Дата публікації допису: Jun 26, 2021 6:8:12 PM
Діялось це у 1946 році. 9 травня 1945 року закінчилась Друга світова війна, але у нас, в Галичині, на мир і не заводилось. Нові “визволителі” з-під багряної звізди роз'ярено наступали на наше підпілля, стараючись знищити його якомога швидше. По селах стояли численні загони військ МГБ, що перебували в постійній дислокації. Надходила осінь, і треба було підготовити собі якусь зимівку. Тоді Провід УПА передав розпорядження, щоби негайно взятись до будови конспіративних криївок, добре забезпечених на кожний випадок облави чи довшого постою ворожих військових підрозділів. Зволікати не було часу, і ми відразу взялись до діла. Було нас на цей час шість бойовиків. Усі були свої, односельчани, добре знали один одного.
Вибрали таке місце, де у 1938 році сильна буря виломала і повивертала добрий шмат смерекового лісу. Зломи і виверти люди позабирали хто на що, а із насіння виросла за вісім років молода і досить густа смеречина. Тільки ще де-не-де стояли стрункі смереки, які навіть під тихим вітром тужливо шуміли.
Між роздвоєнням доріг, на горбку, що геть заріс молодою смеречиною, ми почали копати. Порадившись, вирішили зробити влаз на віддалі п'яти метрів від старої дороги. По ній мало хто їздив і ходив, бо була вся з ямами, вимуленими дощовими водами.
Ці ями можна було засипати землею, добутою з криївки, щоби затерти слід дренажних робіт. Від влазу до другої дороги залишалось близько двадцяти п’яти метрів.
Будова забрала у нас п’ять довгих осінніх ночей. Усе, здавалось, було добре продумане, враховане, передбачене. Поверхові прічча (на випадок приходу гостей), ізольоване відхоже місце, сухі дрова, бідони на чисту воду, гасова лампа і до неї запас гасу, свічки, шахи і 250 книжок, що, не знаю як, нам дістались.
Так закінчився 1945 рік.
З перших днів Нового 1946 року ми перебували в лісі. Снігу ще не було, і входи чи виходи з села залишались без слідів. До нашої компанії пристало ще шість хлопців. Тепер було нас 12 – цілий рій. Ось псевда всіх учасників цієї пам’ятної зимівки: Залізняк, Голуб, Дуб, Скакун, Партизан, Шугай, Верба, Чорний, Соловій, Мороз, Береза і я – Тріска.
14 січня, на самий наш Новий рік, пішов густий сніг. За один день; він добре вкрив землю, відразу змінив краєвид околиці. Москалі наче вичікували зимового гостя – негайно почали облави. Майже по всіх селах району розташувались більші чи менші загони облавників. Вночі, 14 січня, ми, всі 12 хлопців, спустилися у своє підземне новосілля...
Таємницю місця нашого укриття знали лише двоє людей – моя мама та один названий син порядного довіреного господаря. Вони єдині стали тепер для нас надійним зв’язком зі світом, виконуючи при цьому роль розвідників та постачальників. В умовленому часі хтось із них під’їжджав саньми старою дорогою, що ближче влазу, і, передавши нам коротку, але завжди правдиву інформацію, – негайно від’їжджали, повертаючись додому вже іншою дорогою, по другому боці горбка.
У тому часі в селі постійно знаходились 30 солдат МГБ. Кожного ранку вони групами виходили в поле, на узлісся, лазили по чагарниках, по проваллях, шукаючи людських слідів. У надвечір’я, коло години п’ятої, вони, голодні й втомлені, повертались в село. Тоді наші розвідники, докладно їх порахувавши і переконавшись, що вже всі повернулись, запрягали коней в залубні і під’їжджали до влазу нашої криївки. Бувало, привозили нам їжу, яку передавали в досить оригінальний спосіб, не сходячи з саней. Порівнявшись з нашим влазом, вони на хвилину зупинялись, а ми до них висували гладеньку чотириметрову тичку. По цій тичині торба з провізією летіла просто в отвір влазу. Розуміється, такі відвідини не були зовсім безпечними і, звичайно, не могли відбуватись щоденно.
У другій половині січня наша розвідка принесла нам невеселу вістку. Російська влада постановила провести 10 лютого якісь вибори. А щоб добре забезпечити їм “нормальний” хід, вирішили затримати у селах військові гарнізони.
Наше становище зовсім погіршилось: закінчувались харчові припаси і вода.
Денний пайок ми мусіли зменшити до мінімуму. Наші розвідники навідувались щораз рідше. Їх виїзди стали помітними і викликали підозрілі зацікавлення. А зима потиснула не на жарт. Морози чергувались із завірюхами, всюди лежали глибокі сніги. До дня виборів нас ще тримала надія, що зараз по голосуванні військо покине село і ми зможемо поповнити свої запаси поживи. Однак із села ніхто не з'являвся, а це означало, що й після виборів гарнізон стоїть в селі і покидати криївку ніяк не можна.
Ще 9 лютого ми з'їли останні сухарі і випили рештки води. Сидимо й думаємо, що будемо далі робити. Якщо залишимося тут, помремо з голоду, а якщо вийдемо з криївки і зробимо слід – тоді нема чого сюди вертатися. Обличчя у хлопців спохмурніли, настрій поник, з'явилась помітна дразлива нервозність. Біда! Одного вечора котрийсь із наших підняв накривку люка, щоб нагорнути снігу на воду, яку ми переварювали і пили замість чаю. Власне він перший сказав, що «нагорі» страшенна буря і що смерека над нашим влазом стоїть лише завдяки замерзлій землі. О, Господи, якби ж то вона впала!.. Адже тоді можна б було по її стовбурі вийти на дорогу, по якій ходять і їздять люди... І хтось тоді, цілком серйозно, сказав: “Молімся, друзі!.. Молімся, може, Христос і Його Найсвятіша Мати змилуються над нами і допоможуть якось врятуватись від цієї загибелі”. По цій пропозиції ми всі, як по команді, вклякли на коліна, і почалася спільна голосна молитва: “Отче наш...”, “Богородице Діво...”,“Вірую”, а по молитві заспівали якусь набожну пісню.
Молитви та пісня підкріпили наш дух, і хоч, ніхто не сподівався чуда, всі ми трохи повеселішали, почалися розмови, жарти, а Залізняк урочисто пообіцяв не голити бороди аж до повного закінчення облави.
Була вже пізня година, напевно, по півночі. Дехто вже дрімав на своїм пріччі, а я з Дубом закінчували партію шахів. Раптом ми почули над собою якісь дивні звуки, подібні на глухі удари молота. Хотілось побудити хлопців, щоб і вони послухали, що воно таке, – не встигли. Криївка судорожно здригнулась, крізь шпари зашальованої дошками стелі посипалась земля. В мить ока всіх мов вітром здуло з леговищ. Стояли хто в чім і дивились один на одного, чекаючи якогось пояснення на німе запитання, що сталося. Першим догадався Залізняк.
- Хлопці, вона впала!.. – зверещав як попечений. – Смерека, кажу, впала, лайдаки, – і, не чекаючи на якесь слово, побіг до люка, щоби переконати себе і нас в тому, що сталося, і щоб першим побачити чудо на власні очі.
Не рухаючись з місця, ми чекали його повернення. Ніхто не сумнівався в тому, що дерево впало, але як?.. Проте всі чомусь були впевнені, що воно впало саме так, як ми загадали. Тому з нетерпінням чекали підтвердження очевидця.
Він повернувся усміхненим і без слів клякнув навколішки. В цю ж мить одинадцять чоловіків зробили те саме. Почалась довга тиха молитва... А потім Верба сказав: “Може, хтось із нас справді переживе це лихоліття, то щоб не забув якось написати про нинішню ніч. Людям цікаво буде”.
У другій половині наступного дня буря цілком стихла. У годинах сумерків ми, розбившись на дві групи, вирішили навідатись в маленькі хутори, де не було облавників. По стовбурі довжелезного дерева, яке лягло як на замовлення, хлопці обережно зійшли на дорогу, а далі – людськими стежками підійшли до хат. Тільки Залізняк залишився “вдома”, бо того дня був черговим й кочегаром.
На хуторах нам пощастило. Ми добре повечеряли, ще й з собою взяли трохи провізії на запас. Повернулись уже над досвітком і зупинились перед вивертом, вершок якого досягав дороги, але висів надто високо, щоб можна було відразу на нього ступити. Довелось одному зігнутись, а другому, ставши йому на плечі, вилазити на стовбур дерева.
Обережно чіпляючись за молоді деревця, ми добрались до влазу, не залишивши за собою ніякого сліду чи знаку, в чому наступного дня ми самі з задоволенням переконались. А сталось ось що...
Після ситої вечері у теплій криївці ми дозволили собі трішки довше поспати. Розбудив нас (ну й слух мали ми тоді!) “нагорі” якийсь тупіт. Хтось там ходив – то віддаляючись, то знов наближаючись, якби чогось шукав. Спочатку ми запідозріли диких вепрів, які, бувало, сюди навідувались. Але згодом почули стріли – близькі і ледве чутні автоматні черги. Верба скомандував “повне поготівля”, в якому ми чували до п'ятої пополудні.
Вечором, уже в густих сумерках, під'їхала до нас наша сільська розвідка. Довідуємось, що по нашому “плацдармі” гуляли солдати. Сліди показали, що один з них лазив по “даху” нашої хати і навіть чогось перелазив через стовбур впалої смереки. Сердешний, напевно, і в гадці не мав, що топтався по пальцях смерті. Очевидно, і наша безпека висіла на волоску.
Чудодійне дерево ще не раз ставало нам в пригоді, оскільки гарнізонні постої в селах тривали значно довше, ніж ми сподівались. Тільки в другій половині березня, коли вже розтаяв сніг, ми зійшли з нашої смереки на землю і перекочували в інші місця.
14 квітня 1946року гарнізон вступився з села, перебравшись до міста.
15 квітня ми вже мали змогу безпечно (на ті часи) показатись у своїй станиці. Люди вітали нас, наче воскреслих із мертвих. Залізняк дотримав слова і увійшов в село з довгою “патріаршою” бородою, яку радісним сміхом привітали сільські молодиці та дітвора...
Все, про що я тут написав, – чиста правда.
Оповідання написано з уст учасника подій – Тріски.
Додаються справжні назви зашифрованих місцевостей:
Станиця Чорна – село Велика Воля Миколаївського р-ну.
Підрайон Скала – частина Миколаївського р-ну.
Також справжні імена та прізвища учасників:
1. Шугай – Горчин Володимир, 1921 р. н., загинув 1949 р.
2. Верба – Левицький Степан, 1921 р. н., загинув 1949 р.
3. Чорний – Луцишин Михайло, 1923 р. н., загинув 1949 р.
4. Дуб – Корецький Михайло, 1923 р. н., загинув 1948 р.
5. Скакун – Дереш Євген, 1927 р. н., загинув 1948 р.
6. Голуб – Маційовський Степан, 1924 р. н., пропав безвісти
7. Залізняк – Клим Іван, 1921 р. н., загинув 1947 р.
8. Береза – Івах Петро, 1921 р. н., загинув 1948 р.
9. Тріска – Луцишин Степан, 1922 р. н., політв'язень.
Справжні прізвища Мороза, Партизана та Соловія авторові невідомі.