Славне село Сайків. Частина І. (Автор: Оприск Лев)

Дата публікації допису: Oct 30, 2013 5:37:2 PM

Оприск Лев Григорович, народився 16 березня 1931 року в с. Сайкові Миколаївського району Львівської області, українець, греко-католик, безпартійний, студент, заарештований в жовтні 1950 р., звільнений у 1960 р.

Сімнадцятого вересня 1944 року банди НКВД спалили село Сайків на Миколаївщині, де перебував повітовий провід ОУН.

Рівно п'ять років перед цим – 17 вересня 1939 року польське військо, поборюючи українських повстанців, палило сусіднє Устя, як і близькі Надітичі, Крупсько, Верин.

21-22 червня 1944 року в ході масштабної бойової операції проти УПА німецькі карателі знищували полум'ям Верин, Стільсько, Дуброву, Ілів.

Жорстокістю польські, німецькі та російські окупанти не поступалися одні одним.

Історія Сайкова

Село Сайків Миколаївського району Львівської області на 1 січня 1995 року мало 39 господарств з населенням 99 осіб; двоє – з вищою освітою, семеро – з середньою спеціальною; тринадцятеро дітей навчалося у школі в Малій Горожанні. Від часу написання книги відбулися такі зміни: станом на 1 серпня 2012 р. – 43 господарства, 113 осіб, у школі навчається 11 учнів. Тут і надалі курсивом наведено редакторські доповнення та ремарки.

У селі відновлено читальню "Просвіти" і 1995 року побудовано каплицю, є крамничка.

Віддаль до райцентру Миколаїв – 7 км, залізничної станції Задорожна – 4,5 км, станції у Розвадові (Миколаїв-Дністерський) – 5 км, до Львова – 46 км. На сході найближче село – Устя, на півдні за Дністром – Раделичі, із заходу – Мала Горожанна, а з півночі – матірний Вербіж, до якого Сайків належав як хутір, – лише 1937 року набув статусу окремого села.

Перша писемна згадка про Вербіж датована 7 листопада 1407 року, – у Центральному державному історичному архіві зберігся документ про те, що король Ягайло надає "вірному слузі Іванові Волошину і його дітям корчму у Вербіжі на річці Щирець (вочевидь, йдеться про Щирку, її в пониззі називають ще Щирок), у Стрілецькій Волі, за річну данину", написаний на пергаменті постароукраїнськи. Пізніші документи: "Привілей Владислава II (Ягайла – авт.) львівському митнику Волчкові на заволодіння селом Вербіж над Щирцем" (1425 р.), "Привілей митникові Волчкові на війтівство, землі, корчму, млин зі ставом у селі Вербіж" (24 червня 1427 р.) та ін. написані латинською мовою. В "Історії України-Руси" Михайло Грушевський подає документ 1423 року про те, що у Вербіжі уже був війт, а пільги поширювалися лише на парафіян латинського обряду (К.: "Наук, думка". – 1994. – Т. 5, – С. 238).

Історія самого Сайкова не сягає сивої давнини. З переказів відомо, що десь 1740 року тут поселились опришки, які прийшли з Раделич. Замешкали тимчасово в печері, де тепер є Данилова хата. Мали ще печеру коло Маланчиного хреста (Малий Сайків). Було їх двоє чи троє. Мій прадід оповідав, що був то опришок Андрій з Марійкою з Раделич, котра знайшла його, пораненого, в житі. Отож, сайківчани походять від опришків. Тому в селі так багато Оприсків – як і на всьому Прикарпатті. У словнику Б. Грінченка вираз "з оприском балакати" означає: говорити запально, гарячкувато. Навіває сумні роздуми, однак, той факт, що до війни у Сайкові було 82 Оприски, а тепер – тільки 13.

А чому – Сайків? Кажуть, що тут завжди було багато сойок, тому назву села пов'язують з цими прегарними птахами. Можна також висловити припущення, що ця назва походить від чайки, адже латинь в Галичині тривалий час була мовою ділочинства. Підміна кириличних приголосних літер співзвучними латинськими – не рідкісне явище. До прикладу, у Комарнівсько-Щирецькій окрузі літеральна контамінація наявна у прізвищах Калабай і Салабай, Мацяк і Масяк та ін. Отож, можливо, у слові Чайків писар кириличне "ч" також передав латинським "с".

У "Словнику географічному...", виданому у Варшаві 1882 року, є запис про Сайків. Село розташоване в Дністерській низовині на лівому березі річки, за лісом. Коли за Австрії вирівнювали русло Дністра, залишилось старе річище (Корито, або Чорне озеро). Після Другої світової війни провадили меліоративні роботи, – насипано високий вал, щоб захистити село, сіножаті й пасовища від повеней. Є канал, але води у криницях бракує. До меліорації користувалися чистоводою Щиркою, що протікає з півночі на південь і в Усті впадає у Дністер. Від Вербіжа прорито канал у р. Зубру, що теж, разом з водами Щирки, впадає у Дністер за Устям.

Сайківські землі межують на заході зі землями Малої Горожанни. Місцини, що простягаються звідти, мають назви: Мерзячки, Матвеїв кут, Підвільшів. З півночі є ліс Дуброва. Від сходу на південь – пасовище, оточене лісом, з урочищами: Богиня, Буртників, Добричів, Чорне озеро (Корито), Заменів кут, Борсукова долина, Груд, Сташів, Сеньків, Павлів кут, Коса, Бугова закута, Підлуг, Перешла, Мерзячок і Ганців, Дороговизька коса (назву урочища подаємо в питомо українській інтерпретації. На жаль, поодинокі топоніми та гідроніми в Галичині досі сполонізовані. Отож, має бути Дороговиж, а не Дроговиж, Сторонятин, а не Стронятин, Мачошин (від укр. діалектного мачоха, тобто мачуха), а не Мацошин та ін. Річка Стривігор, а не Стрв'яж, позаяк чотири приголосні у слові поспіль не притаманні українській мові. Не варто забувати й автентичну топоніміку Закерзоння: Ряшів – Жешув, Запалів – Жепалув, Бескиди – Бещади та ін.).

Самі селяни не завжди можуть пояснити походження цих назв, які свідчать, що тут ми жили, сіяли і жнивували, лягали кістьми й тут будемо перебувати, допоки світить сонце...

Місцевість має свій мікроклімат, бо село з трьох боків оточене лісом. Земля родюча, піскувата, швидко прогрівається. Село славиться ранньою картоплею – колись "американкою", а тепер "скороспівкою". За Польщі перша картопля на львівських ринках була зі Сайкова, а тепер з'являється лише на кілька днів пізніше від закарпатської. Селяни поправляли свій бюджет і з продажу підсніжників (кольоздри), конвалії (кукурічки) і чобітків. Щоправда, тепер ці рослини занесені до Червоної книги.

Успішно плекають худобу, бо сіножаті й пасовища багаті, хоч площі їх внаслідок меліорації та колгоспних переділів значно зменшились. Сайківчан за щедрі прибутки від молочарства у навколишніх селах називали масліями.

Коли нема відправи у Сайкові в каплиці, люди ходять до церкви святого Миколая у Малій Горожанні. У згаданому "Словнику географічному" про неї сказано: "Церква дерев'яна, реставрована, відновлена і розписана у 1720 році по знесенню монастиря", який тоді уже втратив своє фортифікаційне призначення для захисту під час татарських набігів. Ікона Страшного суду з цієї церкви, датована кінцем 16 ст., є цінним експонатом Львівської картинної галереї в Олеському замку...

Погляд у давнину зближує нас, сущих, з минулими поколіннями, допомагає відчути й зрозуміти, що походимо з кореня давнього, і завдяки цьому ми на цій землі вічні й незнищимі.

Для ознайомлення з минувшиною Горожанського куща радимо прочитати феноменальну глибоко філософську монографію Володимира Паучка "Розвиток і опір українського села. Велика Горожанна до середини 19 століття" (Львів, 2004), Інтернет – адреса : httр:/lіbrаrу. tnеu. еdu. uа.

... Дуже скупі дані маємо про шкільництво. Після Першої світової війни у Сайкові школи не було. Вчительки-польки навчали сайківських дітей у хатах заможних господарів – так у Галичині було скрізь, – спочатку в Івана Залуги (у Чорненького), а потім в Івана Оприска (у Дуфанчиних). Діти здобували початкову освіту. Першою з учительок згадують Гаранову, а потім Лосовську (Роставецьку), Кручковську, а також дружину лісничого Максимовича, вчителя Чубрія. Навідувався до Сайкова й Дорош – директор Вербізької школи. У садочку малюками заопікувалася Настя Требова з Вербіжа.

У часи першого визвольного змагу за нашу державність боролися Іван Оприск (Спиридонів), Григорій Оприск (Матвіїв), Михайло Маруняк (Ільків), Ярослав Мудрий – як січові стрільці, й Володимир Кузів (Матвіїв) – як вояк Української Галицької Армії.

За Польщі Микола Бобеляк із Дмитря створив осередок ОУН. До станиці належали: Федір, Василь, Іван та Володимир Оприски. Станичним юнаків, тобто молодого крила ОУН, – Миколи, Павла і Гриня Оприсків був Олесь Гарасим. Велику організаційну роботу вів і Шумський з Розвадова (згодом – в'язень Картузької Берези). У Сайкові найстарші люди одностайно згадують щиру дружбу з розвадівчанами.

У міжвоєнний час завирувало культурницьке життя, посилилось патріотичне виховання. З Малої Горожанни приходили Микола Бабійчак і Юрій Кордіяка й допомагали ставити: "Циганку Азу", "Ой не ходи, Грицю...", "Поки сонце зійде, роса очі виїсть", "Дві сили". Готували виставу "У кігтях ГПУ' – про злочини чекістів у Великій Україні, але польська поліція її заборонила. Інсценізували також "Сватання на Гончарівці", "Наталку Полтавку", "Невольника". У ті дні, коли йшла вистава, вивішували синьо-жовтий прапор. Під час концерту можна було співати гімн "Ще не вмерла Україна". Театральною залою слугував тік великої стодоли. Найчастіше це були Онишкова, Дякова або Мартинцьова стодоли.

Радували натхненним словом і чарівними співами Марія Мандзій, Катерина Гарасим, Марія Данчевська, Анна Кузів, Марія Мудра, Рузя Оприск – дівчата-красуні, веселі, дотепні. Не поступалися їм і хлопці: Петро Змія, Іван Оприск, Микола, Степан і Олекса Кузіви, Петро Гарасим, Нестор Мудрий та Іван Залуга.

Читальня "Просвіти" містилася у хаті Онишка Оприска. Про потребу мати початкову школу в Сайкові не раз говорили Гринь Дерев'янко – війт із Вербіжа. Домовились з Пилипом і Григорієм Антонівими – і ті віддали свій город під забудову, а натомість отримали велику парцелю з громадського поля під Дубровою. У висліді народної будови 1937 року школа була готова. Першою вчителькою у ній стала п. Кручковська.

У день урочистого відкриття вхід до школи заквітчали, вивісили синьо-жовтий прапор. Виголошували промови, привітання, грали музики (Михайло Оприск, Степан і Олекса Кузіви). Дещо з запізненням приїхав війт, привіз якесь знамено, звелів прикріпити його біля дверей. Як потім з'ясувалося, це був російський прапор – постаралися москвофіли, які заперечували існування українського народу. Російські емісари вперто намагалися зробити із галичан і закарпатців своїх – "русскіх". Як бачимо, протяги у людських душах ще й тоді гуляли, як у забутій, без вікон, хатині. Та тільки до вечора провисів біля школи ненависний імперський прапор...

...Несогірше було і з торгівлею. Ейзик Рудер мав гарну корчму, котру побудувала Вербізька лісничівка. Окрім шинкарства, родина Рудера (він мав сім синів і доньку) годувала худобу, а в місті продавала сметану, масло, телят. Мав крамницю і Григорій Оприск (Спиридонів) – член Союзу українських купців. У нього була центрифуга. Масло продавав "Маслосоюзові".

У 1939 році прийшли "визволителі". Відразу забрали Юлію Мудру на Соловки тільки за те, що її чоловік був польським поліцаєм. Відступаючи у 1941-му, посадистськи замордували у в'язницях Комарна та Дрогобича 21-26 червня Юрка Кордіяку з Малої Горожанни, котрий вів у Сайкові велику культурницьку роботу, вчительку Настю Дерев'янко з Вербіжа, Андрія Бегена, Февронію Данильців (згодом усі п'ятеро рідних братів Феврони Данильців (1922-1941) загинули за волю України. Йосип (1914-1944) – від рук гестапо, Григорій (1911-1945), Михайло (1920-1950), Юрій (1930-19?) та Іван (1932-1947) – від російських окупантів. Їхня мати Ганна Іванівна (1889-1945) померла у тузі за дітьми. Батька Василя Григоровича (1878-1947) замучили на засланні в Республіці Комі.), Івана Дерев'янка, Антона Труша, Івана Яворського з Новосілок Опарських та вбили інших невинних людей з цих і навколишніх сіл (загалом у тюрмах Західної України – близько 22 тис.).

За німців війтом у Сайкові був Гнат Фарат, секретарем – Григорій Оприск. Ці люди дбали, щоби не дуже обтяжувати односельців контингентами та аби якнайменше молоді окупанти вивезли до Німеччини. На примусових роботах у Райху були Василь та Яків Оприски, Андрій та Іван Змії, Ядвіга Маруняк, Володимир та Степан Наконечні, Матвій Мудрий, Яків Антонів.

Разом з усією Південною Галичиною Сайків у 1942 році пережив великий голод, у висліді не лише контингентового грабунку, а й повені восени 1941 року, дуже холодної і затяжної зими. Спухлі люди їли лободу і кропиву. За матеріалами ОУН, лише у Станіславівському повіті за першу половину 1942 року від голодного виснаження померло 6 тисяч людей. На дахах потягів, возами і пішки галичани добиралися на Волинь, де великі терени уже контролювали українські повстанці, не допускаючи туди німецьких визискувачів. Додому люди поверталися з хлібом. Саме з Волині дух непокори поширювався на Галичину.

У контексті цих подій не можна оминути увагою постать Альфреда Бізанца – уродженця Мостищини, мешкав у німецькій колонії Дорнфельд (тепер – с. Тернопілля) на Миколаївщині, у часи ЗУНР – хороброго отамана січових стрільців, котрий з боями пройшов усю війну. У роки німецької окупації він керував відділом соціального забезпечення дистрикту "Галичина". У 1942 році, під час голоду, А. Бізанц був одним з організаторів переселення з повітів Бойківщини і Гуцульщини 25 тисяч дітей, врятувавши їх від неминучої загибелі. Цю акцію у квітні – травні здійснювали за допомогою німецьких військових частин. У серпні дітей повернули до рідних домівок. Завдяки Бізанцу, котрий тісно співпрацював з Українським допомоговим комітетом, в Галичині під час голоду діяло 1366 народних кухонь, в яких харчувалося понад сто тисяч людей, було зорганізовано більше як дві тисячі дитсадків, де безкоштовно годували 114 тисяч дітей. По селах нужденні, за приписом війта, отримували харчі, щоправда, не завжди якісні: хліб, мармелад і навіть мариновані слимаки.

Альфред Бізанц навесні 1943 року долучився до формування дивізії "Галичина". Загинув у 1949 році в мордовських таборах.

До дивізії "Галичина" добровольцями пішли сайківчани Григорій Оприск (Іванів), Григорій Змія і Богдан Данчевський.

До УПА зголосилися Федір Оприск, Григорій Оприск (Іванів) і Михайло Залуга. Воювали у сотні "Яра".

Пам'ятають люди виставу "Розрита могила" з Ганною Кузів у головній ролі. Надзвичайної краси була дівчина. Вчителювали у ті роки Емілія Оприск і п. Стебницький.

У липні 1944 року до Сайкова знову повернулися російські окупанти. Через неповні два місяці, 17 вересня, село спалили банди НКВД, тобто військові злочинці. І хоча злочини проти людяності не мають терміну давності, в нашій, незалежній уже, Україні досі нема державної структури, на відміну від інших європейських країн, яка би їх розслідувала. Червона армія "визволила" нас від наших рідних, від даху над головою, від усього нажитого, набутого попередніми поколіннями. Сталося непоправне – біля рідних порогів, на очах у батьків, наклали головою: Андрій, Володимир, Василь, Микола, Олекса Оприски і Пелагія Змія... Першим поліг Микола Оприск, – він був на стійці. Поранений, не здався ворогам. Володимир і Василь Оприски відстрілювалися з Коцюбового оборогу. Василь згорів, Володимира закололи багнетами. Хорунжий "Пугач" (Іван Огородницький), скошений кулями, впав коло Костьової криниці. Сам дострілитися вже не міг, його наказ виконав кулеметник "Сич" – Михайло Ліщинський з Комарна. Він же ж знищив планшет з документами. Того страшного дня загинули також: Федір Галапач ("Ганс"), Іван Білий ("Омелян"), "Архип", "Довбуш", "Нечай", "Смерека", "Холодний" та партизанський лікар (біографічні дані повстанців наведено у розділі "З когорти відважних"). Після погрому російські бандити взяли зі собою 27 бранців та погнали їх, зв'язавши разом, до Щирецької катівні. За ними їхали фіри з награбованим добром.

Найважчою для сайківчан була зима 1944-1945 років, бо зібраний урожай, усе, що вони мали в коморах і на токах, погоріло. Треба було йти на жебри. Від ворожої держави сподівалися не допомоги, а нового лиха. Але щиро відгукнулись сусідні села. Від себе відривали останнє, проте спомагали, хто чим міг. Найбільше погорільцям дошкуляв холод: тулились по кілька родин у недопалених хатах. Сайківчани мужньо загоювали рани, набиралися сил, почали будуватися, – добре, що ліс близько...

У Сайкові й далі гинули оборонці України. Енкавеесівці вбили Григорія Тимківа, Ярослава Пасічного, Романа Наконечного, Олексу Стецишина, а Василя Зощина і Федора Синенька спалили на вогнищі. Гната Зощина закололи багнетами, Олеся Гарасима замордували у тюрмі, Григорій Оприск повернувся з катівні інвалідом першої групи, з вибитими зубами, помер удома.

Забрали наших односельців до війська і, невишколених, під "смершівськими" дулами погнали на передову. З-поміж новобранців, мобілізованих у 1944 р. з Львівщини, на фронті загинув кожний третій. Одна за одною надходили похоронки і до Сайкова. Овдовіли жінки Петра Гарасима, Степана Дмитришина, Миколи Кузіва, Степана Кузіва, Гната Мандзія, Ярослава Мудрого, Ярослава Оприска, Миколи Оприска, Гната Фарата, Івана Федаса.

Та цього горя було замало – почались вивози. Енкавеесівці насильно вкидали сайківчан на кузови автомашин, бо важко було відірвати їх від рідних одвірків. Ешелони, переповнені людським горем, потягнулись до Сибіру. Було забрано родини Івана й Катерини Оприсків з дітьми Олексою, Марією, Анелею, Сидонією, Настею; Олекси й Пелагії Оприсків з дітьми Ганною, Яковом, Настею; Івана та Марії Оприсків з сином Степаном; Григорія й Катерини Гарасимів з доньками Розалією і Марією; Олексу Оприска з донькою Настею; Софію Оприск, Марію Оприск. Лемент і прокльони супроводжували невільничу валку. Здавалося – від Сайкова не залишиться і каменя... Біль незагойний, втрати непоправні... Але життя тривало.

Вдови фронтовиків Ганна Фарат, Марія Мандзій та інші домоглися, щоб у Сайкові поновили початкове шкільництво, – їздили аж до голови облвиконкому Стефаника. Вчительками були Євдокія Абрамович і Агафія Цимбала. Шкільний інвентар повернули з Вербіжа.

У селі насильно організували колгосп. Головою став Михайло Мудрий. Знемагаючи на колись своїх нивках, люди крадькома ховали по кілька колосків жита. Праниками обтовкали ті крадені плоди своєї рабської праці, щоб не залишитись на зиму без крихти хліба.

Ставленики окупаційної влади за всіма стежили, декого завербували, щоби знати, хто чим дихає. Забрали до в'язниці Івана Гарасима, Володимира Мудрого, Левка і Марійку Оприсків тільки за те, що вони любили свій народ, рідну землю, Сайків. Російські заброди називали їх зрадниками "родіни". За релігійними мотивами ув'язнили Володимира Гарасима. Скільки жертв з одного малого села! Та усьому настає кінець. Розвалився кривавий "союз" поневолених народів – шовіністичний клон Російської імперії. Сайківчани разом з усім українським народом на референдумі 1 грудня 1991 року проголосували за незалежність.

Символом відродження української державності, незборимості української нації є і Сайківська каплиця. Її зведено старанням усієї громади до 50-х роковин трагедії та освячено 17 вересня 1995 р. на пам'ять про тих, хто поліг за Україну від рук жорстоких наїзників. Цей знак повинен слугувати нам вічним нагадуванням, що будемо захищені лише у своїй самостійній державі і маємо берегти її від внутрішніх та зовнішніх ненависників як зіницю ока.