Дата публікації допису: Aug 21, 2013 7:32:26 PM
9 вересня 1944 року була підписана угода між урядами ПКНВ (Польський Комітет Національного Визволення) та УРСР, основний зміст якої полягав у переселенні двох народів – польського та українського. Згідно з цим документом, контроль за проведенням переселення було покладено на створені обома урядами виконавчі комітети, які діяли паралельно. Їх очолювали з радянського боку – Микола Підгорний та Михайло Ромащенко. Фактично процесом протиправної акції керував заступник наркома внутрішніх справ УРСР, полковник держбезпеки Т. Кальненко, а потім – П. Коноваленко.
18 вересня 1944 р під грифом «цілком таємно» було відправлено лист наркомату внутрішніх справ УРСР до ЦК КП(б)У товариша Кириченка з проханням затвердити уповноважених НКВД при головному та районних уповноважених з евакуації (1).
У цьому листі на посаду замісника головного уповноваженого Уряду УРСР у місті Любліні було рекомендовано замісника Народного Комісару Внутрішніх Справ УРСР полковника державної безпеки Кальненка Т. С. На аналогічну посаду, але у місті Луцьку, рекомендовано призначити замісника Начальника УНКВД у Сумській області полковника Гребченка І.К. До цього документу були також прикріплені списки уповноважених НКВД УРСР при районних уповноважених.
Для розселення і влаштування осіб українського походження, що прибули із Польщі, постановами СНК УРСР і ЦК КП(б)У від 17 листопада і 15 грудня 1944 року виконкомами облрад було дозволено створювати спеціальні відділи в західних областях і сектори – у східних (2).
Але це були координаційні установи. Вони займалися самою організацією переселення, зібранням та оформленням документів, які були створені в результаті їх діяльності. Постає питання, хто ж з радянського боку відповідав за ефективність діяльності всіх уповноважених органів евакуації?.. Ці повноваження були покладені на радянську карально-репресивну систему, яка включала в себе впродовж 1944-1953 років НКВД-МВС і НКДБ-МДБ із всіма їх структурними елементами: частини і підрозділи Червоної Армії, т. зв. прорадянські партизанські загони, озброєні формування прорадянсько налаштованих українців і поляків (винищувальні батальйони і т.п.) (3).
У липні 1944 війська Червоної Армії вступили на територію Польщі. Офіційна версія перебування військ СРСР на цій території – якнайшвидше звільнення поляків від фашизму (4).
Вже 23 липня Сталін створив у Любліні Польський Комітет Національного Визволення – ядро майбутнього промосковського тимчасового уряду Польщі, який був сформований у січні 1945 року при сприянні та допомозі НКВД і його польського двійника УБ (ужонд безпєченьства). Його очолив Станіслав Родкевич, а радниками стали і фактично керували УБ генерали НКВД Сєров, Селівановський та Мельников (5).
9 вересня Уряд УРСР підписав із новоствореним Польським урядом угоду про репатріацію польсько-українського населення. Від тепер у повноваження Червоної Армії входило також сприяти якнайшвидшому переселенню українців і поляків на свою батьківщину.
У відповідь на активну діяльність УПА, яка вела боротьбу не лише із Польським урядом, але і з радянською владою, в УРСР для ліквідації «ненадійних елементів» спецпідрозділи МВС і НДБ робили постійні обшуки, грабунки, вбивства. Основу сил, які боролися із українським національно-визвольним рухом в 40-50-х роках складали репресивні відомства Радянського Союзу (НКВД, НКДБ, МДБ і МВС). До них примикали винищувальні загони з тої частини місцевого населення, яка співпрацювала з комуністами. Ці батальйони входили до складу МВС. Окрім того, в 1944-46 рр. для боротьби із повстанцями активно залучали частини Червоної Армії (6).
Згідно із статистичними даними у 12 районах Львівської області від 17 липня 1944 р. по 17 липня 1945 р. було заслано до Сибіру 2123 особи; вивезено на примусові роботи на Донбас 649 осіб; вбито 1817 осіб; арештовано 3479 осіб; спалено 2706 господарств; пограбовано 2650 господарств; знищено 40 церков (7).
Але метою спецпідрозділів НКДБ було не лише примушення українців повертатися до УРСР та арешти «неугодних» радянській владі. Вони також повинні були «очистити», західні області УРСР від поляків. Заохоченням поляків до виїзду на батьківщину були постійні арешти. Наприклад, у перші дні січня 1945 року органи НКДБ арештували тільки у Львові 772 поляків (8).
НКВД досить часто для боротьби із «небезпечним елементом» – йде мова про українців, які були лояльними до УПА та поляків, які без особливого захоплення ставилися до «визволителів» (Червоної армії"), – використовував підступні методи: влаштовували погроми українських та польських сіл, у яких головним об'єктом, окрім жертв цивільного населення, як тоді подавала радянська влада, були бійці УПА. На жаль, документальних підтверджень цьому є не так уже й багато.
Щодо території Західної України, то тут окупаційна влада не мала достатніх сил, аби встановити контроль у закутках цього терену, тому тут розпочалося створення «истребительных отрядов», які фактично складалися з людей непридатних до служби у регулярному війську. В цих загонах, передовсім на Львівщині, знаний відсоток становили поляки, які не були запідозреними у співпраці з УПА і які погоджувалися на будь-які умови, аби не залишитися без роботи (9).
Як бачимо, уряд УРСР у реалізації депортаційної політики обходився не лише своїми силами, але й займався вербуванням простих людей до себе на службу. Також було створене Головне управління контррозвідки Наркомата оборони СМЕРШ («Смерть шпіонам») у квітні 1943 р. Окрім своєї основної функції – захист армії від проникнення ворожих агентів, воно стало разом з органами НКВД і НКДБ ще одним засобом сталінської політики, спрямованої на боротьбу із «ворогами» СРСР. Не маючи власної агентури серед місцевого населення, СМЕРШ, зрозуміло, добивався свого силою. Наглядним прикладом цього є те, що 16 вересня 1944 р. в селі Білка-Мазовецька контррозвідники взяли в облогу 200 осіб, однак затримали лише 50 мужчин і всіх їх сильно побили. Потім 10 чоловіків арештували, решту відпустили в той же день (10).
З початком примусового виселення польсько-українського населення (червень 1945 року) дещо змінилася і тактика спецпідрозділів НКВД. Спочатку вони намагалися підштовхнути УПА до боротьби із польським підпіллям. Однак це їм не завжди вдавалося. Можливо, що НКВД намагався «заслати своїх козачків» у штаб ОУН-УПА у Польщі, бо відомо, що у післявоєнний період в Україні таке проникнення було доволі глибоким. Варто сказати, що прізвище одного з сотенних УПА у Бескидах «Стаха» не відоме навіть українським еміграційним авторам (11).
Прикладом тогочасної тактики радянського уряду може служити згадка про напад військ НКВД на село Динів навесні 1945 року. Нападники видали себе спочатку за загін УПА, але наштовхнулися на рішучий опір і тоді ж були змушені відкритися, що вони є радянськими вояками (12).
Такий підступ карателі влаштовували не разу. Це ще одне підтвердження того, що не варто звинувачувати в усіх погромах польських сіл лише загони УПА.
Окремо треба сказати про Головне управління для боротьби з бандитизмом (ГУББ) НКВД СРСР, яке зосереджувало в своїх руках усі засоби придушення руху опору не лише в Україні (через ГУББ УРСР), але й в Білорусії, Латвії, Литві, Естонії.
ГУББ було створено за наказом наркома внутрішніх справ СРСР № 001447 від 1 грудня 1944 р. До цього «боротьбу з бандитизмом» здійснював відділ НКВД СРСР для боротьби з бандитизмом (1941-1944 рр.) На периферії діяли відповідні управління і відділи НКВД-УНКВД.
У 1946 р. ГУББ, окрім його прямих обов'язків (боротьба з бандитизмом, організація і здійснення оперативних агентурно-розшукувальних заходів, розробка і контроль заходів для проведення великих військових операцій ліквідації членів банд (13) і т. д.), було доручено також завдання для організації і контролю оперативного обслуговування репатріантів.
У 1944-1945 рр. на польських територіях, звільнених Червоною Армією від німців, органами НКВД СРСР (в деяких випадках також польськими відділами громадської безпеки та міліції) проводили масові затримання громадян, підозрюваних в приналежності до польського та українського підпілля або ж звинувачених у сприянні німецькій владі, участі в тих чи інших німецьких організаціях. У переважаючій кількості випадків у зв'язку із недоведеністю чи невідповідностю звинувачень статтям Кримінального кодексу затриманих не вдавалося передати суду воєнних трибуналів і їх без суду відправляли в глиб СРСР як інтернованих – для утримання і «фільтрації» у таборах військовополонених та інтернованих (чи в спецтаборах – перевірочно-фільтраційні табори) НКВД СРСР (14).
Власне супровід ешелонів із таким «спецгрузом» і входив в обов'язки ГУББ з 1946 року. До того часу ці функції виконував відділ НКВД СРСР для боротьби з бандитизмом.
Але не варто забувати про основне завдання всіх військово-каральних органів СРСР, а саме – ліквідація УПА. При чому цю ж мету ставив і ПКНВ. Найбільш успішно у цій сфері працювали спецпідрозділи НКВД. Велика операція проти УПА та решти українського населення Польщі була підготовлена і почала приводитися в дію в 1946 році (15).
Починаючи із другої половини 1945 року, підрозділи НКВД у співпраці з солдатами Червоної Армії боролися проти українського повстанського руху не лише за допомогою облав. Вони поселялися невеликими відділами в українських селах. Жили тут деякий час, щоб вияснити ситуацію, прояснити, хто із селян співпрацював із УПА, хто просто толерантно до них ставився. Прочісували ліси, в основному вночі, для виявлення криївок. А за деякий час влаштовували облави. Солдати Червоної Армії оточували кільцем ліс, а бійці НКВД влаштовували «очищення» місцевості від повстанців. Спійманих упівців розстрілювали на місці чи в присутності селян, якщо це були рядові бійці, або ж арештовували і подальша їх доля була вже невідомою для родичів та знайомих. Всього від початку січня 1946 року до квітня місяця того ж року відбулося близько 1500 боїв і збройних сутичок, в яких УПА втратила майже 5 тисяч осіб убитими, а радянська сторона – до 15 тисяч убитими. Однак ліквідувати рух опору УПА тоді так і не вдалося (16).
Отже, як бачимо, діяльність усіх радянських каральних органів на території Польщі мала не одну мету. Переселення як українського, так і польського населення на батьківські землі було не головним завданням цих структур. Головне ж було – ліквідація УПА та всіх ідеологічно небажаних новим окупантам елементів. Методи, якими реалізовували ці два завдання були найрізноманітніші. Застосовували як вербування цивільного населення, так і відкриті напади на села загонів Червоної Армії. При цьому поряд із силою широко застосовували психолого-пропагандистські та економічні засоби впливу.
Загальний розвиток процесу протидії УПА та примусова депортація польсько-українського населення відбувався широким фронтом: від окремих акцій регулярних збройних сил до співпраці всіх органів репресивно-каральної системи кількох держав. Почергово контроль над процесом зосереджувався або ж в руках армії або ж в руках органів держбезпеки (17).
Усі ці дії втілювали в життя рядові вояки. Люди, які координували їх дії посідали високі чини при владі. Наприкінці літа 1946 року взаємне переселення українців і поляків в основному було закінченим. А саме під цим приводом і здійснювалося очищення теренів Східної Польщі та Західної України від УПА та «ідеологічно ненадійних елементів».
У зв'язку з цим було вирішено провести чергову зустріч вищого керівництва УРСР і Польщі. Її було заплановано на жовтень 1946 року в Києві. На цій зустрічі мали бути підсумовані результати переселенських акцій 1944-1946 рр. Отож, як бачимо, і польська сторона, і радянська робили все можливе, аби не лише здійснити обмін населенням, але й заодно ліквідувати український рух опору УПА. До виконання цього завдання були залучені абсолютно усі військово-силові структури СРС – від солдатів Червоної Армії до «стрибків». Мета імперського московського керівництва виправдовувала всі засоби. І вона була досягнута. Хоч і не зразу.
Тих українці, які все ж таки були переселені з рідної землі на Радянську Україну, яку називали їх батьківщиною, чекало нове пекло: голод 1946-1947 рр., переслідування органів НКВД за підтримку підпілля, вивезення в Сибір, тюремне ув'язнення, упередженість місцевого населення тощо. Тих українців, кого не депортували з рідної землі протягом 1944-1946 рр., чекала злочинна депортаційна акція «Вісла» наступного 1947 р., виконана шовіністичним московсько-польським режимом.
Література
1. Сергійчук В. Трагедія українців Польщі. – Тернопіль, 1997. – С. 102-106.
2. Евсеев И.Ф. Сотрудничество УССР и Польской Народной Республики 1944-1960. – Киев, 1962. – С. 316.
3. httр://www.mеmо.ru/РОLАсу/ (Борьба противника с украинским движением сопротивления)
4. Буцко О. В. Взаимоотношения советских воинов с населением Польши 1944-1945. –Киев. 1991. – С. 86.
5. Керниця Г. Депортація українців Закерзоння 1945-1947 рр. та її передумови // Українсько-польські відносини у XX ст. – Івано-Франківськ 1997. –С 45-47.
6. httр://www.mеmо.ru/РОLАсу / (Борьба противника с украинским движением сопротивления).
7. Киричук Ю. Історія УПА. – Тернопіль, 1991. – С. 40-42.
8. Сергійчук В. Поляки на Волині у роки Другої світової війни. Документи з українських архівів і польські публікації. – Київ, 2003. – С. 486.
9. Ольшанский Т. А. Польсько-український конфлікт 1943-1946// Незалежний культурологічний часопис «Ї». – 2001, 20 січня.
10. httр://www.mеmо.ru/РОLАсу/ (Борьба противника с украинским движением сопротивления).
11. Sztendera Е. Ваdаnіа nаd dziejami UРА w РRL // Suczasnist. – 1985. – № 07.
12. httр://www.mеmо.ru/РОLАсу/ (Борьба противника с украинским движением сопротивления).
13. httр://oun-upa.org.ua/tkaczenko/glava5/html (Сергей Ткаченко. Повстанческая армия: тактика борьбы. – Минск-Москва. Харвест АТС. 2000. – Глава 5.)
14. httр://www.mеmо.ru/РОLАсу/ (Н. Е. Елисеева, П. А. Аптекарь, И. М. Нагаев, И. В. Успенский (РГВА), А. 3. Гурьянов (НИПЦ «Мемориал»). Каталог эшелонов с интернированными поляками, отправленный в глубь СССР).
15. Ольшанский Т. А. Польсько-український конфлікт 1943-1946 // Незалежний культурологічний часопис «Ї». 2001, 20 січня.
16. httр://oun-upa.org.ua/tkaczenko/glava5/html
17. Там само.
Тарас Марискевич, кандидат історичних наук, доцент кафедри історичного краєзнавства, Львівський національний університет імені Івана Франка.