Наші помирали там тисячами. (Автор: МАЛАНЧИН Іван Михайлович)

Дата публікації допису: May 22, 2016 11:39:56 AM

Книга «Малолітні політв’язні Тернопільщини», 2015. Вид-во «Джура»

За плечима цієї доброзичливої людини геройські роки боротьби за незалежність України і десятиліття поневірянь і заслань у совітських таборах. Однак голод, холод, побої та переслідування не тільки не зламали, але й загартували цього чоловіка. Через усе своє життя він проніс віру в рідну державу і національний вогонь, закладений ще у дитинстві.

Народився Іван Маланчин 1928 року в селі Городниця, що на Гусятинщині. Спочатку навчався у рідному селі, а потім у Чортківській гімназії, яка в часи німецької окупації була дуже серйозним навчальним закладом. У 1943 році юнак вступив в ОУН й одержав псевдо «Жук». Життя склалося так, що Івану довелося кинути гімназію.

Боячись переслідувань з боку німців, він залишив навчання та через поля і ліси з чемоданом на плечах добрався додому. Уже в рідному селі юнак продовжував боротьбу в лавах націоналістів. Після того, як на Гусятинщину прийшли радянські війська він перейшов на нелегальне становище, ставши командиром місцевої боївки. Завданням хлопців було забезпечення харчів і зброї для підпілля.

«Поблизу села, на хуторі Заболото, де було лише 8 хат, знаходився наш штаб. У нас була зброя, і ми діставали її ще. Коли німці відступали, то на хутір зайшли дев'ятеро німецьких солдатів і попросили їсти. Поки господиня готувала для них на стіл, нас троє молодих хлопців підготувалися і зненацька заскочили у хату та роззброїли німців. Забрали 4 автомати, 4 карабіни, 2 пістолети. Але німців не вбили – ніхто не хотів брати гріх на душу. Ми навіть показали, як їм правильно вийти на дорогу», – ділиться спогадами Іван Маланчин.

Щодо харчів для підпільників, то хлопець зі своїми товаришами мали в селі 6 підпільних складів з харчами: зерном, пшеницею, мукою. Це все приносили люди. М'ясо ж, як правило, добували в лісі – полювали на кабанів, кіз, яких тоді було дуже багато.

«У лісі були великі криївки – на 30 людей кожна. Коли переходив фронт, то там врятувалося дуже багато народу. Було багато поранених. Одного разу я возив туди спирт, який ми роздобули на заводі в Увислій. Охорона пропустила тільки мене одного, щоб я передав бідон начальнику госпіталю», — продовжує свою розповідь старий підпільник.

Багато товаришів полягли в боях як з німцями, так і з совітами. А хто вижив у ті буремні роки, зазнали переслідувань і репресій. Не оминула радянська каральна машина ще тоді юного хлопця – 28 березня 1945 року його заарештували. Так почалася одна з найстрашніших сторінок життя пана Івана.

«Важко мені довелося: били – відливали, били – відливали. Хотіли, щоб я розповів про підпільників, а я вдавав, що нічого не знаю. Через місяць мене відправили в Чортків у тюрму. Там знову слідство, очні ставки. Одного разу мене

Так побили прикладами, що моя брезентова курточка розлізлася. У червні 1945 року мене судили – дали 15 років каторги і 5 років позбавлення прав. Відправили в Харків на пересилку. Тюрма була страшною – їсти практично нічого не давали. Тримали там кілька місяців, бо мені ще не виповнилося вісімнадцять. Потім відправили етапом у Воркуту.

Етап тривав 31 день. Ми їхали у товарному вагоні в нелюдських умовах. Конвой постійно знущався, їсти давали погано – кусок хліба і кусочок риби. Води не давали зовсім. Ми по черзі злизували іній з металевих болтів, якими кріпився вагон. Коли приїхав у Воркуту, важив 42 кілограми. До самої весни я ніяк не міг зігрітися, бо був такий худий. Тоді мені хотілося або наїстися, або померти», – згадує політичний в'язень.

За десятиліття, проведене за полярним колом Іван Маланчин пережив дуже багато. Спочатку сталося так, що юнак потрапив на роботу на кухню. Працюючи вночі він допомагав землякам. Одного разу дав Івану Бевському з Хоросткова казанок каші. Покарання було жорстоким – 10 днів карцеру.

«Карцер – це маленька бетонна камера, по якій гуляли протяги. Їсти давали тільки половину пайка – миску супу і 300 грамів каші на добу. Мене врятувало те, що охоронець давав уночі мені фуфайку. І треба було триматися.

Наші помирали там тисячами. За зоною був цвинтар гектарів, напевно, сто. Покійників роздягали, прив'язували до ноги бірочку і загортали в мох. Могил ніхто не копав, бо там вічна мерзлота. Кожного дня дві бригади ховали покійників. Втекти звідти було неможливо, бо на сотні кілометрів тундра. А хто пробував втікати, то доганяли і вбивали. Трупи втікачів кидали на прохідній, щоб усі бачили», – розповідає Іван Маланчин.

Після кількох місяців роботи на кухні Іван Маланчин закінчив курси і пішов у будівельну бригаду. Працювати доводилося по 12 годин на добу. Їсти давали лише двічі. А якщо не виконував норми, то залишали без пайка. Суворі умови не зломили дух націоналіста. Іван з друзями й у Воркуті зуміли створити міцну організацію націоналістів і давати опір. За це їх переслідували, били, кидали у карцер. Іван завжди був у перших рядах, бо був сміливим і його нічого не стримувало.

Тільки у 1955 році доля усміхнулася українцю. Оскільки він був засуджений малолітнім, то його справу переглянули і звільнили. Загалом він провів за ґратами 9 років 6 місяців та 27 днів.

Одразу після звільнення Іван поїхав до батьків, яких вивезли в Комі АРСР у серпні 1945 року.

Іван з дружиною Ольгою та батьками. Сибір

А через місяць повернувся в рідне село. Спочатку планував, що побуде трішки і знову поїде на північ. Але бабця була присмерті, дідусь уже старий, а брат навчався у 5 класі. Залишити їх не було на кого, тому і зостався в Україні. Спочатку працював будівельником у сусідньому колгоспі, а потім влаштувався у своєму селі. Через рік Іван одружився з Ольгою – дівчиною з рідного села. Згодом у них народилося дві донечки – Євгенія і Ярослава. Життя налагодилося. 28 років пан Іван очолював колгоспну будівельну бригаду, аж до виходу на пенсію.

Звістку про Незалежність України він і його родина сприйняли зі сльозами на очах. «Радості не було меж, тоді вже й батьки повернулися з Воркути, і вони плакали, і я теж. Здавалося, наші молоді мрії збулися. Це було свято, за яке варто пережити тюрми і переслідування», – і зараз зі сльозами на очах пригадує старий націоналіст.

Не дивлячись на солідний вік, Іван Маланчин включився в діяльність НРУ і Спілки політв'язнів та репресованих, брав активну участь у мітингах, у вшануванні пам'яті борців за волю України.

14 березня 1992 року пана Івана реабілітували, а 21 серпня 2001 року обласна рада визнала учасником боротьби ОУН-УПА. Але не це головне для старого націоналіста, його мрія – вільна і процвітаюча Україна, в якій би добре жилося його нащадкам.

Помер Іван Михайлович Маланчин 29 листопада 2011 року, похований у рідному селі.

Володимир Кузик. – // Номер один. – 2008. – №13 (130). – С. 14.