Дата публікації допису: Jul 14, 2013 12:41:27 PM
Вривайтеся, земле і небо,
У рокіт страждань моїх...
Живем не лишень за себе –
Ми мусимо жити й за них!
Василь Симоненко
Вибух Першої світової війни ознаменував початок XX ст., початок не в календарному, а в історичному сенсі. У цей час західні українці добилися значних успіхів у справі національного відродження, що розпочалося ще в середині XIX ст. Перша світова війна внесла свої корективи у цей процес. Вона поставила Україну в епіцентр військово-політичних подій. «Українську карту» в ті роки прагнули розіграти Німеччина, Австро-Угорщина, Росія, свої інтереси у цьому регіоні намагалися відстояти Велика Британія та Франція.
Контроль над українською територією з її величезними багатствами мав надзвичайне значення для вирішення конфлікту у Центральній та Східній Європі. У перші дні після проголошення війни по всій Російській імперії піднявся патріотичний рух. Українці, що не мали окремої групи у Думі, видали декларацію за підписом С. Петлюри, редактора «Украинской Жизни», у якій писали, що виконають чесно свій обов'язок на користь держави. Київська газета «Рада» писала, що українці повинні боронити російську державу.
Але, не зважаючи на ці деклярації лояльности, російський уряд негайно розпочав переслідування українства: повернулися найтяжчі дні – закрито «Просвіти» і українські видавництва, заборонено друкувати будь-що українською мовою. Багато українських діячів заслано. У той же час відбувалось переслідування українців у Галичині. Поляки, австрійці й мадяри звинувачували галичан в москвофільстві. З початком війни тисячі людей запроторено до концентраційних таборів. Виарештувано багато священиків, інтелігенції, селян. Політичні й громадські діячі тікали до Відня. У Галичині мадярські війська вішали людей без суду.
З самого початку окупації Росією Галичини почалися арешти. Тільки через київські тюрми перевезено вглиб Росії, до Сибіру, понад 12.000 осіб, серед них багато греко-католицьких священиків.
З приходом до Львова російських окупантів на початку жовтня 1914 р., згідно з розпорядженням І. О. Бобринського, українцям довелося пережити хвилю жандармських переслідувань, арештів і заслань. У середині лютого 1915 р. у Львові російська жандармерія кинула за ґрати близько півсотні українських діячів. Найбільших втрат зазнали: Українське педагогічне товариство, Товариство взаємних забезпечень «Дністер», Союзний Базар, Народна торгівля, греко-католицька семінарія, Товариство взаємних забезпечень «Карпатія».
У зв'язку з відступом російського війська на схід, виселяли людей з Холмщини, Волині, Поділля. Села палили, щоб залишити ворогові пустелю. Люди йшли з малими дітьми, із злиденним майном. Коли валка доходила до залізничної станції людей напхом садовили у вагони і днями-тижнями везли за Урал, до Пермі тощо. Коли нарешті відкривали вагони, то були випадки, що знаходили там самі трупи.
Так у XX ст. Україна зазнала того ж лиха, що перенесла у 1670-их роках під час «великого згону». До жаху руїни приєдналися пошесті тифу, червінки, які косили «виселенців». Ні медичного персоналу, ні ліків не вистачало, бо все було кинуто на фронт. Тяжко підрахувати, скільки людей виселено, скільки загинуло по дорозі; цю цифру встановлювали на 6.000.000 душ. У самому Київському Комітеті Допомоги зареєстровано 3.306.000 осіб.
На цей час сільському господарству не вистачало чоловіків, коней, реманенту. Посівна площа у 1916 р. зменшилася в Україні на 1.900.000 десятин, гуртовий збір збіжжя у порівнянні з 1913 р. знизився на 200.000.000 пудів. Найбільше потерпіли малоземельні селяни: на 1917-й рік в Україні з 3.980.000 селянських господарств 640.000 не мали засівів, 1.400.000 не мали коней, а 1.142.000 не мали корів. Війна принесла українським землям руйнацію господарства, гальмування поступального розвитку, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу. У Галичині за роки воєнного лихоліття було зруйновано понад 40% господарських та житлових будинків, понад 1,5 тис. промислових споруд.
У збройні сили Росії з 1914 р. до 1917 р. було мобілізовано 4,5 млн. українців (близько 35 % усієї кількості призваних до армії). Ця цифра в чотири рази перевищувала число солдат і офіцерів-білорусів (1,2 млн чол.); у шість-вісім разів – поляків (600-650 тисяч чол.); у вісім-десять разів – євреїв (400 тисяч чол.); у десять-дванадцять – грузинів та азербайджанців (по 350 тисяч чол.).
Масовим нищенням українського народу ознаменувалось просування більшовицької Росії в Європу. Чимало злочинів чекістів в Україні, що чинилися переважно у містах під час відступу або наступу Червоної Армії у 1918-1920 рр., були задокументовані.
Так, одними з наймасовіших стали розстріли у Києві у 1919 р., де чекістами було знищено не менше 12 000 осіб. Всього вважають, що ВЧК розстріляли понад 50 000 осіб. У своїх репресивно-каральних діях ВЧК активно використовувала інститут заручників. Поруч з цим існував інститут «відповідачів», коли з населення відбирались особи, яких зобов'язували інформувати більшовицькі органи про зв'язки місцевого населення з тими, хто виступав проти комуністів, про підготовку будь-яких виступів проти режиму. У разі неповідомлення «відповідачів» піддавали репресіям на рівні із заручниками.
Саме терористичні дії проти селян і українських повстанців складали основний зміст дій чекістів у 1920-1922 рр. в Україні.
Голод 1921-1923 рр.
Він був спровокований більшовицькою політикою продрозверстки, яка мала максимально руйнівний характер. Цей голод забрав життя близько 3-х млн. українців. У липні 1921 р. ЦК КП(б)У зобов'язав місцеву владу «докласти надлюдських зусиль для підняття продзаготівлі і виконання нарядів Наркомпроду навіть на шкоду задоволенню місцевих потреб».
Наслідки цих антилюдяних вказівок не забарилися: тільки в степових губерніях України кількість голодуючих зросла з грудня 1921 до травня 1922 р. з 1,2 млн. до 3,8 млн. осіб, а по всіх губерніях – до 5,6 млн. осіб, що становило 25% населення України. У 1922 р. в Україні померло 70 % немовлят.
Влада не бажала згадувати про голодуючих українських селян. Газетам було заборонено писати про голод. За рішенням партійних органів розпочалося вилучення церковних цінностей нібито на користь голодуючих. Однак у цьому була прихована антицерковна спрямованість, що розкриває надрукований лише в 90-их роках XX ст. лист В. Леніна членам Політбюро ЦК РКП(б) від 19 березня 1922 р.: «Именно теперь и только теперь, когда в голодных местностях едят людей, и на дорогах валяются сотни, если не тысячи трупов, мы можем (и поэтому должны) провести изъятие церковных ценностей с самой бешеной и беспощадной энергией и не останавливаясь перед подавлением какого угодно сопротивления» (Ленин В. И. Неизвестные документи. 1891-1922. – М., 1999. – С. 516.).
Насильницькі колективізація та індустріалізація
Друга половина 1920-х рр. в Радянському Союзі ознаменувалась початком примусової колективізації, руйнуванням сільських господарств і вилученням зерна у селян. Репресивні акції чинились більшовиками в умовах суворої секретності.
Джерелами фінансування тодішньої політики Радянського Союзу було податки з населення, примусові позики (у 1927-1929 рр. було випущено 3 державні позики індустріалізації, і населення УСРР підписалося «добровільно» на суму понад 325 млн карбованців); випуск паперових грошей, не забезпечених золотом, розширення продажу горілки (у 1927 р. завдяки продажу спиртних напоїв бюджет одержав понад 500 млн. карбованців, у 1930 р. – 2,6 млрд. карбованців), збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра, та хліба, небачена експлуатація селянства та робітничого класу, використання примусової праці.
Заступник Голови ГПУ УСРР Карл Карлсон, помічник начальника Секретного відділу (СВ) Ошер Абугов і тимчасово виконуючий обов'язки начальника 1-го відділення СВ Борис Козельський підписали службовий обіжник під назвою «Про український сепаратизм». Пафос цього важливого документу полягає, власне, в тому, що він орієнтував на збір всебічної інформації про прихильників «українізації», насамперед з числа представників «правої» української інтелігенції, тобто середовища українських інтелектуалів, зокрема, тих, хто повернувся (або ще хотів повернутися) в Україну під впливом декларованої «українізації».
У листі названо найбільш небезпечні, з точки зору ГПУ, осередки українства, які використовують умови «українізації» у своїх розрахунках. В першу чергу це – Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), «могутній оплот націоналізму і чудове агітаційне знаряддя», Всеукраїнська академія наук (ВУАН), яка «зібрала навколо себе компактну масу колишніх примітних діячів УНР».
Докладно було проаналізовано ситуацію на селі, умови початку індустріалізації, тенденції в середовищі української еміграції. І все це завершено висновком про те, що «на роботу по українській громадськості необхідно звернути найсерйознішу увагу», підкреслити зростання активності «ворожих нам соціальних і політичних прошарків». Отже, паралельно з офіційними деклараціями партійних керівників ГПУ задовго до відкритого наступу на «українізацію» розгортало власну контрукраїнізацію, готуючи в такий спосіб компромат проти всіх, кого чекісти вважали «небезпечними» для комуністичного режиму
З 18 травня по 6 липня 1928 р. у Москві відбувся відкритий показовий процес у сфабрикованій «Шахтинській справі». Було засуджено 53 інженери і техніків-гірників, заарештованих у березні 1928 р. у Шахтинському районі Донбасу. Їх обвинувачували у саботажі, злочинних зв'язках з колишніми власниками копалень, у приналежності до «контрреволюційної організації». Було «викрито» харківський філіал цієї справи. Влітку 1928 р. Сталін на Пленумі ЦК ВКП(б) закликав шукати «шахтинців» у всіх сферах суспільного життя. «Шахтинська справа» стала прологом атаки на українську інтелігенцію, а методи фабрикації були пізніше використані при підготовці справи «Спілки визволення України».
19 березня – 9 квітня 1930 р. процес у справі «СВУ», який сучасники точно назвали «театром у театрі», (оскільки він відбувався в приміщенні Харківського оперного театру). На цьому процесі було засуджено 45, заарештовано 700, а всього за процесом СВУ було репресовано 30 тис. осіб в Україні. Цей процес став свого роду політичним гаслом для наступу проти тих українських сил, уособленням яких були представники старої, передусім академічної інтелігенції, а також діячі Української автокефальної православної церкви.
Старший оперуповноважений Секретного відділу Київського опервідділу ГПУ Соломон Брук, як згадував один із підсудних, на допитах повторював: «Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, це наше завдання і воно буде виконане; кого не поставимо – перестріляємо!». Фальсифікуючи політичні кримінальні справи, більшовики, аби поширити серед населення інформацію про ворогів народу, надавали цим справам гучні кодові назви. Наприклад, справа «Гренадери» спрямована проти українських вчителів з Полтавщини.
Сергій Єфремов 13 червня 1929 р. писав: «Був у Дзвонковій. Наслухався всього. Найбільш про хлібозаготівлю. Селяни вовками виють, і, здається, навіть «незаможники». Побачили, що у того, хто мав, забрано все, а їм з того нічого не прибуло... Силу переказують фактів: той після грабунку повісився, у тому селі хазяїн підпалив і те, що лишилося: хай нікому не достається; там зрікаються й землі: що коло неї ходити, коли все одно заберуть... Такого відчайдушного настрою ніколи ще не було в селян». 2 липня 1929 р.: «З сіл страшні відомості: грабунок, терор. Ніхто не розуміє кому це і навіщо потрібно. Руйнують «куркуля», а разом руйнують всякий взагалі добробут. Якесь садистичне божевілля» (Єфремов С. О. Щоденники, 1923-1929. – К., 1997. – С. 593,774.).
У наказі ГПУ УСРР за № 74 В. Балицький підкреслював, що «19 березня 1930 р. органами ГПУ УСРР за активної участі бідноти і селянського активу закінчено операцію по виселенню куркульства з районів суцільної колективізації на Україні. Незважаючи на виняткову стислість термінів підготовки, відсутність досвіду у проведенні такого роду масової роботи, а також значної складності самої роботи, вся операція по виселенню куркульства на Україні проведена цілком успішно: роботу закінчено своєчасно, намічена планом контрольна цифра виселення куркульських господарств у цілому перевиконана. Найбільш успішно і чітко виконали роботу по виселенню куркулів наступні Опервідділи ГПУ: Криворізький, Харківський, Дніпропетровський, Миколаївський, Одеський, Запорізький, Херсонський, Полтавський, Прилуцький. У перерахованих округах до проведення виселення було вжито вичерпних попередніх організаційно-оперативних заходів і проведено цілком достатню підготовчу роботу, що забезпечило планове, безперервне проведення операції і значною мірою запобігло можливим ексцесам і протидії виселенню...».
Станом на 1 червня 1930 р. було «розкуркулено» 90 тис. господарств, а всього за роки колективізації понад 200 тис. селянських господарств. 27 лютого 1930 року заступник голови ГПУ УСРР К. Карлсон звітував про виселення за межі України 17294 розкуркулених, а на 12 березня ця цифра по Україні дорівнювала 58411 осіб.
На XI з'їзді КП(б)У С. Косіор повідомив, що загальна кількість знищених господарств досягло 90 тис., а вартість конфіскованого майна-до 65 млн. крб. Всього у 1928-1931 рр. в Україні було ліквідовано 352 тис. селянських господарств. Вирішальну роль у цьому зіграли проведені злочинними методами колективізація і «розкуркулення». На кінець 1932 р. в Україні було колективізовано майже 70 % селянських господарств і понад 80% посівної площі. Відповідно до постанови ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 р. розкуркулені ділилися на 3 категорії: перша (контрреволюційний актив) селяни, які брали участь у антирадянських і антиколгоспних виступах. Вони підлягали арешту, а їхні родини – виселенню у віддалені райони країни; друга «великі куркулі та колишні напівпоміщики, які активно виступають проти колективізації»; їх разом з родинами виселяли у віддалені райони країни рад. Третя частина: куркулі, що розселялися у спеціальних селищах в межах тих самих адміністративних районів. У всіх куркулів конфісковувалися засоби виробництва, худоба, господарські та житлові будівлі, підприємства по переробці сільськогосподарської продукції та запаси насіння.
Справи на заарештованих першої категорії розглядалися трійками по позасудовому розгляду справ, що були створені при ПП ОГПУ. Основна маса заарештованих повинна була висилатися до таборів. «Стосовно найбільш злісного активу» вживалися розстріли. Родини заарештованих або розстріляних куркулів висилалися до північних районів СРСР.
Для розгляду справ першої категорії в ПП ОГПУ створювалася трійка з представниками від крайкому ВКП(б) або ЦК союзної республіки та прокуратури. Для безпосереднього керівництва операцією по виселенню куркулів другої категорії та їх родин в округах та опервідділах ОГПУ створювалися трійки на чолі з начальником опервідділу ОГПУ. На випадок ускладнень при ПП ОГПУ створювалися мобільні групи із частин ОГПУ. Там, де «чекістсько-військового резерву» не вистачало, дозволялося використовувати «у скритому вигляді військові групи з надійних, профільтрованих Особливими органами ОГПУ частин Червоної Армії».
Український «Голокост» 1932-1933 рр.
Слово «Голокост» походить з грецької мови і означає «знищення», свідоме знищення величезних мас населення. Голод запланувала Москва для винищення українського селянства, як національного бастіону. Українських селян винищили не тому, що вони були селянами, а тому, що були вони українцями-селянами – вважає дослідник Р. Конквест. Це трактування суперечить оцінкам сучасних російських вчених, які заявляють, що голод був і на Поволжі, і в Казахстані. Проте Р. Конквест зазначає, що в Україні відбувався дуже сильний спротив більшовицькому режиму, ще й до початку 1930-х рр., коли спротив чинили уже цілі села. Це викликало страшенну лють у Кремлі і наприкінці 1932 р. в Україну були направлені московські емісари, зокрема, В. Молотов, Л. Каганович, В. Балицький і ціла бригада партійних працівників (близько 1700 осіб), які повинні були цю ситуацію виправляти.
Відомо, що результати перепису населення СРСР, проведеного у 1937 р., так і не були оприлюднені. Сталін наказав їх знищити, а українські вчені-демографи, які у звітних цифрах показали людські втрати від Голодомору з врахуванням демографічних наслідків голоду, були репресовані та знищені. Цифра втрат України – 3 млн. 84 тис. населення, яка наведена в таблиці комісії юристів є досить неточною. Комісія бере дані радянських джерел 1926 і 1939 рр., тобто 6 років до Голодомору та 6 років після нього. Сьогодні вже відкриті архівні секретні зведення Москви про переселення з російських губерній у спустошені голодом українські села цілих колгоспів та сіл. Якщо ж ще врахувати демографічні наслідки голоду, то українські втрати 1932-1933 рр. становитимуть не менше 10 млн. осіб. Щоб приховати точну цифру втрат від штучно створеного Москвою голоду в Україні, більшовицькі комісари після 1933 р. їздили по селах України, вилучаючи та знищуючи «Господарські книги» та «Книги записів актів громадського стану на 1933 р.
Наприкінці 1932 р. в Україну приїхали Павло Постишев і Лазар Каганович, з ними повернувся і Всеволод Балицький, який короткий час працював в ОГПУ СРСР. Почався новий тур «наведення порядку» в УСРР. Вони висунули версію про те, що в Україні існує організований саботаж хлібозаготівель та осінньої сівби, організовані масові крадіжки у колгоспах і радгоспах, терор щодо найбільш стійких і витриманих комуністів та активістів на селі, перекидання десятків петлюрівських емісарів, розповсюдження петлюрівських летючок та зробили висновок про «безумовне існування на Україні організованого контрреволюційного повстанського підпілля, яке пов'язане із закордоном та іноземними розвідками, головним чином польським генеральним штабом».
Розвиваючи теорію про існування в Україні селянської змови (а на 20 листопада 1932 р. в Україні було заарештовано 766 працівників сільського господарства, в тому числі голів колгоспів, директорів радгоспів, керівників середньої ланки), Балицький 5 грудня 1932 р. видав «Оперативний наказ ГПУ УСРР № 1», яким поставив підлеглим «основне та головне завдання – нагальний прорив, викриття та розгром контрреволюційного повстанського підпілля, та завдання рішучого удару по всім контрреволюційним куркульсько-петлюрівським елементам, які активно протидіють і зривають основні заходи радянської влади та партії на селі».
Посиливши політичний терор голодом, сталінське керівництво вирішило згорнути політику «українізації». Низкою спеціальних політичних рішень протягом 1933-1938 рр. «українізацію» і «коренізацію» було зведено нанівець. Це була вирішальна фаза упокорення України, ліквідація того «націоналістичного» потенціалу, який ніколи не мусив би після цього відродитись. Виконувати це завдання було доручено Павлу Постишеву.
На кінець жовтня в Україні розпочала свою роботу «надзвичайна комісія» на чолі з В. Молотовим. Вона дала новий імпульс здійсненню репресій проти колгоспного активу, партійних і радянських працівників. ЦК КП(б)У почав публікувати списки партійців, директорів радгоспів, голів колгоспів та уповноважених по хлібозаготівлях, яких виключали з партії й віддавали до суду за невиконання плану хлібозаготівель.
П'ятого листопада В. Молотов і секретар ЦК КП(б)У М. Хатаєвич надіслали директиву обкомам партії, вимагаючи від них термінових і рішучих дій по виконанню закону від 7 серпня 1932 р., «з обов'язковим і швидким проведенням репресій і нещадної розправи із злочинними елементами у правліннях колгоспів».
П'ятнадцятого листопада Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило рішення «Про паспортну систему та розвантаження міст від зайвих елементів».
Сьомого листопада «застрелився» М. Скрипник, однак боротьба із «скрипниківщиною» тривала. Протягом лише 1933 р. з апарату Наркому освіти було «вичищено» 200 «націоналістичних, ворожих елементів», а в обласних управліннях народної освіти за політичними мотивами замінено 100% керівництва, у районних 90%. Всі вони були піддані різним формам репресій. 4000 вчителів були увільнені із шкіл України, як «класово ворожі елементи». Значно розширювалася мережа російських шкіл і класів.
Крах українізації та Великий терор 1934-1938 рр.
Саме з 1934 р. починаються масові репресії проти українських письменників, літераторів, викладачів. В 1933-1934 рр. непоправних втрат зазнала сфера освіти в Україні, оскільки жорстко критикувалась так звана «скрипниківщина» (від імені Миколи Скрипника, наркома освіти). Багато педагогів, літераторів почали «українізувати» Сибір, Соловки, Казахстан.
28 березня 1935 р. НКВД УСРР оголосив про викриття «контрреволюційної організації українських есерів-боротьбистів». По «справі боротьбистів» були засуджені відомі літератори Василь Вражливий, Григорій Епік, Микола Куліш, Григорій Майфет, Валер'ян Підмогильний, Євген Плужник, Валер'ян Поліщук, Олександр Ковінька та ін.
У 1936 р. в Україні були сфабриковані справи «об'єднаного троцькістсько-націоналістичного блоку» (або «бойової організації») та «троцькістсько-терористичної організації». Впродовж 1935-1936 рр. по областях України прокотилася хвиля викриття інших «контрреволюційних організацій» і процеси над ними, на зразок сфабрикованої справи «Соціал-демократичної партії України» на Харківщині. У другому півріччі 1935 р., порівняно з першим півріччям, кількість справ, які розглядали спецколегії обласних судів, збільшилася на 95,9%, а в першому півріччі 1936 р., порівняно з другим півріччям 1935 р. на 20,8%. Найчастіше засуджених звинувачували в «контрреволюційній» та «троцькістській» агітації.
У 1936 р. НКВД очолив Микола Єжов – колишній секретар ЦК ВКП(б). Настала так звана «доба єжовщини» – доба масових репресій. Її складовими були офіційний дозвіл ЦК ВКП(б) органам НКВД здійснювати «методи фізичного впливу» (застосовувати тортури), подальше вдосконалення системи концтаборів і колоній, винищення людей за плановими списками («лімітами»), етнічні чистки, які тривали з 1936 по 1938 рік.
Особливу увагу Єжов приділив тодішній табірно-тюремній системі. Після його приходу в 1937 р. було заарештовано, за попередніми даними, 700-800 тис. осіб. Табори були переповнені, тому вирішили розстріляти найбільш «закоренілих ворогів радянської влади». Влітку 1937 р. Політбюро ЦК ВКП(б) виписало крайовим та обласним партійним організаціям «ліміти на розстріли».
Масовий розстріл «ворогів народу» відбувся в жовтні-листопаді 1937 р. на острові Соловки, де розташовувався один із найбільших концентраційних таборів. Соловецькі табори були заповнені здебільшого українцями. Там були страчені відомі українські діячі – Лесь Курбас, Микола Куліш, Антін Крушельницький, Михайло Лозинський, Валеріан Підмогильний, Марко Вороний, Степан Рудницький, Олекса Слісаренко, Володимир Чехівський, Павло Филипович, Григорій Епік, Матвій Яворський та ін.
Вінницька трагедія – окрема сторінка в історії України. Окупувавши Україну і керуючись власними пропагандистськими цілями, нацисти, створили комісію, котра розпочала розкопки у Вінниці. Комісія встановила, що розстріли у місті здійснювались протягом 1937-1939 рр. У ході розслідування було розкопано 91 поховання, у яких виявлено 9432 останки людей з кульовими отворами в потиличній частині черепів та слідами катувань. Щоб приховати сліди злочину чекісти після війни ретельно обшукали Вінницю та навколишні села й арештували та знищили тих, хто давав свідчення міжнародній комісії у 1943 р.
Найбільші місця масових захоронень жертв розстрілів у Києві – це Лук'янівське кладовище. В 1918-1919 рр. на ньому ховали киян, страчених більшовицькими військами Муравйова, а також вбитих денікінцями. Починаючи з грудня 1934 р., і протягом Великого терору тут ховали розстріляних більшовицькою владою людей. Оскільки кладовище вже було вщент заповнене, то свої жертви більшовики закопували на його доріжках і клумбах. Тривалий час ці факти приховувались, одначе знайшлися свідки, які показали, що саме тут комуністичний режим ховав сліди своїх злочинів. Факти цих поховань були також підтверджені архівними документами. Про це згадував і останній київський міський голова часів нацистської окупації Леонтій Форостівський.
Биківня – селище на північно-східній околиці Києва, обабіч Чернігівського шосе. Тут у 1936-1941 рр. здійснювалось масове поховання страчених органами НКВД у Києві. Перші жертви, яких, як правило, привозили із Лук'янівської в'язниці, були захоронені тут ще наприкінці 20-х років. Офіційно створення спеціальної зони для таємних поховань розпочалося в 1936 р. Відтоді саме тут цілком таємно систематично ховали безвинно знищених комуністичним режимом людей. В архівних документах Київських землеупорядних служб зберігається документ про виділення земельної ділянки столичному НКВД для спецпризначення у 19-20 кварталах Дарницького лісництва біля села Биківня. Німці провели розкопки, під час яких на глибині півметра були виявлені спотворені людські тіла. Подальші розкопки на площі близько 15 тис. кв. м довели, що тут було поспіхом поховано і тих в'язнів київських в'язниць, яких розстріляли напередодні приходу німців у Київ. На думку дослідників в Биківні поховано не менше 100 тисяч осіб.
Експонати меморіального комплексу «Дем'янів Лаз» – залишки одягу і взуття розстріляних, черепи з отворами від куль у потиличній частині черепа красномовно засвідчують, як багаторічна практика більшовиків у Великій Україні активно втілювалась на території Західної України. Розкопки у «Дем'яновому Лазі» (передмістя Івано-Франківська 1989 р.) свідчать про підвертай садизм виконавців цих кривавих акцій. Розкопками «Дем'янового Лазу» юридично доведено злочини тодішньої каральної системи, які полягали навіть у порушені тогочасних нелюдських законів, а саме ст. 98 Кримінального Кодексу Української РСР в редакції 1927 р. (перевищення влади, або службових повноважень, тобто вчинення дій, що явно виходять за рамки наданих законом повноважень особам, що їх вчинили). За цією статтею старшим слідчим прокуратури Івано-Франківської області була порушена і розслідувалась кримінальна справа за злочинами у «Дем'яновому лазі». Знайдені документи засвідчують, що жертви були засуджені до 2-х, 5-ти років або просто затримані та вивезені у «Дем'янів Лаз» і без вироку розстріляні.
Свідчить Григорій Федик: «Три дні гудів трактор, а під його шум розстрілювали людей. До лісу привозили і розстріляних в'язнів із станіславської тюрми. Моя хата стоїть скраю при дорозі на Дем'янів Лаз. Тому кожного дня ранком я бачив, що вся вузька дорога скроплена кров'ю...»
Свідчить Богдан Вінтоняк: «... Вже при німцях ми довідалися, що в лісі є кілька могил. Про те було опубліковано в газеті, а ми, діти, першими побігли подивитися, що там розкопують. Того я не забуду, скільки житиму! Першою відкопали жінку з дитиною на руці. Вона і після смерті притискала немовля до грудей...» (Свідки звинувачують / Режим доступу: http://mеmоrіаl.кіеv.uа/ехро/dеmlaz.html).
Свідчить Ольга Бігун: «... Це було приблизно 4-5 липня. Я із своїм братом побігли в тюрму.... По стінах камери була кров. Там же стояла бляшана посудина, подібна на відро. Коли я заглянув туди, то побачив очі і відрізані вуха... До трупів ми з братом придивлялись, тому що шукали батька. В одної жертви я бачила, що в ніс було забито два цвяхи, в іншої був знятий скальп. В одної жінки були відрізані груди, а в іншої був розпоротий живіт і плід дитини лежав їй на грудях. Люди покликали нас з братом до одного з трупів і сказали, що то наш батько. В цьому трупі не було очей і був відрізаний ніс. Деякі трупи були чорні. Люди говорили, що ті жертви вбивали струмом...»
Свідчить Онуфрій Бойко: «... Біля однієї жінки я бачила мертву дитину, яка напевно народилася в тюрмі. Трупи були всі голі і чомусь коричневі, напевно їх вбивали струмом, в крайньому разі так тоді говорили дорослі. Це була жахлива картина. В багатьох були повикручувані ноги і руки, що було зв'язано не з передсмертною агонією, а із слідами катувань, тому що ноги і руки не держалися практично тіла. В багатьох трупів не було очей, були повиривані язики...».
Карпатська Україна
Наступною трагічною сторінкою міжвоєнної історії українців стали події на Закарпатті, яке після Першої світової війни опинилось у складі Чехословаччини. Після Мюнхенської змови вересня 1938 р., яка започаткувала розчленування цієї країни, українці проголосили свою автономію, відому пізніше під назвою Карпатської України. Однак їй не вдалося довго проіснувати через вкрай несприятливі геополітичні умови. Зокрема, незацікавленість Угорщини у такому стані речей, яка претендувала на землі Підкарпатської Русі.
12 березня 1939 р. Гітлер через мадярського амбасадора в Берліні, Деми Стоя, заявив, що у справі Карпатської України угорці мають «вільну руку». Угорщина й Польща засилали на територію Карпатської України терористичні банди, щоб залякати місцеве населення, змусити його відмовитись від національно-визвольних змагань.
Великі жертви понесло Закарпаття за свою незалежність, проголошену 15 березня 1939 р. 27 644 особи угорці розстріляли без суду і слідства. Понад 75 тис. закарпатців втекло до УРСР, проте 54 982 з них загинули в ГУЛАГах, решта вступила до чехословацької армії, де знайшли смерть понад 20 тис. чоловік. Разом за 1939-1944 роки від рук угорців і більшовиків загинуло понад 80 тис. закарпатських українців, що становило 12 % усього населення краю. Цю трагічну статистику вивів один з найактивніших учасників боротьби за Карпатську Україну доктор Юліан Химинець.
Друга світова війна
Наступні роки принесли українцям чергові людські втрати. У Другій світовій війні, на думку історика В. Косика, Україна втратила 8 млн осіб, в той час як Росія – приблизно 6 млн. Якщо враховувати всіх: вбитих, померлих, депортованих, евакуйованих, емігрантів, то корективи в бік зниження чисельності України становитимуть 14,5 млн. осіб.
Важливим економічним ресурсом було багатомільйонне населення України. Вже 5 серпня 1941 р. А. Розенберг підписав наказ про введення трудової повинності в окупованих східних областях. Поступово вікові межі для тих, хто підлягав повинності, були розширені. Спочатку це були люди віком від 18 до 45 років, а незабаром – від 14 до 65 років. Окупаційний режим вимагав від жителів України рабської покори і виснажливої праці. «Ми – раса панів і повинні управляти жорстко, але справедливо... цинічно заявив, виступаючи у Києві 5 березня 1943 р. рейхскомісар Е. Кох – Я витисну з цієї країни все до останньої краплини... Місцеве населення мусить працювати, працювати і ще раз працювати... ».
Характерною рисою «нового порядку», який вводився гітлерівцями на окупованих територіях, був нестримний кривавий терор. У жовтні 1941 р. Україна спізнала свою першу Хатинь: село Обухівку було спалено, а все населення розстріляне. За час окупації подібні варварські акції нацисти провели у 250 населених пунктах республіки. Вони діяли без огляду на будь-які норми моралі. Жертвами масових розстрілів у Києві стали 195 тис. осіб, у Рівному – 99 тис., сотні тисяч мирних громадян було знищено у Вінниці, Харкові, Житомирі, Полтаві та інших містах, України. Поступово гітлерівський терор все більше набуває рис систематичності – з німецькою педантичністю здійснюються каральні акції, створюються гетто і концентраційні табори.
7 грудня 1941 р. побачив світ підписаний Гітлером декрет, відомий під назвою «Ніч і туман». Його суть полягала у тому, що кожен, хто буде чинити опір новому режимові, має безслідно зникнути: його або страчували, або відправляли до концентраційного табору однієї з окупованих країн. У самій Україні було створено 50 гетто і понад 180 великих концентраційних таборів. «Фабрики смерті» діяли у Києві, Львові, Дніпропетровську, Кіровограді та інших містах.
Під час окупації населення України скоротилося на 13,6 млн. осіб (за іншими даними на 14,5 млн.).
Жорстокий терор проти мирного населення України мав на меті не тільки «швидке умиротворення», тобто придушення будь-якого опору окупаційними військами. Він став кривавим інструментом виконання головного завдання Генерального плану «Ост» – обезлюднення східних територій для подальшого переселення сюди німецьких колоністів.
Після звільнення від «коричневої чуми» почалася війна радянського уряду проти українського народу, яка з особливим розмахом велась на Західній Україні 1939-1941 рр., 1943-1955 рр. Загалом у концтабори було відправлено 100300 членів ОУН, УПА. Відповідно до Постанови Державного комітету оборони від 29 жовтня 1944 р., станом на 9 січня 1945 р. з України було вивезено на лісорозробки в Комі АРСР, Архангельську, Пермську і Кіровську області 30 тис. поселенців.
Всього за 1944-1952 рр. із Західної України було виселено близько 200 тис. сімей (біля 800 тис. осіб).
Тим часом тривала збройна боротьба радянського режиму проти УПА. За радянськими документами за період з лютого 1944 р. по січень 1946 р. вона характеризувалась такими цифрами: вбито – 103313 осіб, затримано – 110785, заарештовано – 8370 учасників ОУН, 15959 активних повстанців.
Те, що офіційна пропаганда назве «визвольним походом» і «золотим вереснем», готувалось у суворій таємниці і під виглядом навчальних маневрів. У суворо таємній директиві Л. Берії від 15.09.1939 р. було розписано категорії населення, які підлягали репресіям.
З грудня 1939 р. розпочалася підготовка до депортації населення західних областей України і Білорусії до віддалених районів Радянського Союзу. Перших мешканців було депортовано у лютому 1940 р. Друга депортація у квітні 1940 р. охопила родини репресованих. Третя і четверта – відповідно у червні 1940-го і у травні-червні 1941 р. – переважно біженців. Всього депортовано було близько 320000 осіб. Крім того, після початку радянсько-нацистської війни були розстріляні тисячі в'язнів і військовополонених.
З 1944 р. ведуть свій літопис так звані спеціальні групи, які чинили насильство і свавілля під виглядом українських повстанців. До яких, на початковій стадії їхнього існування, входили переважно представники червоних партизанських загонів (вже згодом до них почали включати завербованих колишніх вояків УПА і колишніх представників СБ).
На 20 червня 1945 р. всього у західних областях України під виглядом бандерівців діяли 156 спецгруп із загальною кількістю учасників 1783 особи. Спецгрупи замордували тисячі мирних жителів, а комуністична пропаганда приписувала ці злодіяння «бандерівським бандитам».
Ще одним засобом боротьби з українським повстанським підпіллям були численні депортаційні акції, організовані сталінським режимом. До таких відносимо: операція «Вісла» – злочинний захід етнічної чистки, здійснений польським комуністичним режимом проти українського населення на історичних українських землях, що відійшли до Польщі після Другої світової війни. Полягав він у примусовій депортації (виселенні) українців з Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини та території у західній та північній частині Польської держави, що до 1945 р. належали Німеччині. На 31 липня 1947 р., за польськими даними, переселено 140 575 осіб, ув'язнено в концтаборі Явожно 3800, убито 655, заарештовано 1466 членів українського Руху Опору.
Загалом під час депортацій 1944-1946 рр. польська влада вивезла близько 482 тис. українців.
Операцію «Вісла» можна вважати своєрідним продовженням «пацифікації» – ганебної національної політики Речі Посполитої, під час якої польські бойовики під прикриттям таємної поліції убивали і калічили українців.
1946-1947 рр. українці пережили «третій удар голодом». Восени 1946 р. розгорнулись широкі репресії на селі. Було відновлено діяльність «Закону про п'ять колосків», за яким тільки в листопаді 1946 р. покарано 2313 чол. Від голоду в 1946-1947 рр. у 16 областях України померло близько 800 тис. осіб., зареєстровано понад 1 млн. хворих (переважно дистрофією), з них тільки з 10 березня по 30 червня 1947 р. померло 101 637 осіб. В той же час за межі України сотнями ешелонів вивозився награбований хліб, як допомога країнам «народної демократії».
У наступні десятиліття радянська політика стосовно українців не зазнала суттєвих змін. Переписи населення, починаючи з 1959 р., засвідчують постійне погіршення демографічної ситуації на Україні. Так у 1980-1990 рр. природний приріст населення знизився майже у 5 разів. За народжуваністю Україна у 1990 р. посідала останнє місце в СРСР, за смертністю разом з Естонією – друге.
Величезним ударом для України стала Чорнобильська катастрофа. Загалом на 15 серпня 1990 р. надійшло близько 7 тис. повідомлень про смерть рятівників, всього тоді було задіяно 600 тис. ліквідаторів. За 1940-1990 рр. число жителів України зросло тільки на 25%, в загальному по СРСР населення зросло на 47%.
Абсолютний показник кількості населення хоч і повільно, але зростав, однак питома вага українців серед народів Союзу постійно знижувалась: 21,3 % у 1940 р., 18 % 1990 р. Серед населення України українці в 1959 р. становили 76,8 %, а у 1989 р. – 72,7 %, за цей же період питома вага росіян зросла з 16 до 22 %. Чисельність українців на Україні за вказаний період збільшилась на 16%, а росіян на 60%. Диспропорція особливо нарощувалась у 1979-1989 рр.: якщо українців стало на 930 тис. більше, то росіян – на 984 тис., хоча частка останніх була в 3,3 рази меншою серед всього населення України.
Український Чорнобиль
«Чисті території – незначні острівці, а от площі, де екологічна ситуація катастрофічна або близька до такої, – грандіозні. Тисячі виробництв забруднюють навколишнє середовище. Тільки хімічних небезпечних підприємств – більш як 1200. Забруднене повітря – важко дихати. Забруднена вода – небезпечно вживати. Чим це обертається?
Останніми роками захворювання на злоякісні новоутворення зросли на 25 відсотків, бронхіальну астму – на 27, розлади ендокринної системи – на 36 відсотків. Оцінюючи екологічну ситуацію, я б назвав її вибухонебезпечною».
Таку спадщину Незалежній Україні підготував комуно-більшовицький режим. Наведена вище цитата – з бесіди кореспондента «Сільських вістей» із заступником Голови Ради Міністрів УРСР, головою Постійної надзвичайної комісії при Раді Міністрів УРСР з ліквідації наслідків аварій, катастроф і стихійного лиха Костянтином Масиком.
«Чорнобиль – каже він, – це одна з найбільших катастроф в історії людства, вона призвела до зараження радіонуклідами величезних територій. Лише в нашій республіці радіоактивним забрудненням – різною мірою, звісно, – охоплено 32 райони Київської, Житомирської, Чернігівської, Черкаської, Рівненської областей. Площа сільськогосподарських угідь, які постраждали, – 3,5 мільйона гектарів, лісів – 1,5 мільйона гектарів. У зоні дії шкідливих факторів опинилися сотні тисяч людей» (Сільські вісті. – 1989. – 29 грудня.).
Часи Брежнєва для України називають так званим «безкровним тоталітаризмом». Згадаємо людей, які були заарештовані в ті часи: Іван Світличний на волі прожив 40 років, 12 років був ув'язнений, а останні 11 років свого життя був паралізований. Художниця Алла Горська загинула за нез'ясованих обставин у Василькові під Києвом, Василь Стус, Василь Симоненко та багато, багато інших. Використання психіатрії проти дисидентів широко запровадив Юрій Андропов, який очолював тоді КГБ СССР. І Петро Григоренко був однією із жертв існуючого тоді режиму.
Таким чином, за всю свою багатовікову історію Україна зазнала найбільших втрат у XX ст. Саме в цьому сторіччі Українці стали жертвою Геноциду. Фізичне винищення та духовне каліцтво були настільки сильними, що багато вад, притаманних народу та стану речей у державі сягають своїм корінням того часу. На сучасний стан в Україні ще й досі суттєво впливають умови, в яких багато десятиліть змушені були виживати українці: насадження бездушшя та безвір'я, страху та безвихідності через голодомори, масові репресії, вбивства, депортації, пацифікації, сталінські і нацистські табори.
Оцінки фахівців свідчать, що сучасна Україна, без історичної практики свідомого і цілеспрямованого фізичного винищення, тепер мала б налічувати щонайменше 100 млн. жителів. А якщо б не було русифікації, полонізації, мадяризації, румунізації і т.д., то чисельність українців світу була б значно більшою. Зрозуміло, що основним винуватцем багатомільйонних втрат є комуно-більшовицький режим, КПРС, над якою досі не відбувся публічний міжнародний суд, та осуд громадськості за одне з найбільших серед злодіянь геноцид проти українців, жертвами якого ставали тільки тому, що належали до української нації. Без цього неможливий нормальний розвиток та становлення українського суспільства, розбудова української національної держави. Не зробивши цього, ми позбавляємо наступні покоління духовних та національних орієнтирів, розуміння правди та справедливості.
На жаль, велика частина українського суспільства, зокрема, представники різних політичних сил не вважають правдиву історію свого народу важливим чинником утвердження національної ідентичності і державності, а тому легко йдуть на будь-які поступки в історичних питаннях на користь інших країн, принижуючи при цьому українців.
З народом, який не рахує своїх мертвих, не рахується світ. Народ, який не захищає пам'ять своїх мертвих, не може розраховувати на жодну форму нормального відношення до себе з боку цивілізованого світу.
Мирослав Фіцуляк, ВГО «Товариство відродження Української нації» (Львів).