Дата публікації допису: Dec 21, 2011 3:1:8 PM
Можливо не всі знають, що тільки за перший рік окупації Буковини більшовиками (1940-1941 року) безпідставно засуджено і депортовано більше тридцяти тисяч чоловіків, жінок та дітей З 1940 по 1953 роки з Буковини було в товарних вагонах, мов худобу, вивезено на Північ, в Сибір, Казахстан понад сто десять тисяч осіб. За неповними підрахунками, в дорозі загинуло (померло) не менше 8 тисяч дітей, а на терені Буковини розстріляно близько 10 тисяч.
Добре пограбовано край і економічно. В перший рік окупації вивезено більше 200 тисяч корів, 180 тисяч свиней. Грабували все, що потрапляло під руки. А щоб легше було грабувати, створили кріпацькі колгоспи. З 1944 по 1953 роки було пограбовано і конфісковано 65 тисяч будинків.
Голодного 1947 року, коли на Буковині і на Бесарабії доходило до людоїдства, російські шовіністи запевняли, що голоду не має. Це була правда, їх забезпечували централізовано продуктами. З допомогою голоду був звільнений життєвий простір для росіян. Якщо до 1940 року на Буковині росіян практично не було, то після другого «визволення» Буковини відбувся їх наплив. Сьогодні вони складають до 12 % від всього населення Чернівців.
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.
Книга І. Документ №83. (Записано 13 серпня 1941 року).
Віденський кореспондент «Краківських Вістей» (неофіційний орган Українського
Центрального Комітету, кореспондент Анатоль Курдидик) пише:
Я зустрів його випадково: винаймав помешкання у моїх знайомих, німців. Це 41-літній мадяр, але з вигляду можете дати йому добру п’ятдесятку – так постарів за ті два роки життя під совєтською опікою. Коли ж ми в розмові з ним зійшли на Чернівці, звідкіля він приїхав кілька днів тому до своєї замужньої у Відні доньки, я не міг скористатися з його ввічливості, щоб не розпитати про те наше місто, що має свою історію й мартирологію.
В Емінгера, славній «винній» Пратеру, було вино. Але тепер його переплітали слова, що були чорні своєю трагедією.
– Коли тільки совєти зайняли Басарабію й Буковину, – почав п. Цісар Ляйош, – усі кинулися тікати з-під їх «опіки», що вже до кількох тижнів усім нам доїла до живого. Я теж хотів утікати. Хоч виріс у Чернівцях, мав багато знайомих, зжився з цим містом, видержати годі було. Большевики тільки те й робили, що плюндрували місто, вивозили з нього все, навіть лямпи відчипали, клямки забирали з тих хат, в яких виарештовували цілі родини, чи з яких люди вивтікали. Жиди розпаношилися до неможливості. До місяця – двох вони створили цілу сітку, й ГПУ мало в списках коло 300 тисяч «підозрілих», головно українців (п. Ляйош – мадяр і українців звав весь час «укран»), далі німців, румунів, мадяр. Місто сходило на жеброту, людей арештовували, вивозили, викликали кудись. Я був уже 17-ий рік платничим у великому готелі «Есплянада», що тепер став прибіжищем чортзна яких типів, обірванців–старшин, їхніх жінок, що виглядали дуже нужденно. Мене теж почали розпитувати, хто я і чому не на Мадярщині: коли ж у совєтах питають – це недобре… Я збирався теж виїхати і сказав про це власникові «Есплянади», жидові, якому я колись вирятував від вломників касу і який через те мав до мене повне довір’я. Заспокоїв мене. Говорив, що все це тимчасове, що напевно буде краще і т. д. І я повірив.
Тимчасом ішло до щораз гіршого. В Чернівцях, крім портретів Сталіна, нічого вже майже не було, геть виголили. Водночас почалася якась гарячка. Мужчин стали забирати до війська, а коли викликали когось, то це означало, що до 24 годин родина викликаного мусіла покинути все й виїздити на Дон або Волгу. Так поїхали сотні українців, німців. Настав переполох. Нарешті викликали й мене. Ціле щастя, що мій господар за 1200 моїх таки рублів якось викрутив для мене «відсувний термін».
Потім почалося набивання Буковини військом. Ішло його хмара, всі в напрямі границі. Ми всі догадувалися, до чого йде, і дивувалися, що водночас радіо безупину підкреслювало добросусідські взаємини з Німеччиною і Румунією. Та цього мало: десь від березня ц. р. почалася «загострена бойова готовність», населення Чернівців просто силоміць виганяли на вулиці й площі, показували безупину велети-танки й усякий воєнний виряд та аж захлиналися про непереможність та певність перемоги. Не згадували тільки, кого це перемагатимуть. Аж ось одного дня й це стало ясне. Вірте, або й ні, а на одній параді, на якій був і я, роздавали летючку й на летючці було написане: «Так буде в 1941 році», і була світлина берлінського «Унтер ден Лінден», (німецька фашистська газета) а на ній у марші «доблестная» красная армія. Все це було зроблено так наївно, що якби не НКВД, я був би голосно реготався. Але тепер було вже ясно. Водночас нужда й арешти зросли, а совєтські літаки ночами постійно закидали Румунію міліонами летючок про недалеке «визволення».
Так прийшов день 22 червня. Усіх мадярів та румунів закликали замельдуватись. Усі, які пішли, вже не вернулись і тому я вирішив не йти. Українці, служба нашої «Есплянади», помогли мені сховатись у найтемніший куток пивниці, за старі, порожні бочки, куди мені незабаром додали товариство: одного українського священика (на жаль, п. Ляйош не запам’ятав його прізвища) і одного німця. Жили ми одним вівсяним ощипком і тільки вночі я зважувався вийти по воду. Чернівці горіли, большевики підпалили їх того ж таки першого дня війни. Направо й наліво почали «ліквідовувати підозрілих», а водночас самі втікали панічно: я сам бачив танк, на якому їхала перина, дитячий візок і ровер якогось старшини, що жінку й діти віз всередині воза.
Чернівці горіли аж до 5 липня. Того дня розсадили динамітом ще й чудову нашу катедру, пам’ятаєте, яка це будівля була? А в полудне того дня до міста ввійшли одночасно румунські і мадярські війська. Я зголосився негайно в команді. І мені, як мадярському громадянинові, дозволили до трьох днів виїхати до Будапешту, а звідти до Відня.
П. Ляйош скінчив своє оповідання, яке ми всі слухали мов несамовиту казку.
– Як почувалися мешканці Чернівців, коли червона зараза відійшла?
– Пане, – каже п. Ляйош, – хоч би найгірше в світі, так це не те, що большевицька пекло. Чернівці знищені, обдерті, голодні, але, бачите, як тільки тих чортяк не стало, так усім наче обличчя прояснилися й наче очі заясніли. Та що й казати. Ви – українець. Ви найкраще, бодай всіх своїх земляків, знаєте, яке це большевицька «визволення»…
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Книга І.
Документ №267. (Записано 30 травня 1992 року). Автор Л. Пустельник
Здавна в Україні був звичай – на місці, де пролилась невинна кров, встановлювати хрест. Відходили покоління, а хрест залишався, – як мовчазна згадка про трагедію і, – як дороговказ, за яким орієнтувалися на невідомих шляхах подорожні.
Хрест, який було встановлено днями в селі Виженка Вижницького району – не лише данина пам’яті майже півстоліття тому загиблим селянам, а й своєрідна позначка історій про тернистий шлях, до якого нема вороття.
40-річного Андрія Хорів’юка забрали з його обійстя, як і сусіда – Івана Бурака. Фока Клим саме косив конюшину біля хати, коли декілька військових з автоматами несподівано наказали йти з ними. Не минули й подвір’я Михайла Клима, звідки повели в небуття господаря. Онуфрій Клим йшов додому від маленького сина, що мешкав у тітки. За день до того повернувся з війни. Було йому 34 роки.
Неподалік від лісу зупинилися. Енкаведисти різко скомандували: «Втікайте!». Селяни нічого не розуміючи, не рухалися. Провини ж за собою не знали жодної, та й хіба сподівалися того, що сталося в наступну мить! Вдруге наказ прозвучав суворіше. І тоді вони побігли, сподіваючись, що є учасниками якогось моторошного жаху. Їм вслід пролунали короткі автоматичні черги…
Добу скривавлені, понівечені тіла лежали під відкритим небом. Родичі загиблих не могли підійти до страшного місця, боячись помсти НКВД. Лише вночі скорботні вдови переносили вбитих чоловіків до самотньої хатини,що стояла неподалік, а потім, так само криючись в нічній темряві, ховали.
П’ятирічна Марійка Буряк тієї трагічної осені 1944 року втратила не лише батька, а й матір – жінка збожеволіла з горя і незабаром померла. Сироту взяла до себе сім’я з Путильщини.
З таким же цинізмом подібні злочини були скоєні енкаведистами в Мілієві, Банилові, Берегометі, Миговому. Їх жертви, напевно, не здогадувалися, що метою червоного терору сорокових було залякування населення краю. До якої ж тупої, байдужої нелюдкості потрібно було дійти, щоб знічев’я обірвати чиїсь життя!
А навесні 1992 року на місці безглуздо жорстокої розправи постав хрест. Про це подбали нащадки розстріляних, виженківський осередок товариства «Просвіта». Того дня біля хреста зібралися люди, над зібранням линули слова панахиди, яку провів благочинний УАПЦ Степан Антонович.
– Вони – наші герої, – говорила під час мітингу голова виженківського осередку товариства «Просвіта» Параска Стеф’юк. – Ці люди нікого не кривдили, не вбивали, і впали на своїй землі від підступних куль. Нехай вічна світла пам'ять залишиться про них серед нас.
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.
Книга І. Документ №283. Автор Т. Воробець
Довідка. Воробець Тарас Іванович, народився в 1922 році в селі Кам’янка Глибоцького району Чернівецької області, українець, православний, член ОУН, воїн УПА, селянин, заарештований 17 лютого 1945 року, звільнений у 1958 році.
1938 року я став членом ОУН. Мій батько прищепив мені любов до народу, до нашої неньки України. Я читав багато підпільної літератури: історію Грушевського, «Кобзар» Шевченка, журнали «Наша хата», «Золотий колос», вірші Руданського, твори О. Кобилянської, Федьковича.
Наше село було під румунами. З 1920 року румунська влада забороняла не тільки читати літературу українською мовою, а й розмовляти. Культурний розвиток на селі зовсім припинився. Навіть відправи в церкві проводилися по-румунськи. Багато людей сиділи в тюрмах.
28 червня 1940 року в село прийшли руські зразу почалися репресії. Почали вивозити сім’ї багатших селян і тих, в кого хтось з родини втік за кордон. З нашого села в Сибір вивезено близько 20 родин. Молдавська організація «Залізна гвардія» організувала акцію протесту проти вивозу селян. Ціла процесія з хоругвами, портретами, образами після мітингу в Глибокій пішла в бік румунського кордону. Та не дійшовши до кордону 2 км, колона була розстріляна з кулеметів. За неофіційними даними там загинуло біля 1300 чоловік, в тому числі багато жінок і дітей. Цю акцію розстрілу мирного населення провели радянські прикордонники разом з НКВД. Я також був в тій колоні, але мені вдалося врятуватися, бо знав, де можна сховатися.
До арешту був у боївці СБ. Разом зі мною в СБ був Сахарюк Микола, який мене пізніше видав КДБ. Мене арештували в його стайні. Це було 17 лютого 1945 року. Перші допити проходили в Глибокій, Слідство вів старший лейтенант Кетов. За 4 дні допитів мені вибили 7 зубів. Тіло моє було збите так, що я не міг навіть дихати. Я у всьому признався, і мене відправили в Чернівці. В Чернівцях все почалось по-новому. Знайшли 9 свідків. Слідство закінчилося через 8 місяців. Суд ішов 2 дні. Мені прочитали вирок: «За измену Родины – высшая мера наказания через расстрел».
Я попав в камеру смертників дев’ятим. Потім привели ще 4 чоловік. Стіни в камері були всі в крові. В камері зі мною були Гродецький Георгій, два брати Логуші, Котик Дмитро, Середюк Іван, Коча Микола, молдаванин Єреміца та інші.
75 діб я чекав виконання вироку, але потім оголосили, що смертна кара мені замінена на 20 років каторжних робіт
З Чернівців нас відправили до Львова на пересильний пункт, а через місяць завантажили у товарні вагони. Доставили у бухту Находка. Там я дістав цингу і, на щастя, не попав на той корабель, що незабаром в порту був підірваний. Багато людей тоді там загинуло, залишилися живими тільки ті, хто не встиг сісти на корабель. Пізніше, десь через 2 тижні, на кораблі «Советская Латвия» мене відправили в Магадан.
Працював на різних роботах. Від недоїдання схуд і важив 46 кг, і така вага трималася протягом 3 років. Ходити вже навіть не міг. У кожного з нас була одна думка – наїстися добре і вмерти ситими. Мертвих не ховали, а просто скидали на розпадок в глибоку яму. За табірною статистикою там лежало 48 тисяч трупів.
У цьому таборі разом зі мною були професор Чернівецького університету Каплун, священик з Нижанкович Чернівецький, професор з Києва Цвитковський Микола Данилович, який врятував життя багатьом нашим політв’язням, він був хорошим лікарем. Хірургами в нашій лікарні також були Ніна Сергіївна і Костя Федчишин зі Львова. Не один в’язень вдячний цим добрим людям за допомогу.
Інтелігенції в таборі було дуже багато. Кожному з нас присвоювали особистий номер (мій був –Л-95).
З кожної тисячі в’язнів живими з табору «бутугичак» (долина смерті) вирвалося не більше 11-13 чоловік. В цьому таборі я провів 10 років, 4 роки – в інших таборах. Працював на уранових рудниках, на «залізній руді» й на будівництві різних об’єктів.
Звільнився в 1958 році. В 1977 році повернувся на Україну.