Моя хресна дорога. (Автор: ПРОЦЬ Степан Миколайович)
Дата публікації допису: May 29, 2016 1:28:47 PM
«Малолітні політв’язні Тернопільщини», 2015. Вид-во «Джура»
Член проводу Тернопільської обласної спілки політв'язнів та репресованих з 1991 р. Співголова Тернопільської районної спілки політв'язнів та репресованих. Голова осередку Всеукраїнського Товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка с. Білої Тернопільського району Тернопільської області з 1993 р.
Дитячі, юнацькі роки...
Роки летять, мов птиці!
Летять – не вертають...
Із сьогодення, оглядаючись на прожите життя, інколи ловлю себе на думці: як, пройшовши через такі важкі випробування, вдалося вижити, залишитися живим? Вірю, в тому є велика Божа ласка. Божа ласка є над усім українським народом!
Доля моя, як і доля мільйонів українців мого і багатьох інших поколінь, була нерозривно пов'язана з долею нашої рідної землі-України, на якій судилося народитися.
Терпіти страшні кривди від загарбників і боротися за національне визволення, за незалежність – такою була доля мого народу, моєї Батьківщини протягом багатьох століть. Та Бог змилосердився над нами!
Народився я у 1927 році у селі Біла, тодішнього Тернопільського повіту, у сім'ї християнській, хліборобській, яка трудилася від зорі до зорі. Батьки мали поле, тримали чималу господарку, виховували нас – семеро дітей.
Та попри щоденні життєві турботи, батьки ніколи не забували за дві найголовніші істини – Бог і Україна. І нас виховували своїм прикладом.
Батько, Микола Михайлович Проць, 1882 р. н. – багатолітній активний член читальні «Просвіти», не раз обирався її головою. Був стрільцем УГА, воював на сході України. Був членом УНДО – «Українського Національно-демократичного Об'єднання», яке заборонялося поляками як українська політична партія. З 1941 до 1944 року, як голова осередку «Просвіти», батько готував юнацтво села Білої до УПА. Не витримавши енкаведистських катувань на допитах, передчасно помер у вересні 1944 року.
Мати, Анастасія Михайлівна, 1887 р. н. – щира християнка, симпатик ОУН. Натерпілася чимало горя після смерті чоловіка (нашого тата) та арешту енкаведистами двох її синів: мого брата Василя і мене.
Ще у підлітковому віці дуже цікавили мене щотижневі зібрання людей у просвітянській Читальні, куди часто ходив тато, гарно одягнений та з якимось святковим настроєм. І, що мене інколи дуже дивувало, навіть у гарячу пору невідкладних сільськогосподарських робіт мати не заперечувала батькові полишати усі домашні клопоти і йти на цілий день, а то й на кілька днів, разом з іншими односельцями займатися такими потрібними, як я пізніше зрозумів, громадськими справами. А справи ці були вкрай необхідними для української громади. Адже крім повсякденної діяльності Читальні тоді ще велося будівництво власного дому осередку «Просвіти». Бо це була мрія просвітян ще з дня утворення осередку.
Та прийшла пора, і дочекалася наша українська просвітянська громада власного громадського дому!
У моїй чіпкій хлопчачій пам'яті назавжди вкарбувалися урочисті події освячення у 1936 році приміщення читальні «Просвіти», побудованого власними силами та за власний кошт просвітянської громади нашого села. Весь майдан перед «Просвітою» був переповнений жителями Білої, сусідніх сіл та міста Тернополя.
Посвяту будинку «Просвіти» відкрив її голова (мій батько) Микола Проць. Потім виступили керівники філії «Просвіти» з м. Тернополя, представники читалень «Просвіти» з інших сіл. Надзвичайно великою окрасою всього цього дійства був спів хору нашої Читальні, який визнали кращим хором 1934-1936 рр. на обласному конкурсі, що проходив у Міщанському братстві міста Тернополя. Диригентом хору був тоді славний Роман Мельничук. Цей хор побував з концертами у багатьох сусідніх селах, і всюди йому встеляли дорогу квітами, зустрічали і проводжали оваціями.
Слава Богу, настало нове життя для просвітян села Білої у власному будинку Читальні: запрацювали різні гуртки, почалася активна діяльність по національно-патріотичному вихованню односельчан... В середовищі просвітян під керівництвом Івана Вавріва почала діяти ОУН.
Та недовго раділи просвітяни своїм власним будинком. У вересні 1939 року перейшла кордони більшовицька орда. «Просвіта» більшовиками зразу була заборонена, але частина просвітян проводили зібрання підпільно. Почалися переслідування членів Читальні, арешти її активістів, вивезення у Сибір. А взагалі з Білої в період більшовицьких репресій вивезли 96 осіб.
При відступі червоної комуни у червні 1941 року під натиском німців більшовицько-московські кати замордували у Тернопільській тюрмі близько двох тисяч місцевих патріотів України. Усі вони були мирними селянами, студентами, священиками. В числі закатованих були два білецьких юних просвітяни: студент Тернопільської української гімназії Роман Поліщук і робітник Пилип Ліщина.
Назавжди залишився в моїй пам'яті спекотний червень 1941 року. Вступивши у Тернопіль, німці зразу розбили тюремні ворота та двері камер. Я був очевидцем цього страшного видовища. На подвір'ї тюрми лежала велика маса трупів. Тіла лежали і в камерах, облиті вапном. Двері окремих камер були свіжозамуровані. Розбивши їх, виявили, що і вони були вщерть заповнені вже мертвими людьми, яких замурували заживо. Над подвір'ям тюрми здіймався страшний плач і ридання рідних, близьких та знайомих тих помордованих людей. Пізнавали закатованих по одежі та інших особистих прикметах, тому що обличчя були страшно понівечені...
Після цих трагічних подій була і радісна – 30 червня 1941 року, на початку німецької окупації, у Львові Степаном Бандерою та Ярославом Стецьком було проголошено Акт про відновлення незалежності України. З нагоди цієї події на батьківщині Ярослава Стецька (у сусідньому селі Великий Глибочок Тернопільського району) відбувся мітинг-віче. На майдані, майже всуціль вкритому національними синьо-жовтими прапорами, зібралося кілька тисяч людей: з навколишніх сіл і з м. Тернополя. Серед них було багато просвітян нашого села Білої. Віче відкрив особисто Ярослав Стецько. Майдан зустрів його безперервними вигуками: «Слава Стецьку!» Першим перед людьми виступив сам Ярослав Стецько. У своїй палкій промові привітав український народ з відновленням незалежності нашої держави та висловив сподівання, що незалежність України відновлена навічно! Його промова перебивалася безперервними вигуками присутніх на майдані людей: «Слава Україні!», «Слава українському народу!», «Слава Степану Бандері!», «Слава Ярославу Стецьку!» Промовців було дуже багато. Люди безмірно раділи відновленню Української держави.
Я, чотирнадцятирічний хлопець, щоб краще бачити це дійство, виліз на дерево. Мене дуже вразило те, що за такий короткий час волі (за якийсь тиждень-два) дуже багато юнаків було у формі Січових Стрільців, буяло море національних українських прапорів.
Та радість виявилась передчасною, недовго раділи українці зі своєї незалежності. Німці в короткім часі вкинули за ґрати весь національний провід. Усе керівництво українських націоналістів на чолі із Степаном Бандерою і Ярославом Стецьком заарештували і вкинули в тюрми. Знову почалися арешти та розстріли членів ОУН. Московсько-більшовицького загарбника на Україні змінив німецько-фашистський.
У відповідь на гітлерівські репресії проти українських патріотів в кінці 1941 – на початку 1942 років почали формуватися відділи української самооборони. А відтак і Українська Повстанська Армія (УПА) – для оборони рідного краю від чергового нападника. Отже, УПА і була створена у 1942 році для боротьби з чорно-коричневою та червоною чумою (з гітлерівським фашизмом та московським більшовизмом) на землях України. Сотні тисяч селянських хлопців та дівчат кинули плуга та серпа, рідну хату, взяли в руки зброю і пішли захищати матір-Україну від кровожерливих вовкулаків-загарбників! Переважна більшість з них були просвітянами. Саме «Просвіта» гартувала їхній дух і прищеплювала любов до України.
Не стояли осторонь цього і жителі села Білої, і в тому числі наша сім'я. Оскільки батько був неодноразово головою Читальні «Просвіти» перед війною, брат Василь – членом ОУН, станичним УПА, то через нашу хату проходила велика маса підпільної української, оунівської літератури. За першої можливості я старався всю її перечитати.
З приходом у 1944 році знову більшовиків всі національно-патріотичні активісти, дійові сили пішли в глибоке підпілля, національно-патріотична література старанно ховалася у потаємних місцях. Кагебісти відновили нещадне полювання за українцями-патріотами. Добралися вони і до нашої сім'ї. Почали викликати мого батька на допити по два три рази на місяць. Там його сильно били, мордували, катували різними способами, щоби видав імена патріотів та зв'язки підпілля, адже він, як голова «Просвіти», міг для них стати неоціненним інформатором. Та батько нікого не видав. Не витримавши фізичних знущань, через три місяці мій батько, з відбитими внутрішніми органами, помер. А було йому лише 58 років...
Усі ці страшні події – муки батька від руки комуністичного червоного ката, арешти невинних односельців – викликали в мені велику ненависть до лютого московського ворога, остаточно визначили шлях подальшого мого життя – життя борця з московсько-більшовицьким загарбником. Сформували моє життєве кредо – кредо боротьби за визволення України. Палка любов до України, велика ненависть до її ворогів – таким шляхом я крокую до сьогоднішнього дня. Я дуже вдячний «Просвіті»: саме вона направила мене на цей шлях, саме вона виховала в мені велику любов до України.
На початку літа 1944 року я пішов працювати в м. Тернопіль на залізницю. Мені було 17 років. Брат Василь також працював тоді на колії – був черговим по станції, мав бронь від призову на фронт. Він був підпільником – станичним ОУН. На той час московсько-німецький фронт пішов далі на захід. Після відходу німців і повторного приходу більшовиків усі підпільні зв'язки відновилися. Я, як симпатик ОУН, був залучений братом Василем до співпраці з українськими патріотами-повстанцями проти червоного загарбника: розвідував та передавав підпіллю різну інформацію, переховував різноманітну національну друковану продукцію, літературу, займався антибільшовицькою пропагандою та агітацією, надавав посильну матеріальну допомогу повстанцям.
Восени 1944 року, залишивши колію, я перейшов працювати на Тернопільську міську пошту. Працював у відділі прийому-видачі посилок та грошових переказів.
В кінці 1944 року брата Василя заарештували. Вдома чекісти зробили детальний обшук, прошивши шомполами усі закутки. Тоді і для мене настав важкий час – кожний мій крок був під пильним оком чекістів. Все ж мені вдалося провести кілька непомітних зустрічей із зв'язківцями-підпільниками та передати необхідну інформацію і деякі речі.
Вранці 27 березня 1945 року мене заарештували просто на робочому місці і відправили в приміщення Тернопільського КГБ на вулиці Коперника, дім № 1. Брат Василь на той час вже сидів в тюрмі у Львові.
Чотири дні і ночі чекісти вибивали з мене, вісімнадцятирічного юнака, зізнання про мій зв'язок з братом Василем та іншими бандерівцями, про зв'язки мого брата з бандерівцями, інформацію про місцезнаходження конспіративних пунктів зв'язку, криївок, конкретні прізвища відомих мені патріотів, та про конкретну мою участь в роботі підпілля. Під час допитів та катувань мені погрожували, якщо я не розповім про це, то живим звідси не вийду! В такі хвилини я собі пригадував жахливу сцену подвір'я щойно розбитої німцями у червні 1941 року Тернопільської тюрми, яка на все життя вкарбувалася у мою пам'ять, і справді, не сподівався вийти вже живим від цих катів. І взагалі, ще після арешту брата Василя я готувався до можливого й мого арешту. А тому був готовий до страшних допитів, знав, що будуть немилосердно знущатися та тяжко катувати. Я вважав за краще чесно вмерти, ніж підло жити! І на одному із допитів четвертої доби мого арешту на чергове зауваження слідчого, що я звідси живим на вийду, я не витерпів і кинув у вічі кривдникам: «Так, я знаю, що від вас живим не вийду! Я бачив, що ви зробили з українцями у тюрмі у 1941...» Кати не дали договорити. З усіх боків на мене посипалися страшні удари. Били чим попало і куди попало. Від страшних побоїв втрачав пам'ять, падав на долівку. Відливали водою, піднімали і знову тяжко били. Після того, як я трохи отямився, на наступний день мене знову завели до кабінету, на столі якого лежали знайомі мені трофейний німецький кріс, набої до нього, гранати – вилучені під час домашнього обшуку при моєму арешті. Запитали конкретно, чи впізнаю я цю зброю і кому вона належить? І зразу, не чекаючи відповіді, почали кати мене знову страшно бити. Били якимись твердими предметами по всьому тілу. Це був останній і найжорстокіший допит, проведений під час слідства у Тернополі. Той допит вів слідчий Піскунов.
Через кілька годин вбрали мене в наручники, посадили у «воронок» і відвезли на залізничний вокзал. Увечері, на п'ятий день мого арешту, мене привезли у Львів в тюрму на вулиці Лонцького і посадили в камеру № 17. Слідчий Котлов на першому ж допиті попередив – хто не признається, той своїм ходом від нього в камеру не йде. І справді, я переконався тоді, що цей страшний кат говорив про себе правду. Не один раз стіни слідчої кімнати обливалися моєю кров'ю. Улюбленим прийомом катування в цього більшовицького звіра було розбивати обличчя, голови своїх жертв до бетонної стіни підземелля...
Понад півтори сотні нестерпних діб пробув я в цій камері смерті: катування, знущання, голод... Але ми не зрадили один одного і власного народу. Я горджуся тим, що пройшовши більшовицьке пекло на допитах, катуваннях, – не зрадив нікого. А потім був військовий трибунал...
Мої університети
21 липня 1945 р. військовий трибунал засудив мене на 10 років спецтабору суворого режиму і 5 років спецпоселення.
До серпня 1948 року я був у м. Караганді на мідних рудниках. Потім 5 років у шахті. За цей час там відійшли у вічність тисячі славних синів і дочок України. А на їх місце привозили все нових і нових політв'язнів, три чверті з яких були українцями.
Спецтабори суворого режиму були створені для морального і фізичного винищення політв'язнів. Для ворога ми були небезпечні і в неволі. Тому разом з нами садили рецидивістів, які займали керівні пости в таборі. Вони намагалися ввійти в довір'я, щоб дізнатися про наші плани, а потім доносили в І відділ «чека», і наших хлопців чекали ізолятори й «БУРи». А скількох хлопців по-звірячому замордували!
Нас посилали на найважчу і найнебезпечнішу роботу. Ми знали, що нас хочуть знищити, тому боролися за виживання. Жили ми в бараках на триста і більше в'язнів, які на ніч зачинялися. На вікнах ґрати, а в куті – «параша». Кожен політв'язень мав особистий номер, нашитий на одяг і шапку. Мій номер був Б-244.
Пригадую 1950 р. і свій перший Святий вечір в неволі з отцем Пасекою з Тернополя і ще з 38 побратимами. Свята вечеря розпочалася молитвою і закінчилася колядкою. У тому ж 1950 році каторжани секретно створили комітет захисту прав політв'язнів. Саме ця маленька жменька відчайдушних хлопців протягом року згуртувала серед каторжан сотні тисяч борців за права політв'язнів.
У квітні 1951 року в м. Екібастузі політв'язні провели перший страйк на захист своїх прав, після якого тисячі в'язнів опинилися в карцерах, «БУРах». Хвиля протесту охопила спецтабори Казахстану, яку було неможливо зупинити. Тоді нас безжально покарали.
Найбільш активних політв'язнів – Горошка Е., Стефанюка Г., Сметанку М., Щура Е., Ярему С., Білінчука М., Коровця І. та інших, а їх було понад 300 чоловік, відправили в Спаську тюрму, яку називали «долиною смерті». Був у цьому гурті і я.
Тут ми й зустріли Святий вечір 1952 р. колядкою «Бог предвічний», яка сколихнула тюремні мури Спаської в'язниці. В кожній камері лунала рідна українська колядка «Бог предвічний», і навіть брандспойти пожежних машин не змусили нас мовчати. Чекістська розправа була жорстокою. Багатьох з нас в цей Святий вечір відправили в карцери, де був на стінах сніг, а ми – напіводягнені.
Навесні політв'язні Спаської тюрми оголосили голодовку в знак протесту проти нелюдських умов життя і жорстокого режиму. На 4-й день прибула «чекістська банда» на чолі з полковником Сарачовим, який пообіцяв відправити нас в спецтабори «туда, гдє сасна нє растьот». В один голос ми заявили: «Поїдемо – виросте там сосна!».
26 червня 1952 року нас, більше трьох тисяч непокірних бандерівців, відправили в Норильськ на нікелеві рудники. До Красноярська їхали 14 днів у товарних вагонах по 80 в'язнів. На жаль, не всім вдалося доїхати. Годували тільки сухарями і тюлькою без води. По дорозі до Красноярська на станціях, де ми зупинялися, було мало людей, які нам співчували. В основному чули на свою адресу – «бандєровци», «головорєзи», «так ім і нада». На вагонах були написи: «Бандєровци». Борців за свободу будь-якого народу проти більшовизму московська комуністична пропаганда називала не інакше, як бандитами, головорізами... Хоча саме червона комуна була найстрашнішим бандитом і найбільш масовим головорізом усіх мирних народів.
В порт Дудінка ми пливли баржею 17 днів. Постійно над люком стояли напоготові 2 кулемети. В перших числах вересня 1952 р. прибули в Норильськ, де нас поділили на чотири табори по 800 в'язнів. Я потрапив на Медвежку, лагпункт № 1. Під дощем зі снігом нам наказали роздягтися, і знову – обшук, який тривав 4-5 год. Наші мучителі добре знали, що ми уже проходили десятки «шмонів», але їм потрібно було над нами поглумитись.
Отже, охоронці роздягли нас усіх догола і групою по п'ять осіб гнали з вахти до бараків, які були на чималій віддалі. І це – при великому морозі та ще і снігом трусило зверху. Ще на вахті нам сказали: «Ви, бандьори, усє здєсь падохнєтє! Усєм вам здєсь – магіла!» І це говорила табірна адміністрація. І справді, вони наче у воду дивилися. Бо те «пророцтво» незабаром почало збуватися.
В холодну листопадову ніч, після кляузи донощиків, нас, 62 в'язні, в наручниках відправили в тюрму, в лагпункт № 4, де вже мучилися сотні наших побратимів.
Рівно через рік, у травні 1953 року, почалося масове повстання політв'язнів по усьому Таймиру. Практично ним було охоплено усі концтабори цього величезного пекельного півострова смерті! Політв'язні Норильська відстояли свої права дорогою ціною. Тільки у двох наших таборах було вбито у перші дні повстання близько 300 чоловік, ще понад 400 – поранено. Тоді повстало понад 20000 політтаборян. А було це так.
20.05.1953 р. ми оголосили голодовку на знак протесту проти незаконного утримання нас в тюрмі жорстокого режиму. Терміново прибув начальник управління ГУЛАГу генерал Сємьонов і запевнив нас, що через декілька днів будемо відправлені в табори.
26.05.1953 р. понад 500 політв'язнів відправили на лагпункт № 5, по дорозі був смертельно поранений побратим Нечепорук.
Учасники Норильського повстання. І-й ряд(зліва): Степан Проць.
Колима, табір Сусусман, 1955 рік
Надвечір ми прибули на 5-й лагпункт і оголосили страйк в знак протесту проти розстрілу політв'язня. Був створений страйковий комітет. Ми вимагали зустрічі з урядовою комісією. Над бараком № 1 вивісили чорний прапор з гаслом: «Смерть або воля». Через лічені години зону табору обставили кулеметами, під вахту підтягнули пожежні машини, спецпідрозділи чекістів.
29.05.1953 р. чекісти спробували захопити барак № 1, це закінчилося смертю двох політв'язнів.
В туманну дощову ніч на 9 червня чекісти перетяли дріт забороненої зони і за кілька хвилин опинилися в бараках. Надійшла команда виходити за зону з речами. Але близько 7000 в'язнів учинили опір, і 150 офіцерів стали нашими заручниками.
До ранку по радіомовленню не вщухав голос генерала Сємьонова, який прохав звільнити його офіцерів. Рішенням більшості політв'язнів офіцерів звільнили.
11 червня прибула обіцяна «комісія з Москви» на чолі з генералом Паніховим. Згодом виявилось, що це не генерал з Москви, а керуючий таборами Красноярського краю, кат, який розстрілював політв'язнів у таборах Норильська в 1945-1946 рр., що засвідчують очевидці. Обурені політв'язні накинулись на них. «Генерал» та його свита, втікаючи, залишили особисті речі та документи. Тільки кулеметні черги зупинили доведених до відчаю в'язнів.
18 червня Сємьонов оголосив, що всі, хто звільняється в 1954-56 рр., повинні вийти за зону. Це був підступ, розрахований на підрив єдності і духу політв'язнів. Зрадників було небагато.
50-річчя Норильського повстання Зліва: Степан Проць, Михайло Білінчук, Василь Небесний, невід., м. Львів, 21.06.2003 р.
22 червня з Москви прибула комісія із прав політв'язнів, очолювана генералом Сєровим, в складі генерального прокурора Руденка, полковників Кузнецова і Михайлова. Їм були пред'явлені наші вимоги:
- зняти особисті номери з одежі;
- зняти ґрати з вікон бараків, бараки не закривати на ніч;
- дозволити листування 1 раз в місяць;
- дозволити отримувати перекази і посилки;
- звільнити осіб, які були засуджені неповнолітніми.
Всі вимоги, крім останньої, були виконані.
26 червня почали викликати в'язнів з речами за зону і групувати по 100 осіб. В степу «відсівали» і вивозили невідомо куди. Ми припинили вихід і знову стали вимагати московську комісію, яка на той час перебувала на лагпункті № 3. Чекісти силою намагалися нас вивести, але отримали рішучу відсіч.
Десятки кулеметів були націлені на беззахисних людей. 8 липня вранці в одну мить вони «заговорили» усі. З дахів, вікон посипалися уламки, а зоною потекла невинна людська кров. Це була одна з найжорстокіших хвилин повстання. Проте ніхто не зрадив, не благав ласки і милосердя. Було вбито 87, поранено – 125 в'язнів, з них 9 померли.
Через 30 хвилин прибули кати з Москви, які нас запевнили, що винні будуть покарані і що зону обов'язково треба звільнити, а за непокору ніяких «заходів» до нас не буде вжито. А насправді... частину в'язнів відправили у Володимирівську тюрму, понад 2000 чоловік, серед яких був і я, на Колиму. Добирались ми до місця призначення 10 днів баржею у супроводі полковника Михайлова.
24 серпня 1953 р. прибули в м. Магадан, де нас чекав спеціально звільнений табір. За вказівкою пол. Михайлова з нами обходились по-людськи, «шмонів» не було. В обідню пору відбувся траурний мітинг за загиблими побратимами, який закінчився хвилиною скорботи. Потім пролунали пісні «Як ви вмирали, вам дзвони не грали» і «Базар». Сотні офіцерів з полковником Михайловим стежили за подіями. І, мабуть, вперше в житті вони відчули волелюбність українського народу, його любов до своєї української землі, спрагле бажання бачити свою державу вільною, незалежною. До нас підійшов полковник Михайлов зі словами: «Тепер я знаю, що думали і чим жили ви, де брали силу, коли несли своє життя на вівтар України».
Близько 230 політв'язнів, і мене в тому числі, відправили у закриту зону в Магадані, де ми пробули цілий рік. Кожного вечора ми співали пісні УПА.
Восени 1954 р. відбулося масове звільнення в'язнів, суджених у 1945-1946 роках, з концтаборів і залишено на спецпоселення на Колимі. В числі звільнених був і я, не добувши трьох місяців до кінця свого строку. Колима перетворилася у справжню українську діаспору в забутому Богом куточку зажерливої Московської імперії із злиденною та суворою природою. Тут була величезна маса українців-політкаторжан. По всій Колимі лунали українські повстанські та народні пісні.
Новий 1955 рік зустрів я в колі побратимів, які останніх 5 років провели в карцерах, «БУРах», тюрмах за те, що вели нещадну боротьбу з чекістами, донощиками за права політв'язня.
Страйк політв'язнів Норильська нагадав усьому світу про колючі дроти Сибіру, Колими, Казахстану, за якими стогнали мільйони борців за Українську державу. Щоб не повторилися події Норильська, чекісти вирішили вивезти нас із Магадану. В 1956 році почали розвозити поселенців по різних кутках Сибіру. Частину в'язнів-поселенців відправили в Кемеровську область, частину – в Красноярський край... Нас, 87 чоловік, завезли у Караганду, де я вже був в ув'язненні від 1945 до 1952 року. Караганда – колиска усіх повстань політв'язнів Казахстану.
Тут зустрів багато друзів-політв'язнів, багато земляків. Тут же у 1956 році я одружився з політкаторжанкою, колишньою станичною УПА із села Ласківці тодішнього Буданівського, а тепер Теребовлянського району нашої, Тернопілської, області – із Стефанією Мотос.
У 1959 році ми з дружиною повернулися у моє рідне село Білу. Знову почалися всякі перепони в нашому житті. Щоб влаштуватися на роботу – необхідна була прописка. З пропискою радянські спецоргани затягували. Отже, облаштування на рідній землі йшло довго і важко.
Але хочу сказати, хоч як важко не було в житті, та я ніколи не змінював своєї життєвої позиції і обраного шляху боротьби з ворогом. Великою опорою в моєму подальшому житті були (нині покійна) дружина Стефанія і донька Оля.
А ще хочу зазначити таке. Після повстання в'язнів Воркути на 29-й шахті у квітні того ж 1954 року повстання вибухнуло і у м. Кенгірі. Там на повсталих в'язнів наїхали танки. Беззбройних людей, переважно жінок-українок, безжально і нещадно чавили гусеницями, розстрілювали кулеметами... Тоді загинуло більше чотирьох сотень в'язнів.
Усі ці події розхитували більшовицьку систему і заставили масово звільняти з тюрем-концтаборів політв'язнів. Тоді весь світ почув, що політв'язні-українці в страшних умовах концентраційних більшовицьких таборів смерті зуміли організувати повстання проти озброєних до зубів і добре, по-собачому, вимуштруваних псів-наглядачів. Зуміли організовано повстати та геройськи, перед лицем неминучої смерті, боротися за свої права і відстояти їх!
У 1989-1990 роках, коли почався розвал московсько-більшовицької імперії, колишні політв'язні першими піднялися на боротьбу за незалежність України!
Довгі роки в'язниць Казахстану, Півночі, Колими, брутальні допити, приниження, голод і холод, непосильна праця не зломили Духу! Не похитнули нашої віри, не підірвали любові до України і її народу. Віра і молитва допомагали пережити довгі роки неволі. Отож, тільки в єдності сила і перемога!»
Богдан Палуб'як. Білецькій «Просвіті» –120 звитяжних весен. –Тернопіль: Джура, 2007. – С. 138-147.
Після відновлення української держави Степан Проць був одним з ініціаторів утворення Товариства української мови та Народного Руху в с. Біла Тернопільського району. Він також проявив ініціативу, щоби повернути у власність Білецької «Просвіти» будинок, який будувала громада села і був організатором просвітянського хору під диригуванням Івана Романка.
СЛУЖБА БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ
УПРАВЛІННЯ ПО ТЕРНОПІЛЬСЬКІЙ ОБЛАСТІ
282002. н. Тернопіль, вул. С. Бандери, 21 тел. 24542
№ П-29/5571-П 25 червня 1997року
ДОВІДКА
Громадянин Проць Степан Миколайович, 1927 року народження, уродженець с.Біла Тернопільського району Тернопільської області, арештований 27.03.1945 р. Вироком ВТ Львівського гарнізону від 21.06.1945 р. за ст.54-Іа КК УРСР засуджений до 10 років позбавлення вол і без конфіскації майна.
Проць С.М. звинувачувався в тому, що був членом ОУН, займайся збиранням продуктів харчування, одягу та грошей для передачі керівникові групи УПА. Мав на озброєнні гвинтівку, гранату, що були вилучені при арешті. Даних про те, що Проць С.М. приймав участь у бойових діях в кримінальній справі немає.
11 вересня 1954 р. Проць С.М. звільнений з місць позбавлення волі і направлений на спецпоселення у Магаданську область, а з 27 вересня 1955 p. – у Карагандинську область. Звільнений 10 травня 1956 року.
Постановою Тернопільського обласного суду від 23 листопада 1989 р. вирок ВТ Львівського гарнізону від 21.06.1945 р. стосовно Проць С.М. відмінений, а кримінальна справа провадженням закрита за недоведеністю у скоєнні злочину і він визнається реабілітованим. На Проць С. М. поширюється дія ст. І Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" від 17.04.1991 року.
Підстава: архівно-кримінальна справа № 5571-П
В. О. начальника Управління – М.П.Вавринчук
У 1990 році в с. Біла насипали братську могилу в пам'ять про загиблих борців за волю України, а у 1993 році поставили Хрест Голодомору до 60-річчя цієї трагедії. Степан Проць активно працював в обласному проводі Товариства політв'язнів і репресованих, довгі роки був заступником голови товариства.
Степан Проць помер 21 лютого 2011 p., похований на цвинтарі с. Біла.