Дата публікації допису: Sep 25, 2012 8:29:40 PM
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.
Книга І. Документ №271
Валерія Миколаївна Кушнірюк, пригадуючи своє студентське життя, то раділа, бо було багато світлого і прекрасного, то сумувала, бо так безжалісно розпорядилася з її товариством доля. Та коли розповідала про незаконний арешт, про тюрми та заслання, на очі навертались сльози. Яка несправедливість! Це було просто жахливо. Вночі, у 1945 році хвору дівчину, немов злочинця, шестеро озброєних вартових забирають у слідчу тюрму. А там допити, допити, допити. І все потрібно було зізнатися в тому, чого ніколи не чинила, у тому, про що ніколи навіть не могла подумати. «Ворог народу» – страшне тавро, котре було покладено на тисячі і багато тисяч невинних людей. Не обминула така страшна доля і Валерію Миколаївну Кушнірюк.
Засуджена Валерія Миколаївна була на п'ять років і відбувала строк у Мордовській АРСР. Повільно спливли п'ять років. Вже думала Валерія Миколаївна, що повернеться додому в квітні і скаже друзям (рідні усі померли): «Христос воскрес!» Та доля була невблаганною і на цей раз, її засилають у Красноярський край на чотири роки, де важко працювала.
Один знайомий на засланні казав: «На сіль заробите, а на хліб – ледве». Так, там коні, як знаряддя праці, шанувалися більше, ніж людина.
Там, на засланні, пані Валерія вийшла заміж за грузина, який був засуджений вдруге. Коли помер Сталін, їх амністували. Подружжя одержало паспорти і ... розійшлися. Вона, «з кості і крові» українка, поїхала в Україну, а він – у Грузію. Їх єднало тільки одне горе.
У день, коли Валерія Миколаївна одержала паспорт, у неї народилася донечка. Свою доньку вона назвала Вікторія, що у перекладі означає перемога. Та муки ще не скінчилися. Вдома на рідній Батьківщині зустріли її не так, як того хотілося б.
У її квартирі жили інші люди, які з викликом спитали: «Чого прийшла?». Хотіла працювати по спеціальності, викладати латинь, та направили (хвору на сухоти) на чернівецькі ткацькі фабрики чистильницею товару. Для освіченої людини, котра може принести користь науці (мала наукові праці) було це таким принизливим.
– Це було найгіршим з усього пережитого. Намагалися зломити мене духовно, – сказала Валерія Миколаївна.
Вона не спала ночами, все думала про те, що несправедливо засудили. І писала, багато писала листів, заяв. І таки перемогла! У лютому 1965 року була реабілітована, а це дало змогу працювати вчителькою німецької мови, а потім викладати у Чернівецькому державному університеті латинь.
На кінець нашої розмови Валерія Миколаївна Кушнірюк сказала: «З моїм знанням німецької мови я могла працювати на фашистів, та я цього не зробила і Батьківщини своєї не зрадила».
Так, Валеріє Миколаївно, Ви перемогли, через усі спокуси пройшли і студентську присягу «чорноморки»* не порушили. Ви викликаєте повагу, і ми, молодь, повинні брати з Вас приклад. І, дай Боже, щоб ті страшні часи ніколи не повернулися.
«Чорноморе» – українське академічне студентське товариство 30-х рр. на Буковині.