Дата публікації допису: Nov 01, 2013 6:54:14 PM
Газета «День» від 1-2 листопада 2013 року
Колосальні історичні трагедії – такі, як організований тоталітарною більшовицькою владою Великий Голод 1932-1933 років, – є завжди багатовимірними. Їх можна осмислювати, вивчати й досліджувати з використанням усього наявного інструментарію гуманітарних наук: аналізувати факти та історичні джерела, шукати філософські, соціологічні, економічні, психологічні причини загибелі мільйонів безневинних людей, публікувати документи, абсолютно необхідні для розуміння того, що сталося. Це – величезна і вкрай необхідна робота, і напередодні 80-х роковин Голодомору в Україні ми всі маємо щиро подякувати вченим, публіцистам, небайдужим представникам громадськості, завдяки яким наше осягнення передумов, характеру, перебігу і наслідків цієї національної катастрофи стало глибшим, масштабнішим, «дорослішим» та тверезо-жорсткішим. «День», автори, яких друкують на його шпальтах, наш журналістський колектив і надалі вважатимуть своїм обов'язком розповідати людям страшну правду про свідомо вчинений Сталіним та його «великими» та «малими» сатрапами (в тому числі й українськими, котрих було достатньо!) геноцид нашого народу.
Проте ця катастрофа має також і людський вимір – не лише суто науковий. І цей бік проблеми є, можливо, ще важливішим. Що відбувалося з людьми в ті пекельні роки, місяці, дні; яких жахливих мук зазнавали їхні душі; чи розуміли вони повною мірою страхітливий сенс того, що відбувається; чи прагнули боротися, боронити життя – своє та своїх рідних, зрештою, честь свого народу, або ж перетворилися на безсилих, безсловесних жертв? Відповіді на ці запитання знайти і зараз непросто. Знаючи, що кожен (навіть доволі близька людина) може раптом виявитися донощиком (а система стрімко формувала мільйони таких), реальні свідки Голодомору не могли ділитися сокровенними своїми думками з будь-ким. А тим більше – довіряти такі думки паперу.
Ось чому щоденники очевидців, «терору голодом» 1932-1933 років і дотепер є унікальними, поодинокими, винятково цінними історичними джерелами. З причин, про які ми щойно згадували (а є ще одна, схоже, основна причина – мало не всі такі щоденники опинялися доволі швидко в спецсховищах ГПУ – НКВД – КГБ), їх украй мало. І все ж таки деякі збереглися – і є надія, що кількість таких щоденників, може, ще збільшиться.
Ми познайомимо вас, читачу, з двома такими вражаючими людськими документами. Обидва їх автори були репресовані «чекістами» за «контрреволюційну пропаганду та висловлювання», і, поза сумнівом, викладені ними на папері оцінки сталінських злодіянь, спостереження, жахливі «нотатки з життя» стали для них вбивчим вироком. Бо писати правду – то означало стати дійсним «контрреволюціонером»! Обидва ці щоденники збереглися (дивом!) в архівах Служби безпеки України й були оприлюднені у фундаментальному виданні «Голодомор 1932-1933 років в Україні. Документи і матеріали» (Київ, Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2007 рік).
Автор першого твору – Олександра Радченко, вчителька з Харківщини (Салтівський та Чугуївський райони), інтелігентна жінка, яка здобула вищу освіту ще до початку Першої світової війни і стала педагогом. Її чоловік працював у місцевому лісництві. Пані Олександра, людина гарячої совісті й гуманістичних переконань, розповіла нам, нащадкам, кошмарну правду про злочин кремлівських убивць. Її розповідь є вражаючим свідченням на суді історії над Сталіним та сталінізмом. І ця розповідь, як нам здається, не потребує коментарів (або лише мінімальних). Мовою оригіналу є українська (перший запис) та російська (решта записів; подаємо без перекладу).
* * *
«8 січня 1932 року. Другий день Різдва. Але у всіх людей важко на серці. Хліб забирають до фунта. Сьогодні приїхали забирати хліб у нашого конторника Кузьменка. Я вийшла з себе і кричала, що треба залишити хліб для дітей до нового врожаю. Мені відповіли, що залишать 20 фунтів – і все. Я продовжувала суперечити з прибулими людьми. У конторника Кузьменка забрали 3,5 пуда.
Цікаво відмітити, що один із прибулих – член КНС (комітету незаможних селян). Він сказав, що винні не вони, які вимітають хліб, а ті, що бувають на з'їздах та затверджують плани. Я сказала йому, що якби такі, як ми, сиділи вверху, то таких нерозумних розпоряджень не давали б. Але, на жаль, такі, як ми, зараз ніщо. Повертаючись назад, член КНС сказав мені, щоб я поменше балакала, а то мене за такі слова зв'яжуть. Я замітила йому, що завжди балакала й буду балакати за нарід, і за це ніхто не повинен мене чіпати.
Прийшла до лісу нова група селян, арештованих за хлібоздачу. Особливо мені запам'ятався один селянин – Коник. Він працює сьогодні в дворі. Важко було на нього дивитися. Він почуває себе ображеним. Він добре розуміє, що всі селяни караються даремно. Хліб, як і раніше, забирають скрізь. Всі незадоволені, у відчаї.
12 февраля 1932 года. Жизнь наша в экономическом отношении становится все тяжелее. Мука вышла. Где брать? Эти мысли не дают покоя. У крестьян продолжают выметать хлеб. Все удивляются, возмущаются, говорят о будущем неизбежном голоде, но никто об этом не скажет «власть имущим». Продолжают вести глупейшие показательные суды над людьми, у которых не хватило хлеба, лишают свободы до 6 лет. Конфисковывают их имущество.
19 февраля 1932 года. Сегодня мне рассказали крестьяне, что видели в лесу по дороге из Чугуева двух замерзающих детей. Дети еще были живы. Почему проезжающие не взяли этих детей? Как жестоки люди стали. Боже мой, что ж это такое? Дети, очевидно, ограбленных, разоренных властью крестьян.
...Не было бы так обидно, если бы неурожай был, а то отняли хлеб и создали искусственный голод.
5 апреля 1932 года. Искусственно созданный голод принимает кошмарный характер. Почему выкачивают до зерна хлеб – никому не понятно. И теперь когда видят результаты такой выкачки, все-таки продолжают требовать хлеб на посев. Когда крестьянин, возмущенный восклицает, что у него забрали весь хлеб, ему отвечают вопросом: «А зачем ты весь отдал? Надо было не забивать о посеве». А дети голодают, худосочные, мучимые глистой, так как едят одни буряки. И те буряки выходят у людей, а до урожая четыре месяца. Что будет? Нищенский образ жизни постепенно превращает людей в грубых, необузданных, жестоких, готовых на преступление существ. Вспоминаю лично себе три года назад и теперь. Какая разница... И вся моя злоба, все ожесточение – благодаря жизненным лишениям.
6 апреля 1932 года. Иногда меня охватывает такое неудержимое озлобление, что я заболеваю, читая о «советских темпах» (газета «Правда»), об открытии первой в Европе домны, о законченной плотине на Днепрострое. Все это хорошо, но зачем эти темпы на распухших от голода детях и людях? Вообще голод начинает свирепствовать, неся все бедствия, какие только можно себе представить. Преступность развивается с какой-то особенной быстротой. Озлобленность на власть дошла до такой степени, что, кажется, зажги спичку – и вспыхнет пожар, неудержимый, страшный, как во время летней засухи в ветреную погоду. Мучит мысль о распухших от голода крестьянских детях, и злоба растет. Бедные, а для них же готовят социализм. Смешно – комедия какая-то.
Июнь 1932 года. Как тяжело жить. До отчаяния тяжело. Вообще время необыкновенное, не известное в истории. Все страдают от недоедания или голода, да и вообще от полунищенского образа жизни. Ко всему безличие страшное, угнетающее.
30 сентября 1932 года. Выехали в село Пятницкое. Недалеко от центра догнали человека, спрашиваем, сколько времени. – «Да за двенадцать далеко». – «А откуда вы так поздно?» – Из сельсовета». – «Зачем так долго были?» – «За хлебозаготовку держали. Давай, говорят, а что его давать? Осталось четыре мешка: надо посеять, надо зиму детей прокормить». Голос у него дрожал, он каждую минуту мог заплакать. О, бедные, бедные, замученные люди!
20 ноября 1932 года. Моего деда, что работает на кролятнике, «грабили власти», как он доложил. Это значит, что забрали все, что было из злаков или овощей. Он уже раскулачен два года, почти нищий, только что не просит милостыню. Ему 70 лет, старухе лет 65, и с ними на квартире их дочь-калека. И вот у них, уже нищих, забрали все. Чем они могли прожить до февраля? Прислуга пришла из отпуска и с отчаянием восклицает: «Что творится, ужас. Индивидуальников разоряют совсем, забирают все, залазят в сундуки, вокруг крик, плач». Кричат: «Забирайте же и детей», – а их-то пятеро в семье. Все это творится во всех деревнях и хуторах, а эпидемия сыпного тифа все шире, все страшнее.
Что же это будет? Кто делает распоряжения, что за комедия? Ведь на конференции Компартии Украины говорили летом о перекручиваниях, о том, что членам правительства стало поздно известно об этом, а теперь еще хуже. Все лгали. Ложью, обманом коммунисты взяли власть и потом всюду сеяли ложь. Лгали научные работники, лгали поэты и писатели, лгали педагоги. Лгали все друг другу, так как боялись друг друга.
9 января 1933 года. В Харькове творится ужас голода. Воруют детей. Воруют и берут выкуп: писали даже в газетах, что принимают меры, но... дети все гибнут.
Факты потом запишу.
Сейчас Элинька (маленька донька автора – Олександри Радченко. – І.С.) спрашивает: «А что это – военный человек?» Я объясняю коротко. «Военные учатся убивать людей, значит, они просто дураки все», – замечает Эля.
30 января 1933 года. По пути в Задорожное у самой дороги увидели мертвого старика, оборванного, худого. Сапог на нем не было. Очевидно, он упал и замерз или сразу умер, а сапоги кто-то снял. Возвращаясь, мы опять видели этого старика. Никому он не нужен. Когда я заговорила в Бабчанском сельсовете, что мертвого надо убрать, председатель, улыбаясь, спросил: «А как лежит он, сюда ногами или к Задорожному? Если к Задорожному, то пусть Задороженский сельсовет убирает».
Въезжая в Бабку, мы догнали мальчика лет семи. Спутник мой крикнул, но мальчик шел, шатаясь, и будто не слышал. Лошадь настигла его, я крикнула. Мальчик свернул с дороги нехотя. Меня тянуло взглянуть в лидо ему. Жутко страшное, неизгладимое впечатление оставило выражение его лица. Очевидно, выражение глаз такое бывает у людей, когда они знают, что должны скоро-скоро умереть, и не хотят смерти. Но это был ребенок. Нервы у меня не выдержали. «За что? За что дети?» Я плакала тихонько, чтобы не видел мой спутник. Мысль, что я не могу ничего сделать, что миллионы детей гибнут от голода, что это стихия (дуже важливий момент: насправді то була не «стихія», а свідомо й штучно організований голод, що не раз відзначала й сама автор у своєму щоденнику. — І.С.), привела меня в полное отчаяние. У сельсовета встретили старика с таким же лицом, как у мальчика. Он пришел просить работу. Вася (чоловік О.Радченко. – І.С.) ушел писать записку в контору, чтобы ему выдали продуктов и направили на работу. Когда он возвращался, крестьянин хватал буряк сырой из-под скамейки. Лицо у этого человека было обрюзгшее от голода. Несколько дней назад приходил рабочий Коник. Лицо его уже опухло, руки опухлые. Говорит, что ноги тяжелые. Спокойно приготовился умирать. «Детей жаль – говорит, – они ничего не понимают – не виноватые». Кое-чего дали ему. В воскресенье пришла с полным отчаянием и мольбой жена священника Помазиновского. Она принесла плюшевую скатерть, совсем хорошую, и просила за нее два пуда буряков. Я дала, чего могла, еще к бурякам, хотела не брать скатерть. Но она говорит, что ее никто не хочет брать, ничего не дают, она не нужна никому. У них дома семь человек. Что будет с ними? И вообще, что будет с миллионами людей?
Апрель 1933 года. Факты голода.
Люди умирают по нескольку человек в день в каждом селе. И это по всей Украине. Вчера пришел Леонтий Петрович Ткачов, член коллектива, с больной ногой. И он распух от голода. Умолял что-нибудь дать ему. Конечно, покормила его, чем могла. Я пожаловалась, что вот кормлю охотничью собаку, когда-то дорогую, а теперь она никому не нужна, так как нечем кормить. Он попросил ее у меня, говорил, что они съедят ее. Собаку все равно надо убить, так как ее нечем кормить. Так пусть лучше съедят».
Попри те, що Олександра Радченко була репресована тоталітарною владною системою (точніше – конкретними людьми!), їй було пред'явлено абсурдні звинувачення у «крадіжках», а згодом – звинувачення політичного характеру, її щоденник дійшов до нас. Він є правдивим, нещадним і щирим документом лютої, трагічної епохи. З таких творів і складається, власне, образ часу.