Серед політичних були жінки з Кубані і Дону, у всіх одна стаття: антирадянська агітація і пропаганда. Вони були старожилами порівняно зі мною: відсиділи 6-7 років.
Була весна 1947 р. Етап сформували і відправили. По дорозі нас харчували підсилено: 900 г хліба, 750 г каші, давали кип'яток, цукор і рибу солену, їжу давали регулярно. У вагоні були полиці, на яких ми могли нормально відпочивати. Везли нас 20 днів і привезли в столицю Союзу. – Дивина.
Ешелон загнали в огороджену колючим дротом зону. Це був «Серебряный бор». Два чи три вагони в'язнів залишили в цьому таборі, решту розподілили по інших таборах, яких було густо.
Отже, Москва – «Серебряный бор». Тут йшло будівництво житла і корпусів Інституту ядерної фізики. Робоча і житлова зони обгороджені колючим дротом із смугою і, місцями, високою дерев'яною огорожею, поділена на 3 частини.
Нас спочатку залишили на подвір'ї жіночої зони, і ми сиділи на піску, там же заночували. Погода сприяла, було сухо і тепло. В юртах і бараці йшла чергова дезинфекція. Не знаю, звідки наші довідалися, що цей табір – пересильний, і вирішили добиватися відправки на постійне місце. Коли закінчився карантин, ми домовилися між собою не йти на роботу. Щоб нас не покарали, не взяли спецодягу, взуття і постелі. Цілий місяць не виходили на роботу, завдаючи клопоту табірному начальству. Якось прийшли до нас начальник табору, начальник режиму, начальник КВЧ (культурно-виховної частини) і почали просити, щоб вийшли на роботу. Ми стояли на свойому: «Відправляйте!» Вони нам доводили, що цього робити не будуть, і просили не наполягати на відправці. Ми здалися на вмовляння, стали до роботи. Нас використовували на розвантажуванні вагонів з цеглою, цементом, вапном, вугіллям. Потім переносили дошки з одного краю зони в іншу, штукатурили, цементували дахи і підлоги. Кожного дня грав оркестр на розводі. Якщо бригада виконувала завдання, то присилали музикантів на робоче місце, і вони півдня грали марші.
Харчування було погане. Невдовзі перевели на т. зв. «госпрозрахунок» (у 1948 р.), і ми вже не голодували. Отримували по 900 г. цукру на місяць. Але одного дня багато в'язнів отруїлося рибою. 10 чи 13 чоловік померло, а 200 були на грані загибелі. Зчинився скандал. Цілий місяць люди не працювали, лікарня була забита хворими, а трохи сильніші лежали у бараках чи юртах. Я також перенесла отруєння.
У 1949 р. всіх політв'язнів, убивць, бандитів і державних злочинців відправили в Хімки, а потім етапом повезли в Ангарськ. Тут була велика мережа таборів. Тут нас використовували на земляних роботах. Ми копали глибокі рови для інженерних трубопроводів (вода, каналізація). Нас переганяли з місця на місце, поки той чи інший грунт розморозить сонце і тепле повітря ночами. Коли ж настала зима, шестиметрову глибину подолати було неможливо, і тому нас погнали чистити ліс. Потім частину жінок перевели в 10-ий лагпункт. Туди потрапила і я. Ми ходили на роботу пішки 6 км, туди і назад під конвоєм. Табори в Ангарську були мішані (політичні і битовики жили разом). Я працювала у бригаді арматурників. Там захворіла, і мене перевели в заводську лабораторію. В мій обов'язок входило набивати бетоном скриньки і ставити в камеру, де сушили бетонні плитки, а потім їх в автоклаві перевіряли на міцність. Ці залізобетонні плити після просушування розвалювалися. Мене питали, в чому справа, чому вони розпадаються. Я сказала правду, а це не сподобалося начальству.
Мене відправили у Казахстан. Я потрапила у сільськогосподарський табір на молочну ферму. Мене поставили ветеринарним санітаром, а відтак післали вчитися в учбовий комбінат, де через рік отримала документ ветеринарного фельдшера.
Працювала ветеринаром до звільнення згідно з указом про неповнолітньосуджених. Відвезли нас на пересильний пункт Карабас, але хотіли відправити в заслання. Ми запротестували, подали скаргу прокурору по нагляду. Прокурори зв'язувались з Москвою. Була дана команда на вільний виїзд додому. Всі, хто вийшов на волю, отримали вовчі білети і роз'їхалися, кому куди забажалося.
Після нашого з батьком арешту заарештували й маму. Її засудили на 10 років за те, що не виконала плану хлібоздачі.
Брата Богдана з армії додому не пустили, а відправили в Середню Азію на уранові шахти. Сестру Галину тероризували кагебісти і енкаведисти, брат Юліян пішов у школу ФЗУ до Львова, а братик Михась залишився без засобів існування в селі. Через півроку хвору маму звільнили, а через рік знову судили на 8 років, бо знайшли на городі ріпак (6 кг). Правда, звільнили через півроку.
У 1949 р. заарештували Юліяна, який після закінчення школи ФЗУ працював у Львові на інструментальному заводі. Вирок – 25 років ув'язнення і 5 років позбавлення прав. Звільнили його після смерті тирана, аж у 1956 р.
Отже, всіх членів сім'ї поодинці репресували.
Ми верталися на свою руїну і починали з нічого. Хата згоріла з вини сусідів, стодолу і 56 м3 лісоматеріалів забрав колгосп. Мама обладнала хлів і там мешкала до повернення батька з тюрми у 1955 р.
Хоч ми вернулися на рідну землю, нас продовжували переслідувати. Я влаштувалася на роботу у Львові, закінчила 10 класів в 1956 р., мріяла поступити у вуз. І що? Мене виписали зі Львова в жовтні 1956 р. і наказали покинути Львів протягом 10 днів. Пробувала прописатися десь у селі, але скрізь натикалася на відмову. Довелося виїхати в Донбас. П'ять років (з 1957 по 1962 р.) працювала на будівництві шахт. Вийшла заміж, повернулася в Галичину. Тяжко жилося нам. Чоловік любив горілочку і пропивав мізерну зарплатню. Мене виживали з роботи, бо говорила правду. Большевики згуртувалися в мафію, заручившись рабським послухом байдужих. Ненависть і злоба зробили людей злодіями. Минали роки, ці негативні явища не викорінювалися. Користолюбство взяло верх над честю і національною гордістю. Русифікація перетворила людей в бездуховну масу, здатну нищити все своє, рідне. Люди стали чужими на своїй землі, нас роз'єднали. Ворог святкував перемогу за перемогою, а ми чекали Божої кари за знівечення нації і таки дочекалися. Але за це була заплачена дуже велика ціна, розміри якої не всі наші брати і сестри усвідомлюють навіть тепер, коли Україна стала незалежною державою.
Батько помер у 1973 р., скривджений совєтською владою і сільськими пристосуванцями, які не спромоглися призначити йому навіть мізерної пенсії колгоспника, забравши в нього 22 гектари орної землі і 3 гектари сінокосу.
Ми стогнали, терпіли переслідування, але не зраджували своїй ідеї. Моя мама у найважчий час визвольної боротьби УПА, не маючи засобів існування для себе, віддавала останню крихту хліба борцям за волю України до останнього дня існування повстанського руху, незважаючи на те, що батько і я, брат Юліян вже були покарані большевистською владою і відбували терміни у совєтських таборах. Мама користувалась повагою і довірою повстанців.
Померла вона в 1983 р. Поховані батьки в Скнилові, родинному селі матері, її прадід був священиком, а дід – чеським колоністом. Батько народився у Буську в сім'ї ремісника.
Я горда з того, що тепер можу вкласти частинку душі у відродження нації. Тим живу, з того радію, що недаремно поклала на вівтар свободи свою молодість, своє життя.