Черчани у боротьбі за українську державність

Дата публікації допису: Apr 26, 2013 6:19:21 AM

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга ІІ. Документ № 169

Німий Роман Олексійович, народився 1929 р. в с. Черче Рогатинського району Івано-Франківської області, українець, греко-католик, селянин, член ОУН, зв'язковий УПА, заарештований 7 квітня 1950 р., звільнений 14 квітня 1957 р.

Космина Михайло Григорович, народився 1925 р. у с. Черче Рогатинського району Івано-Франківської області, українець, греко-католик, селянин, воїн УПА.

Стечак Григорій Дмитрович, народився 1925 р. у с. Черче Рогатинського району Івано-Франківської області, українець, греко-католик, селянин, воїн УПА.

Шавінський Роман Григорович, народився 1925 р. у с. Черче Рогатинського району Івано-Франківської області, українець, греко-католик, селянин, воїн УПА.

Село Черче з давніх-давен було одним із найсвідоміших на Рогатинщині. Ще в другій половині минулого століття в селі вирозуміло ставилися до свого національного походження, до своєї національної гідності. Її паростки ще зародилися у 1733 р., коли при хаті-дяківні було відкрито школу, але рясно вони зійшли вже у 1875 р. Тоді в селі було відкрито однокласну школу, яка відразу поряд з церквою стала духовним осередком для черчан. У 1907 р. школу реорганізовано на двокласну. Щастило на вчителів, переважна більшість з них виявилися щирими українськими патріотами. Ще досі в народній пам'яті збереглися прізвища перших черчанських вчителів Булки та Ушовського, які отримували за свою працю державну платню. Але справжній розвиток шкільництва в Черчі пов'язують з іменем директора, чи як тоді називали, управителя школи Василя Дзедика. Це була на той час високоосвічена людина, закінчив учительську семінарію і, крім навчального процесу, велику увагу приділяв вихованню учнів. Його всіляко підтримував учитель Володимир Литвин.

Прогресивну роль у вихованні національно-свідомих черчан зіграли сільські священики, що ніколи служіння церкві не відривали від розвитку освіти та культури, а о. Іван Созанський (1896-1916), який просвященикував у селі 20 років, став справжнім національно-духовним будителем кінця XIX і початку XX ст. У Черчі так і не змогло ніколи впустити свого кореня москофільство.

У 1897 р. закінчилося будівництво нової церкви св. Василія. Землю під її забудову у центрі села подарував селянин Андрій Космина. Незабаром стараннями о. І.Созанського вдалося парцелювати два панських фільварки, що дозволило збільшити селянські земельні угіддя. Визначною подією у культурному житті села став день 25 травня 1898 р. – заснування осередку товариства «Просвіта». Його головою обрали священика о. Івана Созанського. Розмістився осередок у простій селянській хаті. Діяльність «Просвіти» дуже активізувала громадське життя села, що вилилось в організацію різних гуртків та спілок культурницького і спортивного спрямування.

На зламі ХІХ-ХХ ст. широкого розмаху набула еміграція населення за кордон на заробітки. Отець І. Созанський бесідував з кожним, хто збирався їхати до Америки чи Канади. Він мріяв, щоб усі емігранти після того, як зароблять гроші, повернулися додому. А тим господарям, які залишилися вдома, радив плекати сади, розводити пасіки, вирощувати овочі та городину. Доклав немало зусиль черчанський парох і до відкриття в Рогатині української приватної гімназії. Особисто агітував селян посилати своїх дітей на науку. Сам власним коштом вивчив у гімназії двох бідних сільських хлопців. У різні роки гімназію закінчило понад сорок черчанців – і в тому немала заслуга отця І. Созанського. Підтримав священик і сільських ентузіастів, які ще перед Першою світовою війною робили спробу збудувати місцевий живець (курорт) на громадських болотах, що мали лікувальні властивості. Дуже тішився він, коли почало формуватися українське військо. Благословляв кожного, хто йшов у загони січових стрільців.

Рогатинська гімназія вже з перших років свого існування стала кузнею, де виковувалися і гартувалися високосвідомі українські патріоти. Цьому сприяла тодішня політична ситуація в Галичині. Зокрема, буквально потрясло всю Україну зухвале вбивство поляками у 1910 р. студента Адама Коцка, який боровся за створення у Львові українського університету. У відповідь почали гуртуватися українські студенти та учні, створюючи таємні товариства. Одним із перших таких товариств на Рогатинщині стало угрупування черчанських гімназистів. Їхній гурток, чи, як вони іменували «кружок», налічував понад двадцять учнів і ставив перед собою досить чіткі цілі – боротися з польським впливом на українську культуру. Гуртківці щосуботи збиралися у хаті гімназиста Дмитра Хіцяка, де вони, ховаючись від ворожого ока, обговорювали свої проблеми, виголошували спеціально підготовлені реферати з приводу актуальних подій. Жили та діяли за так званим «Правильником», своєрідним статутом, якого ретельно дотримувалися. Їм удалося зібрати непогану бібліотеку, за власні кошти передплачували журнали «Літературно-Науковий Вісник» та «Добра Новина». Крім того, видавали писаний від руки, власний часопис «Поступ», в якому публікували хроніку життя гімназистів, реферати, свої літературні спроби, переклади з польської та німецької мов. Гуртківці нав'язали контакт з Львівською Драгоманівською Громадою, звідки отримували необхідну літературу. За прикладом черчанських гімназистів невдовзі створився таємний учнівський гурток у Рогатині.

Культурно-просвітянські традиції о. Івана Созанського продовжили його послідовники: о. Теодозій Кудрик (1916-1918), довголітній катехит Рогатинської гімназії, о. Лев Бачинський (1918-1922), о. Іван Ратич (1922-1936), о. Михайло Кравчук (1936-1944).

Не можна не згадати теплим словом і священицьких помічників – сільських дяків, які на своїх плечах винесли основний тягар духовного пробудження громади. Крім виконання своїх обов'язків у церкві, дякам приходилося бути і вчителями, і громадськими писарями, і керувати сільським культурним життям. Серед дяків-вчителів виділяється мандрівний дяк Іван Шпакович, родом із сусіднього села Підгороддя. Одружившись з місцевою дівчиною, він у 1848 р. осів у Черчу. З того часу дяківство стало родовим заняттям нащадків Івана Шпаковича. Дяками були всі чотири його сини – Іван та Григорій у Черчу, Теодор у Підгородді, а Василь у Залип'ї. В цих селах ще й понині живуть національно-свідомі родини Шпаковичів.

Під час парохування о. Івана Созанського в Черчу появився дяк Василь Баслядинський, що походив родом з села Ушні Золочівського повіту Львівської області. Він був випускником Львівської дяківської школи. Одружившись з дочкою попереднього дяка Шпаковича Ганною, В.Баслядинський започаткував у селі новий рід, який дуже прислужився Україні.

Організація легіону Українських Січових Стрільців у 1914 р сколихнула всю сільську молодь. Кілька десятків черчанських юнаків подалося пішки до Стрия – місця збору охотників воювати за волю України. Через обмежену кількість легіонерів, яку встановило австрійське командування, до січових стрільців було прийнято лише п'ятьох: Корнила Дзедика, Івана Лівого, Теодора Лівого, Івана Левицького та Михайла Стека. Але згодом, після наступу москалів до січових стрільців зголосилося ще 50, а з моменту створення УГА – 80 юнаків. Таким чином у національно-визвольних змаганнях 1914-1919 рр. брало участь 136 вихідців з Черча: Антонів Олекса (Голого), Антонів Григорій (Голого), Бабій Василь (Кобильників), Бабій Григорій (Схотів), Бабин Іван, Бардаль Федір, Баслядинський Володимир, Белнів Василь, Белнів Григорій, Гаврих Григорій, Галата Григорій, Галата Іван, Геба Андрій, Геба Григорій, Геба Микола, Геба Петро, Гладун Василь (Шлеків), Гладун Василь, Гладун Григорій, Гладун Йосиф (Гладунів), Гладун Йосиф, Гладун Михайло, Гладун Роман, Гладун Ілько (Гладунів), Гладун Ілько, Гусак Василь, Гусак Григорій, Гусак Дмитро, Гусак Іван, Гусак Семен, Даньків Іван, Дзюбатий Григорій, Дмитрів Василь (Пушкарків), Дмитрів Василь (Сивого), Дмитрів Григорій (Гринів), Дмитрів Григорій (Баличів), Дмитрів Нестор, Дмитрів Іван, Дмитрів Степан, Дмитрів Петро, Дячишин Григорій, Дячишин Дмитро, Залипка Михайло, Іванило Василь, Іванило Гаврило, Іванило Григорій, Іванило Іван (Якимів), Іванило Іван, Іванило Петро, Іванило Роман, Іванишин Іван, Іванишин Петро, Квасниця Василь, Клим Василь, Клим Григорій, Король Василь, Король Данило, Космина Василь (Кравців), Космина Василь (Горобців), Космина Василь (Ґудзиків), Космина Григорій, Космина Дмитро, Космина Іван (Косминин), Космина Іван (Ярого), Космина Іван, Космина Кость, Космина Микола, Космина Олекса, Космина Стах, Космина Федір, Куций Дмитро, Куций Микола, Куций Федір, Лібер Григорій (Котунів), Лібер Григорій (Спідгори), Лібер Микола, Лібер Михайло, Лібер Федір, Лоха Василь, Лоха Григорій, Лялька Семен, Маслій Дмитро, Маслійчик Іван, Німий Іван, Паньків Дмитро, Паньків Петро, Паньків Іван, Попаца Микола, Просимців Нестор, Пушкар Василь, Пушкар Іван, Рибак Теодор, Солтис Василь, Скіра Михайло, Стек Василь (Гуралів), Стек Василь (Кобильників), Стек Василь (Хлистого), Стек Григоріи (Бабіїв), Стек Григорій (Стеків), Стек Дмитро (Хлистого), Стек Дмитро (Лиськів), Стек Іван (Шлеків), Стек Іван (Петриків), Стек Ілько (Петриків), Стек Ілько (Дячишин), Стек Ілько (Лиськів), Стек Степан, Стек Олекса (Квасниців), Стек Олекса, Стек Федір, Стечак Дмитро, Стечак Федір, Тіцький Григорій, Тіцький Роман, Тіцький Петро, Тіцький Степан, Цимбалістий Василь, Хіцяк Дмитро, Хіцяк Микита, Хіцяк Степан, Хіцяк Федір, Чолій Андрій, Чолій Іван, Чолій Стефан, Чолій Олекса, Чубатий Іван, Шавінський Григорій, Шавінський Федір, Школяр Іван, Юрків Григорій.

Немало лиха принесла селу Перша світова війна. В інтересах Австро-Угорської імперії лише в перші дні війни на фронт було відправлено 67 чоловік – з них додому повернулось тільки 37. У Черчу довго точилися бої між австрійськими і московськими військами. Внаслідок цього 37 хат пішло з димом. У 1919 р. відбулися запеклі бої між стрільцями УГА і поляками. Неподалік лісу Вилінь, що між Черчем і Підкаменем, загинуло одинадцять стрільців. Вони похоронені на черчанському цвинтарі у двох могилах. На жаль, крім четаря Петра Барана, студента Перемиської гімназії, прізвища інших встановити не вдалося. Разом із стрільцями в цих боях загинув маленький черчанець Івась Смик, який щодень носив стрільцям до окопів харчі та воду. Ось як описав смерть малого героя учасник цих боїв старшина Степан Лисяк у журналі «Літопис Червоної Калини» за 1934 р.: «На шляху Черче-Підкамінь лежав кілька кроків від рову десяти-одинадцятилітній хлопчик. Він не жив. Лежав спокійно, з отвореними діточими очима. Біля нього лежав глиняний збанок. У нім була ще краплина води. Він носив воду українським воякам на боєву лінію. Ворожа куля недалеко Підкаменя під лісом розірвала його маленькі груди. Я вилляв із збанка останню краплину води і утер його криваві уста. З блюзки вийняв кусок платини і прикрив його маленьку голову. Ще раз поцілував у чоло і побіг за своїми. Наш маленький хлопчик не носив на голові мазепинки, він не мав кріса, він не був вояком. Але поліг на боєвищі, серед граду куль як правдивий вояк. Він був героєм...»

Читати спокійно, без щему в серці, ці рядки неможливо...

Поет і композитор Левко Лепкий склав пісню про невідомого стрільця, що загинув біля Черча у бою з поляками. Пісня починається словами:

Ой, поїхав стрілець на страшну війну

І поляг у бою за Україну.

Вірні товариші, що з ним разом йшли,

Взяли мертве тіло в Черче принесли...

На початку 20-х рр. у селі розпочалося відродження культурно-освітницької праці. Черчанці, передусім, узялися за відбудову школи, що згоріла перед війною. Під осінь 1923 р. в школі вже проводилися навчання. Відновлення діяльності товариства «Просвіти» сколихнуло громадськість села. Активно розпочалося будівництво Народного дому. Гроші зібрали жителі Черча, крім того, надійшли пожертвування з-за океану. З Америки та Канади черчанські емігранти прислали кошти, щоб придбати для читальні книги. За неповних два з половиною роки у центрі села поруч з церквою виросла чудова двоповерхова будівля із залом на 450 місць. Відкриття Народного дому ще більше активізувало культурне й освітянське життя села. Сцену «окупували» аматори, бібліотеку – читачі, щонеділі чергувалися виступи драматичного і хорового гуртків. Запрацювали громадські організації: кооператива дрібного кредиту каси «Райфазенка», гуртки «Сільський господар», «Союз Українок», товариства «Рідна школа», «Каменярі», спортивне товариство «Черчанка». Набрала широкого розмаху споживча кооператива, яка матеріально підтримувала самоосвітні гуртки. В кінці 20-х рр. відкрито місцевий курорт.

Водночас жвавішала і політична робота, яку в селі проводила станиця колишніх вояків УСС і УГА, що мала зв'язки з УВО (Українською Військовою Оргнізацією). Саме із станиці вийшли перші члени ОУН. Своєю активністю відзначався колишній сотник УГА директор школи Петро Бігус, вояки УГА Данило Король, Дмитро Хіцяк, Олекса Чолій. Їм допомагали представники молодшої генерації, які на повний голос про себе заявили у кінці 30-х рр. Свою прогресивну роль відіграли тоді і сільські священики о.Іван Ратич та о.Михайло Кравчук, які всіляко підтримували підпільний рух.

Особливо велику роль у політичному житті черчан, як і цілого повіту, відіграла ОУН Вона була тоді єдиною організацією, що відкрито оголосила спротив більшовикам і німцям. Від кінця 1939 і до початку 1949 рр. усі найсвідоміші сільські юнаки та дівчата вступили в ОУН.

Рівень культурно-просвітницької праці на селі залежав від того, хто очолював місцеві громади. Серед черчанських війтів було немало енергійних і свідомих людей, які ніколи не забували, що вони українці і повинні дбати про національну працю. До Першої світової війни виділялися Олекса Антонів, Олекса Іванило, Василь Геба, Теодор Гладун. Під час війни владу перейняв Андрій Гелета. Згодом урядували: Іван Геба, Андрій Космина, Іван Космина, який офіційно називався комісаром (до влади прийшов у зв'язку з проголошенням у 1918 р. ЗУНР). Але після польської окупації його з цієї посади було усунено. У 1919 р. війтом став Теодор Гладун, який вже перед війною обирався на главу сільського уряду. Наступного року його замінив Іван Дмитрів, а через рік – Василь Гладун, який з невеликими перервами держав управління селом аж до Другої світової війни.

У Черчу вплив на політичне життя мав місцевий санаторій. Кожної весни до Черча з'їжджалося зі Львова, Перемишля, Кракова та й з багатьох інших міст чимало видатних українських політичних та громадських діячів: Богдан Лепкий, Роман Купчинський, Антон Лотоцький, Микола Угрин-Безгрішний, Андрій Чайковськии, Святослав Гординський, Едвард Козак, Лев Гец, Василь Барвінський, Кость Левицькии, єпископ Микита Будка. Лікувалися тут і наддніпрянці – поет Євген Маланюк та один із керівників Холодноярського повстання проти більшовиків, відомий прозаїк Юрій Горліс-Горський. Душею товариства був директор живця Левко Лепкий, колишній старшина УСС та УГА, талановитий поет і композитор.

У 1930 р журнал «Життя та Знання» писав: «Саме село Черче – одне з найсвідоміших на Рогатинщині. Воно давнє. Назву його зв'язують з монастирем, що колись був недалеко від села. Звідсіль й назва «Черче», себто чернече село. У селі взагалі немає неграмотних. Читальня «Просвіти» у Черчі заснована 25 травня 1898 р. і налічує 415 членів (220 чоловіків і 195 жінок), має свій двоповерховий новий дім вартістю 25000 злотих, бібліотеку вартістю 2000 злотих (417 книг). Черчанці передплачують багато різних часописів...».

З цього можна судити про високий культурний рівень сільських жителів, їхній духовний гарт, отож і не дивно, що серед черчанців ніколи не згасала ідея створення своєї самостійної держави. З особливою силою вона проявилася напередодні Другої світової війни, коли стало зрозуміло, що за волю України доведеться брати до рук зброю.

У Черчу, як і в цілому повіті, почали створюватися глибоко законспіровані озброєні групи – перші паростки майбутньої УПА. їх організаторами були Король Данило, Іванило Михайло та Паньків Роман. Помітними політичними лідерами в селі були також Хіцяк Дмитро і Бігус Петро, колишні січові стрільці та старшини УГА. В 1940 р. їх арештувало енкаведе, але їм пощастило вийти на волю. У 1943 р. обидва підтримали ідею створення дивізії «Галичина». Петро Бігус післав до дивізії свого сина Богдана, Дмитро Хіцяк – трьох синів: Ярослава, Олександра і Віктора. Доля змилосердилася над хлопцями – вони вирвалися з Бродівського пекла і, переживши різні перипетії, опинилися за океаном. Дмитро Хіцяк з'єднався з синами в Австралії, а Петро Бігус емігрував до Канади, де до кінця своїх днів працював на благо України. В Канаді також поселився його син Богдан, один з найактивніших українських громадських діячів.

Іншим шляхом пішов Данило Михайлович Король 1900 р. н., який покладався тільки на власну силу і не визнавав жодних компромісів з німцями, вважаючи їх такими ж загарбниками і поневолювачами українського народу, як і більшовики. Він повністю стояв на позиціях ОУН. Маючи певний досвід революційної і підпільної діяльності, ще у 1918 р. ходив пішки до Львова, щоб влитися в ряди УГА і боротися з поляками за свою державу. Він зумів згуртувати навколо себе сільську молодь. Знавець історії України, активний член «Просвіти», легко знаходив стежки до молодих юначих і дівочих сердець. Батькова пасіка, що знаходилася у лісі за два кілометри від села, була зручним місцем таємних зустрічей. З початком війни пасіка перетворилася на склад зброї, яку заготовляли для майбутньої УПА. Разом з тим було організовано власний вишкіл воїнів, будувалися надійні криївки як у лісі, так і в селі.

Старше покоління черчан досі пам'ятає сільське віче, яке відбулося однієї неділі біля церкви відразу після відправи Служби Божої. До них промовляв посланець Центрального Проводу ОУН, який виклав бойову програму підпільної боротьби з німцями і більшовиками. Ще того вечора Данило Король мав з ним довгу, майже до світанку, розмову, під час якої обговорювалися форми та методи дій місцевих повстанців. Після від'їзду кур'єра Центрального Проводу ОУН в Черчу відразу почали озброюватися загони самооборони. До цього спричинилися також польські бойовики, які нападали на українське населення. Зокрема, в сусідньому селі Підкамені проживало багато поляків, які тероризували українців.

1943 р. в Черчу трапилася надзвичайна подія, що могла мати дуже трагічні наслідки. Повстанці силою затримали двох німецьких лікарів і відвезли до Руданського лісу, де в криївці переховувалися їхні поранені друзі. Їм украй необхідна була лікарська допомога. Тим часом гестапо готувалося знищити село. Що тоді творилося, годі пережити. Люди тікали на сусідні села, залишаючи на поталу все своє господарство. Повстанці теж готувалися до відпору ворогові і при в’їзді з Потока до Черча виставили озброєний загін. На щастя конфлікт удалося вирішити без кровопролиття. Після того, як лікарі надали пораненим повстанцям допомогу, їх відпустили, нагородивши щедрими подарунками.

Після приходу Червоної армії Данило Король, остерігаючись арешту, перейшов на нелегальне становище. За ним постійно полювали енкаведисти. Змушена була також поневірятися вся його сім'я: дружина Меланія і три дочки – Марта, Ольга і Ганна. Переховувалися, де могли – у людських будинках, криївках, у лісі. Горе прийшло пізньої осені 1944 р. Досвітком 30 листопада Меланія пішла додому, щоб узяти для дочок подушки, і натрапила на засідку енкаведистів. Автоматна черга навіки поклала її на землю. Цілий день пролежала вона в болоті навпроти воріт свого дому, за якими ховалася група людей з автоматами на чолі зі зрадником Петром Гуралем. Той чекав появи, якщо не її чоловіка, то когось із дочок. Вони, попереджені сусідами про небезпеку, не прийшли. Те саме відбулося під час похорону. Можна собі уявити розпач Короля Данила і його дочок, які були позбавлені права востаннє попрощатися з найдорожчою людиною.

У лютому 1945 р. облавники знайшли криївку, в якій переховувалася середуща дочка Данила Ольга. Цілий місяць мучили енкаведисти Ольгу в рогатинській тюрмі, змушували зізнатися, де переховується батько. Збагнувши, що вона нічого не скаже, енкаведисти вдалися до підступу. Чемно поговоривши з Ольгою, її відпустили, але відрядили за нею назирці своїх нишпорок. Енкаведисти розраховували, що на зустріч з дочкою прийде батько, але той втримався від такої спокуси. Побачив її пізніше, коли Ольга переконалася, що зуміла замести за собою сліди.

4 квітня 1945 р. в Черчі проводилася велика облава. Село було оточене зі всіх сторін. Водночас енкаведисти взялися прочісувати кожен двір, шукаючи криївок та потаємних сховів. Данило Король переховувався на околиці села в досить надійній криївці. Та, боячись, щоб через нього не вивезли господаря до Сибіру, вирішив утекти в поле. Облавники його помітили і почали переслідувати. Енкаведисти дуже хотіли захопити Данила Короля живим. Але той давно поклявся, що ліпше помре, ніж дозволить себе полонити. Він втікав і, відстрілюючись, скидав з себе одяг, щоб легше було бігти. Коли збагнув, що втекти не вдасться, вистрелив собі у серце. Дуже лютували енкаведисти, що не змогли схопити в свої руки такого важливого підпільника. Оскаженіли до такої міри, що штиками скололи його мертве тіло.

Вірним помічником Данила Короля був його родич і сусід (мешкали через сіни в одній хаті) Гладун Богдан Йосипович, 1925 р. н., національно свідомий і відважний юнак. Батьки Богдана виїхали до Канади на заробітки, і хлопець виховувався при бабусі. Закінчив сільську школу, вчився в гімназії, а коли її закрили, поступив до дворічної торговельної школи. Проте навчання було ширмою, Богдан Гладун був уже членом ОУН, і політична діяльність стала його головним заняттям. Коли виникла УПА, Богдан відразу подався до лісу. Деякий час пробув серед упівців під псевдонімом «Дем'ян», але командування підпільного проводу, знаючи організаторські здібності Богдана, перевело його на теренову службу. На перших порах виконував роль станичного у Черчу, але незабаром став районовим провідником-пропагандистом. Та недовго довелося йому виконувати оту почесну працю. Влітку 1945 р. облавники виявили у стайні Івана Лаб'яка, що мешкав по сусідству, подвійну стелю – там переховувався Богдан Гладун. Він відстрілювався до останнього набою, який приберіг для себе. Коли його зняли на землю, ще дихав. Енкаведисти сподівалися, що їм удасться вилікувати Богдана, щоб згодом піддати тортурам. Але повстанець, зібравши залишки сил, підповз до тину й ударом голови об стовп добив себе, його мертвого забрали енкаведисти і закопали у рові між селами Черче та Потік. Друзі вночі викопали тіло Богдана Гладуна і за християнським звичаєм поховали на сільському цвинтарі неподалік могили його духовного батька Данила Короля. Після смерті Богдана у його дружини народився син, названий на честь батька Богданом. Але батькового прізвища ніколи не носив... Боячись, щоб згодом хлопчикові не пришилося через батька страждати, мати записала його на своє дівоче прізвище – Куций.

Одним із активних представників молодшого покоління, який зробив чимало для організації підпільного руху, був Михайло Іванило, син Івана, 1921 р. н., член ОУН з 1940 р. Освічений, розумний, тонкий полеміст, знавець людської психології, Михайло був незаперечним лідером сільської молоді і завжди користувався авторитетом у старших. Він умів запалити будь-кого і повести за собою. Керував сільським осередком товариства «Січ», «Відродження», був активним членом «Просвіти». Природа щедро нагородила його і зростом, і поставою. Михайло любив спорт, протягом кількох років був капітаном футбольної команди «Черчанка». Мешкав поряд з курортом, і це давало йому можливість спілкуватися з тодішньою галицькою елітою, яка щовесни з’їжджалася у Черче. Серед гостей були і провідники ОУН, які, прикриваючись різного роду видуманими хворобами, збиралися на курорті, щоб виробити плани і тактику підпільної боротьби. Були випадки, коли польська поліція вдавалася до арештів.

Як згадує Богдан Лепкий у своїх мемуарах, опублікованих у 1941 р. у газеті «Краківські вісті», з вибухом війни в Черчу було заарештовано цілу групу українських політиків. Михайло Іванило особисто підбирав в УПА черчанських юнаків. Тільки у серпні 1944 р. він разом з побратимом Романом Паньківим переправили до лісу на вишкіл тридцять п'ять осіб. Михайло Іванило тривалий час виконував функції окружного пропагандиста, а відтак став керівником окружного проводу ОУН. Його підпільні псевда «Вишня» і «Мирон». Загинув 4 грудня 1951 р. в с. Явче тодішнього Букачівського району, де його й поховано. Родину Михайла Іванила – маму, батька і двох братів вивезли у Сибір, а сестру Ольгу засудили на 10 років.

Найближчим другом і сусідом Михайла Іванила був Паньків Роман Петрович, 1922 р.н., випускник Рогатинської гімназії, який теж проявив себе добрим організатором і лідером місцевої молоді. Мав артистичний талант, блискуче зіграв роль полковника Данила Нечая у виставі «Богдан Хмельницький». Членом ОУН став у 1942 р., а через рік пішов в УПА стрільцем сотні «Сіроманці». Користувався псевдом «Весна». Не раз ходив із повстанською сотнею у рейди, брав участь у багатьох боях, сміливо заглядав смерті в обличчя, але загинув не на полі бою, а від кулі своїх. Це трапилося в 1944 р. неподалік села Кліщівна Рогатинського району. Друзі помилково сприйняли його за енкаведиста – і... в результаті непоправна трагедія. Спочатку Романа поховали у Кліщівні, але його сестра перевезла тіло брата до рідного села.

Крім Романа Паньківа, чимало черчанців боролося в рядах УПА і прославилося своїм героїзмом. Переважна більшість з них поклала свої буйні голови у нерівних боях за волю України. На жаль, ще досі дуже мало знаємо про кожного зокрема, про деяких навіть невідомо, де загинули і де спочивають вічним сном. На заваді стала глибока конспірація, без якої неможливе будь-яке підпілля. А воювати доводилося не тільки в Галичині та на Волині, а й за Збручем. Зрозуміло, що не могло бути якоїсь системи у веденні повстанської документації, а державні органи безпеки свої архіви досі тримають у глибокій таємниці... І все ж починок зроблено, хоч і по зернині, а вже зібрано чимало цінних відомостей.

Невмирущою славою покрив себе Чолій Василь Григорович, або, як у Черчу казали, син Йвашкового Гринька. Народився Василь 25 березня 1925 р. Закінчив сільську школу і один рік вчився в Рогатинській гімназії, де, власне, прилучився до підпільного руху. У грудні 1943 р. добровольцем пішов в УПА. Вишкіл відбув на славній партизанській базі неподалік села Мельна, яка ввійшла в історію під назвою «Золота Поляна». Став стрільцем сотні «Сіроманці», яку очолив легендарний командир хорунжий «Яструб» – справжнє прізвище Дмитро Карпенко, що походив з Полтавщини. Відомо, що він служив у Червоній армії, був лейтенантом танкових військ, але, дізнавшись про підпілля, яке поставило собі за мету здобути самостійну Україну, пішов в УПА. Тож Василь Чолій мав щастя не тільки воювати у складі сотні, яку очолював «Яструб», а й став його ад'ютантом. Чимось хорунжий «Яструб» уподобав собі невисокого на зріст, але спритного і кмітливого хлопця під псевдонімом «Щупак».

Бойове хрещення Василя Чолія відбулося під час рейду «Сіроманців» на Закерзоння. Вояки сотні «Яструба» разом із сотнею командира «Галайди» розбили кілька прикордонних застав, а біля села Вишеньки захопили два військові літаки разом з обслугою. Велику перемогу відсвяткували під Любачевом – у бою було відбито ворожий танк. Українське населення радо зустрічало повстанське військо, допомагало йому притулком і продуктами. Провівши цілий ряд успішних операцій, сотня «Сіроманці» повернулася у Мельнівські ліси.

Разом з Василем Чолієм у складі сотні «Сіроманці» у рейд на Закерзоння ходило ще кілька черчанців, зокрема Іван Гусак, Василь Космина і Роман Гладун – сміливі хлопці, які віддали життя за волю України...

Космина Василь Григорович, 1922 р.н., член ОУН з 1940 р., підпільною діяльністю займався ще перед війною – виконував функцію зв'язкового між первинними ланками. У 1942 р. – німці впіймали його і вивезли до Німеччини на роботу. Але Василь незабаром утік з неволі і повернувся додому. Остерігаючись гестапо, змушений був перебувати на нелегальному становищі. Коли почали формуватися загони УПА, влився в їхні ряди. Мав два псевда – «Клен» та «Кучерявий».

Гусак Іван Васильович народився на рік швидше від Василя Космини і теж ще до війни розпочав підпільну працю, став членом ОУН. В УПА вступив на Волині, служив у сотні «Орли», відтак діяв на теренах Станіславщини та Львівщини, але вже у складі сотні «Сіроманці».

Гладун Роман Ількович народився у 1924 р., у двадцятиоднорічному віці став членом ОУН У 1944 р. на «Золотій Поляні» прийняв присягу воїна УПА і був зачислений до сотні «Сіроманці», а з кінця 1945 р. перейшов до теренової служби безпеки.

Наприкінці вересня 1944 р. в Унівських лісах на Перемишлянщині відбулися запеклі бої між повстанцями і великим з'єднанням енкаведистських військ. Повстанські сили складалися з куреня, яким віднедавна почав командувати хорунжий «Яструб». До складу куреня входили сотні «Сіроманці» під орудою «Косача», «Бурлаки» (командир «Чорний»), «Полтавці» (командир «Максим») і ще дві недавно сформовані сотні, якими командували «Кос» та «Довбня». Готуючись до бою, курінний «Яструб» чітко визначив роль кожної сотні, наголосивши на необхідності кругової оборони і тісного взаємозв'язку між сотенними. Наступ енкаведисти розпочали з Унева, але повстанські скоростріли поклали їх на землю. Тоді у бій вступив танк. Проявивши відвагу і мужність, ройовий Вовк із сотні «Сіроманці» знешкодив його. Але енкавкедисти кинули в бій нові загони. Майже до півночі відбивалися повстанці. Енкаведисти здійснили двадцять два наступи, і всі без успіху. Курінний «Яструб» разом із своїм ад'ютантом Василем Чолієм метався по всьому фронту. Розуміючи, що вранці енкаведисти отримають допомогу, курінний вирішив швидким маневром відірватися від ворога. Це повстанцям удалося, але скрізь було так багато енкаведистських загонів що біля села Пнятина довелося вступати у бій з танками. Один ворожий танк незабаром уткнувся носом у землю. Особисто його підбив курінний «Яструб». А ввечері під покровом сутінків курінний вивів з оточення всі свої сотні.

У боях під Уневом і Пнятином енкаведисти втратили майже три сотні вбитими, з боку повстанців полягло двадцять чотири стрільці і тридцять було поранено Смертю героїв впало четверо вихідців із Рогатинщини. Серед них – Іван Гусак із Черча, Володимир Сімка із Яглуша, Степан Ошуст та Осип Горинь із Псар. Поховано їх на Унівському монастирському цвинтарі.

29 жовтня біля села Мельна відбувся ще один бій. Маючи на озброєнні гранатомети та гармати, енкаведисти шість разів атакували повстанські позиції, але втративши шістдесят убитими, змушені були відступити. Серед повстанців було троє вбитих і шестеро поранених.

Останній бій Василя Чолія відбувся вночі з 16 на 17 грудня 1944 р., коли курінний «Яструб» із сотнею «Сіроманців» здійснив атаку на районний центр Нові Стрілища, що належав тоді до Дрогобицької області. До акції також було задіяна сотня «Полтавців» під орудою «Максима», яка перекривала підступи до Нових Стрілиш. У результаті несподіваного нападу повстанців у Нових Стрілищах було спалено разом із встаткуванням будинки НКВД та райкому партії. З тюрми звільнено всі сорок в’язнів і захоплено велику кількість зброї. У бою загинуло тридцять п’ять енкаведистів, у тому числі і їх начальник. Зазнали серйозних втрат і повстанці – восьмеро отримали поранення, а п'ятеро впали смертю героїв, серед них вірний син Полтавщини Дмитро Карпенко і його ад'ютант, галичанин Василь Чолій. Обидва спочили на місцевому цвинтарі хутора Кам’янка.

Шляхом старшого брата Івана пішов і Василь Гусак, 1924 р. н., молодший син черчанського господаря Василя Гусака. Під час навчання у Рогатинській торговельній школі Василь вступив до ОУН. Влітку 1944 р. взяв до рук зброю. Того ж року загинув в одному із боїв на Тернопільщині. Осиротілий батько, який віддав Україні обох синів, дожив до глибокої старості. Його добре пам'ятають у Черчу – високого, плечистого, з білим, як сніг, чубом. Ходив завше гордо, з високо піднятою головою, і тільки глибока зажура таїлася в його примружених очах...

7 квітня 1946 р у день великого свята Благовіщення в нерівному бою на узліссі біля села Заланів упало восьмеро повстанців, між якими були й черчанці – вже згадані Василь Космина, Роман Гладун і третій – Іван Сеньків.

Сеньків Іван Григорович, 1921 р. н. походив із незаможної багатодітної родини. Батько Івана подався на заробітки за океан, а мама сама виховувала дітей, і все зробила, щоб наймолодший, здібний до науки, Іван зміг учитися в гімназії. Перш ніж вступити в ряди УПА, Іван Сеньків воював під Бродами у складі дивізії «Галичина». Поранений, обпечений, він пішки добрався додому, а коли підлікувався, подався у повстанці. Воював на Львівщині та Станіславщині.

Василь Космина, Роман Гладун й Іван Сеньків знайшли свій вічний спочинок у спільній могилі на черчанському цвинтарі.

Згинули за волю України ще два рідні брати – Мирослав та Василь Гладуни, сини сільського господаря Семена. Брати ще замолоду цікавилися історією України, боротьбою свого народу за власну державність. Мирослав і Василь дуже любилися, навіть одружилися на рідних сестрах – Катерині і Євдокії з роду Паньківих, як походили із сусіднього села Потік. Але десь на початку 30-х рр. у їхніх ідеологічних поглядах появилися розбіжності. Якщо старший Мирослав (1912 р. н.) і надалі сповідував ідею націоналізму, то молодший Василь (1914 р. н.), наслухавшись пропаганди місцевих комуністів, почав схилятися до Радянської України. Між братами виникали гарячі суперечки. Мирослав переконував Василя, що на Східній Україні панує терор, сваволя, голод, проводиться насильна русифікація. Той вірив і не вірив... Щоб переконатися, як воно є насправді, рішився на ризикований крок – таємно перейшов кордон. Від того, що побачив за Збручем, у жилах холонула кров. На кожному кроці зустрічав цілковите безправ'я народу, щоденні арешти. Дізнався і про штучний голодомор і про тортури, яких зазнавали в'язні. Зрештою, відчув, як працюють «хлопці залізного Фелікса» на власній шкурі. Василь потрапив у лабети чекістів, його було звинувачено у шпигунстві на користь імперіалістичних держав. На щастя, йому вдалося вирватися і повернутись додому. З того часу став запеклим антикомуністом.

Перед приходом Червоної армії в 1939 р. Василь Гладун, розуміючи, що жде галичан, емігрував до Західної Європи. Його син Олег з'явився на світ, коли батька вже вдома не було. Сина Василь Гладун побачив тільки у 1941 р., коли повернувся в Галичину у складі батальйону «Нахтігаль» («Соловейко»), Після арешту фашистами українського уряду Ярослава Стецька Василь покинув «Нахтігаль» і перейшов на нелегальне становище.

Тимчасом старший брат Мирослав за завданням проводу ОУН пішов на службу до української поліції в Рогатині. Його завданням було передавати до лісу зброю.

Вишкіл і військова муштра, якої зазнав Василь Гладун у складі вояків «Нахтігаль», дуже пригодилася, коли довелося формувати на Рогатинщині перші озброєні групи самооборони, що стали зародком майбутньої УПА.

З наближенням фронту командування УПА організувало у Стратинських лісах підстаршинську школу і призначило Василя Гладуна їх командиром. З того часу його називали сотенним «Чосом». Підстаршинська школа «Чоса» разом із сотнями «Лісовики», «Чорноморці» та «Риболовці» входила до складу куреня під командою Омеляна Польового (псевдонім «Остап»), який у свою чергу належав до воєнної округи УПА «Лисоня». Незабаром до підстаршинської школи прибув Мирослав Гладун і під псевдонімом «Лук» став виконувати обов'язки ройового. З того часу брати Гладуни займалися відбором і підготовкою вояків УПА.

Як розповідають колишні вихованці підстаршинської школи «Чоса» черчанці Григорій Стечак та Роман Шавінський, котрі у складі тридцяти п'яти односельчан прибули на вишкіл, відбір був дуже строгим. У повстанці приймали тільки свідомих, сміливих і фізично загартованих юнаків. Отож половину з прибулих черчанців відразу відправили додому. Свого командира сотенного «Чоса» вони характеризують як суворого, вимогливого, до педантизму дисциплінованого і водночас розумного і справедливого чоловіка. Не раз командир «Чос» водив свою курсантську сотню у бій і завше був для підлеглих взірцем хоробрості. Боїв і збройних зіткнень з енкаведистами було немало.

Один із найзапекліших боїв відбувся 6 вересня 1944 р. на хуторі Цюцьків, неподалік села Липиця Горішня, якраз на межі Рогатинського та Бережанського районів. У цьому бою взяли участь усі сотні куреня під командою курінного «Остапа». Курсанти підстаршинської школи на чолі з сотенним «Чосом» зайняли позицію від західної сторони лісу. Озброєні до зубів енкаведисти йшли в атаку за атакою, але повстанці прицільним вогнем увесь час змушували їх відступати. Розлютившись, командир енкаведистів віддав наказ підпалити хутір. Цюцьків обстріляли запальними кулями і його обійстя запалали вогнем. У том бою ворог утратив сімдесят бойовиків убитими і пораненими. Серед повстанців полягло четверо стрільців і троє зазнали ран.

Буквально через день біля присілка Поручин Бережанського району, куди передислокувалися повстанці, відбувся новий бій. Такою була тактика енкаведистів – весь час викликати підкріплення і переслідувати стрільців УПА. Цього разу вони застосували гранатометну підготовку, а потім кинулися в наступ. Особливо вперто лізли на околицю села Слав’ятин, де лінію оборони тримали вихованці підстаршинської школи і стрільці сотні «Лісовики». У «Літописі Української Повстанської Армії» (т XII) є згадка про героїчний вчинок стрільця підстаршинської школи Андрія, який знищив ворожий скоростріл. Процитуємо цей уривок: «Ворожий скоростріл спиняв наступ повстанців. Стрілець підстаршинської школи вирішив його знищити. Підсунувшись близько кинув на нього гранату. Однак вона не вибухнула. Йому подали по лінії другу гранату. Тим разом пощастило. Більшовицький скоростріл враз з обслугою полетів угору і замовк.

Бій закінчився тільки ввечері. Ворожі втрати були відчутні – трупами завантажили чотири авта. Також загинуло п'ятеро повстанців і двадцять зазнали різної складності поранень.

У 1945 р. через хворобу ніг Мирослава Гладуна командування перевело на теренову службу Він очолив підпілля сіл Бабухів та Конюшок Рогатинського району. У тактичному розумінні села знаходилися в дуже невигідних умовах – розташовані обабіч шосе, яке з'єднує Рогатин з обласним центром. Кожного дня сюди-туди снували армійські автомашини. Крім того, далеко до лісу. Тож потрібна була особлива пильність, щоб не потрапити у руки облавників. Одного разу ледве не трапилося нещастя. Мирослав попросив привезти до нього малу дочку Мирославу, яку вже давно не бачив. Коли розмовляв з нею у хаті, на вулиці несподівано з’явилися облавники. Боячись, щоб дитина не проговорилася, змушений був узяти її до криївки. Дівчинка розплакалася, довелося долонею затуляти їй рота.

Вберегтись Мирослав Гладун не зміг. У листопаді 1946 р. під час великої облави він згорів у підпаленій хаті. Похоронено його на Бабухівському цвинтарі. Дружина Катерина з двома малими дітьми ховалася поміж людьми, щоб не потрапити в Сибір. Молодша Надія, якій було лише дев'ять місяців, як не стало тата, ніколи не користувалася його прізвищем. Писалося по матері – Паньків.

Подальша доля Василя Гладуна невідома. Є припущення, що впав в одному з боїв але коли і де – поки що розвідати не вдалося.