Дата публікації допису: Oct 07, 2012 7:12:53 PM
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.
Книга І. Документ №290
Грициніна (Кисіль) Марія Петрівна, народилася у 1924 р. в с. Цеперів Кам'янко-Бузького району Львівської області. Українка, греко-католичка, безпартійна, селянка, заарештована в 1944 р., звільнена в 1952 р., повернулась на Україну в 1963 р.
Коли мені виповнилося 11 років, то я вступила у «Луг» і ми, діти, вже робили фестини. Це були виступи з відтворенням незабутніх народних звичаїв, обрядів, танців, хорових супроводів. Молодь масово залучалась до таких гуртків і з дитинства їй вже прищеплювалась любов до рідного краю. Спочатку (з 1936 по 1939 р.) я була в луговій управі, а в 1939 р. вступила в хліборобський вишкіл. Проводив цей вишкіл Іван Мигула (потім був заарештований, сидів у Березі Картузькій). Було все добре продумано, щоб дітей з дитинства привчати до праці, прищеплювати їм хліборобські навики, збагачувати їх духовно і морально.
При німцях ми пішли боронити рідну землю. Мали зв'язок з УПА, допомагали повстанцям. Як тільки німці відступили, і прийшли знов совєти, почалися репресії проти місцевого населення.
Пам'ятаю, ми з татом пішли на поле косити викомішанку. Мама зосталася вдома. Вона ніколи не ходила без хустини, а то бачимо – простоволоса біжить до нас і кричить: «Втікай, дитино, бо по тебе прийшли!» Я тільки намірилася йти дорогою, щоб швидше було, та вони фірою мене наздогнали і повезли в селищну раду. Уточнили всі дані і сказали: «Эта самая». Посадили в машину і так, як я була в одній блузочці, боса, повезли до Львова на Лонцького (головний вхід в тюрму був з вулиці Сталіна). У камерах було багато людей. Сиділи один біля одного. Вночі ніколи не давали спати. Якщо хтось трошки приляже, а ми його прикриємо, щоб відпочив, то зразу наглядачі кричать: «Ану, раздвинься, не толпись!»
Почалися допити. Одного разу мене так побили, що я не могла витримати тих знущань і зомліла. Мали ті душогуби вишукані методи і знаряддя допитів. Одним з таких знарядь була дерев'яна ручка, по боках якої відходили шкіряні ремінці, які по кінцях були зав'язані в гудзи. Дуже болісними були удари такого батога. Не раз били аж до втрати свідомості. Але я добре пам'ятала нашу клятву – декалог націоналіста і не виповіла нікого.
Мене допитували три слідчі на зміну. Прізвища їхні не пам'ятаю. Була в мене й очна ставка з двома односельчанами – свідками: Кулачковським Михайлом (зараз живе в Польщі) і поляком Вротняком Петром. Вони свідчили, що я була в організації і мала зв'язок з УПА. Допитували мене у них на очах.
Я була на допитах 66 раз. Це жах!
Навесні 1945 р. мене перевели на Замарстинів у тюрму. Там просиділа я десь 5 місяців. Потім завезли у Золочівську тюрму. Це найстрашніша тюрма, яку я бачила в житті. В Золочеві тримали два місяці, вже не допитували. Думала, тут мене чекає смерть. Відбувся суд, зачитали вирок – 8 вироків таборів. Після того почали нас формувати на етап. Було дуже багато в'язнів із Золочева. Загнали нас у товарні вагони і повезли в Сибір.
Привезли в бухту Находка. Загнали в бараки, де були так звані блатні, які тероризували нас страшно. Були ми там 2-3 тижні. Потім прийшов пароплав, і нас запхали в трюм, як оселедців у бочку. Дорога була важка, люди дуже хворіли і вмирали.
Привезли у Магадан весною 1947 р. Під конвоєм погнали 3 км у селище Женовп. Там пройшли так звану санобробку. Кожен день нас виганяли на сільськогосподарські роботи. Весну і літо ми працювали в полі. Хоч і тяжко було, але терпіли. Восени і взимку визначали нам роботу на лісоповалі. Це вже була каторжна робота для жінок. Ми все робили вручну з допомогою пили та сокири, копирсаючись у снігу по коліна. За день кожна жінка повинна була дати 4 кубометри дров.
Восени 1949 р., працюючи на лісоповалі, важко захворіла на менінгіт. З температурою 40-41 градусів без пам'яті лежала в бараку. Ніхто не знав, що зі мною робити. Добре, що наш шофер, почувши, що я так тяжко хвора, наробив крику, шуму і мене відвезли в лікарню.
Завідуюча тією лікарнею, оглянувши мене, сказала, що «не стоит тратить на нее лекарства». Та за мене взявся лікар Мінін (який, до речі, сам відсидів 25 років). І от доктор Мінін і ще лікар Плосніков, який йому підчинявся, взяли мене під свою опіку і виходили мене. Лежала я в лікарні 6 місяців, не встаючи з ліжка. Завдяки цим добрим людям повернулася до життя.
Лишень я виписалася, знову забрали мене на лісоповал у Тірасну. Там ми працювали як воли: вручну рубали величезні дерева, пилою розрізали їх, а потім на собі тягли величезні кльоци. Навіть чоловіки не витримували такої тяжкої роботи. А ми працювали зранку до пізнього вечора. Та ще й треба було принести дров, щоб напалити в бараку собі і для начальства припасти дров.
Єдиною відрадою було те, що можна було перекинутись словом зі своїми дівчатами-землячками. Ми підтримували одна одну як могли. У селищі Тірасна відбували покарання і мої подруги: Оксана Качмар з Рави-Руської (тепер живе в Нікополі), Соня Драгомирова-Королик з Яричева, Чайка Ганя з Підберезців та інші.
З часом перевели нас на рудники у шахту Бугудуйчак. Робота там була не з легких. Ми, жінки, працювали у забоях, підривали, де треба було, породу, бурили відбійним молотом, тягли важкі вагонетки, навантажені рудою. У штольнях було дуже багато пороху, ми там мало не задихалися. Водили нас на роботу під конвоєм. Пригадую, поряд з нами була дільниця Куцуган, де працювали в основному жінки-каторжники.
На рудних шахтах була до кінця ув'язнення, тобто до 12 лютого 1952 р. Та я ще мала поразку в правах, додому не дозволяли їхати. Після звільнення привезли у селище Устюмчин Магаданської області на поселення. Кожен місяць треба було мельдуватися в органи.
Нас було три подруги. Жили ми в Славки Гурбаль, яка раніше від нас звільнилася (тепер вона живе у містечку Кобеляки на Полтавщині). На квартирі я була два місяці. Працювала на різних роботах. Потім вийшла заміж. Чоловік мій, Грицинін Григорій 1913 року народження з Донецька, також був засуджений політично на 10 років таборів.
Один раз, пам'ятаю, вдалося у відпустку поїхати на Україну додому, відвідати рідні краї. Яке то було щастя! Та доля милостива, в липні 1963 р. ми повернулися до мого рідного села Цеперів, що на Львівщині. Поселилися тимчасово у двоюрідного брата. Чоловіка ніяк не хотіли прописувати, аж мусів був поїхати до Яворова на заробітки.
З 1979 р. я вже на пенсії. З гіркотою згадую ті молоді літа, змарновані у магаданських таборах непосильною працею. А могли ми віддати ті молоді сили рідній землі. Та що ж поробиш?