Дата публікації допису: Jul 31, 2013 6:52:37 PM
Про кількісний склад українського населення Кубані протягом XVIII XIX ст. існує чимала література. В той же час, за певними винятками, відсутні ґрунтовні дослідження про найбільш суперечливий період XX ст., під час якого на Кубані відбулося катастрофічне зменшення офіційної кількості українців. І досі залишається невизначеною реальна кількість українського населення Краснодарського краю Російської Федерації.
Тема ця вимагає окремого фундаментального дослідження. Спробуємо визначити хоча б основні тенденції змін у етнодемографічному становищі українців Кубані у минулому столітті.
Згідно з загальноросійським переписом, проведеним у 1897 р., населення Кубанської області на той час складало 1911133 особи (Македонов Л. В. Население Кубанской области по данным вторых экземпляров листов переписи 1897. – Екатеринодар, 1907. – С. 546.).
Згідно з даними перепису, україномовне населення Кубанської області складало 49,7%, або 949833 особи, а російське –39 %, або 745341 особа (там же. – С. 570).
У відділах, розташованих на терені Чорноморії, тобто правобережної Кубані, яка була заселена колишніми запорожцями – чорноморськими козаками, та іншими переселенцями з України, відсоток українського населення традиційно залишався переважаючим. Так, у Катеринодарському, Єйському, Темрюцькому відділах він становив 81,1 %, або 702931 особу, росіяни – 12,5 %, або 108443 особи (там же. – С. 571).
Враховуючи загальнонаціональну політику імперського керівництва, орієнтовану на пригнічення культури національних меншин, є всі підстави вважати, що велика кількість українців була в офіційному переписі віднесена до складу «великоросів». Вже після публікації даних перепису 1897 р. багато українських вчених піддавали сумніву їх об'єктивність. Так, дослідники О. Русов і П. Чубинський вважали, що на Кубані на початку XX ст. українці складали не менш ніж 60% населення, а на терені розташування колишнього Чорноморського Козацького Війська не менше 80% (Рудницький С. Основи землезнавства України. – Прага, 1923. – Т. 1. – С. 232.).
Швидкий економічний розвиток Кубанської області призвів до стрімкого збільшення населення краю. Сільськогосподарський перепис 1917 р. засвідчив, що загальне населення Кубані складало вже 2415089 осіб. З них українці – 56%, а росіяни – 36% (Державний Архів Краснодарського краю. – Ф.Р-234. – Оп. І. – Спр. 73. – Арк. 73.).
Три революції й громадянська війна у першій чверті XX ст. певною мірою вплинули на кількісний рівень населення Кубані, але в цілому не змінили етнодемографічне становище та українську більшість у краї.
Конкретні дані з чисельності населення Кубані та його національного складу надає Загальносоюзний перепис 1926 р. Виходячи, із його результатів, ми можемо підрахувати офіційну кількість українців як на Північному Кавказі, так і, зокрема, на Кубані. На той час на Кубані відбулися певні адміністративні зміни. Під час проведення реформування Кубано-Чорноморської області в 1925 р. більшість території сучасного Краснодарського краю увійшла до Кубанської Округи, Армавірської Округи та Майкопської Округи. До того ж, до складу Донської Округи були передані три історичні кубанські райони – Єйський, Кущевський та Старомінський. Одним із наслідків цього адміністрування було зменшення загального відсотку українців Кубані за рахунок виключення трьох районів з панівним українським населенням (Єйський район – 74,2% українців, Кущевський район – 78%, Старомінський – 85% за даними на 1926 р.) (Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі – ЦДАГО України). – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 2894. – Арк. 79).
Для того щоб визначити кількість українців Кубані на 1926 р., ми підрахуємо дані по Кубанській, Армавірський, Майкопській та Чорноморській округах, а також по трьох зазначених вище районах. Виходячи з цього, офіційна кількість українського населення у приблизних межах сучасного Краснодарського краю на 1926 р. складала 1644380 осіб, або 54,1 % від усього населення. В цілому на території Правобережної Кубані – терені колишнього Чорноморського Війська (Кубанська округа, Єйський, Кущевський, Старомінський райони) українці складали переважну більшість – 1 110 352 особи, або 73% від усього населення (ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 2894. – Арк. 68-82).
Варто відмітити значну кількість українців серед міського населення. В цілому вона складала 27%, або 153517 осіб. В деяких містах вона була досить великою: Краснодар – 30%, Гарячий Ключ – 35%, Приморсько-Ахтарськ – 64,5%, Темрюк – 32,5%, Єйськ – 41,6% (Там само. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 2894. – Арк. 70-82).
У сільській місцевості відсоток українців значно збільшувався і по Кубані складав 71,2%, або 1556748 осіб (на землях Чорноморського Війська – 76%).
У цілому, українці Північного Кавказу, тільки за офіційними даними, складали в 1926 р. 3106652 особи, або 37,1%, а серед сільського населення – 41% і становили, після росіян (45,9%) найбільшу національну групу в Північно-Кавказькому краї (ЦДАГО України. – Ф . 1. – Оп. 20. – Спр. 2894. –Арк. 82).
Перепис 1926 р. мав свої значні недоліки. Уже в 1927 р. офіційний радянський орган друку УРСР газета «Харківські вісті» помістила низку статей свого кореспондента, який уважно дослідив «українське питання» на Кубані. В цих статтях наводяться свідчення, що під час перепису 1926 р. «цілі українські села, станиці і райони записувалися як російські». Дуже яскраво це підтверджує розмова кореспондента з керівником однієї з лічильних комісій:
– Скільки відсотків українців у вашій окрузі?
– А ми українців не писали.
– Себто як?
– А так, порозмовляли з інструктором... і вирішили не питати, а писати всіх великоросами (Лісовий П. Кубань // Харківські вісті. – 1927. – 3 травня, 18 червня).
У зв'язку з цим виникає закономірне питання: чому вже у наступних переписах офіційна кількість українців Кубані скоротилася до кількох відсотків і під час перепису 1939 р. було зафіксовано лише – 4,9%, під час наступних переписів цей відсоток істотно не змінювався, а згідно перепису 2002 р. взагалі скоротився до 2,57 (Державний Архів Краснодарського краю. – Ф. Р-І547. – Оп. І. – Спр. 4. – Арк. 3; Ракачев В. Н. Украинцы на Кубани: особенности демографической истории // Кубань-Україна. Вопросы историко-культурного взаимодействия. – Краснодар, 2006. - С. 53.).
Пояснення скорочення офіційної кількості досить просте. У «Постанові ЦК ВКП(б) та РНК СРСР про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у західних областях» від 14. 12. 1932 р. окрім інших розпоряджень, безапеляційно наказувалося припинити українізацію на Північному Кавказі та «...Немедленно перевести на Северном Кавказе делопроизводство советских и кооперативных органов «украинизированных» районов, а также все издающиеся газеты и журналы с украинского языка на русский язык как более понятный для кубанцев, а также подготовить и к осени перевести преподавание в школах на русский язык» (Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – К.: Політвидав України, 1990. -С. 293-294.).
Фактично, ці рядки визначили (і визначають досі) українську спільноту Кубані як «російську». В грудні 1932 р. постановою ЦК і РНК СРСР була введена паспортна система. У всіх українців, які змогли пережити голод, депортації та репресії, в паспортах у графі «національність» було записано «росіянин» (Макаренко П. Смерть зовется 33-й год // Родная Кубань. – 2002 – № 3. – С. 14.)
Окрім фізичного винищення українців проводилась і свідома фальсифікація наступних переписів, в яких корінні українці Кубані записувалися як «росіяни». Тому декілька відсотків українського населення Кубані, які ми зустрічаємо в офіційних переписах після 1933 р., включно з останнім, відносяться до тих українців, які потрапили на Кубань вже після періоду «деукраїнізації», колективізації та Голодомору.
Дивно, але навіть у часи перебудови, коли у російських істориків з'явилася можливість надати об'єктивну інформацію відносно реальної, а не «офіційної» кількості українців Кубані, продовжувала переважати думка на кшталт тези: «... Вважалося, що значну частину їх населення (районів Північного Кавказу - Д. Б.) складають українці. Лише пізніше було доведено, що розповсюджена на Кубані говірка є не українською мовою, а місцевим діалектом, який склався на початку XX ст.» (Куценко И. Я. Кубанское казачество. – Краснодар, 1990. – С. 305).
Багато в чому (за деякими винятками) ця теза в тій чи іншій формі панує і зараз в більшості досліджень з історії Кубані. Більш виваженим є ствердження кубанського історика В. Ракачова, в якому він однією з головних причин пояснив зменшення чисельності українського населення Кубані – «... перш за все, це наслідок колективізації, репресій, голоду, коли скорочення місцевого населення (переважно українського), компенсувалося масовими міграційними потоками з південноросійських і центральних областей Росії. В масі своїй і цей міграційний потік в етнічному плані був російським» (Ракачев В. Н. Украинцы на Кубани: особенности демографической истории // Кубань-Украина. – Краснодар, 2006. – С. 52.).
З іншою тезою автора про «природний» процес русифікації українців Кубані, який посилився на початку 1930-х рр. минулого сторіччя, навряд чи можна погодитися.
У цій статті ми спробуємо визначити, хоча б приблизно, фізичні втрати українського населення Кубані в 1930-1933 рр.
Для того щоб відповісти на це питання, необхідно простежити вплив колективізації, розкуркулень, масових депортацій і голодомору 1930-1933 рр. на етнодемографічну динаміку українського населення Кубані. Навряд чи колись ми зможемо точно підрахувати фізичні втрати, які понесла українська спільнота Кубані в цей період. Далеко не всі документи, в яких відбилися події 1930-1933 рр. на Кубані, зараз можуть бути опрацьовані істориками.
Маючи дуже обмежену кількість конкретних статистичних даних про фізичні втрати українців Кубані в цей час, ми можемо надати лише приблизні цифри, які стосуються змін у кількісному складі українського населення Кубані.
Зараз існує декілька припущень, які різняться між собою, щодо втрат населення Кубані у період з 1930-1933 рр. Один із найбільш відомих закордонних дослідників цього питання Роберт Конквест вважав, що в 1932-1933 рр. на Північному Кавказі від голодомору вмерло не менше 1 млн. осіб (Конквест Р. Жнива скорботи. – К.: Либідь, 1993).
Дослідник історії депортацій в СРСР П. Полян називає кількість померлих від голоду на Північному Кавказі – 1 млн. осіб, депортованих – приблизно 250-300 тис. осіб. (Полян П. «Не по своей воле... История и география принудительных миграции в СССР» – О.Г.И – «Меморіал». – М., 2001. – С. 44-46.)
Російський історик Н. Ейдельман, посилаючись на матеріали, що зберігаються в архіві Гувера при Стенфордському університеті США, стверджує, що в 1932-1933 рр. з Кубані було депортовано та вмерло від голоду 2 млн. осіб, розстріляно або вмерло у в'язницях близько 250 тисяч осіб (Ейдельман Н. Такие люди // Огонек. – 1990. – № 28.).
Український історик С. Чорний наводить цифру у 700 тис. українців Кубані (приблизно половина від усього українського населення краю), що загинули під час голоду та депортацій (Чорний С. Українці в Євразії. Чисельність і розміщення за матеріалами переписів 1897-1990 років. – К., 2002. – С. 59.).
Виникає питання – наскільки ці дані можна підтвердити, спростувати або уточнити.
Досить докладну методику підрахунку реальної кількості втрат серед населення України у період 1932-1933 рр. розробив академік С. Кульчицький, яку можна застосувати, враховуючи наявні матеріали та певну специфіку обставин депортацій, голодомору та конкретної етнодемографічної ситуації на Кубані в цей період (Єфименко Г. Всесоюзний перепис 1937 р. в Україні: документи та матеріали. – К., 2003. / Режим доступу: (http://www.history.org.ua/kul/contents.htm); Кульчицький С. Скільки нас загинуло від Голодомору 1933 року? // Дзеркало тижня. – 2002. – №45.).
Спробуємо окремо визначити фізичні втрати українського населення Кубані в 1930-1933 рр. від депортацій, голодомору та репресій.
До 1 травня 1930 р. з Північного Кавказу було виселено 10595 родин (51577 осіб). Всі вони були депортовані на Урал (Ивницкий Н. А. Коллективизация и раскулачивание: начало 30-х. гг. – М.: Магист, 1997. – С. 141-142, 233-234, 236).
А всього до осені 1930 р. тільки в чотирьох округах сучасного Краснодарського краю (Кубанському, Армавірському, Майкопському та Чорноморському) було розкуркулено та депортовано близько 13 тис. господарств (близько 65 тис. осіб) (История Кубани с древнейших времен до конца XX века. – Краснодар, 2004. – С. 242.)
25 січня 1931 р. була проведена операція по виселенню з Кубані близько 9 тис. родин (близько 45 тис. чол.), які були переселені у посушливі райони Ставропілля та Сальських степів (Ивницкий Н. А. Коллективизация и раскулачивание: начало 30-х. гг: – М.: Магист, 1997. – С. 180-181).
1 лютого 1931 р. була прийнята постанова ЦВК і РНК СРСР «Про надання крайовим (обласним) виконкомам та урядам союзних республік права вислання куркулів з меж суцільної колективізації сільського господарства», яка, фактично, відкрила новий етап нових, більш масових, ніж у 1930 р., депортацій селян. Відмінялася депортація в межах краю проживання. Тепер всі депортовані відправлялися у максимально віддалені райони. Фактично ці депортації не були пов'язані з колективізацією, а повинні були задовольняти потреби господарчих органів, що проводили освоєння Північного регіону за рахунок примусової праці в'язнів ГУЛАГу. Загалом упродовж 1930-1931 рр. було депортовано 2,05 млн. «куркулів» (Полян П. «Не по своей воле... История и география принудительных миграций в СССР» – О.Г.И – «Меморіал». – М., 2001. – С. 35).
З них на депортованих з Північного Кавказу припадає 38,4 тис. родин (приблизно 192 тис. осіб). Депортовані з Північного Кавказу займали третє місце за кількістю після України та Західного Сибіру (треба зазначити, що в останньому регіоні переважала внутрішня депортація). І знову Урал був для депортованих з Північного Кавказу основним регіоном для вселення (26 тис. родин) (там же. – С. 36).
Саме тоді і виникла кубанська пісня – «На дворі морози і люта зима, а ми на Уралі рубаєм дрова».
Остання, масштабна хвиля депортацій прокотилася по кубанським станицям. Розпорядження про виселення станиці Полтавської містилося навіть у згаданій вище «Постанові ЦК ВКП(б) та РНК СРСР про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у західних областях»: «... Выселить в кратчайший срок в северные области СССР из станицы Полтавской (Северный Кавказ), как наиболее контрреволюционной за исключением действительно преданных Соввласти... и заселить эту станицу добросовестными колхозниками – красноармейцами, работающими в условиях малоземелья и на неудобных землях в других краях, передав им все земли и озимые посевы, строения, инвентарь и скот выселяемых.» (Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – К .: Політвидав України, 1990. – С. 293.).
27 грудня 1932 р. все населення станиці Полтавської було зігнано у шість ешелонів та відправлено на Урал. Частина мешканців заарештована і відправлена у табори. Всього з Полтавської було виселено 2250 родин (12500 осіб) (Народныий архив // Родная Кубань. – 2002. – № 3.– - С. 117.).
У січні 1933 р. було прийняте рішення крайкому ВКП(б) про виселення всіх мешканців станиць Ведмедівської Тимашевського р-ну, Урупської Армавірського р-ну та Уманської Павловського р-ну.
Упродовж січня 1933 р. з Уманської, Ведмедівської, Ново-Рождественської, Платнирівської, Бейсугської та Пластунівської станиць було депортовано 63,5 тис. осіб (Белозеров В. С. Этническая карта Северного Кавказа. – М.: ОГИ, 2005. – С. 68.).
Всього, з січня до квітня 1933 р. частинами 1-ої окремої бригади конвойних військ СРСР було вивезене на Північ 100 тис. осіб. Ці дані наводить російський історик В. Чуркін, посилаючись на документи Російського Державного Військового архіву (Чуркин В. Неизвестная война // Дон. – 1991. – №7. – С. 143.).
Таким чином, з 1930 р. до 1933 р. з Північного Кавказу було депортовано близько 300 тис. осіб, дві третини яких були депортовані саме з Кубані і, в переважаючий більшості, саме з тих районів Кубані, які були заселені українцями.
Штучно створений владою Голодомор на Кубані запроваджувався за допомогою надзвичайно жорстких і спланованих заходів. Цьому було декілька причин. Серед них досить вагомим було сприйняття козацької Кубані радянським керівництвом як потенційно небезпечного й недостатньо контрольованого регіону, населення якого (особливо козацьке) було налаштоване досить антирадянські. Це підтверджував і досвід Громадянської війни, коли Кубань стала головним плацдармом для економічного і військового становлення на півдні Росії Білого руху та інших антибільшовицьких сил.
До 1925 р. на Кубані існував досить потужний повстанський рух. Це обумовило використання досить значних військових частин ОДПУ та Червоної армії для «другої окупації» Кубані. Цьому сприяла і відносно невелика (порівняно з УРСР) територія, яку можна було набагато краще контролювати військовими частинами ОДПУ та Червоної армії. Пояснюючи «кубанським саботажем» невдачі колективізації та невиконання плану хлібозаготівель, головним засобом покарання стало занесення станиць і цілих районів на «чорну дошку» – особливий список станиць і районів, який друкувався на сторінках крайової газети «Молот». Занесення на «чорну дошку» станиці чи району означало оточення військами, введення комендантської години, вивіз всіх продовольчих запасів та заборона завезення харчів.
Першими на «чорні дошки» потрапили станиці Ново-Рождественська, Ведмедівська, Теміргоївська (Теміргоївський р-н). У постанові бюро Північно-Кавказського крайкому ВКП(б) «Про хід хлібозаготівель і сівби по районах Кубані» від 4 листопаду 1932 р. зазначалося про заходи відносно цих станиць:
«...В отношении станиц, занесенных на черную доску, применить следующее:
а) немедленное прекращение подвоза товаров и полное прекращение кооперативной и государственной торговли на месте и вывоз из кооперативных лавок всех наличных товаров;
б) полное запрещение колхозной торговли, как для колхозов, колхозников, так и единоличников;
в) прекращение всякого рода кредитования и досрочное взыскание кредитов и других финансовых обязательств;
г) проверку и очистку органами РКИ в колхозных, кооперативных и государственных аппаратах от всякого рода чуждых и враждебных элементов;
д) изъятие органами ОГПУ контрреволюционных элементов, организаторов саботажа хлебозаготовок и сева... » (Російський Державний архів соціальної та політичної історії. – Ф. 17. – Оп. 21. – Спр. 3377. – Л. 84-84.).
У листопаді-грудні 1932 р. на «чорну дошку» були занесені ще 9 кубанських станиць: Полтавська, Незамаївська та Уманська, Урупська, Ладозька (Усть-Лабінський р-н), Старо-Дерев'янківська (Канівський р-н), Старо-Корсунська (Краснодарський р-н), Ново-Дерев'янківська (Старомінський р-н), Старо-Щербинівська (Єйський р-н) (Белозеров В. С. Этническая карта Северного Кавказа. – М.: ОГИ, 2005. – С. 68).
Навіть серед тих станиць, які не були занесені на «чорні дошки», втрати від голоду були не набагато нижчими. Тут треба зауважити, що найбільші втрати понесли переважно чорноморські кубанські станиці. По-перше, саме на них, як на найбільш заможних, впадав тягар хлібозаготівель, бо вони повинні були здавати хліб не тільки за себе, але і за більш безземельні лінійні станиці. По-друге, населення лінійних станиць могло так-сяк виживати за рахунок лісів, якими вони були оточені.
Враховуючи ці обставини, авторитетний кубанський історик І. Алексєєнко визначив, що 80% всіх смертей приходилося на ті чорноморські райони Кубані, де проживало україномовне населення (Алексеенко И. И. Наказание голодом // Родная Кубань. – 2002. – № 3. – С. 35).
Якими конкретними даними про загальні втрати українців Кубані ми можемо оперувати? Найбільше даних є по конкретних станицях.
Так, є свідчення, що під час голоду населення станиці Старо-Корсунської скоротилося з 14000 до 1000 осіб, тобто на 93%, такі ж дані є про станиці Воронезьку та Дінську. У станиці Лабінська з 24000 загинуло 14000 осіб, тобто 58,3%, у станиці Пашківській кількість населення знизилася з 7000 до 3500, тобто до 50%. (Конквест Р. Жнива скорботи. – К, 1993. – С. 312).
З інших джерел відомо, що населення станиці Усть-Лабінської скоротилося з 24000 до 10000 осіб, Дмитрієвської – з 6000 до 2000, Ільської – з 3000 до 1500 (Тhе Fоrеіgn Оffice аndі thе Fаmіnе. – New York, 1988. – 86 р.).
У станиці Єлізаветинській з 10 тис. мешканців загинуло 4 тис. (Тернавский Н. Елизаветинская: история кубанской станицн. – Краснодар, 2005. – С. 90).
У станиці Новодерев'янківській з 24 тис. загинуло близько 16 тис. (Варивода И. И я мог бы стать врагом народа // Родная Кубань. – 2002. – № 3. – С. 126) .
З 16 тис. мешканців станиці Незамаївської залишилося в живих близько 3,5 тис. І зараз населення цієї станиці складає 3266 осіб (Кокунько Г. «Чорные доски» // Кубанский сборник: сборник научных статей по истории края. – Краснодар, 2006. – Т. 1 (22). – С. 218).
Тільки навесні 1933 р. у станиці Пластунівській загинуло від голоду 13 тис. осіб, у станиці Старонижнестебліївській з 19 січня по 20 квітня 1933 р. загинуло 873 осіб (ПАРО. – Ф. 166. – Спр. 29. – Арк. 144; Там само. – Спр. 31. – Арк.162; Там само. – Спр. 42. – Арк. 25).
Одним з показників масштабу голоду є обсяг природного недороду в 1933 р. Якщо в УРСР він складав – 1459 тис. осіб, то на Північному Кавказі 291 тис. осіб (Єфіменко Г. Всесоюзний перепис 1937 р. в Україні: документи та матеріали.
К, 2003. / Режим доступу: (http://www.history.org.ua/kul/contents.htm). - С. 66.
Голодомор також значною мірою скоротив населення міст Північного Кавказу, яке постра;lало в ті часи набагато більше, ніж населення міст в УРСР. Так, за приблизними даними, з 230000 населення Краснодару вмерло 40000 осіб, у Ставрополі з 140000 осіб умерло 50000 (там само. – С. 301).
Спогади вцілілих свідків Голодомору дають безліч підтверджень, що радянський уряд немовби цілеспрямовано виконував план з винищення голодом корінного українського козацького населення:
«Вночі Зайцев (начальник політвідділу, комендант Новодерев'янківської станиці в 1932-1933 рр. – Д. Б.) викликав до себе голів колгоспів. Мене завжди виганяв з кімнати... Але я був допитливий – під вікно та підслуховувать. Не розумів, що він може запросто застрелити. Викликає голів колгоспів і питає:
– В тебе сьогодні скільки здохло?
– 70 чоловік.
– Мало! А в тебе?
– 50 чоловік.
– Мало!!
– Стою за вікном і не можу повірити – волосся дибки встає...» (Варивода И. И я мог бы стать врагом народа // Родная Кубань. – 2002. – № 3. – С. 126.)
У той час Кубані склали пісню про Голодомор. У цій пісні співалося:
Ой ви наші комісари,
Що ж ви наробили?
Що загнали хліборобів,
В сирії могили...
Влада Північного Кавказу в середині 1933 р. визнала, що з 75 районів Краю, голод охопив 44 райони, 13 районів знаходилися у особливо тяжкому стані. З цих тринадцяти районів десять відносилися до Кубані. Армавірський (на 1926 р. українці – 45%), Єйський (75%), Канівський (85-90%), Краснодарський (85%), Кореновський (70%), Курганінський (25-30%), Новопокровський (25-30%), Павловський (85%), Старо-Мінський (85%), Тимашевський (50%) (Белозеров В. С. Этническая карта Северного Кавказа. – М.: ОГИ, 2005. – С. 68-69).
Найбільш докладні статистичні матеріали про динаміку населення Кубані у 1931-1933 рр., які є у розпорядженні автора стосуються Слов'янського району Краснодарського краю. Спираючись на них, ми зможемо екстраполювати коливання кількості населення на решту районів Кубані.
Яка ж була динаміка кількості населення цього району з 1930 р. по 1933 р.?
Якщо у 1931 р. населення району складало 154445 осіб (85-90% українці), то в 1933 р. – 105686 осіб, до того ж, різке скорочення відбулося з 1932 р. (152640 осіб) по 1933 р. (105686 осіб).
Найбільше скорочення населення відбулося в станицях Іванівська (1931 р. – 14983 осіб; 1933 р. – 6846 осіб), Ниже-Стебліївської (1931 р. – 14119 осіб; 1933 р. – 6144 осіб). Кількість населення станиці Красноармійської (до початку 1933 р. – Полтавської) змінилося таким чином: 1931 р. – 15327 осіб, 1932 р. – 13308 осіб, 1933 р. – 10287 осіб) Але ж нам відомо, що вже в січні 1933 р. майже все населення Полтавської було депортоване. У зв'язку з цими показниками ми маємо справу з механічним приростом населення.
Усі факти свідчать, що радянський уряд цілеспрямовано змінював етнічну ситуацію на Кубані. Під час розгортання голодомору і масових депортацій виходить Директива від 20 грудня 1932 року від М. Н. Тухачевського, замнаркома з військових і морських справ, у якій наказувалося почати заселення спустошених кубанських станиць і хуторів, у першу чергу, станиці Полтавської «благонадійними в політичному відношенні курсантами і молодшими командирами з числа колгоспників ...з обов'язковою умовою, щоб в їх складі знаходилося не менше 45% комуністів і 20% комсомольців». Особливо підкреслювалося, що «мешканці Північного Кавказу і України вербуванню не підлягають» (Чуркин В. Неизвестная война // Дон. – 1991. – № 7. – С. 145.)
Таким чином, цілеспрямовано почався процес заселення Кубані замість знищеного українського населення росіянами. Так, станиця Полтавська, яка до 1933 р. майже на 100% була заселена українцями, після того як її населення було майже повністю депортовано, в 1933 р. заселилася достроково демобілізованими червоноармійцями з Ленінградського, Білоруського, Московського і Приволзького військових округів. Станиця Платнирівська була заселена 22 родинами червоноармійців з Горьківської області, 31 – з Ленінградської, 270 – з Уральської, 65 – з Московської, 41 – з Іванівської (там же. – С. 144).
Всього, з початку січня 1933 р., з Уралу, Білорусії, Ленінградської та Московської областей, з Центрально-Черноземної Росії в ст. Полтавську прибуло 1185 переселенців – колгоспників та червоноармійців (Молот. – 1933. – № 4. – С. 6.), замість виселених 12500 чол. Всього, до середини лютого 1933 р. на місце виселених жителів станиць було переселено близько 50 тис. осіб, у тому числі 20 тис. червоноармійців селян з родинами, на 1934 р. планувалося переселення ще біля 50 тис. родин (Партійний архів Ростовської області. – Ф. 7. – Спр. 1305. – Арк. 157).
Отже, у графі за 1933 р. по населенню Красноармійської, ми вже бачимо нових переселенців. В середньому в Слов'янський район було переселено приблизно 25-30 тис. нових переселенців, що і забезпечило механічний приріст населення. Отже, орієнтовні втрати населення Слов'янського району склали – 73760 осіб, тобто приблизно 50% від усього населення, а якщо врахувати істотний приріст населення, природний недорід, то цей відсоток значно зростає.
У звітах із становища сільських районів Кубані навесні у станицях Слов'янського району спостерігалося: «... поголовное, полное опухание, ежедневные смерти до 150 человек в одной станице и более... » (ПАРО. – Ф. 7. – Спр. 1302. – Арк. 85).
Кубанців, які лишилися в живих, виселяли в будинки на околицях, а новоприбулих розміщали в центральних компактною масою. Змінювалися навіть українські топоніми. Станиця Полтавська була перейменована в Красноармійську, а Уманська – в Ленінградську. Так змінювалася етнодемографічна ситуація на Кубані.
Якщо спробувати екстраполювати отримані дані по Слов'янському районі на інші райони, станиці яких були занесені на «чорні дошки» та які опинилися під час Голодомору 1932-1933 рр. у подібних умовах, то ми можемо з'ясувати приблизні втрати серед їх населення.
Як бачимо, практично вся Кубанська Округа і райони, найбільш щільно заселені українцями, опинилися в найтяжчому стані.
Відомі дані переписів 1923-1926 рр., які дозволяють підрахувати приблизну кількість населення Кубані, враховуючи середній приріст 11,5% по Північному Кавказу на 1929 рік. Якщо, згідно з переписом 1926 р. українське населення території сучасного Краснодарського краю складало 1644380 осіб (54,1%) з них 153517 осіб (27%) проживало у містах, а 1556748 осіб (71,2%) в сільській місцевості (ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 2894. – Арк. 78- 82), то на початок 1930 р. воно повинно було складати приблизно 2280 тис. осіб. Як бачимо, найжорстокіше Голодомор на Кубані проявив себе саме у сільській місцевості, де українці складали від 31,4% (Майкопська округа) до 85% (Єйський р-н) населення. В середньому конкретні дані по скороченню населення окремих станиць коливалися від 30% до 90 %. Таким чином, приблизне скорочення кількості українського населення від депортацій та голодомору більше 50%, приблизно – від 1200 тис. до 1400 тис. осіб. З них більше 200 тис. припадає на депортації, розстріли та ув'язнення, а близько 1 млн. на загибель під час Глодомору 1932-1933 рр. Ці дані збігаються з розрахунками англо-австралійського історика та демографа Сіткрофта, який визначив кількість втрат, які понесла Кубань в 1931-1933 рр. – 1 100 000 осіб (0,8. млн у сільській місцевості та 0,3 млн. у місті) (Єфіменко Г. Всесоюзний перепис 1937 р. в Україні: документи та матеріали. – К., 2003. / Режим доступу: (http://www.history.org.ua/kul/contents.htm). – С. 63).
Виникає питання – наскільки вдалося новій владі змінити етнічну картину Кубані і чи досяг етноцид початку 30-х років своєї мети – знищення українців як домінуючої складової населення Кубані.
Незважаючи на ці колосальні, жахливі втрати, фактичний відсоток українців на Кубані й Північному Кавказі залишився і залишається досить значним: в цілому як по Північному Кавказу, так і Кубані зокрема, не менше 50% від усього населення.
Але корінні українці-кубанці вже не мали можливості офіційно засвідчити свою національну приналежність.
Метою нашої статті було прослідкувати зміни, які відбулись у етнодемографічному становищі українців Кубані в 1932-1933 рр. Навіть приблизний підрахунок дає нам можливість побачити, який жахливий удар був нанесений українцям Північного Кавказу в цей період. В той же час, попри офіційну статистику, ми можемо визначити, що реальна кількість українців Краснодарського краю в десятки разів перевищує дані офіційної статистики, яка після 1933 р. залишалась під повним контролем державної комуністичної ідеології і політики. На жаль, питання із освітленням історії реальних етнодемографічних процесів, які відбувались на Кубані у вищезгаданий період, залишається досі відкритим.
Дмитро Білий, кандидат історичних наук, доцент кафедри українознавства Донецького юридичного інституту, (Донецьк).