Голодомор в культурно-духовній сфері (автор: Сеник Любомир)

Дата публікації допису: Jul 26, 2013 5:54:42 PM

Потрапивши під окупацію шовіністичного російського тоталітарного режиму, Україна на довгі десятиліття опинилася в трагічній ситуації. Тут, певна річ, не місце для вияснення причин такого становища, але сама ситуація повної залежності України-колонії від метрополії стала передумовою постійно триваючих злочинів керівників імперії проти України.

Всеосяжним словом на визначення злочинної політики правлячої верхівки новітньої імперії, що виникла після Першої світової війни під назвою СРСР, служить термін геноцид. Цей термін охоплює комплексно всі злочинні дії офіційного керівництва тодішньої Росії супроти України (голодомори 1921, 1932-1933 і 1947 років, розстріли Чрезвичайної Комісії (чека) – структури політичної поліції, яка потім модифікувалася під різними назвами, але не міняла своєї сутності (НКВД, МҐБ, КҐБ), масові депортації, наповнення в'язнями велетенської системи ҐУЛАҐу. Вся ця система була спрямована проти українців з метою духовного і фізичного винищення (Як видно із списку прізвищ розстріляних у Сандармосі, це переважно українці, уродженці Східної і Західної України, Кубані, а також народжені поза українськими етнічними кордонами. – Див.: Убієнним синам України. Сандармох. – Петрозаводськ, 2006. – С. 83-140. У списку послідовно, крім кількох винятків, фіксується національність. Це в абсолютній більшості українці.).

Все це загальновідомі факти; уже наявна велетенська література, присвячена проблемі геноциду українців з боку тоталітарних режимів, оскільки Україна, різні її етнічні території в XX ст. перебували в лабетах багатьох тоталітарних режимів: польського, німецького, російського; останній завдав найбільшої шкоди українській нації.

Коли ж йде мова про духовний геноцид, тобто спрямований в духовне життя українців, то маємо справу не лише з фізичним знищенням національної еліти, руйнуванням матеріальних і духовних скарбів – церков, унікальних національних пам'яток, спалення бібліотек, розграбування і нищення архівів, цінних музейних експонатів, закриття українських шкіл, науково-дослідних установ і т. ін., але й перетворення менталітету українців, спотворення свідомості українців, що, в кінцевому наслідку, перероджує чи, точніше, призводить до потворного виродження українця.

Загальновідомо, що людина, поставлена в умови абсолютного голоду, доходить до канібалізму, про що є незаперечні свідчення як очевидців в часи трагедії української нації в 1932-1933 рр., так і розсекречених офіційних документів.

Такою ж назвою, як духовний канібалізм, можна характеризувати наявність у духовній сфері неприродних дій і вчинків в часи панування «диктатури пролетаріяту», яка пізніше була замінена другим евфонізмом, як «розвинений соціялізм». І одне, і друге – фіговий листок, який прикриває жорстоку, антигуманну, криваву – в точному, ніяк не образному вислові – сутність імперії зла.

Як наслідок безперервного геноциду, скерованого в усі без винятку сфери українського життя і який постійно тривав в час імперії зла, стикаємось з фактами, що часто-густо неможливо пояснити елементарними законами логіки, психології чи філософії екзистенціалізму, чи, врешті решт, будь-якими іншими філософськими системами або просто здоровим глуздом.

До всього вище сказаного слід додати, що абсолютне охоплення всього українського життя і, насамперед духовного, поліційним наглядом відбувалося поступово. У цьому наступі на українство були свої фази. Наприклад, під час арештів і т. зв. слідства письменників часто арештований погоджувався з слідчим (після фізичних тортур), а потім відмовлявся від «щиросердечних зізнань». Багато архівних документів про це говорять, отже, ілюструють методи вибивання зізнань. Зрозуміло, що терор наклав відбиток на сучасне й наступне покоління і фатально відбився на їх менталітеті.

Найкращою ілюстрацією цієї тези є історія літературної творчості на теренах Наддніпрянської України, що мала назву УРСР, в 20-ті роки XX ст. Але вже в 1929 р., як відомо, НКВД організовує показовий процес з приводу т.зв. СВУ (Спілки визволення України) (Навіть стенографічний звіт цього процесу засвідчує, просто кажучи, сфабриковану справу каральними органами. Так, під час слідства С. Єфремов, М. Івченко зізнаються, що приходили до Л. Старицької-Черняхівської і вели бесіди про стан культури, літератури, але ж відкидають звинувачення слідчих, що це й була контрреволюційна організація, яка ставила метою повалення режиму. Навпаки, часами й погоджувалися, звісно, під психологічним та фізичним тиском. Сучасникові сьогодні зрозумілі ці т.зв. методи признання. – Див.: Спілка визволення України. Стенографічний звіт судового процесу СВУ. – Харків, 1931. – Т. 1. – С. 156,543, 565, 566 і далі.).

Це дало привід арештувати величезну групу українського інтелекту – діячів церкви, науки, письменників, артистів, філософів, вчителів і т.д (За підрахунками Ю. Луцького і його посилання на інші джерела в Україні на 1934 рік мало б бути приблизно біля тисячі українських письменників, але на згаданий рік було всього 120, з них українців лише 73. Див.: Луцький Ю. Літературна політика в радянській Україні 1917-1934. – К.: Гелікон, 2000. – С. 136.)

Наприклад, у Сандармосі розстріляно 683 в'язнів української національності, серед них письменники, режисери, артисти, аспіранти, професори, наукові співробітники, зокрема письменники, критики, артисти: Атаманюк-Яблуненко Василь Іванович, Вороний Марко (Див.: htm; 9620 Сандармох – Вікіпедія. – С. 1.), Епік Григорій Данилови, Зеров Микола Константинович, Ірчан Мирослав Дмитрович, Качанюк Михайло Адамович, Козоріс (в списку Козорез) Михайло Кирилович, Крушельницький Антін Владиславович (розстріляний разом з синами Остапом та Богданом 3 листопада 1937 р., а також донькою Володимирою); Куліш Микола Гурович, Курбас Олександр (Лесь) Степанович, Підмогильний Валер'ян Петрович, Поліщук Валер'ян Львович, Поліщук Клим Лаврентійович, Слісаренко Олексій Андрійович, Филипович Павло Петрович, Яловий Михайло Миколайович.

Розстріляно 1111 в'язнів (там само).

Як не дивно, але лише буквально невелика кількість страчених реабілітована. При чому ніде не говориться про покарання суддів і виконавців смертельних засудів. І так само немає згадки про те, що держава, яка назвала себе прямою спадкоємницею СССР, зобов'язана, по-перше, вибачитись і, по-друге, взяти на себе тягар компенсації за нанесені фізичні і духовні втрати.

Видану в Петрозаводську цитовану вище книгу і здійснену стараннями членів Товариства української культури «Калина» можна вважати початком ґрунтовного опрацювання, з метою оприлюднення, злочинів шовіністичного російського тоталітаризму проти української культури. Очевидно, наступним кроком діяльності Товариства «Калина» мав би бути фундаментальний том кримінальних справ усіх розстріляних українців у Сандармосі. Немає найменшого сумніву, що публікація цих жахливих документів, які засвідчують цілеспрямовані дії режиму проти українців, зіграла б важливу роль, як доказ, в майбутньому Міжнародному судовому процесі над комунізмом і його злочинами. Що такий процес обов'язково має відбутися, не підлягає сумніву. Адже злочин мусить бути покараний, щоб він не повторився в тій чи іншій частині нашої планети.

Репресії над українськими письменниками продовжувалися фактично до початку Другої світової війни і після неї, аж до кінця існування імперії. Крім названих, репресовано і знищено багато письменників, крім названих, зокрема: Майк Йогансен, Григорій Косинка, Гордій Коцюба, Володимир Коряк, Борис Коваленко, Іван Микитенко, Василь Бобинський, Сава Божко, Дмитро Борзяк, Юрій Будяк, Олександр Близько, Василь Вражливий, Олесь Досвітній, Михайло Драй-Хмара, Сергій Єфремов, Дмитро Загул, Іван Капустянський, Іван Кириленко, Іван Ковтун, Марко Кожушний, Володимир Коряк, Кость Котко, Григорій Косяченко, Андрій Красовський, Агатангел Кримський, Іван Крушельницький, Іван Кулик, О. Лан, Сергій Пилипенко, Яків Савченко, Михайло Семенко, Володимир Свідзінський, Дмитро Фальківський, Гнат Хоткевич, Григорій Чупринка, Г. Шкурупій.

Цей список не претендує на вичерпність. Не названо тут також письменників, які, відбувши «покарання», повернулися в Україну, як, наприклад, Зінаїда Тулуб, Борис Антоненко-Давидович, Володимир Ґжицький, Юрій Шкрумеляк та ін.

Нова хвиля арештів, уже після «хрущовської відлиги», репресії і в часи т.зв. перебудови (М. Горбачов не мав наміру звільнити з таборів ҐУЛАҐу вже в той час дуже хворого В. Стуса) засвідчують, що неможливо змінити природу тоталітаризму, одним із засобів якого був геноцид.

Наголошую на цьому факті, бо саме в 1929 р. було покінчено з відносно вільним розвитком, зокрема, українського письменства, з т.зв. українізацією (На думку Я. Дашкевича, т. зв. українізація була організована режимом з метою виявлення українського національно свідомого елементу, щоб його потім фізично знищити. – Див.: Дашкевич Я. Що таке українізація і чим вона закінчилася // Слово і час. – 1990. – № 8. – С. 55-64.) і проблемами національного відродження. Звісно, процес відродження грубо обірваний (щось подібне спостерігаємо сьогодні, коли обривається процес становлення в Україні демократії, відродження національної духовності та історичної пам'яті).

Незавершеність процесу, як правило, викликає зворотну реакцію в особі противників української духовності. Саме це сталося в ті 20-ті роки: жорстока розправа з учасниками національного відродження, яка, як ланцюгова реакція, прокотилася по всій окупованій Україні. Це викликало ефект «перевернутого світу».

Цей робочий термін потребує пояснення. Як відомо, через пару років було створено т.зв. Спілку письменників. На цей же час припадає трагедія України 1932-1933 рр Голодомору, спланованого режимом для фізичного знищення основи «українського буржуазного націоналізму» – селянства. Й. Сталін чітко задекларував: «Національна проблема, в самій своїй суті, це селянська проблема» (Голодомор в Україні 1932-1933 // http//uk.wikipedia.org//wiki. – С. 5.).

Але це була лише одна «правда» диктатора: він розумів, що для знищення націоналізму необхідно усунути інтелігенцію, тобто обезголовити націю, перетворивши її на біологічне стадо.

Терор проти селянства та української інтелігенції призвів до фатальних наслідків у сфері духовній.

Як наслідок терору в культурному житті спостерігається поява зовсім нового типу мислення (якщо це можна назвати мисленням). Тобто раптово обривається давня українська традиція, що своїм корінням сягає часів Сковороди та й ще раніше – часів Київської Русі-України. Обривається Шевченківська традиція – традиція стійкості перед ворогом, невідступності, відсутності найменших компромісів. Усі без винятку, хто тримав перо в руці, жили так, як писали, і писали так, як жили. На той час, про який іде мова, ситуація кардинально змінюється: пишуть так. «як треба». Іншими словами, письменник входить у час, кажучи словами і. Калинця, «поневоленої музи». Іван Багряний з цього приводу, будучи на еміграції, сказав точним і гострим образом, про тодішніх письменників: «капела євнухів при каті».

Потворне переродження супроводжується вкрай негативними явищами: взаємними доносами, сексотством, офіційними і неофіційними доносами, і все це триває в Україні до того часу, поки Україна не стала незалежною державою.

Ця форма геноциду мала затяжний, довготривалий період, без просвітку, без найменшого просвітління впродовж довгих десятиліть, і лише в знамениті 60-ті рр. XX ст. на кілька років спалахнула вільна чи, може, відносно вільна думка в творчості шістдесятників, термін вільного життя яких був надзвичайно коротким, після чого наступили часи брежнєвської реакції з арештами, переслідуваннями і засудами на довгі роки чи десятиліття в ляґри ҐУЛАҐи та на виселення в несходимих північних просторах імперії.

Дослідження історії ГУЛАГу переконливо показує основну природу московсько-більшовицького режиму – планомірне винищування народів, в яких проявлявся спротив режимові, глобальне «підбирання» всього опозиційного елементу за класовим і національним принципом, причому без будь-яких доказів опозиційності, абсолютне знецінення людського життя, що ґрунтується на, знову ж таки, абсолютному знехтуванні прав людини. Такий висновок можна зробити з праці Енн Епплбом «Історія ГУЛАГу», яка вийшла англійською мовою 2003, а український переклад 2006 року. Дослідниця наводить, використовуючи різні джерела, цифри в'язнів ГУЛАГу. Найбільший пік перед Другою світовою війною, у 1941 р., становить 1 929 729, в післявоєнний період, 1950 р. – 2 561 351 (Епплбом Е. Історія ГУЛАГу. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – С. 446.).

Авторка зауважує: «Ці цифри справді відображають певні речі, про правдивість яких ми знаємо з багатьох інших джерел» (там само).

Слід відзначити, що, за цими ж даними, почавши з 1930 року цифра постійно зростає, почавши з 179 000, в 1936 р. досягши 1 296 494 (там само – С. 445.), а в 1953 р. завершилась 2 468 524 (там само. – С. 446.).

На жаль, Е. Епплбом не спромоглася ввести в своє дослідження кількість в'язнів за національністю. Поза всяким сумнівом, величезний відсоток в'язнів в усі часи імперії становили українці.

Цікава інформація про смертність серед виселеного населення, смертність у ГУЛАГу і т ін. Для спеціалістів, що займаються систематичним дослідженням геноциду проти України, названа праця, як і ряд інших, зокрема книга Конквеста «Великий терор», дослідження Джеймса Девіса становлять величезну цінність.

І саме в гострий час протистояння тоталітаризмові, коли його опоненти скористалися хрущовською відлигою, з якою пов'язане шістдесятництво, але напередодні «перебудовної» смуги, коли, можливо, здавалося, що знову опустилася надовго тюремна темрява, з'являється один документ, що свідчить про виродження письменницької свідомості. Можна тут говорити про страх, про примус, про бажання «вислужитись» перед сильними світу цього, про занепад духа, що скорився «диктатурі, пролетаріяту».

Йдеться про відомий, оприлюднений, зрештою, в Інтернеті документ з власноручними підписами Дмитра Павличка, Івана Драча та Володимира Яворівського, адресований голові КҐБ Ю. В. Андропову 22 березня 1973 р. Щоб уникнути неточностей, цитую з оригіналу (ксерокопія) і мовою оригіналу:

«Уважаемый Юрий Владимирович!

Мы, украинские писатели, решительно осуждаем действия так называемых литераторов Светличного (так в оригіналі. – Л.С.), Стуса, Сверстюка, Караванского, братьев Горыней, Мороза, Черновола (так в оригіналі. – Л.С.), Осадчего (так в оригіналі. – Л.С.), математика Л. Плюща, В. Некрасова и др., погрязших в националистическом болоте и не раскаявшихся в своей антисоветской деятельности. Нет и не может быть прощения им, замахнувшимся на самое святое – на социализм, на вековечную дружбу между русским и украинским народами, на чувство семьи единой. Их писания, созданные с целью подрыва и ослабления советской власти, будут отброшены народом и историей. Заверяем Вас, что никаким отщепенцам не удастся рассорить нас с ленинизмом, с коммунистической партией, с законом. Украинский народ никогда им этого не простит» (Див. оригінал: http//i019.radikal.ru).

Можна по-різному коментувати зміст цього документу як факту поведінки в екстремальних умовах творчих особистостей, але які б не були коментарі, очевидно, причини і наслідки такого документу знаходяться в процесі безперервного геноциду проти української культури. Ментальність літератора, який, як маятник, хитається то вліво, то вправо, вказує на знецінення особистості, і цей занепад вона несе на собі, як тавро, стерти якого неможливо ні покаяннями (якщо вони є), ні добрим чином, до якого завжди ставитимуться з недовір'ям і упередженням. Іншими словами, особистість сама ставить себе поза законами моралі та етики, оскільки відмовляється від попередніх переконань (нагадаємо, що підписані літератори – активні учасники шістдесятництва).

Час, справді, відкине гидке і нице, але пам'ять читача, особливо вразлива на «хитання маятника», на жаль, збереже одне і друге. Читач, проте, не хитається, як маятник, бо має постійну, незмінну домінанту – він ненавидить ворога і любить своє, рідне. (З цього приводу є різкі коментарі в мережі Інтернет, присвячені творчості, наприклад Д. Павличка) (Див.: http//i019.radikal.ru).

Іншими словами, особистість сама ставить себе поза законами моралі та етики, оскільки відмовляється від попередніх переконань. Нагадаємо, що підписані літератори – активні учасники шістдесятництва.

Потворність цих перероджень і вироджень – у суперечностях буття: то вихваляння вождів і вождиків, посилання прокльонів на адресу справді святинь нації – Святоюрської гори та світоча національного Духа – Андрея Шептицького, безпідставна дискредитація національно-визвольної боротьби УПА і т.д. і т. ін. у «гнівних» віршах із циклу «Убивці» (Павличко Д. Бистрина. Поезії. – Київ, 1959. – С. 127-147.).

І в той же час є така знаменита річ – «Коли умер кривавий Торквемада» (Павличко Д. Правда кличе. Поезії. – Львів, 1963. – С. 152).

Повторимо: читач не хитається, як маятник, бо має постійну, незмінну домінанту – він ненавидить ворога і любить своє, рідне. А час гидь відкине, проте пам'ять читача, особливо вразлива на «хитання маятника», на жаль, збереже одне і друге.

Геноцид у сфері Духа – небезпечна річ: зруйновані храми можна реставрувати, можна піднести до висот неба золоті куполи зруйнованого дощенту Михайлівського храму в Києві, але підірвані фундаменти Духа вкрай важко відновити, бо, здається, діє закон незворотності. Це так само, як нації, розіп'ятій на клапті між різними імперіями, було вкрай важко повернути незалежність. І навіть у відновленій державності, як видно, з величезними труднощами повертаємось до себе – до нашої ідентичності.

Зруйнованого Духа України, після багаторічного геноциду, як показує майже двадцятилітній досвід, відродити в усій його повноті неможливо без повернення пам'яті. Пам'ятати, мабуть, треба і добре, і погане. І на цьому ґрунті будувати нове життя.

Любомир Сеник, доктор філологічних наук, професор Львівського національного університету ім. Івана Франка, член Національної спілки письменників України.