Дата публікації допису: Feb 22, 2013 9:23:4 PM
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.
Книга ІІ. Документ № 157а
Гасин (Богданович) Орися Дмитрівна, народилася у 1934 р. у с. Конюхів Стрийського району Львівської області, українка, греко-католичка, безпартійна, селянка, репресована і депортована в 1949 р., повернулась на Україну в 1961 р.
Мого тата, як і тисячі невинних галичан, замордували московські кати у 1941 р. Залишилася сиротою. Після війни большевицькі «визволителі» почали нову хвилю терору проти нашого народу. На нас з мамою біда звалилася у вересні 1949 р. Тоді я вчилася у сьомому класі. До нас прийшли енкаведисти і наказали збиратись. Я тоді добре розуміла, що доведеться покинути рідну землю, рідне село, товаришок.
На пересильному пункті завантажили нас у товарний вагон. Везли цілий місяць. На дворі був сильний мороз. Кормили так, щоб не вмерли з голоду. Завезли нас в Оборський ліспромхоз Хабаровського краю. Жили в бараку, в одній кімнаті. Мене 15-річну дівчину, погнали на роботу. Працювала спочатку у лісі сучкорубом, потім – на будівництві дороги. Весь час на морозі, який досягав 40-45 градусів. Раз у тиждень треба було відмічатися в комендатурі.
1961 р. ми повернулися на Україну. Але нас не пустили у рідне село. Не повернули нам і нашу хату. Тоді ми поїхали до знайомих у Сколе. Найняли приватну квартиру. Але нам відмовили у прописці.
З 1961 р. я працювала на Сколівському деревообробному комбінаті. Не маючи прописки, через кілька років ми з мамою змушені були завербуватися і виїхати у Миколаївську область. У 1978 р. ми повернулись у Львівську область у село Верхнє Синьовидне, купили невелику хатину, зробили ремонт і живемо в ній досі. Чоловік мій Віктор помер, син Володимир з сім'єю живе в Росії. Синові, який народився у Сколе, теж довелося з малих літ поїздити по світу.
Молодість моя промайнула у лісах. Ліс, дрова, морози були вічними супутниками.
Розповідь записана Іванною Коліцун