Наші герої – мешканці села Підгороддя

Дата публікації допису: Oct 21, 2012 7:44:22 PM

Записав Лялька Ярослав

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №307

Зелененький Іван Михайлович, народився в 1912 р. у с. Підгороддя Рогатинського району Івано-Франківської області, селянин, греко-католик, член ОУН з 1938 р.

Сталося то 7 квітня 1948 р., якраз на саме Благовіщення. Земля тільки-но прокидалася від зимової сплячки, та зелень вже була всюди. Якраз тоді енкаведисти-облавники із спеціально навченими собаками прочісували села та ліси, їм допомагали «стрибки», в число яких входили місцеві сексоти. Розповідали люди, що більшовики за Смиком (псевдо «Вій») полюють. У Жовчеві, Пукові, Месниках, Данильчу та інших навколишніх селах порозвішували листівки з обіцянками: якщо хтось наведе на Смика, дістане 50 тисяч карбованців.

Родом Смик був з Жовчева, син тамтешнього священика. Любили його жовчани, він у них вчителем за німців був. Смик керував боївкою есбістів, що налічувала 18 чоловік. В сорок четвертому чи сорок п'ятому році, коли в Липівських лісах на Рогатинщині був штаб крайового проводу і тут перебував командуючий УПА Роман Шухевич, то Смик із своїми хлопцями охороняв його.

Криївку наші партизани мали в лісі, недалеко від сусіднього села і Голодівка. В ту ніч з середи на четвер в бою з енкаведистами в Голодівському лісі загинули надрайоновий провідник есбістів Євген Смик («Вій»), охоронник Бережанського окружного проводу служби безпеки Яким Дзюбатий («Грек»), член референтури СБ надрайонового проводу Стах Михаськів («Орел»), стрілець СБ Антін Гладун («Антось»),

Підгороддя з давніх давен відзначалося своїм патріотизмом. Жило тут багато національно свідомих людей. А ще традиції попередніх поколінь свято береглися.

У селі народилася наша національна героїня Ольга Левицька (по чоловікові Басараб), отця Михайла Левицького донька. Вона брала активну участь у боротьбі за відновлення української державності в 1914-1920 рр., була членом Української Військової Організації, яку створив Євген Коновалець. Ольга Басараб-Левицька героїчно загинула в 1924 р. від рук польських тюремних катів. На її чеснім життю і подвизі виростало ціле покоління української молоді. Зрештою, Басараб-Левицька не одна з підгородян, що стали на захист рідного краю від чужинців. З Підгороддя і сусідньої Голодівки ще протягом 1914-1920 рр. пішли будувати українську державу сімдесят шість хлопців і одна дівчина. Деякі з них стали старшинами УСС і УГА.

Наприклад, Петро Бігус був сотником в Українській Галицькій Армії (потім став директором нашої школи), сотнею командував і священик Василь Максимець, хорунжими були Осип Грицай, Василь Михаськів, а його брат Степан був поручником. Марія Копцюх мала чин старшого десятника, а Семен Матусяк і Василь Воробець були десятниками. В рядах УГА воювали також Василь Євстахович Шпакович, Зиновій Кінасевич, Богдан Бігус, Яків Василів, Степан Ліщик, Федір Кристина, Василь Лісовий, Михайло Пащин, Степан Малецький, Василь, Володимир та Григорій Копцюхи, Степан Муращик, Дмитро Готра та інші. Дванадцять мешканців Підгороддя і Голодівки загинули в боротьбі за волю і незалежність України: Василь Григорович Воронка, Іван Готра (Люльків), Іван Федорович Воробець, Федір Степанович Воробець, Степан Михайлович Малецький, Степан Іванович Матвійців, Григорій Степанович Стрілець, Іван Степанович Синах, Іван Михайлович Снігур, Василь Іванович Рекшинський, Михайло Степанович Синах. Хоч не вернулися вони до рідних сіл, та слід у пам'яті народній по собі лишили.

Справу Ольги Басараб-Левицької, січових стрільців підтримували і розвивали священики місцевої парафії, які, заступаючи один одного, сіяли в душах своїх парафіян зерна любові до рідної землі, до Батьківщини.

Підгородяни любили своїх пан-отців і віддячували їм добром за добро, розуміли, що «без Бога ані до порога». Про ті взаємини говорить той факт, що коли в 1915 р. москалі в час фронтових дій спалили церкву Івана Хрестителя (що була при монастирі коло Перенівки), а нову недобудовану церкву страшно пошкодили, то, незважаючи на свої власні біди і негаразди (в Підгороддю тоді згоріло 150 господарств), люди всі разом взялися ремонтувати і добудовувати свій Божий Дім.

Для цього був спеціально утворений комітет. Ініціативу взяли на себе Гаврило Михаськів (син Степана) і дяк Гринь Воронка. Помагали їм Андрій Дзера, Василь Скоробач, Михайло Снігур, Михайло Муращик, сини Антона Воронки – Михайло, Степан і Федір, Євстахій Шпакович, Степан Малецький, Осип Грицай, Дмитро Муращик, Федь Гаврилів, Іван Гладун, Федь Гудзій (Стражник), Петро та Йосип Дзюбаті, Михайло Воскобойник, Андрій Бойкевич, Євстахій Копцюх, Степан Лісовий, Филимон Малецький, Петро Бігус (директор школи), Теодозій Кінасевич (парох), Василь Шпакович, Ольга Веселовська (вчителька). Вони були членами комітету. Деякі з них були стрільцями УГА.

Цілком зрозуміло, що їх діти і внуки, виховані в любові до Бога, церкви, до рідного краю, пішли батьківськими стежками в життя.

Велике значення в патріотичному вихованні підгородян мала та обставина, що після Першої світової війни по селах і містах Західної України масово почали виникати осередки культури і освіти, громадсько-політичні організації. Вони будили народ, кликали до нової боротьби. В селах основну виховну місію виконували читальні «Просвіти». В Підгородді також була читальня. В ній збиралися і молоді і старі мешканці, найбільше в осінні і зимові вечори, коли в основному закінчувалися польові роботи. Часом і влітку у негоду. Тут читали книжки про минуле України, газети, журнали, мріяли про відновлення своєї держави, розучували пісні, такі, наприклад, як: «Йшли діди на муки», «Там, де Дніпро наш котить хвилі», «Вставай, Україно, вставай», «Не пора, не пора...», готували вистави.

Діяла в нашім селі також «Рідна школа», яку вели вчителі П. Бігус, О. Веселовська, М. Копцюх, А. Лісовий.

У Підгородді тоді був священиком отець Теодозій Кінасевич, близький родич Ольги Басараб-Левицької. Про неї, власне, точилися різні розмови.

Збирав до гурту хлопців і дівчат Підгороддя Василь Муращик, син колишнього січового стрільця Степана Муращика. Василь був добрим організатором і промовцем. Він дружив з сином священика Зиновієм Кінасевичем, колишнім січовиком. Часто Василь запрошував Зиновія в читальню, коли збиралася молодь, щоб послухати його, бо був він вченою людиною. Розповідав Зиновій Кінасевич, а також вчителі Петро Бігус, Ольга Веселовська, Андрій Лісовий, Марія Копцюх про далеку минувшину України, про Київську Русь, про походи козаків на Крим, про козацьку вольницю, про кріпацтво, про українських гетьманів, про підлість і підступи московських царів, які після Переяславської Ради знищили залишки державності України, жорстоко переслідували українців.

Зиновій Кінасевич познайомив Василя Муращика із Степаном Мосорою з Рогатина, який обіймав якийсь чин в ОУН. Він, власне, і залучив Василя до підпільної роботи серед населення. Василь вступив в ОУН. Було це у середині 30-х рр., мав тоді хлопець лише 19 років. Через деякий час у Підгородді виник осередок ОУН. В нього увійшли Яким Васильович Дзюбатий, Зиновій Михайлович Хлівінський, Іван Михайлович Зелененький, Зиновій Михайлович Їдак, Василь Дмитрович Муращик, Роман Синах, Володимир Кузь і Йосафат Білоус. З того часу і почалося активне життя у Підгородді.

З ініціативи Андрія Лісового, Василя Муращика та їх товаришів у селі виникають спортивні і громадські гуртки. До їх участі підключаються старші авторитетні люди. Аматорський гурток, наприклад, взявся вести вчитель Андрій Лісовий. Хором сільським керували спочатку Зиновій і Наталка Кінасевичі, а пізніше Володимир Грицай.

Поголос про громадсько-освітну і патріотично-виховну роботу в Підгородді, що проводилася під впливом ОУН, рознісся по селах Рогатинського повіту. Не дивно, що Підгороддям зацікавилася поліція. Скоро Василь був заарештований і кинутий у Бережанську тюрму. Було то в 1936 р. Покарання Василь відбував у Березі Картузькій. Тривале катування не пройшло безслідно. У 1938 р. Василь захворів, через деякий час помер.

Після Василя Муращика керівником осередку ОУН в нашому селі обрали Якима Дзюбатого. Організація поповнилася новими членами. До неї вступили Андрій Матвійців, Северин Жихович, Зиновій Грицай, Степан Семенович Лялька, Іван Куп'як і Василь Дзера із сусіднього села Залип'я. Створеним був також осередок ОУН-юнацтво, до якого увійшли Володимир Дзюбатий, Василь Миколайович Гудзій (Стражник), Михайло Воробець, Йосип Гудзій, Іван Васильович Воробець, Володимир Гаврилів.

Коли в 1939 р. почалася польсько-німецька війна, керівництво ОУН дало наказ роззброювати розрізнені групи польських жовнірів, що втікали через Рогатин до Румунії і робити для себе склади зброї.

Підгородський осередок ОУН для цього створив бойову групу, в яку увійшли Зиновій Степанович Малецький, Василь Дмитрович Муращик, Роман Синах, Василь Дзера, Степан Лялька, Зиновій Хлівінський, Василь Зарубний і Володимир Пиріг із сусіднього села Перенівка. В сутичці з поляками загинули двоє сміливців Володимир Пиріг і Степан Лялька.

Потім впало на нашу нужденну землю велике горе. Прийшли більшовицькі «визволителі» і відразу почалося масове катування нашого народу: кидали в тюрми, грабували майно, вивозили в Сибір.

За першою пошестю прийшла друга, не менше кривава чума – німецькі фашисти. Вони також не церемонились з ніким, наводили свій порядок: забирали примусово молодь до роботи у «фатерлянд», наклали великі контингенти.

Цілком зрозуміло, що народ не хотів терпіти такої нужди, чинив опір. У Підгородді Яким Дзюбатий і Василь Дзера організували з хлопців навколишніх сіл бойовий загін.

З Підгороддя і Голодівки на боротьбу з чужинцями йшли так само дружно, як колись у січові стрільці. Колишній стрілець УГА Дмитро Муращик, приміром, до партизанського війська відразу післав трьох синів: Василя, Володимира і Петра. На захист краю відправили своїх синів також колишні січові стрільці Степан Ліщак, Федір Кристина, Степан Матвіїв, Йосип Богдан, Василь Воробець та інші.

Загони УПА утворювалися і в інших селах. Партизани нападали на склади з зерном, продуктами, що відправлялися до Німеччини, палили «лігеншафти», які поробили німці на місці колишніх фільварків і колгоспів, визволяли молодь, яку забирали німці і везли в рейх на примусові роботи.

Фашисти люто розправлялися з народними месниками. В 1943 р. коло церкви в Рогатині вони розстріляли 25 молодих хлопців. Був в тім числі і Володимир Гаврилів з Підгороддя.

Коли ж фронт покотився на захід і прийшли совєти та карателі-енкаведисти, то повстанці виступили проти цих «визволителів». Тепер, правда, вони вже були більше організовані, мали вишколених командирів, досить зброї.

Багато боїв провели партизанські загони УПА з більшовицькими військами, спеціально присланими на Західну Україну. Особливо ж 1944-1945 рр.

Широкого розголосу на Рогатинщині набув бій загонів УПА між селами Конюшки, Довге і Васючин в серпні 1944 р., що тривав цілу добу, а також бій близько села Гербутів із московсько-більшовицькими окупантами. Із Підгороддя і Голодівки в УПА вступили близько 30 хлопців і дівчат. Серед них – Катерина Степанівна Окрепка (Малецька), Іван Степанович Белей, Михайло Васильович Воробець, Ярослав Гордій, Михайло Васильович Лісовий, Марія Дзюбата (Лісова), Катерина Матвійців, Ольга Василівна Воробець (Скробач), Стефанія Шмігель (Малецька), Марія Соломовська (Малецька), Катерина Степанівна Конопада, Олександра Степанівна Муращик, Марія Федюк (Соколовська), Ганна Дмитрівна Гудзій (Снігур), Йосип Михайлович Гудзій, Володимир Ількович Грицай, Володимир Дмитрович Снігур та інші. Вони були воїнами, зв'язковими, медсестрами.

Пізніше, коли проти УПА окупаційні власті почали використовувати регулярні війська, повстанці змушені були по-іншому чинити опір. Курені і сотні дрібнились на менші групи по декілька чоловік, які легко просочувались у такий спосіб через ворожі заслони.

У нерівній боротьбі з енкаведистами-карателями полягли із сіл Підгороддя і Голодівка у післявоєнний час Володимир Йосипович Богдан, Йосип Благий, Софрон Благий (загинув у 1946 р.) , Михайло Борецький (у 1945 р.), Іван Готра (у 1947 р.), Тарас Дарміць, Тарас Васильович Дзюбатий (у 1948 р.) Мирон Кіржецький (у 1945 р.), Микола Костра (у 1945 р.), Володимир Конопка, Василь Кристина (у 1946 р.), Василь Степанович Ліщак, Федір Люлька (у 1946 р.), Петро Матвіїв (у 1947 р.), Петро Муращик, Богдан Снігур, Софрон Хлівінський, Василь Шеремета (у 1949 р.), Михайло Шеремета (у 1947 р.), Микола Шеремета (у 1945 р.).

Зліва зверху Тарас Дзюбатий, Володимир Гаврилів і Йосип Гудзій;

внизу Михайло Воробець, Василь Гудзій (Стражник) і Василь Ліщик.

Трагічна доля спіткала Володимира Дмитровича Муращика. В селі Лопушня 1946 р. його разом з товаришем енкаведисти оточили в будинку. «Сдавайтесь, бандиты!» – кричали москалі. Хлопці відстрілювалися, не підпускали карателів близько до себе. Тоді в хату кинули кілька гранат. У цей час якраз група повстанців атакувала енкаведистів і вони відступили. Тяжко пораненого Володимира партизани забрали з собою, і хоч він став калікою (осліп і лишився руки), але вижив.

Багато повстанців потрапило до рук катів з НКВД. Їх після тортур судили і вислали в сибірські концтабори. Серед них були і Роман Борецький, Володимир Васильович Дзюбатий, Богдан Клим, Іван Куп'як та інші. Михайла Васильовича Воробця закатували більшовики у Станіславській тюрмі.

Були репресовані Катерина Конопада, Дмитро Стіжак, Катерина Петришин, Зиновій Хлівінський, Василь Якимів, Григорій Чубатий, Катерина Люлька, Григорій Іванович Благий, Петро та Богдан Стеки, Павліна Воробець, Зиновій Їдак, Кирило Воробець, Прокіп Патрун, Василь Зелінський, Василь Вергун, Яким Вергун, Андрій Матвійців, священик Адам Яновський, Ярослав Бурачок, Михайло Ошитко, Михайло Степанович Ліщак, Макар Ліщак, Яким Хлівінський та інші. Ряд мешканців Підгороддя і Голодівки загинули від рук переодягнутих у форму УПА енкаведистів.

З гордістю згадуємо нині імена героїв тих літ. Тих, хто боровся і поліг на полі бою, і тих, хто, пройшовши крізь пекло концтаборів, вернувся і зараз включився у виховання молоді, закликає до єдності.

Лише в єдності – наша сила і міць держави. Так заповідали нам діди й батьки. «Прийміть у серця свої нашу пересторогу, – читаємо в листі-зверненні до потомків, знайденому в куполі Підгородської церкви під час ремонту, – в єдності силу майте і не давайте роз'єднати, бо це власне хвилево нас побідили, і ми звинули бойовий прапор. Однак сильні вірою, що піднявшись по світовій завірюсі, пірвемо кайдани, як не собі, то вам зготуємо кращу долю. Згадайте ж Ви, діти наші, нас Каменярів, не злим тихим словом і не забувайте, яких ви батьків сини і за що кого замучено».