Дата публікації допису: Jun 25, 2012 6:31:6 PM
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.
Книга І. Документ №257
Моя мама (дівоче прізвище Демчина) Марія Гаврилівна. Тато мій Минько Антін Романович. Народилася мама в 1901 році, а тато в 1900 році. Брат Олексій у 1928 році, а менший братик Михайло, з 1932 року, помер. У 1930 р. народився брат Роман і у 1928 році – сестра Параня. А я, Марія, з 1942 року. Я у сім'ї наймолодша, і я собі колись дала заповіт, що не зможу померти, якщо не опишу правди, як жила на цьому світі моя родина.
Тато з мамою не мали великої господарки, ходили робити до панів, по людях, відробляли за купленого коня. А як взяли порося, то мусіли робити цілий сезон. То їздили в чужі села на заробітки, то міняли лахи, які мали, на зерно, картоплю. Потім тато з мамою замучилися робити на людей. Коня було важко протримати, тому тато мусіли його продати. Навчив тато корів ходити в хомутах і орав ними, коровами привозив все з поля, і навіть їздив ними на заробітки з мамою. Вони давали подвійну вигоду – молочко і роботу, рятували нашу родину. Діти підростали, стали сини помагати батькам по господарці, а ми з сестрою пасли гусей і, деколи, корів.
А потім почалися страшні часи. Переслідували селян, хапали молодь. Прийшла війна. Тяжко наші люди переносили навалу загарбників. Старшого брата забрали до совєтської армії. Він втік до хлопців в партизанку. Після того довго мучили тата і маму, били їх на очах селян, добивались, щоб батьки сказали, де знаходиться їх син, де він переховується. Але вони витримали усе. І тоді нас почали переслідувати. А через деякий час хтось виказав, де у лісі переховувалися партизани. У сховищі було 17 хлопців – ровесників мого брата. Солдати їх оточили і попідстрілювали, а потім їм наказали носити сухі патики. На тому місці їх і спалили живцем. Обгорілих поклали на фіри і завезли в Мости. Усіх батьків почали закликати на опізнання синів. Так загинув наш Олексій. А нас усіх родиною вивезли, казали, що це через брата, на Сибір. Сталося це в 1947 році у жовтні.
Я дуже добре пам'ятаю, як мама доїли корову, а я стояла в сорочині біля них, бо любила пити молоко з шумою. Але тут ввірвалися до стайні енкаведисти, вдарили маму і мене карабіном та погнали нас до машини. До хати вже не дали зайти. Туди ж зігнали усю нашу родину і наших сусідів. Нічого з собою не дозволили узяти з хати, і у тому легкому одягу, без їжі і грошей, нас повезли у сніги Сибіру.
З машини нас «вантажили» до вагонів-товарняків. Коли потяг мав стоянку, нас, малих дітей, випускали надвір бавитись біля поїзда. Але біля нас стояли червонопогонники з вівчарками. Дорога тривала біля місяця. На всіх давали кілограм дрібненької соленої тюльки і по тонюсінькій скибочці хліба. Від цієї «пайки» дехто вмирав, бо води зовсім не давали.
Місто Кисельовськ Кемеровської області зустріло нас кам'яними бараками, де стіни були 1,5 метра і майже не отеплювались, бо одіяла, якими ми накривались, примерзали до запорошених снігом стін.
Тато з братом Романом робили на будівництві. На день заробляли буханець хліба. А на нас малолітніх, що були вдома, не давали нічого, відповідали їхньою приповідкою: «Хто не робить, той не їсть». Ми з сестрою Паранею ходили по сміттєвих ямах, збирали лушпиння з картоплі, а для цього треба було встати дуже раненько, щоб хтось не випередив нас. А весною, після оранки, ми ходили на поля, де була колись посаджена картопля. І збирали її, мерзлу. Просили шматочок хліба попід хатами та магазинами.
Від відчаю і голоду тато рішився повернутися на Україну. А грошей не було ні копійки. Їзда була дуже тяжкою. Ми, троє малих дітей (брат, сестра і я), тато, мама – і всі без білетів. Тато в Киселівці дізнався, коли їде поїзд на Львів. Зробили тато саночки, то ж і везли нас з сестрою до вокзалу. А потім нас тато з мамою підсаджували на заднє місце вагона, а самі чіплялись на ходу, добігаючи за потягом. На зупинках нас скоро знімали, і родина ховалась в привокзальних старих сараях, розвалених хатах. Так було всю дорогу. Коли ми приїхали, була сильна зима, і в нас не було навіть рукавичок. Трималися голими руками за пекуче залізо, повідморожували руки. При швидкому ході потяга мама з татом нас і себе вкривали коцом.
Все наше господарство забрали до колгоспу. Та й стали батьки проситись до родичів, а ті боялись, не пускали до себе. Тільки найбідніший сусід пустив нас до себе жити, згадую його й досі добрим словом. Це – Євуш Захар. Але нам недовго довелося бути на Україні. Сусід, котрий не впустив нас до себе, бо боявся, що доведеться йому повертати назад наш маєток, пішов у Мости і заявив на нас у міліцію.
Ранком приїхали знов по мас міліціонери. І знов – дорога на Сибір, в той самий Кисельовськ. Татові вдалося, на той час, втекти з хати іншим ходом. І він переховувався цілий рік по людях, підробляв, щоб нам висилати грошей на прожиття. А через рік злапали його у полі, коли тато жали для нас пшеницю, щоб вислати посилкою у Сибір. І завезли його неподалік від нас, в тюрму в Осінники, там, де ми жили якийсь час попередньо.
Звільнили нас у 1959 році. У спецкомендатурі сказали, що можемо їхати на свою землю. Ми старались скоренько зібрати хоч мізерні гроші, щоб було за що повернутись. І в 1960 році на Зелені свята ми повернулись у своє рідне село Любеля, до своєї неньки-України. Тато і мама хоч ще і могли там отримувати пенсію, бо ж вони так тяжко робили всі 13 років, від цього обоє відмовились.
З часом купили ми собі стареньку хату і стайню, купили корівку і поросят. Перевезли ми все з другого хутора на свій рідний пляц і стали поживати. Насадили у саду дерев різних сортів. Сестра з братом живуть неподалеку від нас. А я залишилась біля своїх стареньких батьків. Вони мене дуже любили. Я з ними все радилася, як добивалася правди від начальства.
Доріг тоді у селі не було. Поки доходила до ферми, повні чоботи води були. Деколи їздові перевозили нас через ці води. Вручну ми доїли по 20–30 корів. Влітку ходили з їздовими скидати корм для корів, деколи й самі косили і накидали їздовим на фіру. Січку носили і підстилку для корів плахтами, буряки і картоплю сікли сікачами, самі відкривали і накидали на фіри. Одним словом, виконували всі тяжкі роботи. І за ту роботу отримували на місяць 27–30 карбованців взимку і 50–60 влітку.
Важко описати все, що ми пережили. Якби хтось зняв кіно про оте наше буття...
с. Любеля Жовківського району Львівської області