Отець Василь Німий – вірний слуга свого народу

Дата публікації допису: Apr 15, 2013 7:58:5 PM

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга ІІ. Документ № 168

Німа (Станіщук) Дарія Василівна, народилася в с. Скоморохи Старі Галицького району Івано-Франківської області, українка, греко-католичка, виїхала в Сибір до вивезеного батька в січні 1950 р., повернулася на Україну 12 червня 1970 р.

Я народилася і виросла у багатодітній священицькій сім’ї. Батько – о. Німий Василь Іванович народився у 1891 р. в с. Черчі Рогатинського району і двадцять два роки обіймав парафію в с. Старі Скоморохи неподалік Галича, мама – Ольга була дочкою директора Черчанської школи, відомого на Рогатинщині педагога і культосвітнього діяча Василя Дзедзика. Вони мали восьмеро дітей, шестеро з них – Богдан 1919 р. н., Ярослав 1921 р. н., Ліда 1923 р. н., Марія 1925 р. н., Зоня 1926 р. н. і Роман 1929 р. н. загинули за волю України. Залишилося нас двоє: сестра Марта і я – наймолодша з-поміж дітей.

20 жовтня 1947 р. з усіх галицьких сіл у черговий раз большевики вивозили людей у Сибір. Не обминуло це лихо й нашу родину. Ще раніше у хаті, де ми жили, поселилися енкаведисти з військового гарнізону, що стояв у селі. Зайнявши дві кімнати, вони кожен день, особливо по ночах, допитували людей і страшно їх катували. Крики, стогін чулися далеко поза обійстя. Нерідко вранці виносили на двір мертвих.

20 жовтня десь о 3 годині ночі кухар, що готував енкаведистам їжу, розбудив моїх батьків і сказав: «Вставайте, поїдете в Сибір». У хаті тоді ще був брат Ромко. Тато накинув на себе кожух і без шапки вийшов з хати. Кухареві і на думку не спало, що він не повернеться. Хотіла вийти й мама, але той її не пустив, мовляв: «Хай спочатку повернеться піп». Тоді мама розбудила Ромка, учня десятого класу, шепнула про небезпеку, і брат, відчинивши вікно, втік. Мене і сестри Марти вдома не було. Ми ходили до школи у Більшівцях, жили там на квартирі.

Маму вивезли одну. Біля нашої хати напоготові вже стояла машина, наповнена людьми. Спочатку всіх завезли до Галича, а потім ешелоном відправили у Караганду.

Тато сховався у сіні в стодолі господаря Братковського. Цілий день його шукали, але, на щастя, не знайшли. Вночі дяк Олекса Бандура відвіз тата фірою у Жовчів біля Рогатина до отця Василя Космини. Коли енкаведисти трохи заспокоїлися, консисторія надала батькові нову парафію в Новосільцях біля Ходорова. Ми з Мартою ховалися між людьми, а в грудні дяк Олекса Бандура відвіз нас до батька.

У новосільцях усі троє ми прожили до березня 1948 р., поки до нас не приїхала з Караганди мама. Їй вдалося втекти разом із Явдохою Белей, дівчиною з села Підшумлянець. Страшно згадувати її розповіді про те, що довелося їй пережити в дорозі до України. Приїзд мами тішив батька, але разом з тим привертав увагу місцевих властей, тому нам довелося перебратися на нову парафію до с. Піски біля Львова. Але й тут ми пробули недовго. Наша сім'я здавалася підозрілою, а люди ніяк не могли зрозуміти, чому старший священик (батькові тоді було 56 років) приїхав без нажитків, а тільки з однією течкою в руках. Ради не було – батько мусив шукати іншу парафію. У квітні він став священиком у Бережниці біля Стрия.

Отець Трач, який жив поблизу Львова, подарував нам дещо з меблів, посуду, дав постільну білизну. З Бережниці за нами приїхало дві фіри, а ми легко вмістились на одній. Люди прийняли нас дуже добре, і ми прожили там ціле літо.

Тимчасом наближалося перше вересня. Мені з сестрою треба було йти до школи, але ми не мали свідоцтв. Марта поїхала за ними в Скоморохи Старі, але, на нещастя її впізнав стрибок і відвіз у Більшівці. Того ж тижня тато поїхав у Станіслав і, перед поверненням назад, сів на вокзалі спочити на лавці. Там його побачив начальник того гарнізону, що стояв у нашому селі, і заарештував батька. Так батько майже через рік потрапив до рук енкаведистів.

У Більшівцях сестру Марту хотіли відпустити, але як довідалися, що батько перебуває у Станіславській тюрмі, відправили її до нього. Незабаром обох вивезли у Караганду. Везли більше трьох місяців. У Караганді вже було багато людей з наших сторін. Тато з сестрою поселилися у землянці. Кожного дня змушені були зголошуватися у комендатурі.

Я з мамою продовжувала жити у Бережниці. Наприкінці серпня до нас прийшов із Скоморох хлопчик Славко Форемський і приніс мені шкільне свідоцтво на ім’я Оксани Кінаш, таким чином я дістала змогу вчитися під чужим ім’ям. Поступила до восьмого класу Пуківської школи біля Рогатина. Мама залишилась одна, переховуючись у людей. Пізно восени 1948 р. довелося пережити ще одне горе – в бою з більшовиками загинув брат Ромко.

У січні 1950 р. ми з мамою вирішили їхати до батька в Караганду. Це було 20 січня. Михайло Залипка із Черча обіцяв нас відвезти до самої Караганди. Але як тільки приїхали до Москви він показав, де можна закомпостувати квитки, а сам пішов геть і більше не показувався. Грошей у нас не було, бо їх забрав Залипка. Мусили продати дещо із своїх речей.

І ось нарешті ми з мамою у Караганді. Холодно, сніг, заметіль, світа божого не видно. Стоїмо на пероні, аж бачу – якийсь чоловік з бородою ходить сюди-туди, видно когось шукає. Придивились – тато. Втіха, плач, сміх та сльози виступили на наших обличчях. Привів нас тато до своєї землянки, а там маленькі вікна ледве виглядають із землі. Тішилися, що разом, сподівалися, що заживемо спокійно. Проте спокою не було, бо енкаведисти постійно дошкуляли батькові. Часто приїжджав «чорний ворон», забирав батька і кілька днів ми не бачили його. Енкаведисти хотіли, щоб він з ними співпрацював. Вони постійно говорили йому: «Ти сповідаєш людей, знаєш, чим хто дихає». Переконавшись, що їм не схилити батька на свій бік, організували нещасний випадок – на тата наїхав трактор. Це трапилося 6 вересня 1954 р. Батькові було лише 63 роки.

У 1955 р я вийшла заміж за Степана Станіщука родом із Делятина, який ще в 1943 р. вчився з моїми сестрами Марійкою і Зенею у торговельній школі в Станіславі. Жили, як інші виселенці. У нас народилося троє діточок.

12 червня 1970 р. я зі своєю сім'єю та мамою приїхала в Делятин. Різне довелося пережити. І хоч переважна більшість людей сприйняла нас з радістю, але були такі, які вважали, що наше місце в Сибіру. Прикро було чути це від українців. У червні 1992 р. померла мати, проживши 93 роки.

Те, що я розповіла – тільки окремі сторінки з історії нашої багатостраждальної родини. Боже, скільки прийшлося пережити, зазнати біди та горя, втратити батька, трьох братів і трьох сестер, каратися у Сибіру... Але моє серце наповнюється гордістю, що наша сім'я, хоч і дорогою ціною, але внесла свою частку в побудову Української держави.