Дата публікації допису: Mar 11, 2013 8:10:56 PM
Я, Кулик Сергій Романович, народжений в 1945 році на Волині, Ковельщина, хочу розказати про факти, які мені стали відомі більше 50 років тому. Перед цим хочу попросити пробачення в свого дядька Григорія, тітки Наталки, що я виношу їхню біду, їхнє горе, оприлюднюю, так би мовити, їхні проблеми.
Батьку, пробач, ти заборонив колись мені розповідати про ці факти, Ну, бач, час пройшов, я вже тепер тебе не слухаю, Слухав би далі, але те, що було, що я чув, що ми всі знаємо, дуже хочуть все забути, викреслити з нашої долі.
Пробачте мої брати рідні, сестри двоюрідні, я на сьогоднішній день не порадився з вами, хоча, якщо хтось буде цікавитися, я змушений буду назвати ваші адреси, щоб ви підтвердили те, що я скажу.
Щоб було зрозуміліше, я почну здалеку .Я вже змалку, з малого дитинства, з розповідей знав, що в мого батька було вісім братів, він був дев’ятий. Тобто була велика дружна сім’я, одних хлопців - дев’ять братів. З виду тих, кого я знав, це був генофонд нації – метр дев’яносто п’ять і більше росту,стрункі, красиві, підтягнуті мужчини.
Я питав: «Тату, от я знаю, дядько Василь недалеко живе (він жив в Рівному), приїздив у гості дядько Денис, а де ж інші?»
– Та от так, – говорить, –війни всіх позабирали, немає.
Була зима з 57-го на 58-й, чи з 58-го на 59-й, точно не пам’ятаю. Був вихідний день, чи новорічні канікули. Відчиняються двері і до хати заходить обсипана снігом посильна дівчина з сільради, а за нею високий мужчина з валізою в руці та жіночка. Дівчина каже: «Дядьку Романе, це до вас приїхали, мене послали провести». Розвернулась і побігла. Мужчина й питає: «Це ви, Роман Кулик. Батько Петро, жили там-то і там?» Хата наша вже була в другому місці, бо в час війни стару зруйнували.
– А я, – говорить мужчина, – твій найстарший брат. Привітались, обнялись. Не бачились вони біля 50 років. Була сповідь брата перед братом, старшого перед молодшим, молодшого перед старшим. Коли нам, дітям, було дозволено, ми всі слухали, а коли була команда - виходили до іншої кімнати. Хоча двері я привідкривав і слухав, про що говорили.
Історія така.
Пішов дядько, його Григорій-Юхим звали, переважно звали Григорій, на Першу світову війну і воював два роки. Потім розруха, фронт розсипався.
– Перекинули нас, – говорить дядько, – в Пітер. Кілька місяців був там, помагав більшовикам брати Зімній.
Батько питає: «А що, велика баталія,стрілянина там була?»
– Та де, –говорить дядько, – нас на штурм, а там дівчата, та ще й свої. На фронті настрілялися.
– То що, так все миром?- питає батько.
– Та пальнув там, – відповідає дядько, – хтось пару разів вверх. Ну, говорить: «Сучки врукопашну билися славно.» Оце отак відбувся штурм Зімнього.
Я тоді слухав, ну, думаю, щось таке дядько каже. На кожній книжці «Аврора» прожекторами світить, матроси в атаку йдуть, у фільмі «Ну, злазь, хто тут временний» кажуть, а тут таке. Після цього батько сказав, щоб ми ніде, в школі,чи хлопцям на вулиці, не розповідали того, що чуєте, і щоб дядька не розпитували.
Потім - громадянська війна. Дядько був у червоній кінноті. Спочатку Дибенко нею командував. Потім його розстріляли. Будьонний став. Разом з Будьонним дядько воював довго.
Згодом я жив у дядька майже півтора року. Бачив, що весь він був в шрамах. Мабуть, п’ять-сім шрамів в нього було. Такі шабельні шрами, на плечах, на грудях, на руках, щока була розрубана. Воювала людина, десятки разів дивилася смерті в очі і вже нічого не боялася.
Говорить: «Було зі мною два брати.» Батько питає: «Де ж вони, чому не давали про себе чути?»
– 3агинули, – відповідає, – я сам похоронив їх під Міллерово.
Закінчилась війна, західні області України відійшли до Польщі. Дядько залишився на Полтавщині, там оженився, було двоє діток - два синочки. А потім був голодомор. Забрали все. Знов прийшли шукати, чи ще чогось не залишилось. Засік там був, біля стінок стояли дошки і якесь зерно за них засипалось Продзагонівець взяв прутика, повигрібав звідти жменю зерна, змів мітелкою та забрав. В хаті не залишилось макової зернини. І кругом таке саме. Голодомор був всюди, але були його піки, залежно від того, де як які продзагони попрацювали. Голод охопив величезну територію. Як розказувала тьотя Наталя, яка бачила все це своїми очима, вже мама мертва, а дитина ще її груди гризе, смокче. Бачила таке, як дитина сидить і свої пальці смокче, гризе, вже кісточки голі, а кров не тече, бо й крові там практично вже не було. Тут батько, чи то мати питає: «А піти кудись, купити, виміняти?»
Дядько й каже: «Та дійдемо до кордону з Росією, а я тоді по молодості думав, що є лише кордон Союзу Радянських, а тут заградотряди не пускають. Бачимо, що там люди топлять, значить живуть, але нас туди не пускають, женуть назад. Ну, йдемо, а куди? Куди дорога веде, туди і йдемо. Були такі хутори, села, куди нас також не пускали.
– Йдіть собі, – кажуть, – в нас самих нема що їсти.
– Ну, де йти? Так і ходимо. Були села, де трупи лежали кругом. Це було як нормальне явище. Людина мертва лежить, повз неї проходять. Бувало, вийдеш ввечері, чуєш - варять м’ясо. Ми знаємо, що собаки, кота ніде в окрузі нема, що варять - всі знають - варять людське м’ясо. Але це ж такий запах! Камінь з ним, тим запахом, хочеться їсти. Ну, от так і ходили.»
Одного разу мама з тіткою Наталкою в одній з кімнат сидять, розмовляють, а батько з дядею Григорієм на кухні. Нас з меншим братиком відправили. І от дядько каже: «У мене, братику, було два сини.»
Батько: «Що, один не вижив бідолаха?»
Були слова дядька: «Ні.»
Далі я не почув, що він сказав, але тут батько скрикнув: «Як, рідного сина?!»
–Та я, – говорить, – в полоні був, я корінці їв!
Це їх під Хотином німці в 1941 закрили, і не годували, і не пускали, а коли приходили рідні, то українців їм віддавали. Мамі сказали, то мама пішла і забрала батька, на плечах несла мужика.
– То ви, – питає батько, – рідного сина?
– Так братику, – говорить. – Вже всі лежали, не могли рухатись, а ще були живі. Я на що в мене вистачило сил це зробив. Через це ми зосталися живі.
Ну, ми потім всі в родині знали отакий факт, що дядькові прийшлось зі сім'єю з'їсти свого сина. Був у нього син другий, Володею звати. Він знає, пам'ятає, що прийшлося з'їсти свого брата. Я потім жив у них, десь з липня 1964 року по листопад 65-го. Пам'ятаю, як вони себе вели, як в них було.
Ну, треба розказати, оце люди, що вони пережили. Володя, другий син, мій брат двоюрідний, він любив випити, добряче любив випити. Було прийде до дому, тітка Наталка почне його виховувати, а він їй кине: «А ти людоїдка». Ну, істерика. Я в цей час тікав з хати і не приходив довго, три-чотири години, до вечора, а якщо таке було ввечері, то до ранку я тікав. Дядько Григорій, він такий спокійний, витриманий був, в цей час піднімав руки догори.
– Ну, ти, – казав, і йшов, виходив.
Я коли побачив оцей пам'ятник жертвам голокосту, перший раз, коли побачив біля палацу Гнати Хоткевича (у місті Львові), мене як різонуло по серці –та це ж дядько Григорій, руки так підняті!
Було таке, і не один раз, що вночі чувся не плач, не крик, а виття раненого звіра. То я накривався подушкою. Брат Володя підходив і говорив: «Йдемо, братику, на вулицю.»
То ми так і до ранку сиділи на вулиці, до хати вже не заходили. Або, коли зима, на літній кухні сиділи. Я два рази питав, один раз, коли він був випивший: «Володю, чого ти так на тітку тиснеш?»
– Та вона і є людоїдка, – каже.
Ще раз питав, коли він був тверезий: «Володю, чого ти так?»
Він взяв мене за плече.
– Братику – каже і так дуже сильно стиснув, (його голос ставав хрипким). – Вибач. Що людина відчувала? Так от, зараз хотів би тих, хто заперечує, Симоненко наш, Петро Миколайович, каже, що так званий голокост, тобто голодомор, чи то Бокий, чи то Сушко, не потрібно, мов, влаштовувати свистопляску на костях померлих.
– Звичайно ні, шановні товариші, звичайно ні! Уявіть собі, що б ви сказали, якби вам, чи ви знали, що людині, яка десятки разів дивилася смерті в очі, довелося з'їсти свого сина? Що б ви сказали, якби ви знали, що вам прийшлося пити бульйон, їсти м'ясо свого рідного брата? Станьте на моє місце, що б ви сказали, якби знали те, що я знаю, що мій дядько з моїм двоюрідним братом з'їли свого сина, брата? Це не свистопляска, це пам'ять, яку потрібно тисячі років пам'ятати, передавати від покоління до покоління. Може ви назвете свистоплясом, чи відьомським шабашом, коли, хто бачив, у фундаменті знятого пам'ятника Леніну (у Львові) були надгробки, чи пам'ятники Січовим Стрільцям. Оце був більшовицький свистопляс, це був шабаш відьомський, диявольський, наруга над пам'яттю людей, які полягли за Україну.
І ще хочу сказати: «Не хочу я судити тих, хто винний, не маю зла. Але таки, на мою думку, комуністичну мораль треба заборонити, комуністичну ідеологію заборонити на законодавчому рівні. І за спроби реанімації того привиду, химери, яка бродила Європою, чи бродить, ввести розстрільну статтю. За спробу реанімації.»
Записав Михайло Павлишин