Дата публікації допису: Nov 20, 2014 8:39:37 PM
Журнал «Республіканець», №3-4, 1994 рік
Якось уже так склалося в історичній літературі останнього часу, що трагедія України, починаючи з 20-х рр., пов'язується з іменем Сталіна і його політикою, що одержала в літературі, термін сталінізму. Не можна без хвилювання читати праці Р. Медведєва і А. Волкогонова, багатьох інших авторів, з яких постає картина беззаконня і репресій у колишньому СРСР. Але незважаючи на пильну увагу до цієї проблеми, науковці, на жаль, не зуміли виробити обґрунтованого визначення поняття сталінізму. Мабуть, дальше за інших у його розкритті пішов український історик Ю. Шаповал у своїй новій книзі "Україна 20 – 50-х років: сторінки ненаписаної історії" (К.: Наукова думка, 1993, 351 с.):. Зразу підкреслимо, що автор ширше і глибше за своїх попередників відтворив масштаби політичного терору проти українського народу на відтинку майже 30 років. Це вдалося зробити за рахунок введення в науковий обіг велетенського масиву невідомих досі документів з колишніх архівів КДБ та ЦК КПУ.
Пояснювати виникнення більшовизму розколом на II з'їзді російських соціал-демократів у 1903 р. чи приїздом В. Леніна в 1917 р. в "запломбованому вагоні" в Росію, чи навіть творами самого "пророка" К. Маркса було б наївно. Це явище історичне, і воно зв'язане з усією історією деспотизму в Росії. Але залишимо це майбутнім дослідникам, а самі повернемося до праці Ю. Шаповала.
Розпочинається вона розділом "Сталін і Україна: "подвійна бухгалтерія" в дії". Посилаючись, в основному, наздобутки своїх попередників і використовуючи маловідомі документи, автор обґрунтовано показує, що Сталін, як нарком національностей, тримав під своїм наглядом розвиток національного руху на Україні, спрямовував з часу організаційного оформлення діяльність КП(б)У. Україні судилося стати тим "лакмусовим папірцем", на якому проявилися якості Сталіна як керівника. На жаль, Ю. Шаповал залишає осторонь репресії встановлюваного за допомогою північних штиків більшовицького режиму на Україні. Книга безперечно виграла б, якби він навів факти терору проти місцевого населення в 1919 – 1920 рр. Тим більше, що в літературі практично відсутнім до сьогоднішнього дня залишається аналіз системи масового заложництва в період "воєнного комунізму" та боротьби з українським антибільшовицьким рухом, терор органів ЧК, створення концтаборів проти т. зв. "буржуазних елементів". Система терору та поява позасудових органів ("трійок" і т. п.) вироблялися на партійних з'їздах, конференціях, нарадах.
Одним з перших масових терористичних актів більшовизму проти українського народу стала організація голоду 1921 – 1922 рр. в Україні та його свідоме замовчування перед світовою громадськістю. Це розуміли українські національні діячі вже в той час, про що свідчить ряд відшуканих в архівах авторами рецензії документів.
"З України надзвичайно сумні вісти, – писав 8 лютого 1922 р. М. Грушевський, що був на еміграції в Австрії, до свого американського кореспондента В. Кузіва. – Там – голод, а збіжжя забирають на північ. Офіційні представники Совітської України нічого не роблять, щоб організувати поміч Україні, – мабуть, щоб не відтягувати акції запомогової від Росії, котру комуністи передусім хочуть урятувати як свою головну базу" (ЦДІА України в м. Києві. Ф. 1235. Оп. І. Спр. 266. Арк. 50).
А 25 березня 1922 р. М. Грушевський писав знову до В. Кузіва: "...Поруч усяких матеріальних клопотів невимовно тяжкі вісти з України, принесені чоловіком совітським (хоч не комуністом, але їх вірним прихильником). Признав він, що голод на Україні дійсно був замовчаний (мовляв, інакше не можна було, щоб не відтягати увагу світу від Поволжя), що третина України в тяжкім голоді, спустіла і мусить колонізуватися наново, лиш значить більшовиками, російсько-жидівською партією" (Так же. Арк. 72).
Становище на Україні склалося надзвичайно тяжке. Саме голод, нужда та злидні ставали засобом, за допомогою якого більшовикам вдавалося зламати українських патріотів, привернути їх на свій бік. І знову звернемося до М. Грушевського і процитуємо уривок з його листа до Е. Фариняка від 12 січня 1923 р.: "З одного боку, крайня нужда, обгострена голодом, а з другого боку – що большевики паралізують всяку самодіяльність і не дають змоги громадянству двигнутись з тої нужди, так їх зтероризували розстрілами, арештами, засланнями, що бояться пальцем рушити. Інтелігенція мусить шукати у большевиків служби, бо громадських організацій нема; а щоб дістати якусь платню, мусять "доказувати свою лояльність". Здихай або записуй (чорту) свою душу!" (Укр. історик. Нью-Йорк. 1977. № 1 – 2. С. 118). Як бачимо, більшовики кістлявою рукою голоду утверджували свою систему і право панувати на Україні.
Розкриваючи наростання сталінського терору проти українського народу, Ю. Шаповал розкриває його причини, а також організаторів і винуватців: Сталіна, Молотова, Кагановича, Квірінга, Косіора, Постишева та інших діячів партії і держави. Зрештою, всі вони не були українцями, як не була українською за складом і КП(б)У. Автор наводить дані про її національний склад у 1923 р.: У КП(б) У було 23 проценти українців, 13 процентів євреїв, 47 процентів росіян. Тому й правильний зроблено висновок: не будучи українською за складом, партія з люттю поборювала все національне на Україні.
А якже з українізацією, що, мовляв, проводилася більшовиками в Україні у 20-х роках? Львівський історик Я. Дашкевич вважає українізацію більшовицькою провокацією, щоб з її допомогою виявити національно свідомих діячів з метою наступних репресій. М. Грушевський вважав українізацію вимушеним кроком, тактичним маневром більшовиків у зв'язку з нестабільністю міжнародного становища. За допомогою пряника (себто українізації) вони сподівалися привернути на свій бік українців у ймовірній війні з Польщею чи Румунією.
Американський історик Джеймс Мейс теж вважає українізацію тактичним маневром, але не у зв'язку з міжнародним фактором, а з міркувань внутріпартійної боротьби за владу, в процесі якої Сталін змушений був загравати з націонал-комуністами. Можливо, історикам варто синтезувати ці думки при аналізі процесу українізації. Але відрадно, що Ю. Шаповал розкриває піднесення суспільно-політичного життя в Україні 20-х рр., роль в цьому процесі української інтелігенції, Академії Наук, М. Грушевського, який у березні 1924 р. повернувся на батьківщину. На позицію українського національного відродження стали і націонал-комуністи М. Скрипник, М. Хвильовий, О. Шумський та інші. Це загрожувало встановлюваній тоталітарній системі, тому й невідворотними, з точки зору сталінізму, стали репресії.
Із рецензованої праці чітко випливає думка, що більшовизм на Україні встановлювався на крові народу. Розділи "Спілка визволення України", "УНЦ": справа без відкритого процесу" та інші показують, що основний удар сталінізм спланував проти видатних вчених, письменників, інших представників української інтелігенції з мстою зведення України до рівня культурної провінції. Плануючи знищення української еліти, Сталін мав на меті не скоригувати культурний процес в Україні, не перевиховати її представників, а створити таку культуру, яка б знищувала будь-яку індивідуальність. Про масштаби репресій проти української інтелігенції свідчать наведені Ю. Шаповалом конкретні цифри. Так, лише під час та після процесу "СВУ" було заарештовано, знищено або заслано понад 30 тис. чол. На початку 30-х рр. було репресовано близько 500 письменників, які жили і працювали в Україні. А всього зазнали репресій в Україні в 20 – 50-х роках близько 2000 літераторів. Саме метолом репресій сталінізм створив культуру тоталітаризму.
Але знищити духовність України було неможливо без підриву її основи – селянства, бо без цього було б неможливим тотальне моральне і політичне загарбання України. Геноцид сталінізму відносно українського селянства розкрито в праці Ю. Шаповала в розділах "Наступ на селянство і посилення репресій" і "Голод та згортання українізації". На основі великого масиву архівних документів показано, що у проведенні колективізації більшовицькою партією застосовувався "досвід", набутий в період "воєнного комунізму". Лише до 1 червня 1930 р. в Україні було "розкуркулено" 90 тис. господарств, а всього за роки колективізації – понад 200 тис. Примусові хлібозаготівлі привели до голодомору в 1932 – 1933 рр. Автор підкреслює, що в усьому цьому слід обвинувачувати не лише Сталіна, а й його українських колег: С Косіора, П. Постишева, В. Чубаря, Г. Петровського, П. Любченка, М. Скрипника, М. Демченка, В. Балицького, М. Хатаєвича та ін. І навіть те, що переважна більшість з них пізніше зазнала репресій, а деякі добровільно підуть із життя під тягарем брехливих звинувачень, не дає нам права замовчувати питання про їх відповідальність. Вони безперечно багато знали і багато чого робили свідомо.
Незважаючи на винятково складний, а часом і трагічний характер соціально-економічного розвитку в Україні на поч. 30-х рр., Сталін і його оточення постійно вимагали, щоб республіканське керівництво приносило "клятву вірності" сталінській лінії, підтримувало генсека у боротьбі з тими, хто прагнув протидіяти цій лінії. На численних прикладах у книзі показано, що в Україні таку підтримку вони одержали.
Своєрідним прологом "великого терору" з повною підставою автор називає "чистку" партійних рядів, розпочату в 1933 р„ яка хвилею репресивних заходів, що була посилена деформацією кримінального і кримінально-процесуального законодавства, прокотилася по Україні. Усього по КП(б)У за два з половиною роки було притягнуто до відповідальності 104458 чол.
З рецензованої монографії ми дізнаємося про викриття, серед багатьох інших, "підпільної контрреволюційної боротьбистської організації", керівники якої, згідно офіційної версії, не роззброїлись і йшли в більшовицьку партію підривати її зсередини.
Ю. Шановал правильно зауважив, що цей стереотип прижився і протягом багатьох десятиріч заважав дати всебічну позбавлену політичної однолінійності оцінку однієї з основних течій українського комунізму.
В монографії звергається увага на те, що створення її було пов'язано із політичними поліями майже десятирічної давнини, з поразкою "шумськизму" у середині 20-х рр. Спираючись на унікальні архівні документи автор розповідає про долі літераторів і мистців, котрі проходили по "справі боротьбистів" 1935 р. (М. Куліш, Є. Плужник, В. Поліщук та інші). Разом з тим йому варто було б наголосити не лише па національному, але й на комуністичному характері цієї партії, що врешті й створювало феномен національного комунізму.
У роботі міститься аналіз подій в умовах розпочатої Сталіним кампанії, яка диктувалася його маніакальною підозріливістю щодо своїх колишніх політичних суперників – у першу чергу Троцького. Протягом 1935-1936 рр. по областях України розглядалась сила-силенна справ "контрреволюційних організацій" на зразок сфабрикованої справи "Соціал-демократичної партії України" на Харківщині.
У другому півріччі 1935 р., в порівнянні з першим, кількість справ, що їх розглядали спецколегії обласних судів, збільшилась на 95,9 процента, а у першому півріччі 1936 р. в порівнянні з другим півріччям 1935 р. – на 20,8 процента.
Документи, проаналізовані автором, засвідчують, що боротьба з "прихованими троцькістами" в Україні розпочалася не в 1935 р., а ще до вбивства С. Кірова – у жовтні 1934 р. Саме тоді Оргбюро ЦК КП(б)У розглянуло питання "Про контрреволюційну роботу залишків націоналістів і троцькістів і пособництво їм з боку гнилих і ліберальствуючих елементів" Цей документ з грифом "Цілком секретно" був затверджений 22 жовтня 1934 р. Він став прологом до "справи Ю. Коцюбинського", разом з яким за обвинуваченням в участі у "контрреволюційній троцькістській організації" були репресовані інші діячі. В книзі докладно аналізуються ці події, а також справи "троцькістсько-терористичної організації на Україні", "об'єднаного троцькістсько-націоналістичного блоку на Україні", що мав, за документами НКВС, також назву "бойова організація".
Висунута і культивована Сталіним теза про загострення класової боротьби привела до ескалації "ворогоманії" й "шпигуноманії". Кількість заарештованих за обвинуваченням у контрреволюційних злочинах збільшилась у 1937 р. у порівнянні з 1936 р. більш, ніж у 10 разів. Видобуття необхідних зізнань полегшувалось тим, що саме у 1937 р. офіційно дозволили застосовувати фізичний вплив на тих, кого підозрювали у "ворожих діях". У зв'язку з цим не зовсім точною виглядає назва 12 розділу книги: "1937 р.: новий імпульс до терору". На нашу думку, поштовхом до останнього послужили події 1934 р., а 1937 р. – це, скоріше, його вершина, апогей.
Насичений документальним матеріалом розділ, присвячений подіям останнього етапу єжовщини. Тут йдеться про сфабриковані в цей період справи, зокрема, про "заколот" у комсомолі України, про справу "Молодої генерації українських націоналістів". Для посилення репресій був використаний факт арешту С. Косіора у Москві у травні 1938 р„ котрому інкримінувалася участь у зв'язках "з шпигунсько-диверсійними службами іноземних держав, а також керівництво "Польською організацією військовою". 26 травня 1939 р. його розстріляли, Справу С. Косіора і одночасно В. Чубаря вів заступник начальника слідчої частини в особливо важливих справах НКВС СРСР Б. Родос. Коли його викликали на засідання президії ЦК КПРС, він, за словами М. Хрущова зауважив: "Мені сказали, що Косіор і Чубар є ворогами народу, тому я, як слідчий, повинен був витягнути з них зізнання, що вони вороги".
Активним провідником єжовської лінії на винищення "ворогів" в Україні був нарком внутрішніх справ О. Успенський. Однак було б неправильно вважати, ніби він діяв без тісного контакту з ЦК КП(б)У і, особисто М. Хрущовим. У зв'язку з цим автор книги прагнув не ідеалізувати образ ініціатора "відлиги", а керуватися принципом історизму, показуючи роль останнього у здійсненні репресивної політики. Як свідчать архівні документи, питання, пов'язані з колишньою лінією на "коренізацію", постійно перебували у сфері уваги Хрущова, керівних інстанцій КП(б)У.
Так, 14 квітня 1938 р. політбюро ЦК КП(б)У прийняло рішення про ліквідацію польського театру в Києві. 20 квітня 1938 р. приймається спільна постанова раднаркому УРСР і ЦК КП(б)У "Про обов'язкове навчання російської мови в неросійських школах України". Ця постанова виникла внаслідок рішення раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) "Про обов'язкове вивчення російської мови у школах національних республік і областей".
8 травня 1938 р. політбюро ЦК КП(б)У прийняло рішення "Про складання нового українського правопису", а у жовтні 1938 р. розглядається питання про роботу реорганізованих національних шкіл.
Було зазначено, що "багато шкіл не забезпечені вчителями, значно гірше за російські школи українські забезпечені підручниками, не мають методичного керівництва, і тому працюють незадовільно."
У березні 1939 р. прийнято рішення "Про ліквідацію і перетворення штучно утворених національних районів і сільрад". У квітні 1940 р. спеціальною постановою регулювалось викладання російської мови у національних школах УРСР. Характерно, що на черговому, XV з'їзді КП(б)У у 1940 р. ні у доповіді Хрущова, ні у виступах делегатів не згадуватимуться навіть самі терміни "коренізація" й "українізація".
Важливе місце в монографії посідає проблема "радянізації" Західної України. Створення тут партійних і державних органів, спроби організувати все життя на принципово нових засадах відбувалося у надзвичайно складних умовах. До об'єктивних труднощів додалися і проблеми, що їх породжувала антигуманна суть сталінізму. Возз'єднання західноукраїнських земель у єдиній українській державі восени 1939 р. принесло мешканцям регіону не тільки здійснення віковічної мрії, а й трагічні випробування. Тому варто поставити в заслугу автору те, що дана тема зображена не традиційними штампами вчорашньої історіографії, а ґрунтовним аналізом партійних і державних документів, з яких відкривається трагедія українського народу.
Так, з осені 1939 р. до осені 1940 р. було репресовано за політичними ознаками, головним чином депортовано без суду і слідства і навіть без письмового звинувачення, близько 10 процентів населення Західної України і Західної Білорусії. За архівними даними, на листопад 1940 р. з цих районів було виселено 312 тис. сімей або 1 мільйон 173 тис. 170 чол.
Раніше, говорячи про перетворення в західних областях України, вітчизняні історики, як правило, акцентували увагу на тому, що місцеві жителі "мали можливість скористатися з наявного досвіду соціалістичного будівництва і впевнено спиралися на політичну й економічну могутність всієї Країни Рад". Як про досягнення, говорилося й про те, що до середини 1946 р. тільки в західні із східних областей УРСР та з інших республік прибуло понад 86 тис. партійних, радянських працівників, спеціалістів різних галузей народного господарства.
На думку Ю. Шаповала, історикам слід з'ясувати, наскільки ефективним, а головне, потрібним було тут використання набутого в інших республіках і областях досвіду. Ненаписаною донині залишається також історія того, які серйозні і гострі проблеми виникали, коли в західні області приїздили люди, котрі не просто не знали, але й не бажали рахуватися з місцевими умовами. Варто сказати, нарешті, правду і про беззаконня, яке часто чинили ті, хто, здавалося б, покликаний був стояти на сторожі закону.
Серед наведеної тут маси документів один, з найбільш вражаючих, був направлений на ім'я Хрущова на початку 1949 р. Йдеться про доповідну записку військового прокурора військ МВС Українського округу Кошарського "Про факти грубого порушення радянської законності в діяльності т. зв. спецгруп МДБ".
В записці зазначалось, що МДБ УРСР та його управління у західних областях України з метою виявлення українсько-націоналістичного підпілля широко використовували так звані спецгрупи, що діяли під виглядом "бандитів УПА". Однак грубо провокаційна і нерозумна робота ряду спецгруп і допущені їх учасниками свавілля й насильство над місцевим населенням, на думку Кошарського, не тільки не полегшували боротьбу з "бандитизмом", а навпаки, ускладнювали її, підривали авторитет радянської законності й незаперечно завдавали шкоди справі соціалістичного будівництва в краї. У записці наводилися численні приклади на підтвердження цієї думки.
Звернімося лише до одного з них: "В ніч на 23 липня 1948 р. згаданою спецгрупою с. Підвисоцьке (Козинського району Рівненської області – автори) була затягнута в ліс громадянка Р., народж. 1931 р. В лісі Р. піддали тортурам. Допитуючи Р. учасники спецгрупи тяжко били її, підвішували догори ногами, вводили у статевий орган дрючок, а потім по черзі зґвалтували. У безпорадному стані Р. було кинуто в лісі..."
В останньому розділі монографії вперше аналізуються документи, що проливають світло на причини багатьох важливих подій кінця 40-х – початку 50-х рр. Тут підкреслюється що останній слід сталінської доби на Україні залишився завдяки Л. Берія, котрий підготував спеціальну записку про серйозні помилки і недоліки в керівництві західними областями України з боку ЦК КП(б)У і ради міністрів УРСР. Обговорення цього питання на пленумі ЦК Компартії України і в президії ЦК КПРС виявило чимало недоліків у національній, особливо кадровій політиці у західних областях України. Зокрема, з 532 голів колгоспів 296 були приїжджими із східних областей і не схильні були рахуватися з місцевими умовами. Серед секретарів обкомів і міськомів лише 11 працівників були за походженням місцевими, серед голів і заступників голів райвиконкомів – 27. На пленумі ЦК КП(б)У міністр внутрішня справ УРСР П. Мешик навів такі цифри: за 1945 – 1953 рр. за різного роду "антирадянські злочини" в Україні було заарештовано 43379 чоловік віком до 25 років, а з цієї кількості у західних областях України заарештували 36340 чол.
Нині, коли про події, пов'язані з запискою Берія, почали писати вітчизняні автори, слід поставити запитання: чи мав Берія (навіть якщо враховувати одіозність цієї особи та її потяг до диктаторства) реальні підстави для незадоволенні наявним станом речей у Західній Україні і роботою органів внутрішніх справ у цьому регіоні? Якщо врахувати комплекс ще й досі невідомих науковому загалу фактів, то, гадаємо відповідь на поставлене запитання може бути позитивною.
Ці факти наводяться в книзі, розповідається, як Берія прагнув розіграти "українську карту".
Увесь зміст рецензованої праці засвідчує високу ціну, що її сплатив український народ за здійснені під керівництвом більшовицької партії політичні та соціально-економічні експерименти, за ту модель суспільства, яка донедавно декларувала себе як найсправедливіша та найгуманніша. Перетворена в одну з провінцій радянської імперії, Україна упродовж багатьох десятиріч була об'єктом перманентного терору, що мав національно-політичний характер.
Перебіг подій 20-х – початку 50-х років, простеженні Ю. Шаповалом, красномовно показав, що основним знаряддям здійснення сталінського політичного терору виступала партійна організація України, яка ніколи не була самостійною, а мала статус однієї з обласних парторганізацій. Відтак в усіх ключових проблемах, зокрема в національній та в здійсненні терору, вона повинна була виконувати директиви центру. Комуністичні діячі України у досліджуваний період, тисячі рядових членів партії стали заложниками системи, яку вибудували власними руками і яка завжди виявлялася гранично безжальною не тільки до своїх ворогів, а й до своїх адептів.
Політична історія України 20 – 50-х рр., як випливає з висновків автора, є одним з найпереконливіших підтверджень й ілюстрацією того, що для підтримання будь-якої авторитарної системи, як і будь-якої системи адміністративно-директивного господарювання потрібна свого роду "підсистема страху". Саме таку "підсистему" уособлювали органи ДПУ-НКВС- МВС-МДБ, які діяли в тісному контакті з партійними інстанціями. Причому цей контакт був обопільно активним, а не одностороннім, як це стверджувалось раніше, коли провина за репресивні акції покладалась тільки на органи безпеки або тільки на партійні органи. Це не виключало того, що на певних етапах органи безпеки могли мати і мали різну міру автономії, формуючи уявлення про масштаби загрози деспотичному політичному режиму з боку "класово ворожих" та "націоналістичних" елементів.
Інтенсивність та характер політичного терору в Україні, стверджує Ю. ІІІаповал, значною мірою були детерміновані відсутністю відвертого спротиву антигуманній лінії сталінського керівництва серед вищих партійно-державних діячів України. Як свідчать документи. в окремих випадках мав місце обережно-латентний опір, спроби пом'якшити директиви центру. В низових ланках такий опір, був більш чітким. Але за будь-яких умов диктатура реагувала однаково: нагнітанням антиукраїнських настроїв, обвинуваченням представників української партійної еліти у протиросійських "націоналістичних" прагненнях, розгортанням масових "чисток" і репресій, жертвами яких були члени партії та безпартійні.
Автором книги створено інтелектуально-психологічний простір для роздумів, дискусій, дальших пошуків. Так, слушно зауваживши, що радянська влада своїми діями створювала реальне підґрунтя для невдоволення західноукраїнського населення, зокрема інтелігенції, він, проте, залишає осторонь прояви цього невдоволення. Виявлені рецензентами останнім часом недоступні раніше архівні матеріали дадуть змогу в певній мірі заповнити цю прогалину.
Щоб не спалахнула хвороба самого тоталітаризму, необхідна розумна і ефективна профілактика. Так закінчується це перше узагальнююче дослідження системи політичного терору й масових репресій, які розглянуті в контексті соціально-економічної і політичної історії епохи.